Японська поезія хайку та танка: історія виникнення
історичний екскурсНайстарша японська книжка походить із 712-го року і зветься „Коджі-кі", або „Оповідання давніх подій". Є там міфологія (історія богів) та історія острову на основі усних переказів. Японці мають іще кілька історичних книг із 8-го століття та з пізніших часів, мають класичні повісти з 10-го й 11-го століття, описи подорожей з того ж століття, релігійні книжки, а передусім багату драматичну літературу з усіх часів.
Найславнішим письменником-повістярем вважають японці Кьокутея Бакіна (помер 1848 року). Він написав 290 повістей, поміж якими найпопулярніша „Гак-Кен-Ден" або „Оповідання про вісім собак". Майже кожний японець прочитав тих сто вісім томиків, з яких складається це оповідання, або бодай кожний батько оповідав найгарніші вступи з того оповідання своїм дітям і вчив їх напам`ять ті вступи. За останні п`ятдесят років японська література підпала європейським впливам, бо переклали дуже багато творів добрих письменників: англійських, француських і російських. Першу японську повість на європейський зразок видав у 1886 році Цубучі Ізо, а потім стали з`являтися інші роди прози: романтичної та реалістичної.
Чужинці, що зуміла читати ті книжки, кажуть, що вони писані тяжким письмом і що японській літературі недостає глибини думок, логічної зв`язкості та геніальності.
Японська поезія своєю формою є одиноким виявом японського духу. Японська література не має епіки (поезія, що зображує минулі події, подвиги героїв). Це цікаве у такого войовничого народу. Не мають ні воєнних пісень, ні поезій про народних героїв. Бої та проливання крові, такі часті в житті японського народу, не мають місця в його поезії.
Японські поезії від найдавніших часів аж до наших днів є лише ліричні, короткі та зв`язкі. Кохання молодих людей, настрої в природі, міcяць, дощ, водоспади, пливуча вода, спів птахів, гудіння комах, стрункий бамбук, викривлена сосна, явір, почорнілі від осіннього холоду, свята гора Фуджі — це найчастіша тема коротеньких поезійок.
Японські поезії є в основному двоякі: танка та хайку (хокку). Танка має п`ять рядків і тридцять один склад; хайку має три рядки та вісімнацять складів. Про риму у тих поезіях не дбається.
Ті дві форми поезії походять з часів таких давніх, шо вже в 8-му столітті від Різдва можна було найліпші з них видати в збірці званій „Ман-йошу" або „Міріяд листків". Від 710. до 784. року осідком цісарського двору була Нара й ця частина японської історії була золотою добою поезії та взагалі культурного розвитку Японії.
Класичним прикладом танки є престарий японський національний гімн, що в ориіналі звучить:
Кімі га йо ва
Чі-йо ні ячі ні!
Саяреіші но
Іва во то наріте,
Коке но мусу маде!
По українськи: „Хай цісар дожиє десять тисяч десять тисяч літ! Аж поки дрібнесенькі камінчики виростуть у скелі й ті вкриються мохом”.
Мабуть найгарнішою поезією в світі є ця хайку, яка в шістьох словах висловлює гарну думку:
Асагао ні
Цурубе торарете,
Мораі мізу.
По українськи: „Тому, що довкола шнура від відра обвинулася повійка, дарована вода". Думка лише натякнута, а означає: „Як жінка йшла рано до криниці по воду, побачила, що через ніч цвітуча повійка обвинулася довкола шнура від відра. Не хотіла рушити ніжного цвіту, тому попросила свого сусіда, щоб їй дав води.”
Свобода Поета обмежена ще й тим правилом, що не сміє вживати слів китайського походження, хоча японська мова має практично половину таких слів. Японські поети пишуть щоправда й любовні поезії, однак дуже інакші від подібних поезій інших країн. Не оспівують ні солодких уст своєї милої, ні її очей, ні ніг, бо жінка в Японії має підрядне становище, а чоловік прилюдно до неї не зголошується. Є мало таких поезій, яку в 11. столітті написав якийсь високий урядовець, що звався Мічімаса — певно скучав над своїми актами — своїй дівчині:
Коли б нам так тільки у двійко зійтися,
Де б нас ніхто інший побачити не міг,
Шептав би тобі я тихенько у вушка
Солодкі словечка, шо в серці моїм
— Зміраю, кохання, для тебе.
