Ніч ополудні
Артур Кестлер Володимир Ленін здійснив більшовицьку революцію не самотужки. На момент перевороту країна знаходилася в ідеальному для нього передвибуховому стані: хаос війни, голод та невдоволення представниками старого режиму консолідував чисельну активну частину робітників у обох тодішніх столицях і за їх межами довкола пошуку альтернативи. Цією альтернативою стала ідеологічна платформа, провідниками якої були такі досвідчені політики, як Ленін, Троцький, Камєнєв, Зінов`єв, Бухарін та звичайно ж Сталін. Цей лідерський пул після закінчення громадянської війни, пізніше й сформував ключовий орган державної та політичної влади нової країни - Політбюро, яке всім відоме більше за назвою Політбюро ЦК КПРС. Від початку це була нечисленна група товаришів, яка взяла на себе функцію колективного управління.
Винахідливий Ленін від початку створив всі умови, щоб за будь-яких обставин більшовиків було НЕМОЖЛИВО відтіснити від влади. Прикриваючись ідеями диктатури пролетаріату та світової революції, яка рано чи пізно охопить світ, було заборонено усі партії окрім однієї - комуністичної. А механізм кишенькових радянських виборів став фактично інструментом формування керівних органів правлячої партії. Члени партії мали грати роль опори режиму, бо робітники та, особливо, селяни дуже швидко переконалися в бездарності нової влади і цією опорою не стали.
Як тільки відгриміли баталії громадянської війни, було запроваджено наступну модель партійного управління з найдостойніших більшовиків. Скликався з`їзд, де обговорбвалась партійна стратегія, програма, поточні проблеми та плани на майбутнє. Цей з`їзд обирав на час каденції Центральний Комітет (ЦК) партії, який в свою чергу формував ще менший пул найкращих - Політбюро, а також "лаву запасних" з кандидатів в члени Політбюро. З`їзди з часом почали проводити все рідше, ЦК періодично збирався на пленум, а от Політбюро працювало постійно. Партійна конструкція нагадувала російську "матрьошку", збалансовану на перший погляд цілком демократичними виборними внутрішніми процедурами.
Синхронізував роботу всього цього організму секретаріат ЦК на чолі якого стояв той, якого пишно величали Генеральний секретар. На момент, коли ще був живий Ленін, посада видавалась суто технічною та неперспективною. Від того на це місце було призначено чи не найсірішого та найменш помітного в часи революції, але досить заслуженого борця Йосипа Сталіна. Секретар ЦК отримував місце в Політбюро, а також повинен був формувати робочу повістку дня та відповідав за кадрові призначення. І от коли бої за майбутнє СРСР перемістилися з полів битв на номенклутарно-бюрократичні килими, колишні безстрашні герої революції виявилися повними бездарями, а сірість швидко опанували стратегію та тактику кабінетних битв. Втім ще Ленін помітив небезпеку нового партноменклатурного лідера, якого сам же призначив: у своєму заповіті він рекомендував Сталіна звільнити.
І важко, і водночас легко описати і зрозуміти атмосферу, що панувала в тісному колі членів Політбюро. Усі вони були варті один одного. У 20-ті радянським лідерам доводилось догашувати пожежу Громадянської війни, відновлюючи вплив нової кремлівської влади над теренами колишньої Російської імперії. Над головами все ще витав страх вторгнення імперіалістів та нав`язлива ідея поширення вогнища революції на Європу та увесь світ. Турбував ідеологічний конфлікт між запровадженням НЕПу та обіцянками побудови соціалізму без наявного класу приватних власників та буржуазії. Основний принцип, який члени Політбюро винесли з кривавого громадянського конфлікту, це безпощадність до ворогів, яких необхідно було використовувати і методично знищувати. Пройде чимало років перш ніж більшість з них стануть жертвами своєї ж принциповості, допустивши будівництво світлого майбутнього на кістках своїх опонентів.
