Українська Революція 2013 і Кохання
Печать революції чи печать лукавого?
За що ж нам така кара - ті супостати при владі?
Кругом барикади, добровольці патрулюють околиці. Люди гріються біля діжок з вогнем, хукають на обморожені руки, та попри всі негаразди привітно всміхаються та дарують своє світло побратимам. Дехто згадує Велику Французьку революцію... Та чим же ми гірші від французів? Тії ж європейці! Будівля КМДА. Тут розмістились ті, що приїхали до столиці з інших областей. Їм нікуди йти, а залишати пости на Майдані не хочуть. Кругом вже звичний гамір, сюди приходять погрітись та перекусити активісти, що виборюють для всього народу краще майбутнє: цивілізоване. Вона простягає йому канапку з салом та привітно всміхається. - Привіт, - він так само радо посміхається у відповідь. - Як там, що нового? - цікавиться вона. - Та поки що більш-менш спокійно. Тільки прибуває все більше автобусів із тими провладними провокаторами. Але нас цим не налякаєш, - хлопець жує та час від часу дмухає на замерзлі пальці. Тут таких як він тисячі. І таких як вона... От тільки вона приїхала майже одразу, як все почалося. Встигла до того, як виїжджаючі з Заходу перестали брати жінок до столиці. То не жіноча робота. Але що ж бідним жінкам залишається? Теж мусять виявляти громадянську позицію, бо теж люди, і теж можуть бажати кращого життя. Та взагалі життя, бо то скніння на задвірках владного королівства вже кісткою поперек горла стало. - Ти звідки? - цікавиться він. - Зі Львова. - Всміхається: - Мене Оленкою звуть. А ти звідкіля будеш? - Я - Сашко. Київський. - Ти з Києва? - дивується дівчина. - Але чого ж тоді тут грієшся? Чого додому не йдеш? Далеко? - Та ходив перші дні. Тепер себе картаю. Після того нічного розгону, що влаштував Беркут, тепер вартую тут. Навіть сплю тут. Немає часу ходити додому, нема коли відлежуватися. - Хлопці! Пора! - лунає від "командуючого". - Мені треба йти, - ніби вибачаючись, схвильовано промовляє Сашко. - Я розумію, адже саме для цього ми тут, - всміхається Оленка. - Я весь час тут, допомагаю готувати. Спочатку приїхала на студентський страйк, а потім ми влилися у загальнонаціональний. Тож ми з подругами допомагаємо, чим можемо, всім мітиингувальникам. Так ми зможемо більше користі спільній справі принести. - Гаразд. Бувай, сподіваюсь, ще побачимось, - і вперше з початку всенаціональної акції непокори веселі очі Сашка заволікує сум. Ні, він не стомився, не зневірився: сили та наснаги вистачить вистояти до кінця. Але вперше чомусь немає стільки того житворящого запалу. Хочеться залишитись ще на трішки. І справа зовсім не в теплому приміщенні чи гарячому чаї, який обпікає обморожені руки... Це щось інше, щось невидиме та іскорне, щось таке, чого ще ніколи не відчував, щось таке, що змушує серце калатати сильніше, аніж найреволюційніші гасла та пісні. - Тебе тут ніхто не ображає? - наостанок, щоб відтягнути час, питає. - Та ти що?! - сміється дівчина, а серце завмирає, щоб зупинити ту солодку мить, щоб встигнути напитися з глибоких очей. - Тут всі такі виховані. Радше навпаки: ще ніколи стільки ґречності та доброти мене не оточувало. - Гей, хлопці! Швидше! Ніколи дрімати! Годі життя марнувати! Йдемо пікетувати Адміністрацію Президента! - Ну все, тепер вже точно, до зустрічі. Побачимось, - якось невпевнено закінчує Сашко. - Звісно, що побачимось. Нам тут ще стояти і стояти, - не перестає всміхатись Оленка. А хлопець, підбадьорений теплими словами, мов окрилений збирає своїх друзів. Повні надії та щирих сподівань, рушають мітингувальники до стін уряду. З якою метою? Та із найщирішою: достукатись до зачерствілої совісті тах, хто роками гнобить українький народ. За що? Мирно, світло та з посмішкою люди звертаються до влади. І не лякають їх спеціально підготовлені до масових заворушень бійці. У них серця повняться надією. А двоє молодих людей, вражені миттєвою іскрою кохання співають свою, лиш їм відому пісню. - Будь обережний, - шепоче Оленка Сашкові. А він не в силах відвести погляду від тої, яка назавжди полонила його серце. Він мліє тут, перед тендітною дівчиною, дарма що там, на Майдані, йому не страшні ані Беркут, ані міліція. А тут... все так складно і водночас так легко. І нічого зволікати, хто його зна, що може статися вже за мить? Він робить крок назустріч, похапцем обіймає