Тому, що в Японії вважають слабкістю виявляти свої почуття жінкам, більшість оспівує природу. Під цвітучим деревом лежать опалі квіти; нараз один сповидний цвіт піднімається в повітря та сідає на гіллі, а це дає поетові нагоду до гарної поезії.
- Ця відірвана квітка,
Що злітала на вітку,
Бач, це був метелик.
Іншу коротку поезію, всього в сімох словах написала Kaгa-Но-Чійо в честь лілеї:
Мідзу га какі
Мідзу га кешікері
Какіцубата.
По українськи: „Вода її забарвила, вода її зродила, гарну лілею". В Японії кажуть, що перше місце посеред цвітів має сакура (вишня), перше місце серед чоловіків - герой. Дуже багато поезій написали про сакуру. Згадаємо лише одну. З гори Мукоджіма розлягається дуже гарний краєвид на Токіо. Є тут сад диких черешень, який з початком квітня, в час, коли вони цвітуть, дуже відвідують. Здалека видно гору Уієно, на якій стоїть святиня богині Кванон, а з боку трохи подалі Асакуса, де серед черешневого саду також є святиня тієї самої улюбленої богині. Поет стоїть на горі Мукоджіма та дивиться в далечінь, одначе не бачить нічого, лише безкінечні простори цвітучих сакур і чує голос дзвона, та не може розпінати звідкіля він доходить:
Повіть цвітів,
Чи то дзвін дзвонить в Уієно,
Або в Асакуса?
У двацятому столітті жив у горах далеко від людей пустельник Чомеі, який присвятив усе своє життя почитанню Будди. Його одинокою радістю було приглядатися до природи довкола та приносити в жертву на престолі Будди найгарніші квіти, які назбирав. Своє просте життя висловив у кількох віршах поезії: „Вся радість мого життя міститься в подушці, яка дає мені нічний відпочинок. Усю надію моїх днів знаходжу в красі природи, яка справляє радість моїй очам". Наприкінці життя хотів узяти з собою всю красу, яка його оточувала:
Горе! Сяйво місяченька
Криється за гори
В мряці, пітьмі ночі!
Ах, коби його промінчик
Тішив вічно тужні мої очі!
Щоб було легше творити поезії, є в Японії школи, в яких професори та професорки вчать такого мистецтва. Віддавна цісарська родина утримує собі найліпших учителів, щоб в членах родини плекались поетичні таланти. Кажуть, що цісар Меіджі, за влади якого країна найбільше прогресувала, за 9-ть років (1893 -1901) створив 27, 000 поезій, кожну з 31 складів, що означало би приблизно дев`ять щоденно.
Згідно з давнім звичаєм, у січні кожного року цісар подає деякі теми та заохочує членів своєї родини й увесь народ, щоб складали на ці теми поезії та присилали їх мікадові. Найліпші з тих поезій нагороджують. Участь буває дуже численна, так наприклад 1928. р. на такий конкурс прислали з усіх сторін Японії 38, 810 поезій.
Уявім собі, як виглядав би наш критик, коли б мав прочитати стільки поезій. В 12. столітті осередок політичної могутності сьогунів (намісників) та освіта були в Камакурі, тепер відомім паломницькім місті біля Йокогами. Є там величезна бронзова статуя Будди, що походить також із 12-го століття. Тоді володів там могутній, одначе жорстокий сьогун Йорімото, який вчинив змову на життя свого молодшого брата Йошіцуну. Йошіцуна мусив також вести воєнні дії на користь свого брата, одначе радше присв`ячував себе поезії і його вважають найліпшим поетом тих часів. Заохочував також своїх вояків, що віршували вірші. Один із них, тяжко поранений, вмирав у лісі. Із натугою останніх сил написав дуже гарну поезію, яку знайшли в його шоломі. Ось вона:
- Сутінки на моїй стежині;
Моїм ліжком у цю ніч
Буде тінь від дерев,
- Моїм гостем квітка.
Ця поезія вияв душі або вміння володіти собою та навіть жертвувати своє життя вищим цілям. Це мистецтво досягнуло свого піку в часи Камакури та досі є основою японської вдачі.
