Соціалізація людей з інвалідністю, набутою внаслідок бойових дій на сході України
декілька слів до життєпису Василя Стуженка
спеціальність "Соціальна робота"
Університет "Україна"
Основна проблема, що хвилює зараз суспільство – це те, як будуть себе почувати пораненні після повернення додому з зони АТО, отримавши важкі фізичні ушкодження та зазнавши непоправних моральниз втрат. Ми бачимо, як багато солдатів повертаються додому інвалідами. Це викликає певний ряд запитань: яке життя їх чекає і, чи зможуть вони адаптуватися до нього?
На прикладі Василя Стуженко, який став інвалідом у 23-річному віці, втративши ногу і кисть руки, а також отримав серйозну травму голови. Хлопець дивом вижив після обстрілу гранатометів, кілька годин пролежав з важкими пораненнями у полі. До служби в армії Василь Стуженко працював продавцем у гіпермаркеті в Кривому Розі, і під час розподілу обов’язків в АТО його зробили фінансистом батальйону.
Свято Дня Незалежності стало у житті Василя майже фатальним. Хлопець разом з п’ятьма співвітчизниками вирушив на машині з боєприпасами по вогняним позиціям. В одному із пунктів до них підсадили сепаратиста, щоб його могли доставити у штаб, але по дорозі після виконання завдання невеличкий загін потрапив у засідку. Сепаратисти перефарбували свою воєнну машину під кольори АТО і відкрили по українським воякам вогонь з автоматичного гранатомету.
У результаті, двоє встигли вистрибнули із машини, одного вбили на місці, а ще двоє потрапили у полон. Отримавши поранення Василь перебував без медичної допомоги дві години. Йому пощастило, що зі штабу Української армії доповіли про завдання, яке виконували хлопці, і перекинули десантників для пошуків їхньої групи – так і натрапили на Василя Стуженка. Таким чином хлопцеві врятували життя.
Через неефективність української державної системи роками формувалося певне ставлення до проблем інвалідів як до чогось другорядного. Побутує думка, що інвалідам треба дати грошей і на цьому зобов’язання держави перед ними закінчуються. Насправді, рівень адаптації інваліда в суспільстві – це суто правове питання. Бійці після поранення, повертаючись додому, стикаються з проблемами, яких просто не може бути в цивілізованому суспільстві.
Так було завжди. До установленого індиферентного та дискримінаційного в правовому аспекті ставлення держави, інваліди мали б вже звикнути. Потроху щось змінюється, країна рухається до цивілізаційних норм, але грошей та ресурсів постійно не вистачає. Ось тільки в серпні цього року Міністерство соціальної політики розпочато реформування протезної промисловості, у результаті чого із сімнадцяти протезних заводів залишилося лише десять.
Усім військовим, які брали участь в антитерористичній операції на Донбасі, буде надано статус учасника бойових дій відповідно до чинного законодавства. Кожен з них зможе також користуватися всіма належними пільгами, передбаченими законодавством. Саме для цього й створена Державна служба у справах ветеранів війни та учасників АТО, яка опікується питаннями їх соціальної, психологічної та іншими видами реабілітації, а також працевлаштування військових після завершення їхнього лікування.
Тим часом до Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО передано п’ять регіональних центрів соціально-психологічної реабілітації – чотири у Київській області та один у Житомирській. Добудовується бальнеологічний комплекс Львівського міжрегіонального центру соціально-трудової, професійної та медичної реабілітації у селищі Великий Любінь, що забезпечуватиме, зокрема, лікування та реабілітацію військовослужбовців після повернення із зони бойових дій. Триває також передача необхідних санаторно-курортних закладів, які перебувають у підпорядкуванні міністерств, Державній службі для створення базових центрів лікування та реабілітації наших військових.
Цьогоріч Міністерство стало партнером громадських організацій інвалідів у більш, ніж 250 ініціативах. Один із прикладів: підтримка громадян з інвалідністю та членів їх сімей – вимушених переселенців із зони АТО та Криму. Вона передбачала вивезення осіб з інвалідністю, забезпечення проживання та надання їм психологічної допомоги на новому місці.
Завдання для соціалізації людей з інвалідністю( на прикладі Василя Стуженко)
- повне самообслуговування : після втрати кінцівок, Василю треба з початку вчитися жити і головним завданням є самому митися, ходити ;
- пристосування свого житла : це вкрай важливо, так як треба самостійно дістатися до ванної кімнати, туалету, кухні. Самостійно приготувати їсти, або розігріти те, що хтось приготував. Самостійно прибрати квартиру, випрати речі. Це складно через фізичний стан, чи непристосованість житла ;
- знати повноцінну роботу: зараз 70 % компаній мають вакансії, на яких може працювати людина з інвалідністю
- соціальна адаптація: соціальна адаптація полягає в тому, що людина має право на отримання від держави безкоштовних технічних засобів ; якщо це ураження опорно-рухового апарату, то це милиці, палиці, протези, інвалідні візки; також це право на перекваліфікацію чи отримання нової професії за сприяння працівників Державного центру зайнятості, або через вступ до навчального закладу.
Люди з інвалідністю І-ІІ груп мають пільги. Також в Україні існує мережа центрів соціально-трудової реабілітації в системі Міністерства соціальної політики, де можна отримати нову професію й можливість подальшого працевлаштування. Тобто до кінця першого року свого "нового" життя людина повинна мати статус інвалідності, отримувати певний дохід у вигляді пенсії чи соціальної допомоги, зорієнтуватися, чим хоче займатися далі, відновити соціальні контакти чи налагодити нові.