Історія українських жидів
Частина 1/2часопис "Правда" т. IV, в. X, Львів, липень 1889 р
В останній книжці минулого року „Київської Старини" скінчилася чимала росправа д. Бершадського «Аврамъ Єзофовичъ Ребичковичъ, подскарбій земскій, членъ рады великаго княжества литовскаго»; на підставі тогочасних документів автор хоче одмалювати лице свого героя. Аврам Єзофович був син киівського жида Рабея, багатого митника: багаті жиди литовські найбільше держали тоді на одкупі мита, корчемний дохід й усякі податки. Тогочасні жиди украінські, як можна знати, мало одрізнялися од руського люду, між іх чимало чутно вихрестів, вживали вони, здається, руську мову і самий побит іх був подобний до тогочасних Украінців; «Між руських, волинських, подільских жидів», пише Поляк Менчинський на початку XVII в., „багато було міцних і дужих парубків, що с шаблею коло пояса, з луком або рушницею за плечима, залюбки, сідали на коня й сьміливо билися, де ім траплялось». (Киівськ. Стар. X. 76). Подобну стежку вибрав собі Аврам: він іде на господарську службу, через якийсь час він був городничим ковенським, се-б то мав у заряді той замок; великий князь литовський Олександер сьвідчить, що Аврам за часи війни Литви з Москвою: «слуговал нам, крови своее и горла не літуючи». В той час Аврам був уже вихрестом, православним, живучи однак в згоді з братами своіми, жидами. Далі бачимо його на інших урядах: старостою, війтом — сі уряди тоді спродувалися; далі заправляє монетним двором литовським; враз с тим не кидає він батьківського діла, митарства, одкупає великі доходи й тут виявляє дивний для жида вчинок: побачивши, що в Ковні мито далеко піднялося проти того, як те показували перед тим митарі, він зрікся свого контракту, узявся тільки заправляти ковенським митом і з него вибирав для великого князя у девять раз більше, як мав дати одкупаючи. Аврам давав з себе знати тогочасним фінансістом, до того міг дати королеві великий кредит і на решті Жигмонт Старий 1509 р. поставив його земським підскарбієм литовським, себто міністром фінансів. На сему уряді Аврам пробув до смерті (до 1519 р.), чимало впорядкувавши фінанси литовські, щедро кредитуючи до смерті короля, що вже синам його король сплатив ті гроші, що був йому виноват; великоі користі з своїх урядів Аврам не добув, його маєтки не дуже побільшали за часи его урядництва; д. Бершадський має його за щирого слугу великого князя. Кілька років після того Жигмонт згадує „усякої хвали варту, й усім знану цноту й послуги різні, що вчинив нам преславний небіжчик Аврам Єзофович, староста Ковенський і Солецький, подскарбій нашого великого княжства» і подає гербове шляхецтво його братові Михелю Єзофовичу. Таке обличчя малює нам автор, справді` не схоже з звичайними думками нашими про жидів.
