Скандинавські сказання
частина II -1Оповіді про героїв
ОПОВІДЬ ПРО ВЕЛЬСУНГІВ
Жили колись два багатих і знатних чоловіка: Сігі і Скаді, і був у Скаді розумний і вмілий слуга на ймення Бреді.
Одного разу Сігі і Бреді разом пішли на полювання, і, як Сігі не старався, Бреді вбив дичини в два рази більше, чим він. Сігі, який був сином самого Одіна і дуже пишався своїм походженням, не міг стерпіти, що його перевершив чоловік настільки низького походження, і у гніві убив Бреді.
Повернувшись із лісу, він розповів, що Бреді в погоні за оленем зайшов далеко в хащі і що він його більше не бачив. Тоді Скаді послав людей на пошуки свого слуги. Ті по слідах знайшли тіло Бреді і узнали, хто його убив. Сігі був засуджений до вигнання і назавжди залишив рідну країну, але Одін не залишив свого сина в біді. Він допоміг йому зібрати велику дружину і повів його кораблі далеко на південь від берегів Скандинавії. Там Сігі вдалося завоювати цілу країну і стати її королем. Ця країна почала називатися країною франків, а її народ – франками. Незабаром Сігі одружився на дочці одного зі своїх придворних, і від цього шлюбу у нього народився син на ім’я Рерір.
Після смерті свого батька Рерір вдалими війнами ще більше розширив королівство франків, придбав багато багатства і міг би називатися найщасливішим чоловіком у світі, якби боги дарували йому потомство, - дітей у нього не було.
Пройшли роки, Рерір зістарився і зі страхом очікував смерті, не знаючи, кому заповідати своє королівство.
Якось одного разу, коли він сумно сидів на вершині пагорба недалеко від свого замку, перед ним з’явилася висока струнка дівчина в кольчузі і шоломі. В правій руці вона тримала велике червоне яблуко. Це була дочка велетня Хрімніра, валькірія Ліод.
- Боги чули твої скарги, Рерір, - сказала вона, - і вирішили тобі допомогти. Візьми це яблуко, віддай його своїй дружині, і тоді твоє бажання здійсниться. У тебе народиться син, ім’я якого буде жити у віках, поки не прийде вовк і не загинуть люди і боги. - Рерір радісно схопив яблуко, а Ліод полетіла назад до Асгарду сповістити асам, що вона виконала їхній наказ.
Все здійснилося так, як передбачала посланниця богів. Як тільки дружина Реріра з’їла яблуко, так зразу ж відчула під серцем дитину. Ніхто так не благословляв богів, як старий король, але йому не судилося діждатися народження сина. Він помер через кілька місяців після появи Ліод.
Королева гірко плакала за чоловіком і ще з більшим нетерпінням очікувала дитину. Однак минув рік, за ним другий, а вона все не народжувалась. Нарешті, коли пройшло вже втричі більше за визначений строк, у неї народився хлопчик, такий великий і міцний, що зразу ж, з першого дня народження, встав на ноги і пішов. Королева не витримала важких пологів і невдовзі після них померла, встигши назвати сина Вельсунгом.
Боги виконала свою обіцянку. Вельсунг ріс як на дріжджах і вже з юнацьких літ уславився як хоробрий боєць і талановитий воєначальник. Його ім’я прогриміло по усьому світу. Коли ж він змужнів і йому прийшов час одружуватись, боги прислали йому в дружини ту саму валькірію Ліод, яка колись принесла яблуко його покійному батькові Вона народила Вельсунгу десять синів і дочку, про долю яких і піде зараз наша розповідь.
СІГМУНД.
ВЕСІЛЛЯ СІГНІ.
У замку короля франків Вельсунга ось вже декілька днів небувалий банкет. Чимало років пройшло з тих пір, як був побудований цей замок, але ще ніколи не бачив він під своїм дахом стільки гостей. Зібралися всі друзі і родичі старого короля, ватажки його дружин і навіть прості воїни. Єдина дочка Вельсунга, красуня Сігні, виходила заміж за короля Гаутланду – Сіггейра і від’їжджала разом з чоловіком за море, в його королівство.
