Новітня історія: хронологія подій
Поетична творчість – незбагненний, не розтлумачений процес. Звідки приходить натхнення, чому, як і до кого? Усі ці питання хвилювали, хвилюють і хвилюватимуть завжди. Але чи будуть колись відповіді? Навряд… Проте в цьому, мабуть, і полягає чар поезії – у її таємничій, ірраціональній природі. І ось (мені б хотілося сказати «тримаю у руках», але ситуація така, що у нашу добу багато книг існують в електронному форматі))) переді мною дебютна збірка «Новітня історія» вже знаної київської поетеси Анни Коназюк, про поетичні тексти якої маю честь сказати декілька слів.
В українській літературі так уже історично склалося, що поет завжди був народним поводирем, провидцем, фіксатором і виразником народної думки (як би пафосно це не звучало, але це не змінює суті сказано), тобто, поет спершу був громадянином, а вже потім художником і чарівником слова. У наш час ця істина знову актуальна, бо не в простий час живемо. Відкладена лірика з пейзажистикою, і знову поетичний стилос дорівнює багнету. Саме такою вкрай зболеною, прив’язаною до непростих українських реалій 2013-2014 років, є поетична збірка «Новітня історія», відлік якої починається 22 листопада 2013 року:
«Прокинься, моя рідна Україно!
Збудись від сну і змий з очей брехню.
Ти витримала голод і знущання,
Занепади, руїни і цькування,
Загартувавшись, одягай броню!» («Прокинься, моя рідна Україно!»)
Поетеса звертається до Батьківщини цілком у Шевченківській традиції – як до жінки-страдниці, окраденої, одуреної, але ще спроможної дати відсіч своїм напасником. Закрутилося колесо історії – зазвучали, полилися вірші Ганни Коназюк. Це новітня історія. Історія України у поетичний текстах, кожен з яких зболений, написаний щиро, із акцентуванням на головному.
Однією з особливостей ідіостилю Анни Коназюк є конкретика образів. Поетеса по можливості уникає узагальнень, звіряючи власний поетичний часопис із реальними іменами і постатями. Таким собі «зухвальцем» з-під її пера випурхує іронічно-дошкульне звернення до колишнього президента України:
«Без пафосу і без надриву скронь,
Без нарікань і доказів нервових,
Коротку фразу кину у вогонь,
У той вогонь, що гріє глузд здоровий:
- Дядя Вітя, па-па!
Ти так вчепився міцно за штурвал,
Мов той реп`ях, що коле на сідницях.
І рило, і барило, аж рипить,
А люд - у кулаці твоїм синиця.
- Мій народе, тримайсь!
Синиця слизькі пальці розігне
І журавлем підніметься до неба,
Розправить крила, хвостиком махне,
Комусь у пику ляпне - так і треба...
- Дядя Вітя, умийсь! («Без пафосу»)
Ця поезія унікальна як за силою звучання, так і за пошуком нового формального вираження, побудована на антитезі, у якій з одного боку тиран із його куценькою «правдою», а з іншого – увесь українській народ на розпутті великої історичної істини. Діалог, вплетений у цей твір, є не лише простою імітацією живого мовлення і своєрідним означенням його учасників через пряме звертання, а й авторським посилом до тих нескорених українців, які зібралися у грудні на Євромайдані.
Здається, пікові за емоційним наповненням і трагічною тональністю вірші припадають на 19-22 лютого 2014 року, коли відбулися страшні масові страти на вулиці Інституцькій столиці України. Це такі поезії, як «Кату», «Небесна сотня». Проте ми знаємо, що вслід цим прийшли ще важчі випробування у наш рідний дім. Тому кримська тема, потім східноукраїнські сюжети вносять свої корективи і переакцентовують трагічну наповненість текстів «Новітньої історії». І всі ці вірші вирізняються дуже особистісним, щирим «переплавленням» історичних подій у поетичні візії.
Серед поезій «Новітньої збірки» чутно різні голоси, обрамлені у різноманітні жанрові модифікації громадянської лірики – від поезії-звернення до поезії-реквіуму. Навіть є байка – ліро-епічний жанр алегоричного змісту, який поетеса наповнює новим історичним звучанням. Одним словом, «Новітня історія» Анни Коназюк дихаюча і жива, сповнена щирих слів і нетривіальних думок і, як на мене, цілком вкладається у парадигму «свій до свого по своє».
м. Київ, 6 вересня 2014 року
.gif "{#}")
