ВІД БАРБІ ДО ЛЕДІ ГАГА: ТЕКСТ ПОП-КУЛЬТУРИ В ПОШУКАХ ГЕНДЕРУ
Частина IГендер і масова культура: абетка
Поняття «ґендер» – одне з найбільш поширених у гуманітарних студіях. У найзагальнішому сенсі ґендер – соціокультурна характеристика статі.
Украй важливою є опозиція стать / ґендер. Стать розуміють як задану біологічно, ґендер – як сконструйований суспільством феномен. Це дає змогу критично переглянути уявлення про «маскулінність» і «фемінність» як про вроджені, задані самою природою. Акцент переноситься на проблему технології гендеру: як стають «чоловіками» і «жінками»? Як і хто їх виховує і формує?
Істотним для нас є поняття «ґендерні стереотипи» – сформовані в культурі узагальнені уявлення про те, як насправді ведуть себе чоловіки й жінки. Стереотип – це стійкий образ у колективній свідомості, шаблон, кліше.
Ґендерні стереотипи презентують через систему бінарних опозицій: логічність – інтуїтивність, абстрактність – конкретність, інструментальність – експресивність, свідоме – несвідоме, влада – підкорення, порядок – хаос, індивідуальність – колективність, вертикаль – горизонталь, активність – пасивність, радикалізм – консервативність.
Стереотипи пояснюють наявну в суспільстві ієрархію і пропонують соціально прийнятні норми поведінки. Тому з наведених опозицій випливають конкретні приписи й уявлення: «Kinder, Küche, Kirche», «Вирішувати повинен чоловік», «Жінка має мовчати», «Жінка без чоловіка неповноцінна», «Чоловік сильніший за жінку», «Чоловіки не плачуть», «Усі вони однакові», «Чоловіки неначе діти» тощо.
Ґендерні стереотипи надзвичайно стійкі, живущі. За суттю вони є схемами, які спрощують розуміння Іншого, тобто людей іншої статі. Стереотипи фемінності й маскулінності широко відтворюються в масовій культурі.
Другий важливий для нас термін – масова (популярна) культура.
Вона асоціюється з поняттями «масове суспільство», «масова людина», які виникли у ХХ столітті і пов’язані з процесами урбанізації, демократизації, лібералізації соціуму та переходом до індустріального способу виробництва.
Ґрунтовний аналіз соціальної психології масового суспільства здійснено в працях Хосе Ортеґи-і-Ґассета «Бунт мас», Дмитра Донцова «Де шукати наших історичних традицій», «Дух нашої давнини». Втручання маси в культуру, на їхню думку, призвело до стандартизації смаків, тріумфу банальності й посередності.
Найвідоміші концепції масової культури належать представникам Франкфуртської школи: Теодору Адорно, Максу Горкгаймеру, Вальтеру Беньяміну, а також Двайту Макдональду. Вістря їхньої критики було спрямоване на «культурну індустрію», що споживається інфантильною, конформною, пасивною масою.
У другій половині ХХ століття підхід до масової культури змінився завдяки поширенню культурологічних студій (cultural studies). Праці Реймонда Вільямса, Стюарта Гола, Педі Веннела. Анжели МакРоббі, Діка Гебдіджа зробили популярну культуру самоцінним об’єктом студій. Учені звернули увагу на маргіналізовані раніше практики у тому числі масової культури, і розглянули їхнє виробництво й споживання без наукового негативізму.
Постає питання: чи можна ототожнювати масову культуру й популярну культуру? Це два поля, які перетинаються, на нашу думку, проте не збігаються повністю. Насамперед – в історичному смислі: масова культура пов’язана з ХХ століттям, а популярна охоплює і доіндустріальний період.
Важливе й таке: термін «масова культура» має безліч негативних смислів. Натомість «популярна культура» асоціюється з явищами успіху, запотребуваності в широких кіл якогось явища чи артефакту.
Популярна культура – це безліч окремих галузей: музика і кіно, преса та Інтернет, спорт і туризм, мода і реклама, дизайн і кулінарія.
Критичне сприйняття популярної культури віддзеркалено в скороченому варіанті терміна «поп-культура», «попса». Ми уявляємо її як вульгарну, примітивну, штамповану, кітчеву, агресивну і нав’язливу. Вона, мовляв, пропагує лише насильство, секс, наркоманію, легковажне ставлення до життя.