Оленчине обличчя, зазирає у вічі, і більше ніщо не в силах його зупинити, їх зупинити, два юних та щирих серця. Він палко цілує її в уста, вона пристрасно розпушує його волосся, і обоє переносяться у інший світ, туди, де не гримлять барикади, де нечутно команд спеназівців, де слово революція викликає посмішку непорозуміння. Кохання молодих... воно таке... - Ти мені обіцяєш? Будеш обережним? Пам`ятай, я тут чекатиму, - ніжно заглядає йому в вічі. - Буду пам`ятати, - і ще тихіше, так, щоб чула лише вона, бо це лиш для її вух: - Я тебе кохаю! - Я тебе теж, - стоять, притулившись чолами і розуміють... та ні, нічого не розуміють. Не хочуть розуміти. Але шум революції не стихає. Нам ніколи жити, нам ніколи любити, нам ніколи насолоджуватись прекрасним, нам за теє прекрасне ще треба боротись. - Сашко! Збирай своїх хлопців! Пора! Пора будувати майбутнє. Досить животіти в злиднях. Досить бути європейськими бомжами! А під Адміністрацією вже людно, там мітингуючі мирно проводять свою акцію протесту. Протесту проти тих, кому віддали владу над собою, і мають повне право! Врешті-решт, весь адміністративний державний апарат - це лишень слуги народу. То чого ж ті слуги ведуть себе наче пани? Як сталося, що народ перетворився на рабів отих самих слуг? Як то стало все з ніг на голову? І тут починається те, до чого цивілізовані, мирні активісти додуматись не змогли б: починається неузгоджений штурм будвлі, той, про який ніхто ні сном ні духом! Але ж є кому у нас подумати про таке! То влада завезла сюди провокаторів! Хто вони? Звичайні "тітушки"? А чи, може, Беркут у цивільному? Інакше чого б ховалися в тилу у спецзагону? А хто дав наказ молодих хлопців виставити живим щитом перед повністю амунійованими беркутівцями? І тут починається неймовірне: заворушення переростає у щось жахливе та криваве. Беркут начебто обороняється, про що потім заявлятимуть російські ЗМІ. Що ж, ми пожаліємо російський народ за його "непросвещєнність" потім, а зараз люди рятуються від палиць та гніву спецназівців. - Ты еще живой? - бідний хлопець, беззбройний, лежить на землі та закриває голову руками, а вони, цепні пси президента добивають лежачого... Потім незаангажовані засоби масової інформації покажуть відео, на якому беркутівець тримає свій смердючий "ботинок" на обличчі закривавленого хлопця та робить фотографії. - Навіщо це? - приголомшливі журналісти не розуміють. Та й як таке звірство можна осягнути?! - Нам обещали по пятсот долларов заплатить за избиение. Но надо представить доказательства, - не знітившись, пояснюють ті бузувіри... Не зрозуміти нам, простим та нормальним, як можна бути такими... Чи то, може, з них таких зробили? Але хто ж тоді той відповідальний за спаплюжені долі отих молодих беркутівців, із яких могли б стати люди?.. Скільки ні в чому не повинних громадян постраждало в той вечір... Цього нам не розкажуть. Замнуть, що потрібно. А кримінальні справи відкриють не проти провокаторів чи спецзагонівців, ні! Судити мають намір ні в чому не винних людей, які всього лиш прийшли висловити свою волю, ту волю, на якій зиждеться вся наша виборна влада. Не послухали... Намагалися язики повідривати та груди забити, аби вже дихати той український народ перестав. А нічого йому переводити кисень, а то глядиш, скоро й на нього податок введуть, замало ж там коштів у тому бюджеті, нема чого більше красти... Сашко ледве дійшов до КМДА. Він і ще декілька хлопців добряче постраждали, щастя, що змогли піти на своїх двох. А що їм залишалось? Скоритись та полягти під брудним смердючим чоботом отого зрадника, що захищає "слугу" народу? - Сашко! Господи милий! Що ж з тобою сталося?! - новини швидко розходяться. Побиті журналісти не мовчать. Та що там вітчизняні ЗМІ! Світові репортери мислили, що їхня професія їм дарує імунітет, та де там, кохані! Ви потрапили до первіснообщинного ладу! У нас одна "общіна"! Вона віддає накази, а незгодні "пускай умрут"! "Ми - іноземні журналісти!" - кричали ті. Але хто ж їх послуха? Та хто такі ті журналісти? "Подумаешь!"