Як і більшість помешкань тих далеких часів, замок Вельсунга був збудований навколо дерева, велетенського старого дуба, який Вельсунг на честь дружини назвав дубом валькірій. Його могутній, в шість обхватів, стовбур підтримував всю будівлю, а вершина з далеко розкинутим гіллям пишним зеленим куполом підіймалась над дахом. Між корінням цього лісового велетня, на земляній підлозі замку, стояли довгі столи, на яких лежали засмажені цілком туші оленів, вепрів і ланей, а поряд – відкриті бочки з пінливим медом і міцною брагою. Як тільки наповнення якої-небудь бочки вичерпувалося, слуги викочували її з залу, а на її місце ставили нову. Хазяїни і гості їли, пили і веселились, і тільки сама наречена була задумлива і сумна. Не за своєю волею вона виходила заміж. Їй не подобався Сіггейр, а за його вкрадливими, улесливими промовами вона вгадувала підступність і приховану жорстокість. Сігні з сумом думала про те, що скоро вона назавжди розлучиться з рідним домом, розлучиться з батьком, братами, розлучиться зі старшим із них, Сігмундом.
Сігмунд і Сігні були близнятами. Вони разом народились, разом виросли, і якщо Сігні перевершувала всіх красою, то Сігмунд не знав собі рівних за силою і мужністю. Багато хто передбачав, що його слава перевершить славу його знаменитого батька. Сігмунду теж не подобався Сіггейр, але він знав непохитний характер старого Вельсунга і тому мовчав.
Було вже випито чимало старого меду, і досить захмелілі гості тільки-но затягли своїми охриплими в походах голосами дику, як виття морського вітру, войовничу пісню вікінгів, як раптом двері в зал не очікувано розчинились, і на їх порозі з’явився невідомий старий. На його голові була поношена широкопола шляпа, на плечах висів дірявий синій плащ, а в правій руці він тримав величезний блискучий меч. У прибульця було лише одне око, але це око виблискувало таким розумом, та і вся зовнішність старого була такою величною, що всі невільно зніяковіли і ніхто не насмілився навіть привітати нового гостя як завжди «ласкаво просимо». Не звертаючи на це уваги, старий повільно і поважно увійшов до залу, пройшов поміж гостей і, підійшовши до дуба валькірій, з такою силою увіткнув в нього меча, що той по рукоятку увійшов у стовбур.
- Я залишаю тут цього меча, - промовив він, і його слова голосно прозвучали в тиші, що настала, - в дар тому хто його витягне. І знайте, що кращого меча ніхто зі смертних ще не тримав у своїх руках.
Сказавши це, незнайомець повернувся і, не оглядаючись, вийшов із залу. Слуги Вельсунга кинулись услід за ним, але таємничий гість уже зник, і ніхто не бачив, звідкіля він прийшов і куди дівся.
Ледь опам’ятавшись від здивування, всі, хто тільки був у залі, скочили зі своїх місць і оточили дуб валькірій, в стовбурі якого тьмяно виблискувала позолочена рукоятка меча. Молодший син Вельсунга вже було простяг до неї руку, але батько зупинив його і, звертаючись до Сіггейра, сказав:
- Ти мій гість, дорогий зять, спробуй же першим витягти цього меча.
Сіггейр почервонів від радості. Він був молодий і сильний і мав надію без труда заволодіти подарунком незнайомця.
«Якщо старий зміг його увіткнути, то я вже, звичайно, зумію його витягти», - подумав він.
Однак надії короля Гаутланду були даремними, і, хоча він тяг з такою силою, що на лобі у нього з’явилися великі краплі поту, меч не зрушився навіть на волосину.
- Ні, мабуть, не рука простого смертного всадила сюди цього меча, не руці простого смертного його і витягти! – сердито пробурчав він, сідаючи на своє місце.
