Дикі лебеді
Юн Чжан Роман про Китай 20 століття
Багато з нас, раціонально мислячих українців, у багатьох бідах і безпросвітності сьогодення винить брехливе комуністичне минуле та віднедавна сусіда-агресора. Себто якби не було, то все було б по іншому. 25 років Незалежності надто мало, щоб позбутися важкого спадку режиму. Мойсей водив по пустелям 40 років поки баласт розгубився по дорозі. Доведеться ще років 15 почекати. Приклад прибалтів мало кого надихає. Малі держави - їм легше. А нас, як не крути, 40 мільйонів. Поляки - так їм допомогли. Втім риторика риторикою, але успіх закладений десь глибоко в душі народу, здатного мати свою державу, майбутнє та вартісних лідерів. І є чудовий приклад того, що ні розмір, ні час, ні кількість заблудших овечок, ні тотальна бідність, ні відсталість, ні брак освіти, ні сусіди не перешкода і 25 років більш ніж достатньо. Мова про Китай.
В 1884-1885 роках Японія відвоювала в Китаю частину Манчжурії, наблизившись впритул до кордону з Російською імперією. Цей контакт дав можливість Миколі 2 розпалити патріотичні почуття нації і відволікти від внутрішнього бунтарства найактивнішу частину населення Росії новою війною на Далекому Сході. В 1905 році японці нанесли йому поразку, знищивши практично увесь боєздатний флот та відвоювавши собі ще шмат території.
Тим часом Китай йшов в дечому попереду свого великого, але такого ж відсталого сусіда Росії. Країна позбулась монархії раніше. В 1911 році імператора Пу І (хлопчика 5 рочків) було скинуто. І, як це буває завжди в таких випадках (після утворення тимчасового уряду харизматичного Сунь Ятсена), відразу в боротьбі за реальну владу счепилися місцеві військові лідери. Спалахнула тривала громадянська війна, що розколола територію на ворогуючі князівства. Хаосом відразу скористалися сусіди (вони завжди і всюди однакові) японці. Японцям взагалі ця ідея територіальної експансії в Китай так захопила, що незабаром вони її перетворили на національну ідею і полізли в усі боки, куди було тільки можна. Ось в такому невеселому положенні опинилась величезна держава населенням 400 мільйонів чоловік та жінок на початку 20 ст. і напередодні двох світових війн.
Під час Другої світової сам Китай став мало відомою для нас ареною боротьби вільного світу з японським мілітаризмом. В той час, як Манчжурія, перебувала до 1945 року в пасивній окупації, в самому Китаї сформувалося дві потужні непримиренні ідеологічні сили: націоналістична партія Гоміньдан під керівництвом Чан Кайши та комуністична партія, лідером яких став Мао Дзедун. В 1945 році, коли їх спільний ворог капітулював і ретирувався на свій острів, ці дві сили зчепилися між собою не на життя, а на смерть. Що цікаво, маоісти не користувалися підтримкою Сталіна, ця комуністична автономність пізніше вилилась в непримеринність у стосунках КПРС та КПК, з якою ані Хрущок, ані Брєжнєв вдіяти нічого не змогли. Але це було потім.
Гоміньдан користувався підтримкою союзників, його очолювали колишні буржуазні правлячі кола, за якими тягнулося багато гріхів минулого. Комуністи протиставили їм запозичені марксистсько-ленінські принципи, які в голодному і босому повоєнному Китаї працювали краще будь-якій капіталістичній прагматиці. Мао зумів вибудувати дуже гнучку і покірну управлінську вертикаль, яка беззаперечно виконувала його волю. Спущений згори наказ вести війну в першу чергу за душі простих китайців спрацював. Не маючи підтримки населення, що на 80-90% складалося з селян, націоналісти Гоміньдану в кінці-кінців змушені були евакуюватися на Тайвань і замкнути міцно за собою двері. Хто не встиг або загинув, або перефарбувався. Втім більшість з них незабаром наздогнала незворотна кара. Багатостраждальний Китай очікували великі випробування на шляху до світлого комуністичного майбутнього.
