Два Майдани – два серця України?
Те, що Євромайдан на Майдані (ось такі майже народна тавтологія!) є справжнім національним волевиявленням – у цьому, здається, вже ні у кого нема жодного сумніву! Ті, хто кричали, що там стоять «за гроші», були змушені стулити писки, бо ж «хто» той міфічний мільйонер, який здатен «проплатити» протест одного мільйону шестиста тисяч громадян? А саме стільки українців вийшло у неділю 1 грудня на центральні вулиці столиці!!! Ви уявляєте??? Це було справжнє людське море! А у цьому морі – єдина хвиля національного піднесення і єднання!!!
І ось вчора, 6 грудня, у День Збройних Сил України знову живе людське море на Майдані! Ліпить густий мокрий сніг, холодно і вогко. Але на сцені співає для українців чоловічий хор із міста Стрия. Багатоголосся, різні пісні – знані всім і популярні лише на Західній Україні, виконання акапелла і почуття ейфорії! Це так! Без перебільшення! Бо ось поруч поетеса Наталя Святокум зі своїми хлопцями із Новомиргорода, а з іншого боку письменниця Дара Корній зі Львова. Я знаю, що їх шлях сюди був нелегким, знаю, що їм холодно, як і всім тут, але вони щасливі попри все оцією миттю перебування в історії. І навколо сотні і тисячі таких самих! Ведучий зі сцени робить оголошення про формування колони для пікету Шевченківського районного «суду» – і вже сотні чоловіків зі стягами і без таких простують у вказане місце. Їм «башляють» по 100 гривень за це? Може, по 200? У них обличчя світяться від чуття виконання свого обов’язку перед Батьківщиною! Це ціна патріотизму! І найвищої за цю ціну я не знаю! Скажіть ви, хто ганьбить цих людей, що це неправда! Тільки не таємно набріхуючи у куширах тепленьких телеканалів! А чесно і зі сцени дивлячись цим людям в очі! Скажіть, що вони дурні, бо люблять свою Батьківщину понад усе!
А за якийсь кілометр від Майдану безплатний «атракціон», до якого тягнуться групами й поодинці усі бажаючи, аби подивитися, на «інакших». Хто вони? Чому теж приїхали до Києва? Проста цікавість чи бажання роздивитися поближче опонентів?
Шлях до анти-Майдану доволі простий – Інституцькою до Липської і просто до Ради, а за нею у закритому «вольєрі» (наспіх спорудженому), який відгороджує «мітингуючих» з одного боку від людей, а з іншого – від депутатів (вони теж бояться тітушок? вони теж бояться тітушок!), під охороною міліції теж сотні українців. Тут перекриває все «С чего начинається Родина?», пісні групи «Любе», у які раз по раз вклинюються промовці, що до них більшості байдуже. Часто-густо тітушки обернуті спиною до сцени, палять, сякаються, хукають на червоні з морозу руку (їм ніхто не несе теплі речі, а їхнім лідерам зараз не до проявів «турботи»). Дехто з них – це літні люди, які для збереження тепла огортаються у блакитні «скафандри» із надписом «Янукович – наш президент», але переважна більшість – це молодики (трапляються і молодички) у спортивних костюмах «характерної зовнішності» (у народі про таких кажуть, що «не хотів би зустрітися із таким у темному провулку»). До них можна підійти попри розділяючий паркан (чого б і ні?) – міліція стоїть не скрізь. Але тітушок така увага дратує – вони огризаються, матюкаються, а найзавзятіші й плюються собі під ноги, але із конкретним підтекстом… Будь якого бажання вступати із ними в контакт нема. Але багато хто із представників Євромайдану налаштований позитивно і намагається це робити.
- Я у цьому дурдомі вже третій день! Вже не витримую! Такого тут наслухався і надивився! – довірливо звертається до нас молодий хлопчина-міліціонер. Висловлюємо йому співчуття, а між собою, обговорюючи пізніше його репліки, одностайно приходимо висновку, що побачивши «нормальні» обличчя, міліціонер просто не витримав! Хтось почув його, і дай, Боже, якщо людині від цього полегшало!
- Слушайте! Наш мішка виступаєт! – це кричить нам «із вольєру» якийсь тітушка, бо на великому екрані біля їхньої сцени саме включили новини по ТРК «Україна», і якраз транслюють сюжет із заявою прем’єр-міністра Росії Дмітрія Медвєдєва.
То ми поділені? Ми – поділені! Ким? Коли? Колись? Кимось? Мені шкода тітушок! Я розумію, що більшість із них тут не зі своєї волі, а з примусу, під загрозою звільнення з роботи, якраз за ті самі 200 гривень (і це не моя вигадка, одна випадкова тітушка забрела на околиці Євромайдану, розговорилася із соратниками Наталі Святокум, і «здала контору»), але ж… Але ж! Українці (ви ж українці? ви ж іще українці?) невже у вас є відповідь на одне просте питання: ЧОМУ ВАС, ЯК ХУДОБУ, ЗАВЕЗЛИ ДО КИЄВА І, ЯК ХУДОБУ, ЗАГНАЛИ ДО ВОЛЬЄРУ НА ЗАГАЛЬНЕ ПОСМІХОВИЩЕ? І ще одне маленьке питання до вас, тітушки: «Скільки ви згодні терпіти це? Вам не соромно? За себе? Своє майбутнє? Перед своїми дітьми?». Мені здається, сьогодні, саме сьогодні кожна доросла мисляча людина повинна зробити свій вибір. Бо завтра вже може бути пізно!
Київ, 7 грудня 2013 року