Д. Бершадський, земляк наш, професор в Петербурському університеті, не вперше виступив у сій справі; він давно вже працює біля історіі наших жидів; 1882 р. видав він дві книжки документів для цієї історії, 1883 р. велику росправу історичну: Литовскі євреї, отъ Витовта до Люблинской уніи, —росправу коштовну, хоч і важку для читання, як і ся остання. Д. Бершадський узявся за сю роботу, що б зрозуміти, „яким робом склався сучасний, лихий стан жидіства, яким робом сталася ся одрізність жидівська, його прямування, що б добувати, приспоряти тільки богацтва, що зростило жидівську єдність і дало їх кагалові таку силу. “Питаний се має велику вагу, бо сучасне становище жидів єсть надто ненормальне; не дуже давно народна ненависть до їх вибухнула дикою лавою антижидівського руху, „жидівських погромів“ і чимало з вчених навіть людей наших, не кажу про інших, і голосно, і ще більше серцем були за сі погроми, мали погром за певну кару вчинків жидівських. Жидів маємо всі за шкодливий елемент громади; цієі шкоди не вдержати забороняючи, відднімаючи в їх право за правом. Народи держалися колись зручнійшого приводу: коли народ переконався було, що з жидів тільки шкода, іх просто виганяли усіх до нащаду з своєі землі; так вигнали їх 1290 р. із Англії (аж до ХѴІІ-го в.), 1395 р. — із Франціі, 1492 — із Іспаніі, 1495 р. великий князь литовський Олександер звелів „Жидову з земле нашое вон вибити". За такі приводи навряд чи візьметься одначе наш вік, гордий своєю просвітою й гуманністю. Мусимо прийняти ту думку, що жиди мають бути обивателями, громадянами краю нашого, маємо через це знаходити який modus vivendi, а для цього—думати за поліпшеннв жидівського народного характеру, що б якомога знищити шкідливі ознаки цього народу й діяльністі його вказати іншу, користну і йому, і нашому народові стежку. Для сего-ж потрібно зрозуміти причини, с котрих сталися всі ті некористні прояви; тим то такі росправи історії жидівської мають не тільки наукову вагу, але й велику практичну користь. Одсилаючи цікавого читача до росправ професорів Бершадського та Леонтовича (Историческое изслѣдованіе о правахъ Литовско-русскихъ евреевъ. Кіевъ 1864), на сей раз подаємо читачам нашим короткі звістки про наших Українських жидів, слідуючи переважно цим же росправам.
Жиди стали обивателями всесвітніми рано; ще до Христа знаходимо їх по найважнійших містах по Середземному морю, найбільше вдаються вони до торгу, не цураються й іншого діла; служать у військах, в магістратах, бувають адвокатами. Імператори потім забороняли їм усякі уряди, жиди тим більше вдаються до торгу, а ця вдача до грошей шкодливо впливала на характер народу, ворушила погані інстинкти, псувала его моральність й направляла до усякого шахрайства, а через це все більше здобували жиди народну ненависть. „Гнати жидів і тискати", пише проф. Леонтович, „начали дуже з X, найбільше XI в., коли добре визначилися ознаки жидівського народу не тільки в релігіі й народності, а найбільше у цілому прямованню життя їх і відносинах їх до пануючих верств". Але ця вдача до торгу, до шахрайства, що будила народню ненависть, звертала разом с тим на жидів увагу й давала оборону й ласку від урядів: для них жиди були користна річ, усякі податки, що накладали на жидів, давали чимало зиску. Жиди не могли пристати до міської громади, міщанами могли бути тільки католики, їх не приймала шляхта, а пригнічений сільский люд нічого не привабив би до свого стану; жиди зіставилися без притулку між цими обмежованими верствами, й їх виключність і міцна єдність більшала; що б одрізнити жидів від християн, для них видумували особну одіж, особні знаки: в містах їм відводили особні вулиці й передмістя. Жидам не можна було бути в ремесних цехах, не можна купувати землі, служити; — їм зоставалося торгувати, а найбільше лихвирувати, тим паче, що християнам лихву було заборонено. Жидам же навіть часами наказували брати велику лихву, що б чим більше можна було узяти податків. Користь давала жидам оборону й ласку, пільги й привілеї од уряду, але вони не обороняли їх од ненависті люду, справді таки не даремної, вона давала себе знати кривавими бійками, часами й уряди під впливом народу зрікались своєї користі, й жидів, як я сказав, виганяли до одного не раз.
Коли з’явились у нас жиди на Вкраіні, з звідки були ті перші жиди, не можно сказати. В Києві про їх чутно с початку історії; на початку XI в. трапився тут мабуть перший „жидівський погром“, як вмер князь Святополк, що потуряв жидам з-за користі, як і західні князі. Кияне кинулися грабувати жидівські хати; одначе жиди не перевелися й потім (див. на приклад рік 1124 Ипат. Лѣтопись); Волинська літопись згадує про їх в кінці XVIII в. — вкупі з іншими мешканцями жиди плакалися за князем Володимиром. Те можна певне сказати, що жидів на Вкраіні було тоді дуже мало, вони понаходили пізніше, в кінці XVI, XVII, XVIII в., з західних земель через Польщу, куди їх навіть закликали, що б піднести торги, та й самі вони йшли охоче од західних утисків, приносячи вже з собою й свою виключність і вдачу до шахрайства. З цього виходять і чималі одміни жидів польско-українських, од жидів тубільців, литовсько-українських.