... - Швидше, ходи зі мною! - тягне Оленка за рукав спустошеного хлопця. В один момент все перемінилося, життя зло поглумилося над юнацькими ідеалами. Він знав, що треба буде стояти, що, як стане потреба, то й воювати піде, але щоб отак, проти беззбройних людей рушили озброєні... нелюди. Однак негоже ображати недолугих... Він пішов спати. Оленка теж собі пішла прилягти, коли трохи шокова хвиля вляглася. Але не спиться молодій душі. Тривожно... Через півгодини приходить Сашко: - Трохи голова болить, не знайдеться якоїсь таблетки... - Оленка схоплюється. - Звичайно. Зачекай тут. - І біжить за ліками. Хоч обидвоє розуміють, що то лише привід, що потребується чогось цілком відмінного. Повертається зі знеболювальним. - Ось, випий, - простягає таблетки з водою. Сашко п`є, і відчуває, немов цілющий напій розливається по тілу: тож з її рук, зараз із цих коханих долонь би й отруту прийняв. - Залишайся біля мене. Мені так спокійніше буде. - Він без вагань вкладається на саморобний нічліг, якими тут повняться всі вільні місця на підлозі. - Ти матері дзвонив? - турбується Оленка. - Вона мене випередила, - відказує стиха Сашко. - Слава Богу, хоч живими лишилися. А через мить зривається, зазирає дівчині в вічі і розпачливо питає: - Як то? Як таке могло статися? - Ти ще чомусь дивуєшся після того, як вночі хотіли кийками та подихом ненависті розігнати нас із Майдану? - шепоче вона, і він розуміє, що більше нема з чого чудуватись. - Лягай, тобі треба відпочити. Хто ж його зна, як воно далі буде. Та й дійсно, хто ж міг передбачити, що підніметься у них рука навіть на євпаторійську церкву, де відправляли молебень за простих незгодних? Його голова лежить в неї на колінах, і Оленка лагідно гладить їжакувате волосся. Тут на Майдані воно відросте, відвикне від гребеня та теплої, пінної ванни. Тут ніколи думати про таку розкіш як чистота. Тут для всіх важливо, аби помисли були чистими та щирими. - Розкажи про себе, - стиха просить він. Кругом шум та гамір: люди зайняті насущними проблемами. Але вони наче в своєму окремому світику, огорнені куполом кохання та безмятежжя. Вони молоді, і їм ще все до снаги. Принаймні, зараз так здається. - Та що тут розповідати, - стиха промовляє Оленка. - Звичайна студентка, вчуся у Львівському національному університеті Івана Франка. Ось тепер намагаюся спростувати ті неласкаві слова, що колись наш великий письменник про нас сказав: "А за що ж поважати той український нарід?" Не втерпіла та приїхала сюди. Відстоювати своє право та право близьких на гідне майбутнє. Мовчу про теперішнє, бо знаю: так швидко життя не міняється. Залишила вдома батьків: мати вчителює, а батько продавцем в магазині працює. Знаєш, скільки вони заробляють? Не треба, не відповідай. Знаєш... І більшість нас, українців, не просто те знає, а виживає на ті крихти, що падають з барського президентського столу. А ти? - Я втратив батька під час минулої революції. Пам`ятаєш? Ми тоді ще дітьми були... Батько був вченим, за Союзу працював у дослідницькому інституті, був начальником, мав свій власний персональний компютер. Можеш собі уявити, що то на ті часи. А потім став таксистом. І от підвозив під час Помаранчевої революції трьох чоловік, щиро визнав, що підтримує Майдан, от його і вбили. Не зміг втекти... Залишилася моя мама сама: я і двоє маленьких сестричок. З того часу матері доводиться ходити у нічні зміни, аби нас прогодувати, вона медсестрою працює. Уявляєш, як я скреготів ті всі роки зубами, що не в змозі їй допомогти? Добре, що хоч після вступу тепер можу підробляти. Але як цього може вистачити, аби прожити, та ще й тут, у столиці? Не сила стала терпіти... Обидвоє замовкли, вдивляючись у далечінь, туди, де сонце світить та пташки співають, туди, де рай обіцяють, але то буде потім, а хочеться ще пізнати та відчути того, що дає життя тут, на нашій рідній, багатій та плодючій неньці Україні... - Лягай поруч, - шепоче Сашко. Оленка, не промовивши ні слова (та й навіщо ті слова, коли і так все ясно?) лягає поруч. Їх подих зливається в один потужний видих волі та щастя, і так, обнявшись та притулившись один до одного, вони потомлені засинають на підлозі адміністративної будівлі, тієї, яка належить їм, мленькій часточці великого українського народу. Що їм втома? Вони молоді та сповнені сил, сил та наснаги, а в душі горить полум`я кохання, першого того кохання, від якого тремтять руки, сохне в роті та збивається дихання. Того, від якого перед очима стрибають райдужні єдинороги, того, коли готовий вірити навіть у нездійсненне, бо в тебе повно енергії, щоб зрушити гори та зупинити вулканічну лаву.