Сіггейра змінив старий Вельсунг, а того – сини і гості. Кожному хотілося випробувати свою силу і отримати чудо-зброю. Один за одним підходили вони до дуба і один за одним зніяковіло відходили геть. Меч наче вріс у стовбур і не рухався з місця.
Лише один Сігмунд мовчки стояв осторонь. Старий Вельсунг помітив це і підійшов до нього.
- Хіба тобі не хочеться заволодіти таким прекрасним мечем? Чи ти не довіряєш своїм силам? – спитав він.
- Ні, я просто не хотів заважати іншим, - коротко відповів Сігмунд.
Він підійшов до дуба і, схопивши однією рукою рукоятку меча, висмикнув його зі стовбура так легко, наче виймав його з піхов.
Всі мимоволі скрикнули, захоплені велетенською силою молодого Вельсунга. Не менше захоплення викликав і сам меч. Він був дійсно прекрасний. Випробовуючи його, Сігмунд вирвав у себе волосинку і кинув її на лезо. Ледь торкнувшись меча, волосинка розпалася на дві частини. Пролунали нові вигуки захоплення.
- Послухай, Сігмунд. – сказав Сіггейр, який весь цей час дивився з заздрістю на меч. – продай його мені. Я дам тобі за нього стільки ж золота, скільки він важить.
- Якби тобі личило його носити, - насмішкувато відповідав Сігмунд, - ти б його і витяг. Тепер же я не продам його за все золото, яке є в твоєму королівстві.
Король Гаутланду здригнувся від образи. Але він був достатньо розумним, щоб не дати волю своєму гніву, і весело розреготався, по-дружньому поляскавши Сігмунда по плечу.
- Ну, так носи його сам! – вигукнув він. – А ми вип’ємо за те, щоб подвиги, які ти звершиш цим мечем, навіки прославили твоє ім’я!
Сказавши це, він взяв з рук слуги повний ріг і осушив його єдиним духом. Інші наслідували його приклад, після чого веселощі в залі спалахнули з новою силою і продовжувались вже без усяких перешкод до самого ранку.
Однак з першими ж променями сонця Сіггейр піднявся і, звертаючись до Вельсунга сказав:
- Подув попутний вітер, дорогий тестю, і я хочу скористатися ним, щоб сьогодні ж відплисти додому. Дозволь же мені подякувати тебе за гостинність та привітність.
Лице старого Вельсунга затьмарилось.
- Ти занадто рано зібрався в дорогу, - сказав він. – У нас не в звичаї закінчувати весільний банкет так скоро.
- Знаю, - відповів Сіггейр. – Але я не збираюсь його закінчувати. Я отримав важливі вісті і повинен спішно повернутися додому, але, якщо ти з усіма, хто тут присутній, через два тижні приїдеш до мене в Гаутланд, ми продовжимо там те, що починали тут, і, повір, я зумію відповісти гостинністю на гостинність.
Слова Сіггейра викликали схвальні вигуки гостей, що вже наперед раділи майбутньому святу.
- Я приймаю твоє запрошення, - сказав старий Вельсунг, - і даю тобі слово, що через два тижні буду у тебе в Гаутланді з усіма, хто забажає до мене приєднатися. А таких, - додав він. оглядаючи зал, - набереться чимало.
- Чим більше гостей ти привезеш, тим веселіше нам буде, - привітно посміхаючись, відповів Сіггейр.
Він попрощався з Вельсунгом і вийшов, щоб наказати своїм людям збиратися в дорогу.
В цю мить Сігні, яка до цих пір байдуже сиділа на своєму місці, раптом кинулась на коліна перед старим королем і зі сльозами на очах вигукнула:
- О дорогий батьку! Молю тебе, дозволь мені не їхати! Не вір Сіггейру: він підступний і злобний. Нехай він сам їде до свого Гаутланду, а я залишуся тут, з тобою і братами!
- Ти зійшла з розуму, Сігні! – сердито глянувши на дочку, відповідав старий Вельсунг. – Як я можу нанести таку образу своєму гостю і зятю, та до того ж такому поважному чоловікові, як Сіггейр! Негайно йди до нього і не смій подавати навіть вигляд, що він тобі неприємний!