Ширші звістки про жидів починаються с кінця XIV в.; маємо три привилеї князя Витовта трьом жидівським громадам (міст Троків, Бреста, Гродна); вони подобні до західних і польских привилеїв жидам; жиди по ним, взагалі кажучи, мають такі-ж права, як і інші мешканці; уставлено, що жиди люди вільні, враз із литовською шляхтою вони підлеглі не міщанським магістратам, а повітовим старостам, а в деяких справах суду великого князя, за рани, за бійку жидів уставлено таку-ж вину, як і за шляхтича; жиди можуть судитися своїм судом, можуть з охоти обертатися й до старости; слідкуючи за західними зразками, великий князь надає жидам право лихвирувати, але в Литві до цього не було такої потреби—інший був стан земський. В Литовсько-руській державі не було такої виключності станів, як по західних землях, не було монополій і виключних прав на ту або іншу діяльність; міщанство не було віддрізнено; німецько-маґдебурське право, що вводило цю відмінність, до кінця XV в. було тільки в Вільні та Троках; жидам таким чином не було заборонено ні ремесла, ні усякого торгу; в XV, XVI віці бачимо ми, що вони торгують, держать на одкупі мита й інші державні доходи, женуть горілку, інші живуть з ремесла, чимало з їх мають землю, фільварки, села, хазяйнують, бідніші живляться, здається, навіть хліборобством, беруть невеликі міщанські паї в кілька морґів, переважно одначе живуть з дрібного торгу. Багатих між жидів була невеличка частина; маса, як думає д. Бершадський, була люд убогий, що перебивався аби як дрібним ганделем, позичаючи гроші часом під застанову власної одежі. Багаті жиди найбільше вдавалися до одкупу—оддавали на одкуп найбільше мита на рогатках по шляхах, по річках; сі одкупи, видно, давали добру користь жидам. В литовсько-руській державі не таку вагу мав рід, як тепер, ще більше гроші, й багачі жиди мають поважне становище; їх називають панами в Литві, це було дуже високе титло, вони бувають навіть урядниками; купивши землю, жиди тим самим ставали земянами-шляхтою, жиду Михелю Єзофовичу (брату Аврама) Жигмонт Старий дарує гербову шляхецтво. Чи мало таких багатих вихрещується; таким вихрестом був Аврам Єзофович, таких було доволі й до нього, й після нього. Міцної єдності, виключності в цієї старої жидови не знати; вони вживають часто українські назвиська, Шпак, Бородавка, Козак, Зубець й інші; вживають вони, здається, мову українську, не цураються старостиного суду, охоче вдаються до нього з своїми справами. І вони поводяться с християнами; назвисько „жиди не мало (як і тепер не має) жодної зневаги; це було тільки етнографічне назвисько. Писали наприклад: „Єго милості пану Айзаку Єзофовичу, жиду берестейському.“ Вкупі з цими гарними ознаками тогочасного жидівського стану не можна минути дечого лихого. Жидів обороняв, як і по західних землях, уряд, із жадання, що б «яко богатымъ и панамъ преложенымъ, такъ и вбогому каждому справедливость однаково маетъ быти захована», так із-за користі торгової й іншої. Громада-ж не так привітно до їх оберталася; це може з того, що, як я вже сказав, жиди найбільше вдавалися до дрібного торгу, мабуть не все чесного, лихви; бідна жидова живилася, як могла, коло руського люду й тим може добувала собі його нелюбові; до того жида митники, одкупщики, рандарі скарбові, яко аґенти фіскальні, як то все буває, уїдалися громаді. Вже в початку XVI в. жиди дають знати, що „міщане одібрали у їх усі маєтності з ненависті, котру мають до жидівського