Те, чим може закінчитись
Як вони заснули, лиш ангель-охоронець може розповісти. Та чи зможе здолати лихого, що розправляє свої чорні крила, крила туги та печалі, несучого смерть та страждання... Будить дзвінок мобільного. - Швидше! Швидше! - лунає в слухавці. Сашко та Оленка перелякано зиркають один на одного. А поруч і собі зриваються люди, розхристані, ще під пеленою сну, ніхто не може дійняти віри почутому: - Нас оточують! Викурюють назовні! Це штурм! Беркут отримав наказ звільнити будівлю та розігнати весь Майдан! - Але як?! - криком дивуються молоді люди. - Нас же тисячі! Як це можливо?! - Їх теж тисячі! Швидше! Ні!.. - зв`язок обривається. - Оленко, послухай! - бере він її обличчя у свої холодні від жаху долоні. - Ти повинна звідси вибратись! Чуєш мене?! - Ти! - схлипує вона. - Без тебе не піду! Тільки разом! Пам`ятаєш? Разом - сила! - Ні-ні! Не зараз! Все вже, мабуть, вирішено. Ти повинна вийти звідси живою та неушкодженою. - А як же ти? І тут чуються голосні крики та заклики: - Жінки! Швидше на вихід! Ми тримаємо для вас коридор! Вам не можна даватись в руки тим ізувірам! Швидше! Нам довго не вистояти! Як вдалося вивести молодих дівчат з того хаосу, з того диму та плачу втрачених надій та ілюзій? А чоловікам не було, куди йти... Їх всіх пов`язав Беркут... Через два дні Оленка дізналася, в якому СІЗО закрили Сашка. На зустріч не пустили. Казали лишень, що суд скоро. Але Сашко до того дня не дожив. - Він не витримав сорому та повісився в тюрмі, - сповістили бідну матір. - Ні! - кричала Оленка. - Не міг він повіситись! Він би так ніколи не вчинив! Йому було, для кого і заради кого жити! Це ви його закатували! - але їхні сльози лиш земля поглинала. Ніхто не слухав ані їх, ані інших матерів та жінок замордованих революціонерів...
Те, про що мріємо
- Сашко, вставай! - Оленка тормошить коханого. Але хлопець добряче постраждав напередодні, тож швидко вернутись у реальний світ не вдається. Сильно тре заспані червоні очі. - Що? Що сталося? - Ти не повіриш! Будуть дострокові вибори! Уряд пішов у відставку! Не знаю подробиць, але хіба вони потрібні?! Головне, що нікому більше страждати!
Через рік
- Ой, ти ж моє, серденько, дивися, як сонечко світить та кружляють сніжинки! Ти знаєш, що ти народилася у європейській державі? А знаєш, як зветься та країна? Колись та не повіриш, що моя, твоя, наша держава лежала по інший бік від щасливого життя. Колись тобі здаватиметься дивним, як то Україна була бідною, обшарпаною та знедоленою. Це все буде колись. А зараз ми з твоїм татком стоїмо на рушничку щастя, який розстелився перед нашою ненькою після того, як ми не змовчали, не схилили вию перед окупантами-загарбниками... То слуги диявола, і дорога їм одна: до пекла! І не пишіть нам листів звідтіля, доста вас наслухалися, тепер ваша черга терпіти!
4.12.2013р.