Сігні, схиливши голову і, не говорячи більше ні слова, вийшла услід за Сіггейром. А дві години по тому кораблі гаутландців вже покинули землю франків і швидко поплили бурхливими хвилями північного моря. Вони відвозили Сіггейра і його молоду дружину, очі якої до останньої хвилини були звернені на південь, до рідних берегів, наче вона передчувала, що вже ніколи їх більше не побачить.
СМЕРТЬ ВЕЛЬСУНГА.
Старий Вельсунг дотримався обіцянки, яку він дав зятю. Рівно через два тижні після від’їзду Сігні він зі своїми синами, друзями, родичами відправився до Гаутланду, щоб там продовжити святкування, так не очікувано перерване Сіггейром.
Плавання франків було вдалим. Попутний вітер швидко ніс вперед їхні легкі, схожі на великі човни кораблі, і одного разу під вечір вони побачили перед собою суворі скелясті береги Гаутланду. Мандрівники вітали їх радісними вигуками. В очікуванні скорого відпочинку і обіцяного Сіггейром частування вони затягли веселу пісню і ще дружніше налягли на весла.
Лише один старий король не поділяв загальних веселощів і, стоячи на носі свого корабля, зі здивуванням вдивлявся у берег, що швидко наближався. Він очікував, що Сіггейр, заздалегідь знаючи про його прибуття, з багатим почетом вийде до нього назустріч, але навколо було пусто, тільки на одній з берегових скель виднілась висока струнка фігура жінки. Промені сонця, що заходило вигравали на її довгому золотавому волоссі. Притиснувши до грудей свої білі, прикрашені важкими браслетами руки, вона напружено вдивлялася в кораблі, що підпливали, а потім раптом, ніби не маючи сил більше чекати, кинулась у воду і поплила їм назустріч. Невдовзі вона порівнялася з кораблем Вельсунга і, ухопившись руками за борт, одним швидким і спритним рухом піднялася на палубу.
Це була Сігні. З її плаття і волосся струмками збігала вода, щоки побіліли. Не кажучи ні слова, вона кинулась до ніг батька і притиснулась обличчям до його колін.
- Що з тобою, дочко? – вигукнув старий Вельсунг. – Де твій чоловік? Чи не сталося з ним якого-небудь нещастя?
При цих словах батька Сігні різко випрямилась. Її великі сині очі потемніли від обурення.
- Ах, якби це було так! – гнівно вигукнула вона. – Але ні, з ним нічого поганого не сталося. Це він готує нещастя іншим. Там, - і вона показала рукою на довгу гряду прибережних скель, - там, за цими скелями, він зібрав незчисленне військо, якому наказано на вас напасти, як тільки ви висадитесь на берег. Таким буде банкет, на який він вас запросив. Не зволікай же, батьку мій! Накажи повернути кораблі і, поки не пізно, направляй їх геть від цієї проклятої землі!
Сігні говорила так голосно, що її слова було чути на всіх кораблях. Франки поклали весла і мовчки дивилися на свого короля. Обличчя старого Вельсунга було похмурим. Його волохаті сиві брови зсунулись. Нарешті він рішуче похитав головою.
- Ти не віриш мені, батьку? – у відчаї скрикнула Сігні. – О, клянусь. Клянусь всіма богами, що я сказала правду!
- Я вірю тобі, дочко, – спокійно відповів старий король, - і мені не потрібні твої клятви. Але ще в молодості я сам дав клятву ніколи не відступати перед ворогами, якими б сильними вони не були. Цієї клятви я дотримаюсь і тепер. Ми висадимось на берег і приймемо бій з дружинами твого чоловіка.
Сігні зблідла ще більше, але потім її очі блиснули, і вона гордо підняла голову.
- Добре, батьку, - сказала вона, роби як ти вважаєш за потрібне. Дозволь тільки мені залишитися з вами і розділити вашу перемогу або вашу смерть!
Суворі, наче висічені з граніту риси обличчя старого вождя трохи пом’якшали, але тільки на одну мить.