Украй негативне ставлення до попси живиться ідеєю її виняткової комерційності і прагнення підлаштуватися під найбільш ниці смаки публіки. За цинічним висловом колись популярного співака початку 1990‑х Богдана Титоміра, «пипл хавает», тобто аудиторія стерпить усе.
Популярна культура на сьогодні є всепроникною. Людина, яка формується як особистість, не може уникнути її впливу. Популярна культура соціалізує, адаптує людину, виробляє і нав’язує нові смисли й цінності. Тому, вважаю, її не треба боятися й демонізувати, а треба вивчати.
Отже, які гендерні стереотипи відтворює сучасна масова культура? Які норми і зразки фемінності й маскулінності вона пропонує молодому поколінню?
Стереотипи фемінності
Як спостерегла львівська дослідниця Оксана Кісь, поширення набула новітня модель жіночності – «Барбі».
Це космополітичний стереотип, що зводиться до поняття «жінка-іграшка, річ, сексуальний об’єкт». Її «спосіб …життя нагадує нарцистичне існування гарної та дорогої ляльки. Вона вимагає для себе відповідного середовища та атрибутів, щоби врешті-решт виконати своє головне призначення – знайти свого власника-чоловіка».
Як відомо, лялька Барбі народилася 1959 року завдяки американцям Рут та Елліоту Хендлерам, з того часу стала культовим предметом, колекційною річчю та іміджем. Вона має ідеальні, хоча й нереальні пропорції тіла, є пишноволосою білявкою, має «Будинок мрії», бойфренда Кена, безліч суконь та розкішне авто. Прихильники Барбі говорять про неї, наче про живу жінку. Сучасні дівчата за допомогою пластичних операцій прагнуть перетворитися на цю ляльку.
Авторка книги «Порожня жінка. Світ Барбі зсередини і ззовні» росіянка Лінор Горалік стверджує, що «сьогодні ця лялька повністю вписується в сучасну концепцію виховання… є безпрецедентною «рольовою моделлю» для маленьких дівчаток».
Утім, стривожені батьки бачать загрозу в цій моделі: «Хіба можна з Барбі грати в доньки-матері? Її можна пеленати, заколисувати, «годувати»? Чому може навчити така діва? Міняти шмотки щопівгодини? Чіпляти всяких Кенів на вечірках і дискотеках? Дівчинка, яка грається з барбі, зростає примхливою, пихатою і меркантильною особою, яка обирає легкий шлях, всипаний не стільки трояндами, скільки баксами. Барбі – яскравий символ суспільства споживання… зовсім недитяча іграшка, це явний секс-символ, замаскований під невинну ляльку».
Гендерний стереотип жінки-Барбі засвоюється через жіночі журнали. Спочатку –адресовані тінейджеркам: «Oops!», «Yes», «Pink», «Маруся», «Штучка», згодом – для молодих жінок: «Космополітан», «Наталі», «Ліза», «Поліна», «Единственная». Читачкам навіюють, що їм треба бути стрункими, доглянутими, вродливими, модними і стильними, сексуальними – щоб досягти життєвого успіху і вполювати МЧ – молодого чоловіка, бажано заможного, вродливого і перспективного.
Популярним варіантом фемінного стереотипу Барбі є Принцеса. Образ, засвоєний через казки для дівчат – «Білосніжку», «Попелюшку», «Сплячу красуню» та інші, мультиплікацію, переважно діснеївської студії (Аріель, Жасмін, Белль, Рапунцель, Покахонтас), активно функціонує в дівочій субкультурі, будучи «острівцем гламуру» для дітей.
Дівчаткам пропонують модель прекрасної, золотокосої героїні, вдягненої в бальну сукню з блискітками і в рожеві атласні черевички, завжди веселої, усміхненої, привабливої для оточуючих. Ольга Васильєва розмірковує: «Принцеса – це найкраща і найгарніша дівчинка, яка вбирається в найкрасивіші сукні, споживає найсмачнішу їжу (в уявленні дітей – самі цукерки й тістечка), щодня грає й розважається, а коли підростає – їй обов’язково дістанеться найбільше кохання найкращого в світі принца».
Міф принцеси простежується, приміром, у масмедійному висвітленні шлюбу Діани, принцеси Уельської, а також весільної церемонії Кейт Міддлтон, нареченої англійського принца Вільяма. Соціальні психологи з феміністичного табору висловлюють стурбованість через гендерну соціалізацію дитини на прикладі «Принцеси», адже дівчина привчається до того, що головне в житті жінки – бути вродливою, прикрашати себе.