На початку 50-х років, коли Китаєм все ще шастали невдоволені окремі представники і подріблені загони прибічників Чай Кайши, комуністи організували поступову зачистку території, виявляли зачаївшихся ворогів нового режиму та вибудовували стосунки з селянами, експропріюючи у них продовольство для голодуючих міст. Після кровопролитних десятиліть хаосу здавалося вибудовується дійсно більш-менш адекватне суспільство, де кожен отримає те на що заслуговує. Причому перші труднощі вдалося здолати дость швидко, населення відчуло позитивні зміни. Справа була за малим - розвинути успіх. Тут не заладилось...
Все складалося на старті непогано по тій причині, що комуністи в боротьбі за душі китайців не кинулись відразу націоналізувати майно та запроваджувати колгоспно-радгоспну систему. Втім всередині 50-х, коли владна вертикаль була вибудувана і уже навіть прочищена різного роду заходами від "боротьби з трьома негараздами" (корупція) до "виманювання змй з нір" (котрреволюція), розпочася націоналізація (точніше викуп за безцінь) підприємств та закладів торгівлі, а також колективізація на селі (створення комун). Прийшов час позбутися пережитків минулого вирішив Мао. Ворогів та їх посібників позбавляли посад, відправляли довічно на села, в табори, тюрми, розстрілювали та забивали до смерті руками розпалених від люті натовпів.
На початку 60-х в Китаї грянув голод. 30-40 мільйонів померло. Червоний вождь визнав помилки та перегини. Причина була в описаному вище, а також у так званому "Великому стрибку", (недолуго зішкрябаного зі сталінської надшвидкої індустріалізації), коли китайців змусили поголовно виплавляти сталь. 100 мільйонів селян у 1958 році, забувши про врожай, кинулись переплавляти власні каструлі та друшляки, спилюючи при цьому тисячі дерев. Суспільство очманіло від футуристичних планів Мао, який заборонив харчуватися вдома, організувавши громадські їдальні. Коли там зникли харчі, прийшов час розплати за безглуздя нової економічної політики. Спроба звинуватити у бідах ненажерливих горобців поглибило кризу, країні вже було не до жартів.
В 1961 вперше настав зірковий час генсека КПК Ден Сяопіна, а Мао змушений був піддати себе самокритиці і відійти в тінь. Китай лібералізувався. Проте культ Мао продовжувався і дуже скоро переріс в небачене для країни і всього світу явище: культурну революцію з її одержимими бісом червоними охоронцями "хунвейбінами". Як писав Станіслав Лем, у кожної епохи є своє Середньовіччя. Ця епоха невігластва та культу однієї особи увійшла в історію під пафосною назвою китайська "культурна революція". Це був своєрідний батл між Мао та Компартією, сутичка двох політичних брендів на владному олімпі. Вона відкинула країну на десятки років в темряву і в тій чи іншій формі не припинялася аж до смерті Мао у вересні 1976 року. І, як унікальне явище, заслуговує окремої оповіді.
Роман "Дикі лебеді" Юн Чжан написаний в жанрі документальної сімейної саги про долю кількох поколінь китайських родин, в центрі якої знаходиться сама авторка, її матір та бабуся. Успішний теперішній Китай - це шлях сповнений їх страждань і страждань мільйонів співвітчизників. Цей роман ще одна розповідь про багатоликий комунізм, котрий крім нав`язування культу особистостей, жодної цінності не має. По факту це просто один з найжорстокіших способів упокорення народів. І не більше того.
"Дикі лебеді" - книга про все, що Ви хотіли б дізнатися про Китай у 20 столітті. Рекомендуються до прочитання в першу чергу жінкам, бо саме доля жінок і є ядром оповіді. А також тим, хто цікавиться історією Китаю, ще однієї великої держави, де втілені в життя одіозні наміри марксистсько-ленінської теорії теж ні до чого хорошого не привели.
Документальний роман Юн Чжан негласно заборонений для опублікування та будь-якої екранізації в Китаї до цього часу.