роду." Шляхта клопочеться в половині XVI в., що б жидам не давати одкупів (в цьому ділі вони були конкурентами шляхти), уставити ім особисті одбутки. В половині того-ж року, коли жиди одержали од Жигмонта Августа привілей, що б їх не винувати, буцім вони вбивають дітей, суди не хтіли приймати цього привілея до книг своїх. Одначе жиди ще не були народові великим тягарем; їх було до того ще небагато; проф. Бершадський думає, що в середині ХVІ в. їх було не більше, як 8—10 тисяч, усіх-же мешканців литовсько-руськоі держави д. Бершадський лічить коло півтора мільйона; з цього числа жидів на Україну припадала менша частина — жиди держаться більше Литви, й Білої Русі; на Вкраїні значніші громади були в Луцьку (56 хат), Володимирі (30 хат), Києві (громада ся зникла в кінці ХV в)., тако-ж у Кременці (48), Острогу, Ляховцях, Пинську(24); жидівські капітали ще не завоювали усього торгу, далеко більша частина купців руські; проф. Бершадський каже, що на 100 купців християн було ледве 20 жидів; як се так, то все-ж таки видно, яке прямування й тоді мала жидівська діяльність; як лічить проф. Бершадський, жидів було 0.6% усіх мешканців, і вони-ж давали більше, як 16% усього литовського купецтва.
Проф. Бершадський вважає на те, що за часів Витовта привилеїв просять і добувають не всі жиди, а окрімні міські їх громади — жидівської єдності, спільних інтересів нема; одначе вже Витовтові й пізнійші привилеї мали якийсь вплив на жидівську окрімність; жидівські громади мають право власного суду, право виключати злочинців з своєї громади, мають спільні громадські кладовища й школи (синаґоґи). Одначе зпочатку жидівські громади й суди не мають великої ваги в самих жидів й вони часто скаржаться на їх уряду.
Ворогуваннє громади не зовсім і марне, про котре я сказав, мусило впливати на жидів, одрізняючи їх од іншої громади, примушуючи їх тісно горнутися один од одного. Такий, ще більший вплив мала проява, що трапилася на останку ХV в.; 1495 р. великий князь Олександер звелів „жидову зъ земли нашое вонъ выбити“; ми не знаємо певне, з якого приводу се сталося. Проф. Бершадський вважає за приводи релігійний фанатизм великого князя; враз с тим великий князь хтів визволитися од своіх кредиторів жидів, котрим був виноват чимало; окрім того, виганяючи жидів, він хтів може підняти міщанство;—в кінці ХV в. одержують магдебурське право (що визволяло міщан з під суду старостиного і давало їм деяку автономію) чимало міст — Київ, Луцьк, Брест, Городно й інші, до того магдебурське право тільки, як я сказав, мали литовські столиці — Вільно й Троки; разом з тим по містах більшає Німців. Жидів було вигнано з усієї держави, землі їх, хати, кладовища взято до скарбу, хто був їм винен, мав теж сплатити до скарбу державного. Декотрі з жидів вихрестилися й зосталися. Жиди не довго пробули на чужині, Олександру треба було грошей на війну з Москвою; ставши польским королем (1501 р.), він мусив терпіти жидів там і за невеликий час дозволяє вигнанцям повернутися в Литву; жиди осягли свої старі оселі, осягли старі права, одначе ся проява не минула марно. „Жиди знову осідають в Литві, та осідають мудріші й з’єднаніші. Життя за литовським кордоном, спільна для всіх вигнанців мрія, що б вернутися на старі оселі, мусили мимоволі з’єднати усіх земляків жидів, мусили розпочати ті відносини й зв`язки, про котрі й гадки не було до вигнання, коли кожна громада жила окрімним своїм життям“ (Бершадський 264).