У зв’язку з поширенням гламурної культури, актуальності набув новий варіант стереотипу – гламурна діва.
Поняття «гламур» (від англ. glamour – чари, чарування) спершу позначало все, пов’язане із розкішшю, шиком, зовнішнім блиском, шармом, і апелювало до голлівудського стилю 1940-50-х років з його домінантою гіпертрофованої жіночності. «Гламурний» стиль у сучасній моді, косметиці, фото наочно демонструють глянцеві журнали:Cosmopolitan, Vogue, Glamour, Elle та ін.
«У гламурі громадянин, а тим паче громадянка вже не сіє, не жне, не збирає в житниці. Усе в ній гармонія, все диво…» – пише Тетяна Толстая у статті «Я планов наших люблю гламурье…».
Стереотип гламурної дівулі поширений у сучасній поп-музиці. Візьмемо, для прикладу, пісні проекту «Потап і Настя Каменських». У них героїня – представниця сучасного бомонду, жорстока і байдужа красуня: «Ты красиво улыбалась, выходила из «Лимо», / Каждый вечер тусовалась в дорогущем казино» («Не пара»). Її привабливість описана іронічною гіперболою: «Обжигаешь красотой, ты, гламурная зараза…». Спосіб життя героїні репрезентовано через перелік деталей побуту: «Кольца, брошки, серьги. / Шубы, клубы, деньги. / Тачки, диски, тюнинг. / Лобстер, киви, пудинг» («Без любви»).
Тип сучасної гламурної дівулі вимальовується в рімейку пісні Йосипа Кобзона «А у нас во дворе» (1964), який було презентовано Потапом і Настею. Радянський естрадний виконавець співав про перше чисте почуття юнака, який несподівано відкриває внутрішню красу в зовні непоказній дівчинці-сусідці: «А у нас во дворе есть девчонка одна, / Среди шумных подруг неприметна она. / Никому из ребят неприметна она./ Я гляжу ей вслед – ничего в ней нет, / А я все гляжу, глаз не отвожу...».
У рімейку Потапа чоловічий голос повторює слова Кобзона, а дівчина буцім «ображається» на нього за слова «ничего в ней нет». Настя аргументує свій статус і значущість: в неї брендове вбрання, розкішні машини, модне дозвілля, зв’язки: «Я девчонка круче Моники Беллучи, / Одеваюсь в Prada, ну, на крайний случай, в Gucci, / Езжу на купе и всегда при «лавэ». / Что это означает – нет ничего во мне, а?» Іронія пісні полягає в контрасті між прототекстом і сучасною інтерпретацією. У пісні Льва Ошаніна йшлося про внутрішню красу дівчини, а в переробці Потапа – про зовнішні атрибути, які «доводять» значущість героїні.
Логічним розвитком гламурного образу стає жінка-стерва. Його ілюструють ікони маскультури від Алли Пугачової до Шерон Стоун і Джеккі Коллінз.
Дефініція стерви включає в себе наступні ознаки: агресія («…женщина, которая может перегрызть горло даже крокодилу»); бездоганний зовнішній вигляд («Истинные стервы всегда соблазнительны, ухожены, дорого одеты – ибо они как никто другой знают себе цену»); рівність із чоловіками («женщина, способная побеждать наравне с мужчиной»). Стерва – омріяна та ідеальна андрогінна істота, яка сполучає риси воїна і красуні.
Уславлення стерви як актуального (і – що дивно – позитивного!) жіночого типу – одна з яскравих тенденцій сучасної масової культури. У популярній психології навіть виділилася окрема галузь – «стервологія», репрезентована і мережевою субкультурою (Інтернет-сайти), і численними посібниками із ключовим словом: «Як стати стервою».
Образ стерви актуалізує семантику незалежності, самостійності і влади над чоловіками (а точніше, експлуатації їхнього тіла й гаманця). Стервозність сприймається як чи не єдиний вихід для сучасної жінки, яка змушена не насолоджуватися життям, а виживати у великому місті й добиватися успіху. Стерва, попри відстоювання жіночої автономності, дистанціюється від фемінізму, бо її методи – не виборювати права у відкритій боротьбі, а хитро й підступно маніпулювати оточуючими.