- Ні, Сігні, - промовив він рішуче, - не мені порушувати звичаї наших предків. Ти заміжня, і не доля батька чи братів, а доля чоловіка віднині повинна стати твоєю. Ти повернешся до Сіггейра і залишишся з ним назавжди. – І, вже не звертаючи більше уваги на дочку, король франків повернувся до своєї дружини і голосно вигукнув: - Друзі мої! Ви чули слова Сігні і знаєте. Що нас чекає. Ми не бажали ворожнечі з Сіггейром і приїхали до нього як друзі, але втікати він нього було б не гідним нас, франків! Краще загинути в бою і бути почесними гостями у Вальгаллі, ніж померти смертю боягузів і відправитись до підземного царства Хель. Вперед же, друзі, і нехай допоможе нам мій прадід Одін.
- Вперед! – дружно повторили франки.
Вони знову взялися за весла і декількома помахами підвели кораблі до берегу.
Сігні першою легко зіскочила на землю.
- Прощавай, батьку, - сумно сказала вона. – Я виконаю твій наказ і повернусь до Сіггейра, але знай, що якщо вам судилося загинути, твоя смерть не залишиться без помсти. Прощавай же назавжди, прощавайте і ви, друзі і брати!
Вона востаннє окинула оком спокійні, безстрашні обличчя франків, що мовчки готувалися до бою, а потім вже не обертаючись, швидко побігла до гряди скель, які приховували дружини Сіггейра, і невдовзі зникла за ними.
Тим часом невелика дружина Вельсунга зійшла на берег і вистроїлась щільними рядами навколо свого короля і його десяти синів. Їм не прийшлося довго чекати. Не пройшло і декількох хвилин, як справа і зліва від франків показались перші ряди незчисленної раті Сіггейра. Гаутландці наступали широким півколом, намагаючись відрізати франків від берега моря.
Вельсунг поглядом шукав у їхньому натовпі свого зятя, але той був занадто хитрий і обережний, щоб самому зустрітися в бою з прославленим старим воїном і його могутніми синами, і вважав за краще залишитись у своєму палаці. Доручивши командування дружинами своїм воєначальникам.
- Жалюгідний боягуз! – з презирством прошепотів Вельсунг. – Вперед, франки! Крикнув він вже голосно і, високо піднявши свого меча, кинувся назустріч ворогам.
Натиск франків був таким стрімким, що ряди гаутландців змішалися. Попереду всіх, прокладаючи собі дорогу потужними ударами меча, йшов старий король. Поряд з ним невідступно йшов Сігмунд зі своїм чудесним мечем в руках. Здавалося, що Вельсунг, який досі не знав поразки, і цього разу отримає перемогу. Однак гаутландців було занадто багато. Дев’ять разів проривалися франки крізь їхні ряди, устилаючи свій путь трупами чисельних ворогів, але і самі при цьому несли тяжкі втрати. Не помічаючи, що від його дружини залишилось не більше третини, Вельсунг вдесяте повів її на ворогів. В цю мить прицільно кинутий спис одного з гаутландців пронизав йому груди. Старий богатир похитнувся і, навіть не простогнавши, мертвим упав на землю. Побачивши це, Сігмунд, думаючи, що його батько тільки ранений, кинувся до нього і опустився біля нього на коліна. В ту ж мить міцна ремінна петля перехопила йому горло і перекинула його на землю. Сігмунд спробував встати, але тут більше ніж десять гаутландських воїнів навалилися на нього, обеззброїли і туго зв’язали руки і ноги. Так само були взяті в полон і інші дев’ять братів Сігмунда, а ще через декілька хвилин останній франк, стікаючи кров’ю, загинув, пронизаний списами своїх ворогів. Битва була закінчена.
ЛОСИХА.
Гаутландці привели Сігмунда і його братів до двору королівського замку. Тут їх очікував сам Сіггейр, що сидів на простій дерев’яній лаві в оточенні своєї свити. Поряд з ним стояла Сігні. ЇЇ обличчя було величним і безпристрасним. Здавалося, що вона повністю змирилася зі своєю долею та долею батька і братів. Зате очі короля Гаутланду загорілися дикою радістю при вигляді полонених.