Вертаючи жидів, князь Олександер уставив їм новину: жиди мусили своїм коштом ставити тисячу кінних; замісць цього потім стали вони сплачувати 1000 червоних—це був перший податок жидівський окрімний, за ним уставлено нові; 1566 р. замісць їх заведено поголовщину жидівську. Ці прояви мали теж великий вплив: податки розкладали на жидівські громади й вони мали самі збирати назначену суму з своїх громадян, як знали, мали додавати од себе, що не ставало. Жидівські громади, що з початку мали функції тільки релігійні, тепер стають правдивими урядами, потроху набувають велику, безкраю силу над окрімним жидом, котрої не мали раніше. Жидівство одрізняється од іншого люду, міцно горнеться до купи, стає єдиною дужою, гарно впорядкованою армією, стає державою в державі і, певна річ, державою далеко краще орґанізованою, як та шляхоцька Річ-Посполита, с котрою мусила злитись в другій половині ХVІ в. держава русько-литовська.
Ця-ж унія мала великий вплав на процес з’єднання й одрізності жидівської; під впливом польского права з виборними королями й на Україні, як у Польщі, уряд державний позбувається сили, уряди чисто втрачають діяльну, адміністративну силу, а я сказав вже, що литовське жидівство піддержував державний уряд, громада-ж вже в 16 в. почала неласкаво обертатися до жидів. Правда, що шляхта, побачивши в жидах дуже потрібних собі підручників, потім взяла їх собі під ласку, одначе й ця ласка була дуже непевна; як тільки де стрічалися інтереси шляхти й жидів, або з інших приводів, шляхта без жодної ласки однімала і чухрала жидівські права: їм забороняли торгувати кіньми і борошном усяким, брати на одкуп торговельні комори й інше, не кажу вже, що жидам заборонено мати власну землю, служити в урядах і таке інше. До того ласка шляхецького стану не обороняла й не забезпечувала од утисків урядників — воєвод, старостів, їх намісників й інших, котрі разом с тим, як державний уряд позбувався сили, тим більшу вагу мали для жидів; не забезпечала й од кривд й усяких насильств окрімних шляхтичів; що то часом були за утиски, можна побачити хоч з такого випадку: в 1569 р. ковельський староста звелів кинути жидів в яму повну п`явок; їх визволено, коли Володимирська жидівська громада уступилася за їх перед королем. Такі приклади дають добре знати, що жиди мусили горнутися одні до одних; тільки тісно з’єднані, тільки добре з’орґанізовані могли вони зносити силу й приводи, що б держатися серед таких непевних обставин. І жид мусив зріктися своїх індивідуальних прав, оддатися під деспотичну, безкраю власть кагалові. Так і сталося, і не дурно: кагал заступав окрімного жида перед урядом, він одкупався од утисків, хабарами визволяв жида з під усяких заборон, жидівська армія одняла у християн, завоювала в ХVІІ в і XVIII в. усю торговлю, промисли, усякі грошові справи. Коли в XVII в. в польскій державі набралося великої сили духовенство, жиди й їх зробили своїми заступниками: як не можно їм мати своїх хат, вони живуть в будинках оо. Єзуітів, під їх обороною, добре сплачуючи їм за це; жидівські кагали позичають, звичайне за дуже високий процент, гроші у всяких орденів і конґреґацій; до того ж жиди були зговорчивими орандарями їх маєтків. Нарешті католицьке духовенство, не вважаючи на свій фанатизм, має в великій ласці і дужій обороні жидів і іх кагали. А державний уряд з другого боку піддержує кагали с погляду фіскального, що б з їх мати певний і зручний привід для вибирання жидівських податків, через те примушує окремих жидів слухати й коритися власті кагалу.
Таким робом цілою низкою різних прояв, помилок і еґоїстичних приводів споруджувалась в русько-литовських жидів будівля окрімності і з’єднання. Та-ж унія, що мала такий вплив на се будовання, мала ще інший результат: вона одкрила настіж двері жидам польским, а через Польщу й німецьким, котрі кілька віків попереду перейшли вже цей процес відрубності й з’єдвання. Під впливом цих прихожих жидів і в тубільців процес той ішов скоріше і легше.