Навпомацки порпаючись у всьому цьому бедламі, більшовики без кінця експериментували, конфліктували, об`єднувались в неформальні протидіючі групи (фракції) всередині партії. І десь на якомусь етапі особисті амбіції та неприязнь до колег почали роз`їдати навіть тісне Політбюро з найближчих соратників Леніна. Спливли догори старі образи, найбільш амбітних турбувало право на лідерство в групі найдостойніших. Всередині Політбюро розпочалась банальна війна за першість, яку повільно лавуючи, виграв Сталін.
Першими в 1925 році на XIV з`їзді партії не витримали нерви у Зінов`єва і Камєнєва. Вони спробували за допомогою вірних соратників, яких в лавах партії у них було чимало, переконати з`їзд переформувати владну вертикаль і вивести Сталіна та інших з Політбюро. Монолітність партії формально було підірвано. Старі більшовики в загальній масі сприйняли опозиціонерів і розкол, як святотатство. Стратегічно виграли ті, хто проявив витримку. Влітку 1926 року Зінов`єва було виведено з політбюро, а в жовтні така ж доля спіткала Камєнєва з Троцьким. Партієї пройшли перші символічні чистки, багато хто позбувся посад та відбув на перевиховання у віддалені села радянської імперії. Нова політична система неспішно дрейфувати в сторону "закручавання гайок": Сталін не міг вести країну в світле революційне майбутнє без кінця очікуючи ніж у спину від партійних соратників. Особливо після численних видимих усім управлінських помилок, що вартували життя мільйонам селян.
Навіть коли по всій країні пройшли перші пробні хвилі терору, старих більшовиків Сталін все ще боявся зачіпати. Він був не певен в міцності партійної конструкції, у якій уже було вдосталь вірних йому людей, але шукав методи і способи цивілізованої чистки, не яку не образяться ні ще живі учасники революції, ні вдячні нащадки. Тому показові процеси 1936 року над Зінов`євим, Камєнєвим та їх соратниками були організовані з зухвалістю кривавих римських імператорів. Сподвижники Леніна під психологічним тиском, залякуванням та вишуканими тортурами (люди, які ще недавно не боялись ні царських застінків, ні побоїв, ні смерті) немов покірні телята визнавали себе винними в нечуваних зрадах та підступах.
Роман Артура Кестлера "Ніч ополудні" був опублікований на Заході ще до початку війни, але вже по закінченню активної фази Великого терору. Зі знанням справи колишній відданий комуніст втаємничив читачів в деталі, як насправді працювала система раптового зникнення з більшовицького олімпу великої кількості активних лідерів. Організація показових процесів та засідань"трійок", що швидко та ефективно виносили розстрільні вироки, подана у вигляді цілком достовірної історії вигаданого персонажа Рубашова. Надзвичайно добре описано дилему високопоставленого в`язня: зникнути безслідно або визнати себе винним у змовах, виконавши цим самим останній наказ партії. І залишити по собі для майбутніх процесів нову купу потенційних ворогів народу з кола своїх соратників.
"Ніч ополудні" написана у вигляді допитів та монологів сталінського vip-в`язня, що намагається вписати логіку свого життя в логіку системи. Спогади та роздуми Рубашова передають увесь абсурд режиму, який збудували самі його жертви. Навіть після смерті ними цинічно продовжують вимощувати фундамент червоного диктатора, наївно переконуючи в важливості цієї останньої для партії місії.
Тим, хто ніколи не бував на владному Олімпі, навряд чи вдасться усвідомити до кінця глибину потворства 30-х. Та й сам розворот до справжнього сталінізму процес занадто тонкий, тривалий і потребує руки вправного злого генія. "Ніч ополудні" Кестлера саме про найвитонченіші методи налаштування культу особистості Сталіна, що неможливий був без попередньої утилізації ленінців найпершого скликання. І тисяч їх друзів та друзів друзів... І ще мільйонів зовсім випадкових людей, які щось трошки знали.