- Привіт тобі, Сігмунд, - сказав він насмішкувато. – Чи не повториш ти ще раз, що я не гідний носити цього меча?
І його рука любовно погладила рукоятку чудесного меча, яким він вже встиг підперезатися.
- Цей меч не для тебе. Сіггейр, - спокійно відповідав Сігмунд, - і рано чи пізно він дістанеться тому, кому він призначався.
- Тобі-то він у всякому випадку не дістанеться! – злобно заперечив Сіггейр. – Ей, воїни, взяти цих франків і відрубати їм голови!
- Почекай Сіггейр! – поспішно вигукнула Сігні, не в змозі більше стримуватися. – Постій, не поспішай виносити їм свій вирок.
- Що це значить, дружино? – похмуро сказав король Гаутланду. – Так-то ти любиш свого чоловіка! Чи ти забула, яку образу нанесли мені в домі твого батька, чи ти хочеш, щоб я її пробачив?
- Ні, я не забула нанесеної тобі образи, - відповіла Сігні, - і сама її не можу пробачити. Але ти занадто скупо за неї розплачуєшся. Смерть від меча легка. Накажи краще відвести їх до лісу і закувати в колодки. Нехай вони там помруть від голоду і спраги.
- Клянусь Одіном, ти права, Сігні! – посміхнувся Сіггейр. – Тепер я бачу, що ти вірна дружина і гарна подруга. Смерть від меча дійсно занадто легка. Ви чули слова королеви? – звернувся він до своїх воїнів. – Робіть же так, як вона сказала. А ви, Вельсунги, помираючи віл голоду і спраги, втішайтеся, що цим ви зобов’язані своїй сестрі! – І він голосно розреготався.
Підкоряючись наказу свого короля, гаутландські воїни відвели братів Вельсунгів до лісу і там прикували їх поряд один з одним до величезного стовбура поваленого бурею дерева. Упевнившись в тому, що полонені не можуть поворухнути ні рукою, ні ногою і що втекти їм ніяк не можливо, вони залишили їх одних, а самі повернулися до замку сповістити Сіггейру що вони виконали його повеління.
Сігні недарма порадила чоловікові закувати полонених франків у колодки. У неї був старий відданий слуга, що був при ній з дитинства, і вона мала надію з його допомогою звільнити братів і допомогти їм втекти. Однак все сталося не так, як вона розраховувала. Першої ж ночі на галявину, на якій сиділи франки, вийшла з хащі величезна лосиха і, важко ступаючи, попрямувала прямо до них. Брати з жахом помітили, що її очі горять у темряві, як у хижого звіра. Лосиха підійшла до самого молодшого з них і, перекусивши йому горло, жадібно почала його поїдати. Даремно інші Вельсунги кричали і свистіли, маючи надію налякати страшного звіра. Лосиха зупинилася лише тоді, коли з’їла свою жертву, після чого знову зникла в хащах лісу.
Вранці на галявину прийшов старий слуга, якого прислала Сігні, Він приніс братам їжу і питво і спробував їх звільнити, але одній людині це було не під силу. Окрім того, він був старий і слабкий, сама ж Сігні не могла вийти з замку, так як за нею уважно слідкували. А наступної ночі знову з’явилася лосиха, і ще один з Вельсунгів закінчив своє життя, з’їдений кровожерливою твариною.
Йшли день за днем, ніч за ніччю, і франків ставало все менше і менше. Сігні рвала на собі волосся, не знаючи, як врятувати братів від чудовиська. Вона не здогадувалась, що лосиха не що інше, як мати Сіггейра, зла чаклунка, що ночами перетворюється на звіра. Чаклунка розгадала задум Сігні і порадила сину десять днів не випускати з дому дружину. За цей час вона збиралася з’їсти всіх братів.
