Молитва за Майдан
Піднісся Суддя землі.
Віддай належне пихатим...
Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Якова»
Псалом 94
Євромайдан різний! Строкатий і нерівний, поділений між політичними партіями і течіями, розграфлений на регіони – міста – райони – селища. Він має свою мапу, свої години «присутності» і «відвідин», постійні місця дислокації своїх регулярних бійців і «місця» у глядацькій залі біля сцени. Євромайдан уже не той, яким був ще місяць назад, коли українці щойно завершували святковий різдвяний цикл, тобто, він став немирний… На жаль… У будень, коли кияни розходяться у справах, тут лишаються бійці – екіпіровані і підготовлені. Ці прості люди (у мирному житті далекі від армії) стали воїнами з дуже простої причини – влада перестала бути волевиявленням народної волі, вона просто «оглухла» до цієї волі і зробила вигляд, що не чує її. Українцям не залишили вибору. Якщо закону нема, а його представники перетворилися на озброєних бандитів, мирним громадянам не лишається нічого іншого, як також озброїтися і дати відсіч злочинцям. Так було і так буде.
Водночас є на території Євромайдану територія добра і любові. Невеличкий кавалочок асфальтної бруківки, майже під Ротондою Незалежності, на якому розмістилася капличка Української Греко-Католицької церкви. Сьогодні, після Віча (ювілейного, десятого! як швидко летить час! хто б міг подумати на тому самому першому Вічі 1 грудня 2013 року, що буде ще й десяте? і скільки їх ще буде? хто знає?) моя колега Олена сказала, що маємо піти провідати її земляка із Таращі (це Київська область, південний напрямок). Він, земляк, поїхав на початку 90-х вчитися до Львова і так там і лишився. І ось зараз на Євромайдані представляє уже львівську громаду. Несподівано для мене зустрітися із Оленчиним земляком ми мали у тій самій капличці. Виявилося, що пан Микола (Оленин земляк) працює волонтером тут, у цій міні-церковиці. До свого «подиву» я довідалася, що ми з колегою зараз теж будемо волонтерами тут)))
Що ж за робота може бути у церковному наметі площею 10 на 10 метрів (а може, й менше, чи більше, бо з мене кепський математик)))??? Як виявилося, паства Греко-Католицької церкви в Італії закупила понад мільйон вервиць (чоток) і передала їх до України. Тут уже панотці Греко-Католицької церкви написали молитву за український народ, детально розписавши схему моління, наводячи відповідні уривки зі Святого Писання, які мають промовлятися у певній послідовності (текст цієї молитви зі схемою вервиць займає аркуш А4 книжкового формату з обох сторін). Робота волонтерів протікала в три етапи: перша група виймала із поліетиленових білих тюків вервиці, які усі були збиті в один клубок, і розплутувала їх, друга група мала згинати посередині ксерокопії молитви, утворюючи ніби імпровізовану книжечку, а третя вже мала вкласти підготовлені чотки у книжечку-молитву і скласти цей «набір» у спеціальну коробку. Готові коробки з молитвами і вервечками інші, досвідчені волонтери розносили по Майдану і роздавали людям. Чого досвідчені? Бо це досить непросто – переконати людину нецерковну, або ж іншої конфесії, взяти молитву, і то не просто взяти, а промовляти її.
- Чим більше людей буде молитися, тим менше буде нових жертв, тим менше проллється крові тут! – переконували нас із Оленою наші сусідки, жіночки, які так сама, як і ми, сиділи на лаві «під стіною» і робили ту ж роботу, що й ми, - Молімося за Україну! Україна зараз потребує наших молитов!
У церковному наметі стоять обігрівачі. Тут навіть можна роздягтися. Але чого точно не можна, то це призвичаїтися до освітлення – воно тут тьмяне, явно недостатнє, якесь присмеркове (вже потім, коли ми вийдемо надвір у перші лютневі сутінки, нам видасться, ніби вилізли ми з якогось льоху на світ Божий!). Працюють тут злагоджено й швидко – без зайвих балачок і жартів. Усі працюючи переважно жінки, по мові чую, що з Західної України, коли починаю обережно питати – таки так, мої припущення підтверджуються. Вони поспішають! Вони хочуть, аби якомога більше людей отримало вервечку із молитвою і проказувало її в ім’я України
Можна сприймати віру як щось сакральне, не пов’язане із релігійними нормами і настановами, можна належати до іншої християнської конфесії, навіть сповідувати іншу релігію, але слова, промовлені за Україну, процвітання її народу, мир на її землі – близькі й зрозумілі всім! Про це моляться православні, греко-католики, баптисти, мусульмани, буддисти – усі ті, хто має добре серце і вірить, що не «хлібом єдиним» має жити людина!
Досить показовим є приклад того, як депутат від правлячої нині партії, перебуваючи у Львові, відмовився промовити гасло-доступ до славнозвісного ресторану «Криївка» - «Слава Україні!». Прості, здавалося б слова, які не несуть у собі жодного негативу, встали колом у горлі в людини, яка народилася зовсім не в Сибіру, і не на Фолклендських островах, а в тій таки самій Україні! Чого? Чогось…
Я вірю в силу слова. Вірю, що спершу було Слово. Переконана, що Слово є основою будь-якої програми, бо закладена у ньому інформація спрацьовує і виконується за незрозумілим нам законом – алгоритмом – планом.
«Немає такої потреби, яку неможливо було б вирішити для того, хто наполегливо та з довірою молиться на вервиці!» - цими словами завершується імпровізована книжечка-молитва.
А я від себе хочу додати й побажати: моліться за Майдан! Моліться, хто як може! Моліться, хто як вміє! Моліться за людей, які там зібралися, за їхнє життя і здоров’я! Моліться за них, бо це ті маленькі муравлі Революції, які творять Майбутнє України!
Слава Україні – Героям Слава!
Київ, 9 лютого 2014 року