Так пройшло дев’ять ночей. Наприкінці останньої ночі з усіх Вельсунгів живим лишився лише один Сігмунд. Він вже майже змирився зі своєю участю, як раптом йому на думку спала щаслива думка. Вранці, коли на галявину знову прийшов старий слуга, який кожного дня відвідував братів, він звернувся до нього і сказав:
- Біжи скоріше до моєї сестри і скажи їй, щоб вона принесла мені горщик найкращого, духмяного меду. Та дивись поспішай і принеси мені цей мед не пізніше вечора.
Слуга кинувся з усіх ніг виконувати доручення і під вечір повернувся назад з медом.
- Добре, - сказав Сігмунд. – А тепер намасти мені цим медом обличчя, а залишок поклади до роту.
Слуга не зрозумів, що задумав молодий Вельсунг, однак зробив так, як той йому сказав, після чого попрощався з Сігмундом і пішов до дому.
Сігмунд і сам не знав, чи вдасться його задум, і з хвилюванням очікував наступу ночі. Але ось сонце сіло, на небі з’явилися перші зорі, і він почув ще здалеку важкі кроки свого ворога. Лосиха підходила ще ближче і ближче. Зупинившись перед Сігмундом, вона деякий час дивилася на нього, як наче насолоджуючись виглядом своєї жертви, а потім відкрила свою величезну пащеку, готуючись перекусити йому горло. В цю мить їй в ніздрі ударив різкий запах меду. Лосиха знову закрила пащеку, уважно обнюхала молодого Вельсунга, а потім взялася злизувати мед з його обличчя. Вона так захопилася цим, що нарешті засунула йому язика прямо до рота. Сігмунд, який тільки цього і очікував, міцно стиснув його своїми зубами.. Перелякана лосиха рвонулася геть і з усіх сил ударила передніми ногами в дерево, до якого був прикований молодий богатир. Дерево розлетілося на друзки, і Сігмунд опинився на волі. Не втрачаючи ні хвилини, він, не розтискаючи зубів, перехопив своєю могутньою рукою язика лосихи і вирвав його з її горла. З пащі чаклунки-звіра потоком ринула кров, і вона мертвою упала на землю.
З першими променями сонця до лісу прибіг вірний слуга. Цього разу його супроводжувала Сігні, якій Сіггейр, впевнений в тому, що живих франків більше немає, дав їй повну свободу. Якою ж була їхня радість, коли вони побачили Сігмунда живим і на волі, а лосиху - мертвою біля його ніг!
- Мабуть не судилося тобі загинути безславною смертю! – вигукнула Сігні, гаряче обіймаючи брата. – Ти здійсниш ще чимало подвигів, а Сіггейр дорого заплатить нам за свою зраду.
- Настане час і для цього, сестра, - відповів їй Сігмунд. – А поки-що нехай твій чоловік краще думає, що останнього з Вельсунгів немає більше в живих. Йди додому, а я закопаю труп лосихи, щоб ніхто нічого не помітив.
- Де ж ти будеш жити, дорогий мій брате? – спитала Сігні.
- Та ось тут, в лісі, - відповів Сігмунд. – Так що ми невдовзі побачимось. А зараз поспішай додому, поки Сіггейр тебе не спохватився.
Сігні попрощалась з братом і побігла додому, а Сігмунд наваливши собі на плечі труп лосихи відніс його подалі у ліс, де і закопав у землю.
Того ж дня Сіггейр послав до лісу своїх воїнів узнати, чи живі ще Вельсунги, і ті, повернувшись, доповіли йому, що знайшли дерево, до якого були прикуті франки, розбитим, а поряд з ним свіжу калюжу крові.
«Мабуть, дикі звірі чи моя мати розтерзали всіх десятьох» - сказав собі Сіггейр, а вголос додав:
- Тепер Сігні, ми можемо спокійно царювати і нам не загрожує нічия помста – Вельсунгів більше немає в живих!
«Що б ти сказав, Сіггейр, якби знав правду!» - подумала Сігні, але нічого не відповіла чоловікові і тільки мовчки схилила голову на знак згоди.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік