Мертві квіти

Збірка новел «Мертві квіти»

Автор: Тетяна Белімова

Photo by Kostia Semytskyi

Новели Тетяни Белімової оповідають читачу реальні або правдоподібні події. Писемний лаконізм авторки не позбавлений контрастів і яскравості сюжетної картини. Із першої хвилини , читач відчуває психологічний вплив і глибоке занурення у внутрішній світ особистості, персонажу. В закуліссі яких  проглядаються  життєві переживання , настрої, сумніви, емоції, словом усе , що не чуже  людині. Кожна новела має своє філософське забарвлення, свій настрій, свій особливий стиль. Основна думка твору, уповноті розкриває життєву композицію, що дозволяє читачу  відчути  на перший погляд невидимий, але присутній духовний посил. Не лишаються осторонь художні деталі, які достеменно вимальовують саму картину. Авторка тішить читача розмаїттям жанрових форм, багатогранністю життєвих сюжетів. Не позбавлений захоплення і контрасту, безпосередньо, і сам кульмінаційний момент. Новели можна порівняти з вишуканою хвилиною дегустації, які обов’язково прийдуться до смаку справжнім гурманам малої прози.


Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 14
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Мертві квіти;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;
  •  © ІРИНА ПРИЛІПКО

    «Місто» – «Люди» – «Речі», або живе мертвим не буває

    Збірка малої прози Тетяни Белімової «Мертві квіти» приваблює вмілим поєднанням психологізму й сюжетності, художнім розкриттям проблем, що здатні схвилювати кожного. Об`єднуючими чинниками художнього світу збірки є концепти «Місто» – «Люди» – «Речі», а також почуття, настрої, емоції, які роблять цей світ-універсум живим, динамічним, переконливим.

    Новела «Універсум (Логос)» задає тон усій збірці, актуалізуючи ідею життєдайності й вічності Слова-Логосу. Біблійний наратив сприяє розкриттю божественної суті творчого процесу, мета й результат якого – творення особливого Універсуму, продовження Буття і наближення цим самим до Бога. У цьому контексті всі інші новели збірки сприймаються як органічні частини творчого Універсуму, в калейдоскопічній проекції якого зринають фрагменти життя міста, людей та речей.

    Твори циклу «Універсальний міський пейзаж» прикметні урбаністичним характером: авторка вміло відтворює темпоритм міста, психологічно вмотивовано розкриває історії його мешканців, їхні буденні й небуденні переживання і турботи. Ціла гама настроїв та інтонацій – від щемливо-проникливих («Vita – Життя») до легких іронічних («Tempo») – увиразнює фрагмети життя («Tempo», «Amore (Лєночка)», «Memento mori»), а то й цілі життєві долі героїв («Amore (Далека перспектива)»). На тлі творів, що склали цикл, психологізмом та емоційністю вирізняється новела «Vita – Життя», у якій у формі внутрішнього монологу, через передачу глибоких емоційних переживань розкривається розуміння суті людського життя, його амбівалентної природи й того, що робить його неперервним.

    У новелах циклу «Історії простих речей» голос надається речам, що набувають цілком людських якостей – вони мислять, відчувають, спостерігають, переживають трагічні моменти свого існування. Крізь призму сприйняття загубленого гаманця («Інсталяція щастя»), понівеченого ліхтаря («Ліхтарі світла») проступає інший вимір відчуття світу, природи, людей та речей.

    Про радість реальну й, водночас, ілюзорну, про щастя, яке десь далеко й, разом з тим, поруч, про вічний потяг людини до небуденних почуттів – новели циклу «Ілюзія життя». Головними героями тут є Він і Вона, їх почуття, щастя й розчарування. У контексті історій героїв актуалізуються проблеми пошуку порозуміння, тимчасовості щастя, діалектики людських стосунків та незбагненності почуттів («Зірка Сонце», «Король-Дроздобород»). Поліфонічною є стильова настроєвість, що формує художній світ творів: трагічно-песимістична («Мертві квіти»), еротична («Тополевий пух»), сюрреалістична («Синя Борода»), реалістично-психологічна («Найперший (Дзеркальне відображення)», «Синій Дунай (Деян)»).

    Варто відзначити вміле викристання авторкою прийомів ретроспекції, художніх засобів, зокрема метафор, символів, художніх деталей, майстерну репрезентацію внутрішнього світу героїв, що досягається завдяки домінуванню першоособового наративу. Відтак, тонкий психологізм, настроєвість, цілісність і переконливість образів, колоритність урбаністичних і пейзажних замальовок й, звісно, оригінальність життєвих історій та унікальність людських переживань – це те, що формує особливий художній універсум збірки малої прози Тетяни Белімової.

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Бог – Логос

    Біблійний інтертекст

    Спочатку було слово, і слово було Богом, і слово було всім. Із нічого за волею вербосу постав всесвіт, і цей всесвіт покоївся на трьох китах, а імена їхні суть Любов, Добро і Прощення. І було там безліч світів, прекрасних, але недосконалих, тому що довершеним є лише Бог-Логос безпочатковий і вічний, який був, є і завжди буде.

    І тоді дав їм Господь завіт жити за законом Добра, але не хотіли вони так чинити і повсякчас порушували його Слово, і зробив Він їх смертними, та однак не слухали вони, і зло заполонило весь Універсум. І тоді сказав Він їм через пророків, що скільки б не грішили, скільки б не чинили злого, все одно добро переможе, і навіть коли темрява буде настільки густою, що на зірки боляче буде очі підвести, день неодмінно настане і прийде услід за світанком. І ця надія стала вічною і зігрівала в найлютіший холод найдовшої і найостаннішої зими, і давала підпору тим, хто був далеко від дому серед збуреної морської пучини, і тим, хто заблукав далеко від рідного краю, хто втратив останнє, хто зазнав незворотних втрат і ні у чому вже не бачив підпори. І хто увірував і вистояв до кінця, той і не загинув.

    І світи зникатимуть один за одним, і з’являтимуться нові, у муках народженні, щоб у муках і згаснути. І будуть світити сонця з темних і світлих небес, а під ними будуть лунати звуки мов чи інших систем комунікацій, і будуть народжуватись і вмирати люди та істоти, чиїх імен нам не дано знати, а також ті, чиї імена ще довго бринітимуть між живими, як далеке відлуння того, що було – все це промине й зміниться до непізнаваного, до своєї протилежності, але не пройде нічого зі сказаного Логосом, і збудеться кожна буква написаного. Слово залишиться і буде твердим і непорушним, і навіть, коли останній зі світів загине, і не залишиться нічого, Слово залишиться, бо воно суть Дух, те, що вдихається в плоть, те, що дає життя. І знову з нічого стане все за велінням Логоса, бо він не перейде і не минеться, і не буде йому віку, бо він є понад віками – Слово – Логос – Бог.

    Як добре, коли хтось, можливо, сьогодні, можливо, саме зараз зі споживача текстів перетворюється на текстотворця і може будувати свій Універсум, свій Всесвіт, оповитий нерушимим Словом! Як чудово, що Бог наділяє когось таким талантом, когось обраного уподібнює собі, Великому Творцеві, і ціннішого за цей дар немає нічого на світі! Можливо, взамін для утримання світової рівноваги щось доведеться віддати, щось дороге й близьке, та що ж ще надає найгострішого і найточнішого розуміння життя, як не біль утрат?

    І все ж це життя, таке недовершене, нетривке і непросте, – прекрасне! Прекрасне до щему у грудях! Те, що оточує кожного з нас щодня – буденна краса самотнього каштану за вікном, знайомий силует друга, схиленого над комп’ютером, дитячий сміх суботнього ранку – все те недовге і беззахисне щастя, яке, здається, буде вічно і може зникнути в одну мить назавжди, все це і становить неповторну таїну буття, ім’я якій немає. А може воно є, і воно суть Логос?..

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Vita – Життя

    Містична новела про народження сина

    - Алло! Алло! Всесвіте! Ти чуєш мене? Чуєш? У мене народився син! Сьогодні – на світанку – о 3:10!

    Світе мій ясний! Світе, що в мені, перетворений на світло, на чарівне мерехтіння, на ватру, яка палить, нуртує всередині невситимим і невсипущим вогнем. Я – чаша, сповнена радощів, світла й божевілля! Так, я – чаша Грааля: у мені заховано сокровенний сакральний зміст життя. Піднесіть сірника до мене, й він запалає від ярого, всепалючого, всепоглинаючого щастя, мого щастя! Бо я – батько, сьогодні я – батько, і завтра я буду батьком, і буду притискати до себе у несказанному блаженстві це маленьке, майже невагоме, беззахисне, яке потім впевнено і гордо буде давати мені свою маленьку ручку, а колись, про це поки не хочеться думати, так от, колись підставить своє доросле мужнє плече під мою вже зістарену плоть.

    У цьому червневому рівноденні, коли ніч відступила й здала свої позиції, її майже немає, вона побіліла, а десь, можливо, й зовсім не стелилася, бо сонечко так і не заховалося за обрій, прийшов Ти на цей світ. Прийшов, щоб звістити мені, твоєму татові радісну новину: смерті не буде! Її вже не існує. Принаймні не для мене, не в моєму житті. Бо ось я стою і тримаю тебе – малесенький згорточок на руках, – і відчуваю, що це і є безсмертя. Цей простий генетичний ланцюжок – моє єство повторене у тобі – нагадує мені оте стільки разів чуте «смерть поправ». Життя – вічне: я – жменя пороху, з пороху земного сотворена, щоб колись у земну твердь і повернутися, породила тебе, так, як породили мене свого часу. Роман породив Івана, а Іван породив Тараса, а я – Тарас – породив Тебе, ще неназваного, ще без імені, але вже існуючого, живого, реального! Ти усього на мить відкрив свої оченята, але я встиг зафіксувати, вловити їх синь, таку ж, як у мене. Мої риси, особливості міміки й характеру, схильності й уподобання проростуть у тобі так, як свого часу дозрівала у мені інформація мого роду, входили у силу успадковані від попередніх поколінь гени. Я існуватиму, доки житимеш Ти, синку: у русявості твого-мого волосся, широкому розмахові твоїх-моїх плечей, твоїх-моїх міцних м’язистих руках, загалом твоїй-моїй кремезній статурі. Я існуватиму, доки існуватиме мій рід, доки буде на світі хоча б один представник мого ДНК!

    Червневі пахощі троянд, які ні з чим не переплутаєш, ні з чим не зрівняєш! Довершений аромат ще нічим не прибитий: машин майже немає на світанкових вулицях мого міста, і тому ні бензиновий, ані нікотиновий смог не вносять жодного дисонансу у цю тремтливу ранкову симфонію. Обрій вже підсвічується червонястим, ледь вловимим мерехтінням, навколо помітно посвітлішало. Повітря стало мутновато-прозорим, і нічні ліхтарі, які все ще блимають своїми жовтими очиськами, вже не виглядають, як феєричні нічні світила, а радше як втомлені й зужиті повітряні кульки, що літали-тріпотіли всю ніч на бомондних збіговиськах, і ось зараз, втомлені й прибиті, просто заплуталися на стовпах електромереж і сумно тріпотять на вітрі, ніяк не можуть відчепитися, щоб линути небом усе далі й далі.

    День прокидається, струшує з себе залишки сну. У лікарняній палаті не запалюють світла, лише тонка смуга просочується крізь скляні двері з коридору і кидає довгу тінь від стільця, на якому сиджу я і тримаю на руках Тебе, мого новонародженого сина. Під стіною на ліжку лежить та, що Тебе народила. Вона ще не відійшла від наркозу. Я вдивляюсь у ледь помітні в передранковій темряві обриси її тіла у синювато-скляній казенній льолі, у її беззахисну перед болем і мукою фігуру, бліде, навіть білувате, якесь аж знекровлене обличчя. Ось вона поворухнулася, відкрила очі. Її погляд ще нічого не фокусує, не виражає жодних емоцій чи думок. Вона – ще – не – тут, вона ще там, у фантомному світі свого кошмару. Відразу згадалось, як часто останнім часом вона переповідала свій страх, що проростав крізь сни й погані передчуття, від якого всі, і я також, просто відмахувались, мовляв жінка у тяжі, що з неї візьмеш? А вона таки щось відчувала, щось знала про себе гнітюче й невідворотне…

    Як добре, що все скінчилось! Що все обійшлось, що вона буде жити, просто існувати у цьому безумному світі, вже однією своєю присутністю змінюватиме його на краще! Як мені шкода її! Я бачу, як вона ворушить тонкою рукою, ніби щось шукає, і пластиковий білий катетер, що безжалісним жалом впився в її зап’ясток, теж ворушиться, ніби живий.

    - Мамо! Мамочко! Чому шепочу? Боюся…Боюся збудити його, мого синочка… Алло! Ти мене чуєш? У мене народився син! Не кричу! Не буду! Мамо!

    Ні, звичайно, я не плачу. Це від безсонної ночі, від радості й хвилювання пережитого відчувається якась дивна різь в очах, туман, чи, може, просто мошка крізь ледь прочинену кватирку просочилася й заслала вільне фокусування предметів непроханою сльозинкою.

    У лікарняному садку співає соловей. Він виводить осанну сонечку, що вже показалося крайнеба, витьохкує так солодко, так граційно до болючого щему у грудях, виводить пісню кохання, возвеличує все, що живе там, за легкою прозорістю віконного скла. Ти чуєш, синочку? Слухай. Вбирай красу цього світу по краплинці, по крапелиночці відшуковуй скарби у кольорах і звуках природи, вникай, серцем відчувай рукотворну людську красу, і лише поганого, злого, недоброго із лукавою посмішечкою чи зловтішним смішком остерігайся і не приймай ніколи, чим би воно себе не виправдовувало, якими б намірами не прикривало свою ницу сутність.


    * * *


    Я відкрила очі…Я відкрила очі? Невже я жива? І це мої руки й мої ноги, і я навіть можу поворушити ними?

    Я була за гранню й повернулася, щоб знову відчути радість буття? Душе моя, де ти блукала увесь цей час, поки народжувався мій син? Мені було так страшно у цьому понівеченому від болю тілі! І тоді, коли свідомість вже затьмарювалась від муки, останньою притомною думкою в голові пронеслось, що ось – так – все – і – скінчиться? Без попереджень? Без підготовки? Нагло й раптово, навіть буденно? Це і є кінець? І – що – буде – зі – мною – після – кінця? Не з тим, оповитим у блакитний целофан нещасним тілом, а зі мною?

    Чому все-таки Ти народився вночі? Я так цього боялася! Загубитися в темряві і не побачити більше денного світла! Боялася глупої, без жодної зірки, без жодного місячного промінчика ночі, коли зловісні тіні, нечутні й невидимі, розчинені у навколишній тьмі, невідворотно зближаються біля ложа. Хоча б один передсвітанковий промінець розжене їх надією нового дня, але до цього ще треба дожити…

    - це наслідки наркозу це наслідки наркозу це наслідки наркозу, - без кінця промовляє чийсь знайомий, тільки б зробити зусилля й пригадати чий?, голос.

    І цей мигаючий кадр, як у телевізорі, що його заклинило, через увесь екран навколишнього сприйняття – теж наслідок наркозу? Очевидно… Мабуть, мені очевидно, адже це я думаю і відчуваю? Я знову думаю, знову відчуваю і знову сприймаю інформацію… Моя рука тягнеться за пляшечкою води на тумбі, але я не може взяти й утримати її, і тоді хтось напуває мене, як немовля, і дбайливо вкладає знов у ліжко. Але я не хочу вкладатися! Я хочу бачити моє маленьке ніжне вимріяне і вже давно-давно люблене дитятко! І тоді мені його підносять! Я дивлюся на нього й не можу повірити! Господи! Лише Тобі під силу сотворити таке диво! З мікроскопічної молекули зростити це осяйне рожеве дихаюче крихітне тільце!

    Вже майже світло, по-літньому свіжо й росяно. Вранішній озон наповнює груди, дихати легко та вільно. Крізь вікно вже сочиться день, і віконна рама, пропускаючи денне світло крізь себе, відбивається на підлозі велетенським хрестом, який чітко видніється у напівтемряві лікарняної палати. Неприємний скреготливий звук привертає мою увагу. Це білий, як сніг, голуб, перебираючи лапками по жерстяному підвіконні, походжає знадвору за вікном. Яку звістку приніс ти нам, білосніжний посланцю? Ти ангел чи Божий дух? У природі просто не існує таких, як ти, альбіносів, чи, може, білосніжно-позбавлених будь-яких чорних недосконалостей птахів! Ти – привид чи плід моєї уяви? Ні, це не вікно, тепер я знаю, – це містичний портал у всесвіт, сьогодні це вихід, чи, може, вхід, через який прилинула у наш світ безгрішна душа мого новонародженого сина! Що мені ця мука, яка минула, що мені всі пекельні випробування, якщо народилось нове життя! Людина, нова людина нового тисячоліття лежить біля мене! І всі страхи минули, біль минув, страждання скінчилися…

    Я бачу Тебе, мій синочку! Бачу твої стиснуті у міцні мужицькі кулачки рученята і розумію, чому Той, хто народився колись, уже однією своєю з’явою у цьому світі визволив усіх від первородного гріха. Народження нового життя спокутує наші провини, дає надію, що людина, яка щойно з’явилась, буде кращою, духовнішою, досконалішою за нас, вже існуючих, тих, що вже встигли обпекти свої безсмертні душі, закаляти їхню чистоту, осквернити світильники всередині кожного з нас. Звідки береться з часом ця душевна недосконалість, яка породжує недосконалість тілесну? Де, у яких надрах нашого єства народжується злоба, нечесність, несправедливість? З якої причини виникає душевна черствість, байдужість, скупість, якщо всі ми, незалежно від нації та раси, приходимо у цей світ однаково довершеними, відкритими й чистими?

    Синочку! Їж тіло моє, і пий мою кров, бо чим же ще, якщо не плоттю й кров’ю моєю є материнське молоко? Я так хочу переливати це ще одне благословення у тебе, краплина за краплиною давати тобі життя, силу, міць до останнього мого дня, до останнього мого подиху, до останнього мого слова. Бо все колись має завершитися, і навіть ці небеса над нами колись мають бути згорнуті ангелами небесними…Але зараз, коли душа моя перебуває у чертогові радості й світла, я хочу лише співати Осанна! цьому дню, за вікном, цьому дню, в якій з’явився Ти! І останнім словом цієї повісті нехай буде просте й досконале, зрозуміле всім АМІНЬ.

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    AMORE

    Тьмяне світло увімкнутих через одного ліхтарів відбивалося лискучими смугами на мокрому після недавнього дощу асфальті. Лєночка з усіх сил намагалася не мерзнути, як там вчать, розслабитися, міцніше звести щелепи, аби зуби по-зрадницькому не заклацали. Вже вкотре вона пожалкувала, що відмовилася від Олежикового піджака, бажаючи демонструвати себе в усій красі своєї коротенької чорної сукенки, що так вдало виструнчувала її і без того струнку й ладну фігуру. Крадькома вона зазирнула в невеличкий подарунковий пакетик. Ні, він таки дійсно жлоб, який не розуміє прозорих натяків – замість вимріяного нею перстеника з діамантом (спеціально, між іншим, до вітрини підводила!) знову подарував парфуми, брендові, звичайно, але не найдорожчі, і томик сонетів! Петрарки...

    - Так коли ти наступного разу приїдеш, Олежику? Льошик за два тижні їде у відрядження, може в тебе вийде?

    - Оленятко, ти ж знаєш, що я б з радістю... І взагалі не їхав би, і залишився б, якби міг... Але ж ти знаєш, сесія закінчується, почнуться канікули, як я тоді зможу пояснити свою поїздку? Це ж не так просто... Ти знаєш, вона... ну одним словом, Лада, мені здається, про щось догадується...

    (Ну слава тобі, Господи, я вже думала, ця ботанічка так закопалася у свою науку, що ніколи нічого не помітить!) але вголос здивовано й співчутливо:

    - Да? Чому ти так думаєш?


    Здається, вічність минула з тих пір, як вона вперше почула це ім’я – Олег Могильницький. Тоді в міській бібліотеці, де вона мала відпрацювати свій бюджетний малоперспективний диплом бібліотекарки, розвісили оголошення, що, мовляв, відомий письменник і літературознавець Олег Могильницький тоді-то й о такій-то годині буде презентувати свою нову книгу. Оголошення це ніколи б у житті її не зацікавило, як ніколи до того не цікавили подібні заходи, якби вона не розгледіла у нім світлину досить симпатичного, середніх років чоловіка, що широко й привітно посміхався. (Невже письменники й дійсно бувають такими цікавими мужчинами, чи це все витівки фотошопу?). Залишилася заради інтересу, виявилося, що фотокартка була таки досить невдалою, бо оригінал перевершив усі уявлення про нього. Цей столичний представник письменницької богеми був не просто талановитим, розумним і дотепним, він ніби сяяв якимось нетутешнім світлом, випромінював якісь особливі флюїди. І Лєночці так забажалося познайомитися з ним поближче, що вона ледве дочекалася фіналу цього дійства. Вона ледь не спопеляла поглядом усіх цих знайок і зазнайок, які так і сипали запитаннями, коментарями, припущеннями. Самій же їй спитати було нічого, бо вона ніколи не читала Могильницького (його творів не було ні в шкільній, ні в університетській програмі), зате у неї був фотоапарат і чарівна зовнішність.

    Лєночка зразу пішла у наступ, чарівно надуваючи губки й широко розкриваючи свої красиво окреслені очі. Обручка на руці у Могильницького її не спинила, а скоріше навпаки заохотила, а свою вона завбачливо заховала у сумочку, щоб не відлякувати непотрібними деталями біографії.

    А потім все пішло, як по маслу. Під приводом того, що мовляв хоче надіслати фотокартки із пам’ятного літературного вечора у Вінниці, випросила електронну адресу. Вислала (так, все-таки вона, завжди фотогенічна, там вийшла особливо звабливою), зав’язала переписку і ... просто в лоб зізналася в коханні. Довго чекати не довелось. Не встояв. Та й хто б встояв? Молода, гарна собою, ще й не дурна до того ж, а головне, закохана у нього, на п’ятнадцять років старшого, до нестями. Такі, між іншим, на дорозі не валяються. А його «половинка»? Бачила і її… Спеціально записалася до неї на щорічний відкритий семінар творчої майстерності. Те ж ще письменницею себе уявила, тільки й слави, що прізвище чоловіка. (Леночка, далека від літературних кіл, звичайно ж, і не підозрювала, що Могильницький зовсім не Могильницький, а Товкаченко до одруження, змінив своє немилозвучне прізвище на аристократичне дружинине. Так само вона й не здогадувалась, що мистецькі нагороди, більш об’ємні тиражі й гонорари виписувались на ім’я Лади Могильницької). А якби навіть і знала? Що із того? Все одно ботанічка й стара корова, якби не діти, бачила б вона Олежика, давно б уже від неї пішов.

    І так вдало все склалося. Після того вечора у центральній міській бібліотеці Олега запросили до університету читати лекції з новітньої української літератури, так що він що два тижні приїжджав до Вінниці...


    - Ех, Оленятко, пам’ятаєш, як там у великого поета? Так ніхто не кохав, лиш на тисячу літ і приходить подібне кохання...

    Лєночка, звичайно, не зрозуміла про що річ, але зобразила на обличчі потуги згадування наступних рядків. (Ти мені зуби не замовляй! Сів уже на свого поетичного коника!). Крадькома заглянула на цифрове позначення годин на мобільному, час, час уже прощатися.

    - Так ти приїдеш за два тижні?

    На перехресті, де їхні шляхи розходилися – Лєночці прямо, додому, а Олежику наліво, на вокзал, до вечірнього київського потягу – солодко пахло тим весняним дурманом, що весь складається із аромату каштанів – бузків - акацій, і співу солов’їв, і поцілунків закоханих на лавицях міського парку. Лєночка імпульсивно й палко припало Олежикові до грудей, злившись у екстазі прощального поцілунку, ефектно при цьому зігнувши в коліні трохи відставлену назад струнку, гарну ніжку на високому підборі. Якась тінь заступила на мить приглушено-романтичне світло вуличного ліхтаря, і наступної хвилини з темряви виступила трохи сутулувата фігура Льошика, законного Лєнчиного чоловіка, який за неписаними правилами їхнього домашнього побуту вже мав мирно дрихнути, а не бігати нічною Вінницею.

    - Лєнусенька!? Я не поняв?..

    Льошик ошелешено кліпав очима й усе переводив їх із дружини на незнайомця, від якого вона миттю відсахнулась.

    - Ти що? Це хто? Ти ж у Марини Гаврилівни! Ти ж мені, що сказала? Гіпертонічний криз! Може у лікарню навіть! Що ти там весь вечір, а може й на ніч!..

    - Ну да, ну да. Так мамі ж полегшало, відпустило. От... Іду додому... От.

    Лєночка, на якусь долю секунди отетерівши і втративши від страху свою красномовність, опанувала себе і, згадавши своє золоте правило, пішла у наступ.

    - А я, власне, не зрозуміла!!! Ти що тут робиш?! Ти на кого дитину залишив?!

    - Так я ж, – вернувся у звичну лакейську роль Льошик, – Я ж нічого. Просто Лізонька, ну ти ж знаєш, молока, як завжди перед сном захотіла. Я до холодильника – а його нема. Так я у нічний кіоск, отой, ну ти знаєш, на проспект Юності. А Лізоньку завів до тьоті Валі, вона ж на нічне чергування збирається, а я ж за десять хвилин туди й назад. А то ж плаче за цим молоком...

    У Льошиковій голові повільно, проте неухильно й точно відбувались якісь обмірковування, і, ніби згадавши якусь неприємність, він скривився, як від фізичного болю, але за лічені секунди гримасу болю поборола більш сильна емоція, і вираз звірячої люті проступив на його простакуватому обличчі. Він декілька разів зжав і розжав кулаки, а тоді несподівано кинувся до Могильницького і вчепився обіруч у комір його сорочки.

    - Ах ти падлюка! Ти чого мою Лєночку лапав!

    "Облапана" Лєночка між тим сердито надувала губки й тупала ніжками, намагаючись привернути до себе увагу, аби втюхати трохи недорікуватому чоловікові вже готову версію-пояснення. Та попри всі її старання мужчини вчепилися одне одному в горлянки, копалися ногами і нібито зовсім забули про її існування (Що-що? Я вам зараз покажу, хто тут головний!) Ефектно виставивши красиву ніжку на високому підборі, Лєночка тихо з’їхала на ближню лавицю і, здригнувшись від крижаного дотику холодного нічного дерева, закотила свої красиво окреслені очі.

    - Лєнусенька!

    - Оленятко!

    Обоє чоловіків схвильовано заторсали її з двох сторін, турботливо підстеляючи піджак і накриваючи спортивною курткою. Лєночка напіврозплющила очі й переривчастим шепотом вичавила:

    - Води... Льошику, принеси води...

    Ледь тільки кроки чоловіка затихли у кінці вулиці, Лєночка остаточно прочунялась, вмостилась зручніше, вкутуючись, як у кокон, у позичені речі, й запрошувальним жестом вказала Могильницькому на місце біля себе.

    - Ну? (Не відвертишся! Або зараз, або ніколи!)

    - Оленятко, ти ж зрозумій, у мене ж нічого немає. Квартира залишиться Ладі й дітям. Ну куди я тебе поведу?

    (Ну попервах можна й винайняти, а потім вона таки доможеться, щоб відсудив половину, як за законом і має бути, юрист їй чітко сказав). Але вголос, скромно потупивши очі:

    - Ти ж знаєш, я ні на що не претендую. Я просто кохаю тебе й хочу бути з тобою.

    Скосила очі, намагаючись зловити першу реакцію від слів (чи зрадів, чи цього чекав і хотів?). Зам’явся чогось (от мораліст хренів!). А вголос, схлипнувши для більшої переконливості:

    - Як же мені тепер жити? Він же на власні очі все побачив! Що мені йому сказати?

    Насправді це була ніяка не проблема – набрехати і замилити очі цьому бідному простачкові. Може він і знав, як заробити гроші й забезпечити родину дрібним і не лише оптом, але от чого він точно не знав і не вмів, то це розбиратися, чи хоча б вникати у хитросплетіння Лєнчиної душі. Як він набрид їй своїми примітивними запитами й потребами! Так, є матеріальне благополуччя, й подружки всі заздрять, мовляв, Лєнка добре прилаштувалась. Але ж яка нудьга смертельна! Вона зі своїм лошиком збагнула суть виразу "ні розуму, ні фантазії". А Могильницький цікавий, ерудований, відомий, теж, між іншим, при грошах. Та й перспектива Києва все ж таки, як не як. Але от правильний тільки занадто. Та може це й якраз на руку, в ситуації, що склалася, бо вже тепер не відкрутиться. І остаточно повіривши у свою фортуну, Лєночка пішла у рішучий наступ.

    - Ну от як? Як мені жити далі? – захлипала вона, остаточно увійшовши у роль страдниці.

    - Ти розумієш, Оленятко, я не можу так із Ладою... Не все так просто... Ну не можу отак узяти й піти...

    (А вона значить може? Отак кинути все і пертися за ним, можна сказати, відірвавши дитину від батька, а себе від матеріального добробуту. Але ж треба чимось жертвувати заради щастя!) Але вголос, сумно опустивши очі й жалісливо скрививши пухкенькі губенятка:

    - А ти ж казав, що до неї вже почуттів не маєш, що тебе лише діти тримають...

    Могильницький глибоко зітхнув, обхопив скроні руками, майже заховавши обличчя так, що Лєночка вже не могла читати по ньому, а чули лише здавлений, схвильований голос:

    - Мені було дуже добре з тобою... Я не знаю, відчув, ніби молодість моя повернулася до мене. Але ти розумієш... От моя родина... Ну от Ульянка вже доросла, може вона б уже зрозуміла, а Іллюшенька... Ти знаєш, який у мене Іллюшенька? Він же такий весь кругленький, рожевенький патланчик! Він схожий на маленького пухнастого ведмедика, чи то на доглянуте пузате котенятко. І він так до мене подібний, ну просто викопаний я! Ти розумієш? Оленятко, я хочу бачити його щодня, бачити, як він росте, як їсть своєю ложечкою, як зранку встає зі свого ліжечка й посміхається мені! Ти розумієш?

    (Ну, ні! На це він може навіть не розраховувати! Щоб вона ще соплі його Іллюші підтирала й виховувала його. Вистачить з неї і Лізи). Здивовано звела очі на Могильницького.

    - Олежику, ти що хочеш, щоб твій Іллюша жив з нами? Хіба ж можна таку маленьку дитину одірвати від матері? Олежику, це жорстоко й егоїстично! (До того ж дуже непрактично й накладно. Боже, та йому ще певно ці дорогезні памперси купляють!)

    Могильницький повівся якось дивно: опустив руки, повністю розвернувся до Лєночки і вкняпився у неї, ніби вперше побачив. І Лєночка якимось шостим чуттям відчула – от він, момент істини. Зачудований і якийсь мов застиглий погляд Могильницького вона сприйняла за властиву йому нерішучість і душевне сум’яття. Так, отакі генії, як він, самі й не тямлять у чому їхнє щастя, їх же треба як малолітніх чад вести за руку, підштовхувати, пробивати, влаштовувати інтерв’ю, домовлятись із видавництвами. І на все це в неї вистачить сил! Дайте лишень час! Ім’я Могильницького прогримить на всю країну, його ще введуть у шкільну програму! Його тільки треба підготувати до потрібного рішення й життєвого вибору. І вона зможе це зробити, хай і поки що без його згоди. Та він же ще потім і подякує, що взяла ініціативу на себе, тому що за якимись совковими законами, чи хто його знає й якими, живе. Він же просто не може дозволити собі бути щасливим! Але вона зробить його щасливим, хай навіть і поза його волею!

    Лєночка загалом не звикла до життєвих фіаско і патових ситуацій. Вона завжди добивалася свого, досягала поставленої мети. І зараз у неї не було жодного сумніву, що після всього того, що вона зробила, і що збирається зробити, Олежик не послухається її і порушить її священну волю. Всі потрібні слова вже склалися у неї в голові, і вона вже навіть відкрила рот для останньої і рішучої атаки, аж раптом на дорозі саме напроти заангажованої ними лавиці зупинилося авто. Досвідченим оком автолюбителя Лєночка оцінила плавні лінії благородного силуету, от тільки емблему не встигла ідентифікувати, але й без неї безпомильно визначила – хонда. У розчиненому віконечку переднього пасажирського місця з’явилася голова чоловіка із гладко зачесаним і зібраним на потилиці у хвіст довгим волоссям. Голова, пожовуючи якесь термоядерне м’ятне жуйло, так що пахнуло й на лавиці, із помітним московським проносом процідила:

    - Как праехать к Хмельницкаму шоссе?

    Лєночка вп’ялася очима в обличчя незнайомця. Журнали, інтернет-портали? Ну звичайно ж! Сумнівів не може бути! Вона штовхнула Могильницького ліктем у бік і просичала:

    - Впізнав? Це ж він! Режисер Андрон Каланчовський!

    Наступної миті все, що заважало постати у всій красі – непотрібний баласт курки й піджака – здала на руки Могильницькому, і, опинившись біля машини, пристойною російською стала пояснювати дорогу. Нарешті підоспів і Льошик із пляшечкою негазованої води (Лєночка категорично не любить газованої!) й нерозуміюче витріщився на порожнє місце на лавиці. "Он", - одним лише підборіддям вказав Могильницький на граційно зігнуту фігурку біля авто, яка вже просила автограф і розпитувала відомого кіношника про його останні роботи.

    - А у машині хто? – все не відставав недорікуватий Льошик.

    - Режисер начебто, Андрон Каланчовський, чи як там його.

    Спілкування затягувалося. Льошик надів спортивну куртку й сів на протилежний бік лавиці, Могильницький за його прикладом натяг піджак, сумно глянув на годинник, часу майже не лишалося, як зараз не піде, то на потяг запізниться. Раптом задні дверцята хонди привітно розчинилися, і дві красиві струнки ніжки на високих підборах мельком шурхнули досередини.

    - Лєнусенька!

    - Оленятко!

    Через розчинене віконце висунулась така рідна для обох голівка й красиво надуваючи губки й переводячи погляд чесних очей з одного на другого повідомила:

    - Я покажу дорогу, а то знову заблукають, перший же раз у Вінниці, а завтра ж відповідальний виступ у них, треба виспатись.

    Хонда плавно й майже безшумно рушила та й розтанула в кінці вулиці. Якусь мить на лавиці тривало мовчання. Поступово пришелепкувата недорікуватість зійшла із Льошикового обличчя, поступившись глибоко трагічному виразові, так начебто мім, відпрацювавши на публіці свій номер, зняв непотрібну після цього клоунську машкару. Так, все життя з нею прикидався, бо так було зручно – натягти маску тугоумства й не помічати її походеньок. Думав шикарною квартирою купити, дочкою прив’язати, а коли доброзичлива співробітниця зателефонувала вчора і повідомила, де й коли він зможе "застукати" Лєнусіньку, не витримав, вирішив хоч подивитися на того щасливчика, який все ж таки завоював її серце. Подивився, надивився, роздивився... Нарешті щось роздивився у собі, чи в ній? Його щасливий суперник піднявся, встав і він. Постояли так хвилин п’ять, думаючи кожний про своє. І, коли вже Могильницький зібрався йти, несподівано й спонтанно Льошик подав йому рук, потиснув щиро відкриту долонею догори простягнуту у відповідь, розвернувся й побрів додому. Почув як залунали кроки того, іншого, за спиною.

    Повний місяць з’явився з-під набіглої незвідь звідки самотньої хмаринки і освітив покинуту, ще теплу від недавніх відвідувачів лавицю й забуту пляшку води на ній.

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    AMORE (Далекі перспективи)

    Сонячний промінь пробився крізь густу травневу зелень, по-весняному свіжу й первозданну, провіяний крізь решето густого каштанового листя розсипався по конспекту маленькими сяйливими крапочками. Над конспектом схилились дві русяві голови, звичайно ж, Ладина й Боріна, дві пари світлих очей натхненно сканували записану нерозбірливим "лекційним" почерком інформацію. Боря це робив трохи швидше, і тоді після кожного прочитаного розвороту трохи розгинався, мружачись від всюди проникаючого веселого сонця, а іноді починав удруге вдивлятися у щойно поглинуте оком прискіпливого редактора, коли ж траплявся якійсь смішний ляпсус, підштовхував Ладу ліктем, вказуючи на лінгвістичну нетактовність, й обоє захлинались безжурним студентським сміхом. Над чужими помилками завжди доречно іронізувати, поблажливо всміхатися (ну-ну), повчально хитати головами, свої ж чомусь завжди виглядають як трагічні непорозуміння й випадковості.

    "Зелений" корпус, як у студентському середовищі охрестили парк біля Університету, був переповнений тими, хто продовжував поглинати знання, готуючись до літньої сесії, і тими, хто з пивцем просто відпочивав, вперто цю ж таки сесію ігноруючи: усі лавиці були заангажовані веселими компанійками, романтичними парами і просто самотніми зубрилами. Борі й Ладі просто пощастило – рідкий тут пенсіонер із песиком устав і акуратно склав вже прочитану газету до кишені, звільнивши свіженьку, нещодавно пофарбовану лавку в тінистому закутку саме у той момент, коли вони прогулювались, вишукуючи вільне місце.

    Коханню, як говорить відома істина, підкорюються усі пори людського віку, та все ж немає нічого більш трепетнішого й наївнішого, і тим самим найпривабливішого, ніж кохання двох молодих – дев’ятнадцятирічного хлопчака, двадцятирічної дівчинки. Там, на світанку життя, ще не затьмареному життєвими негараздами, коли тобі відкриті всі дороги, з’являється це перше почуття, яке, скільки б разів ти не закохувався, вже ніколи не повториться, воно цнотливе й не отруєне любовним досвідом, не підпорядковується законам земного тяжіння, накладає певну парадигму на всю подальшу долю, бо ніколи не щезає і не забувається. Коли вступаєш уперше в цей хміль почуттів, весна приходить у душу, не зважаючи на те, щоб не було у цей момент за вікном, і ти відчуваєш обертання планети, осягаєш радість буття і сенс великого закону любові до ближнього, бо з кожним перехожим незнайомцем хочеш поділитися своєю радістю, і так прагнеться, щоб усі-усі були щасливими.

    Лада-Боря (саме так, бо майже не розлучні) готувались разом до одного й того самого іспиту з "Історії України", хоч і вчились на різних, але подібних гуманітарних факультетах. За волею випадку цю дисципліну їм викладав один і той самий шанований професор. Так що все було спільне: уподобання, захоплення, світоглядні орієнтири і навіть конспекти. Вони сиділи міцно притиснувшись одне до одного, сплівши руки, і коли Лада ворушилась, перегортаючи сторінку чи просто розминала зомлілу ногу, будь-який цей її рух породжував цілу гаму почуттів у збентеженій душі хлопця, гаму, у якій кожна нота відповідала своєму горизонту чуттєвості. Вона поправляла неслухняне пасмо волосся, він, відчувши це, на мить відривав очі від конспекту, щоб поглянути на ці темно русяві, навіть радше каштанові коси, щоб потім перевести погляд на чоло, напівприховане під модним чубчиком, щоб непомітно полинути у мрії, усім серцем відчуваючи зв’язок із нею, вічну нерозривність, злитість, може, навіть злютованість їхніх душ. Лада така зрозуміла й рідна, і водночас дивовижно незбагненна. Дочка українських інтелігентів у другому покоління (Лада була вже представницею третього), названа так поетично із прихованим сенсом, вказівкою на глибоке й стале національне коріння, тяглість якого сягала аж ген до часів княжої Русі, до простої, давно забутої віри предків, вона була справжнім згустком світла, правдивою Ладусею, яка скрізь і в усьому прагла цього самого ладу, добра і гармонії для всіх.

    Колись, коли життя накине їм років десять, а то й більше, вони вже будуть давно одружені, успішні, фахівці у своїх галузях (Лада, до речі, так і не стане Колісниченко, а залишиться Могильницькою, втілюючи амбіційні плани свого батька, уславить таки його шляхетське прізвище), Лада, власне, вже Лада Ярославівна, лише раз відступить від цієї своє світоглядної засади, лише один-єдиний фатальний раз.

    Чого не вистачатиме Борі, вже, власне, Борисові Олександровичу, для гармонійного подружнього життя, він і сам ніколи точно не знатиме. Спочатку його занесе наліво, потім направо. Одна буде значно молодшою за Ладу, інша просто білявішою. І справа, очевидно, буде зовсім не у ранньому одруженні й природному чоловічому бажанні мати досвід в інтимній сфері, вибудувати свій "модельний" ряд, бо кожного разу він шукатиме не просто нову близькість, а нове кохання, неначебто почуття від часу можуть "псуватися", як машини, чи "зноситися", як взуття, і тоді обов’язково треба їх міняти на нові. Всі ці історії, зрештою, матимуть один і той самий сумний кінець: кожна закоханість виявлятиметься черговою оманою, відкриваючою справжність єдиного кохання до Лади (так, начебто всі ці жінки тільки для того й потрібні були у його житті, щоб зайвий раз переконатись у тому, що дійсно коханою, завжди жаданою й єдиною залишалась лише вона).

    Лада битиметься в епіцентрі цього маятникового блукання навколо неї і крізь неї, щоб врешті-решт зірватися. Одного разу зваживши всі за і проти, вона просто поміняє замки, виставить декілька валіз на сходовий майданчик і зробить крок до нового життя.

    Коли вона піде з його життя, він не зразу збагне, періодично бачачись із дітьми на найманих квартирах, бо своєї вже так і не буде, і підтримуючи ілюзію зв’язку з родиною, що Лада не просто пішла з його життя, що з нею пішло саме життя не у сенсі облаштованого, усталеного побуту, спільних друзів, дозвілля, а у сенсі духовного наповнення, загалом сенсу існування. А далі щоденний алкогольний угар, який стане нормою, а далі... Та й "далі" вже ніякого не буде, а буде безодня, непрохідна пустеля, піски якої йому не дано буде переплисти.


    * * *


    Чиїсь легкі кроки, на які вони, звичайно ж, не звернули уваги прошелестіли у їхньому напрямку, і чиїсь плекані руки по-дитячому, ззаду затулили Ладині очі.

    – Хто це? Це ти, Аллочко?

    Так, це дійсно була Аллочка-Аллуня, одногрупниця і найкраща Ладина подруга, весела, безжурна щебетушка. Аллочка відразу потягла їх фотографуватися до пам’ятника Шевченка. Сама вона була зі Львова і, хоч жила вже четвертий рік у Києві, все ще не позбавилась рис провінційної пришлості тут, у столиці, і при кожній нагоді фотографувалась біля усіх можливих пам’яток, висилаючи кожного разу додому світлинку-доказ своєї столичності. Так вони й застигли на цих фотокартках на роки: спершу втрьох, міцно обійнявшись на знак вічної дружби – Лада посередині, як об’єднуюча ланка, потім сама Аллуся, насамкінець Лада-Боря.

    Аллочка призначила тут побачення своєму мужньому Сергію. А ось і він з’явився на доріжці, солідно крокуючи на зустріч трьом друзям. Привітавшись, уважно обдивився Аллуню, як свою власність, строго й недовірливо зиркнув на Борю, пом’якшивши погляд на Ладі, і відразу повів свою сяючу коханням "власність" на потаємні доріжки цього весняного палацу любові.

    Сергій буде мужнім у всьому: мужньо кидатиме Аллу з дітьми заради чергових-рибалок-полювань-гулянок з друзями, мужньо вигрібатиме все до останнього з її гаманця, коли не вистачатиме до "получки", мужньо прикрашатиме її обличчя, ребра, спину численними синцями. Вона ж терпітиме, увійшовши у роль жертви, і так ніколи й не наважиться розірвати це коло страждань, і зробити крок уперед.


    * * *


    Їхня лавиця була безнадійно зайнята веселою пивною компанійкою, і підбадьорені Аллиним прикладом вони вирішили сьогодні вже не вчитися.

    – Знаєш, сьогодні ж у Західно-східному музеї день відкритих дверей, тобто день безплатного входу. А що ще треба бідним студентам для повного щастя? Нумо поглинати прекрасне просто в оригіналі!

    І Лада потягла Борю униз сходами, через дорогу до розчинених дверей музею. Так і увійшли вони з весняного прекрасного буяння у храм не менш прекрасного рукотворного мистецтва. Ось так, рука в руці, човгаючи не по розміру величезними бахілами, вдихаючи пил безкінечної історії, пішли вони неозорою амфіладою мистецьких залів, пішли своїм молодим щасливим життям!

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Tempo

    Сонце, дивно первозданне у цьому урбаністично-штампованому просторі, повільно і неупинно підіймалось над обрієм. Його не було видно, і схід вгадувався по червоній заграві, що розгорталася над дахами, розганяючи нічні сутінки. Легкий вітерець видавав свою присутність одноманітним гуркітливим перекачуванням порожньої пластикової тари біля смітникових баків. Дальня перспектива майже однаковісіньких багатоповерхівок, серед яких живе дерево чи найменший кущик сприймались майже як виняток, відбивала теплі червоні смуги нового дня.

    Поява перша, як завше, належить тьоті Діні і Стьопці. Тьотя Діна ще позіхає у кулак (ще б хоч півгодинки поспати!), але Стьопці як приспічить, так уже який там сон… Маршрут не хитрий: лавиця біля під’їзду, ліхтарний стовп біля стоянки, паркан навколо дитячого садочка. Ніби скрізь відмітились.

    - Все, Стьопочко! Час! Ти вже все зробив! – і тьотя Діна владно тягне Стьопку до під’їзду. Без особливої охоти, але й не опираючись (а сенс?), пінчер все ж встигає біля самісінького дому крутнутися на послабленому повідцеві і ще раз позначити лавицю, попутно розкидаючи лапами нехитрі залишки нічних посиденьок на ній. Тьотя Діна критично оглядає перевернуті й частково побиті пляшки, густо засипані різного сорту шкаралупами плитки тротуару, нове "слово" старанно вирізане крупним форматом на нещодавно пофарбованому дереві спинки. Десь там у передпокої свідомості наростає обурення. Але ж, шість двадцять!

    - Так, всьо, Стьопко! Перебор сьогодні вийшов! Так скрізь запізнишся!

    І напівзадушений Стьопка зникає у під’їзді разом із сердито поблискуючою окулярами господинею.

    Поява друга, шоста тридцять п’ять. «Раз, два, три – вдихаю, раз, два, три – видихаю, як у вальсі». Тонічка не дуже швидко, але впевнено біжить доріжкою навколо огорожі садочка. ЇЇ червоний у чорні смуги спортивний костюм, що вирізняється яскравою інородною плямою серед сірого зимового пейзажу, і насунута на самісінькі очі спортивна кепка, аби приховати відсутність макіяжу і чорні кола недосипу, - є наглядним свідченням офіри, принесеної на вівтар сучасної краси. «Я люблю спорт… люблю фізичні навантаження…я не люблю тістечок, шоколаду і кока-коли…» Не помагає! Автотренінг! До біса! Якщо Макс не купить до свят орбітрек… Сам побіжить за нею, чи перед нею, зганяючи зайві кілограми та трудові нарости телевізійних вечорів і смачних вечерь. У найзапальнішому місці внутрішнього монологу вона раптом помічає, що збилась з рахунку: ну от, п’ять кіл намотала, чи лише чотири? Якщо п’ять – залишилося шість, якщо чотири – сім. Ділема... «А ну його, справді», - швидко вирішує Тонічка, оглядає свої нові, куплені Максом спеціально для ранкових пробіжок кросівки і розчиняється зі спритністю намальованої на їхній емблемі пуми десь у домових нутрощах.

    Поява третя. Вже майже восьма година ранку. Чутно дзвінке лупання підборів по совковій плитці під’їзду, і за мить вибігає Валентина Яківна – виконавчий директор поліграфічного об’єднання «Старт», яке гордо йменує себе підприємством послуг у сфері видавничої діяльності. Валентина Яківна біжить до машини, на ходу застібаючи ґудзики пальто. Щось схоже на запальничку вивалюється із її кишені, коли вона намагається вийняти ключі від автівки. «Це не моє! Викинь це негайно!», - сердито кричить вона дев’ятирічному синові Стасику, який біжучи слідом, підіймає загублену річ, але почувши материн наказ, слухняно кидає її назад у рідкий зимовий підталий бруд. Розпачу просто немає меж!

    - От ...! (Але ж при дитині не скажеш!) знову заблокував виїзд!

    Звичним рухом ноги, не зважаючи на чобітки із високими підборами, Валентина Яківна б’є по колесу Владикового джипу. За хвилину під гучний рев сигналізації на балконі третього поверху з’являється заспана фігура у майці. Ще за десять хвилин заспокоєна директорка приватного підприємства «Старт» із надійно пришвартованим у дитячому крісельці Стасиком випливає у відкрите море дорожнього руху. Нічого-нічого, зараз вона там зріже, до школи під’їжджати не буде, і тоді залізно – у дев’ять в офісі. І, звичним рухом ноги, не зважаючи на чобітки із високими підборами, впевнено тисне на газ.

    Поява четверта, близько дев’ятої. Тьотя Вєра, місцева двірничка, у не застібнутій (бо жарко, стільки справ, стільки справ!) спецовці й модному кашкетику: «Так, у четвертому була – там чисто, у п’ятому – теж». На секунду тьотя Вєра забігає у шостий під’їзд, професійним оком оцінює ступінь й обсяг забруднень, задоволено хмикає щось під ніс, спритним рухом підіймає декілька папірців і, затиснувши їх у жмені, вибігає на вулицю.

    Поява п’ята, майже о пів на десяту. Спершу чується сухий скрип давно незмащуваних коліщаток і рівномірне скляне подзвякування, тоді з’являється широка спина діда Тараса, який, передивившись усі ранкові серіали й кримінальні хроніки минулої доби, вибирається у похід на дачу (одна назва, а не дача!), вивозить потихеньку склотару до нового заготівельного сезону. Йому ніяк не вдається витягти свій візочок, так званий "кучмовоз", назовні, тому, спритно крутнувшись, він підпирає двері під’їзду спеціально прихованим для такого випадку шматком асфальту. Потрібна дідові Тарасу маршрутка саме йде на розворот, і він, як стій, пускається з місця у такий алюр, який годі було й чекати, враховуючи його вік. Забутий шматок асфальту так і підпирає двері під’їзду, дбайливо оснащені колективним домофоном. Ріденькі сухі сніжинки залітають до під’їзду, поривчастий, по-грудневому холодний вітер у стрімкій круговерті підхоплює благенькі папірці, нещодавно зібрані тьотьою Вєрою і щасливо ж нею забуті у непотрібному залізному совкові, і зашвиргує їх назад під сходи першого поверху. Все у будинку затихло, відійшло від ранкової гонитви і готується до ще більшого вечірнього напруження, коли втомлені й голодні, спраглі відпочинку й усамітнення, мешканці цього авангардного мурашника разом і впереміж будуть вертатись додому.


    * * *


    Почуття дому, домівки, свого кутка, прихистку, загалом того місця, куди можна прийти і усамітнитись, відчуваючи себе господарем, у нашому буремному світі досить відносне. Оця камінна клітинка, в якій замість стін – перетинки сусідніх помешкань, і підлога слугує водночас комусь за дах, так само, як і нависла стеля є основою чужого існування, це лише повний чи частковий сурогат будинку в його безпосередньому розумінні. Гігантський мурашник, за парканом якого бушують під стрімкими подувами вітру гори будівельного й побутового сміття: його артерії – стрімкі автомагістралі, його портики – автостоянки, обнесені частоколом і підсвічені прожекторами від нічних злодіїв, його піки – гігантські хмарочоси, пентхауси яких коливаються у мареві перших атмосферних хмар. Музика в стилі техно, яка звучить у межах трьох нот, мусуючи без кінця один і той же мотив, все нарощуючи й нарощуючи темп, - ось виражена сутність мегаполісу, - ніч підсвічена тисячами запалених вогників, майже у кожному вікні, мільярдноока ніч.

    У цьому часі, що тільки набирає обертів, ніколи не спиняється ні вдень, ні вночі, а тільки зрідка міняє тему «розробки», втрачається лік дням, стирається відчуття свята, самого очікування урочистого дня. Забігані, однаково не встигнувши скрізь і всюди, оглушені потоками реклами, бордів, скидок, навіки зловлені у тенета інтернетів, квітанцій, кредитів, раби цього світу кружляють колом, кожен новий виток якого різниться від попереднього лише прискоренням темпу.

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    MEMENTO

    Дядя Боря лежав на лавиці у скверику навпроти метро, і йому було добре. Зрідка з’являлись запізнілі мешканці мікрорайону, швидко вибігали з метро, інстинктивно втягуючи руки в рукави або настовбурчуючи комірці від холоду, і так само швидко бігли до своїх теплих домівок. Іноді повз нього проходив якійсь запізнілий собаківник зі своїм чотириногим другом, і тоді приємно порипував сніжок давно нечищеної доріжки, і приємно було від того, що хтось є поруч, хоч і зовсім чужий, але живий і близький, і вже цим ніби рідний. І дяді Борі у такі моменти здавалась зрозумілою Божа заповідь "возлюби ближнього свого як самого себе".

    Ліхтарі відкидали дивне оранжево-жовте світло, і небо від цього здавалось ще чорнішим, а віття дерев – химерним корінням, що помилково вростало не в земну, а небесну твердь. Повітря набуло того неймовірного смаку й запаху, коли мороз міцнішає, але ще не настільки, щоб остаточно прибити до землі вологість снігу, скристалізувати її й накрити все білими голочками інею. Навколо розлилась дивовижна тиша, навіть шум недалекої дороги не порушував гармонію цього чудового зимового пейзажу, такого несподіваного й зворушливого серед міських кам’яниць.

    Веселий сміх вивів дядю Борю із п’яного ступору, типового для його вечірнього дозвілля. По доріжці від метро йшла маленька дівчинка, тримаючись за мамину руку. І чи то ця безтурботна дитяча радість, чи то загалом щасливий вигляд цієї двійці, що весело тупотіла до тепла й затишку рідної оселі, навіяв на дядю Борю таку тугу за домом, не тим смердючим кублом у підвалі, куди влазити треба було навприсядки і сидіти тихо, як миша, щоб вередливі мешканці не строчили скарг дільничному, а тим справжнім, давно втраченим, тим, де жили його батьки, де він пам’ятав себе дитиною, де все було таке рідне, навіть сварлива баба Женя з другого поверху, яка не раз скубла його за обірвані зелені груші, і якої давно не було вже на світі. Там, саме там, тепер він це добре тямить, він також був щасливим...

    Жінка з дитиною порівнялися з ним, і дівчинка з дитячою безпосередністю запитала:

    - Мамо, а чому цей дядя лежить тут?

    - Тихенько, доню, я тобі потім поясню...

    Тепер він уже остаточно прокинувся і навіть сів, з подивом оглядаючись навколо, ніби й собі розмірковуючи над дитячим запитанням. Помацав чорними, заскорузлими від холоду руками по кишенях засмальцованої куртки, хоч і добре знав, що курива там вже немає, йти ж просити на порожні нічні вулиці не було сенсу. Він дивився у спину жінці, яка віддалялася, і ніби відчував її огиду й презирство, водночас читаючи думки, зміст яких зводився до переформульованого питання її дочки: "Як можна докотитись до такого життя?".

    Дійсно, як? Не завжди ж він був бомжем, колись і він був Борисом Олександровичем Колісниченком, жив, як всі: працював, мав родину, от випивав, мабуть, таки більше, ніж усі його знайомі з "того" життя. Так, "те" життя неначебто не мало ніякого зв’язку із ним теперішнім, тою жалюгідною подобою людини, на яку й у дзеркало без огиди неможливо було поглянути. Дядя Боря скоцюрбленими від холоду руками почав розтирати п’яні сльози по брудному обличчю: чому саме сьогодні він так гостро відчув свою самотність, безглуздість свого загубленого життя, пекучий жаль до себе? Без усякого зв’язку згадав недавню зустріч зі своєю вчителькою біля пункту прийому склотари (не такий він ще й старий, якщо живі ще ті, хто вчив його!). Як його тоді розлютив розпачливий погляд старенької Олени Сергіївни, котра у його неголеній, запухлій мармизі таки впізнала свого колишнього учня. Пекло усередині від запізнілого каяття і так хотілося повернути цю хвилинну зустріч, таки підійти до неї, до її невисловленого, але й без слів зрозумілого співчуття, бо саме цього зараз найбільше потребувала його душа.

    Світло ліхтарів згасло так раптово, що очі ще довго не могли призвичаїтись до навколишньої темряви. "Вже дванадцята", – пронеслося в голові майже одночасно із сигналом до підйому – повернення – перебування – ночі – у – кублі. І раптом дядя Боря відчув таку огиду до всіх оцих "складових" свого існування – смердючих смітників, недоїдків і обносків з них, щоденного жебрання, п’яних сварок, що, якби була на те Господня воля і народився б він собакою, став би отут на всі свої чотири псячі лапи і завив би про несправедливість цього життя, яке викинуло його на задвірки. Почав, як бувало вже не раз, будувати план "повернення", уявляючи свою поїздку на Троєщину до дочки. Буде, звичайно, сваритися та плакати, але не даремно ж він її Любою назвав, вона ж його потім і пожаліє, і обігріє, і допоможе як порадою, так і матеріальними ресурсами. Від цих думок ніби веселіше стало на душі, і мороз вже не так дошкуляв крізь благеньке лахміття. Дядя Боря хотів поворухнутись, але закляклі ноги не слухали його, і тоді він вирішив, що ще трохи перепочине, а, може, й зовсім не піде вже сьогодні ночувати туди, якось досидить до ранку, а тоді першими тролейбусами махне до Любані. Його очі закрилися від непоборного бажання сну, якому вже не було сил опиратись.

    Сніг сипав із темного неба, ніби із казкової безодні. Вогні поснулого міста давно згасли, і лише там, де проходила далека магістраль стояло імлисте марево: це безсонні водії гнали свої автівки у невідомих далеких і близьких напрямках. Сніжинки сипали й сипали на дерева й доріжки скверика, на лавочки центральної алейки, на самотню фігуру з опущеним обличчям, і не танули на ньому.

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Мертві квіти

    Була недовгою любов – розлука промайне без смутку!» – поставити лайк на цей невідь-звідки виписаний, кимось із віртуальних друзів вже схвалений статус? Поставити лайк… Тільки як після цього лайку жити із цією місячною затримкою, з цими двома червоними смужечками на тоненькій (такій ненависній!) паличці? Як?!

    Вдома – тиша і пустка кімнат… Волосся скрутила міцним вузлом й проштрикнула наскрізь олівцем, щоб не розпадалося, бо лінь вставати і йти десь шукати гребінчика, подібного до крабика (а може, мама права? і вона дійсно незібрана, неорганізована й неохайна, навіть свої речі не може розкласти по місцях? куди ж їй дитину?).

    А от коли вона йде вулицею, її рудувате (підфарбоване хною – дешево й сердито) волосся коливається чи то від вітру, чи від її кроків, бо незалежно від пори року шапки не визнає. І це йому подобалося. Він сказав це їй відразу, коли проводжав вперше додому:

    -            Знаєш, твоє волосся так прикольно світиться на сонці!

    За тим першим разом був другий, третій, четвертий… Скільки всього? Навряд чи згадати… От останній вже точно не забути! Ніколи! Як він тоді злякався! Чи навіть не так! Просто здувся, як здуваються повітряні кульки, якщо розв’язати – розгорнути їхню умовну, скручену вузликом, зав’язку.

    -            І що ти тепер хочеш від мене?  

    Так, дійсно, чого тепер можна бажати? Негайно освідчення – миттєвого одруження – припечатування стосунків промовистим штампиком на відповідній сторінці паспорту – із зміною прізвища чи без неї – суто формального запису у графі «батько» в майбутньому свідоцтві про народження зі збереженням Status quo? А їй всього-на-всього вісімнадцять, а йому взагалі – сімнадцять…

    -            Саню! Йди сюди! Ні! Ти тільки послухай, що пишуть у цій газеті! Ось: «Британки 7-річна Кіан і Рімі – різнокольорові близнючки. Кіан – темношкіра й кароока, Рімі – блакитноока білявка. Вони народилися за 10 хвилин одна за одною»…

    При слові «народилися» до горла підкотився клубок чогось такого нудотно-кислого й давкого водночас, неприємного, нестримного – до болючої різі в очах і злих пекучих сліз. Хряснула дверима й втупилася у екран монітору на столі, в якому зображення вже встиг змінити плавучий парад планет. Чула як мама перемовлялася із бабусею притишеними голосами, мабуть, про неї (про кого б їм іще говорити, коли ось така вдячна тема для розмови?). Поклала голову на стіл, підмостивши лікоть під щоку. Треба сказати мамі… Треба сказати мамі? Треба сказати мамі!

    А сьогодні зранку в універі після першої пари не витримала й затягла Нату – найкращу подругу – під сходи на другому поверсі.

    -          У мене затримка… велика… і тест позитивний…

    Отак видихнула на її питальне «ну?» і спостерігала, як в її обличчі співчуття бореться із переляком…

    -          Ти це… Саш! Ти батькам скажи! Чуєш?

    Сказати мамі… Хіба це так просто? Отак підійти і таким буденним голосом, ніби питаєш про вечерю чи просиш три гривні на проїзд, видати: «Ти знаєш, мам, – мені здається – ні я переконана, бо проводила декілька тестів – хоча на УЗІ й не була – одним словом, я – якби це так сформулювати коректно – при надії – от…». І такий політ у несвідоме (мамин, звісно), виклик швидкої, завивання бабусі, п’яне белькотання татуся, і Толікове вічне пискляве «хочу їсти» (завжди хоче їсти! це у нього вік такий, чи що? у його тринадцять?)… Жуть…

    Цікаво, а якщо загуглити цю її проблему? От і Ната каже, що є такі пігулки… Як це правильно називається? Медичний аборт… Слово яке страшне! Та чого там! Слово як слово! Страшно не від слова, а від того, що за ним… А раптом, якісь фатальні наслідки і вже ніколи більше у житті… ніколи більше тест не видасть дві смужки? Або й гірше… Берковці… Ошатна така могилка поруч із дідовою. Може, навіть пам’ятник у весь зріст. Квіти… А що пишуть? Хороші відгуки… Позитивні відгуки. По якому препарату? Такому? Ох і ціна! Мати рідна!!! Може, все-таки сказати? Звідки ж взяти аж стільки?

    Скрутилася бубликом на софі – підборіддям в коліна. Скоро Толік прийде з тренування, запустить свої безкінечні ігри. Куди-хоч тоді дівайся.

    -            Санечко! Їсти хочеш?

    Зробила вигляд, що не чує цих маминих слів – спить. Хоча який тут сон? Від цих думок, цього безкінечного вимотування – мордування одним безкінечним – що – його – робити – і – як – зробити – правильно? – не те що спати, а й жити не хочеться. А що? Це теж варіант? Чи ні?

    Підійшла до нього – несподівано й нагло, навіть розв’язано. Така вся у міні й на підборах, весело пожовуючи жуйку. Суть проблеми вдалося викласти відразу. До лірики не було бажання. В нього, судячи з усього, теж. Погодився. Навіть відразу, порившись у кишенях, дав три сотні.

    -       Решта – завтра! Сашуня – ти ж моє золотко!

    І навіть хотів поцілувати її. От козел. Заїхати б йому… Але натомість, широко посміхаючись (типу – у мене все гаразд, чуваче!), видихнула йому ментолом в обличчя:

    -       Де й коли?.. У тебе?.. Завтра?.. Ну, добре.

    Навіть не стала заходити до квартири. Мовчки простягла руку. Що? Двох сотень не вистачило? Ладно вже! Сама якось нашкребе. Розвернулася на підборах і побігла донизу сходами. Чула, як гукав її, нашвидку шурхотів кросівками, захлопував двері… Наздогнав її вже на вулиці, майже силоміць розвернув до себе обома руками…

    -       Сашо! Я не хочу, щоб так… Але і не знаю, як іще?.. Що тут ще можна зробити?.. Ти… Сашо! Ти… пробач мене!..

    Білі совкові кахлі гінекологічного кабінету і лікар, такий весь жовтий і зморшкуватий, ніби після дезінфекції, уважно вивчає її паспорт. Не вірить, що їй уже вісімнадцять? Пощастило, що день народження був три місяці тому…

    Боляче не буде? Як при звичайних місячних? Тільки виділення більш інтенсивні? Але не лякатися… Нічого не лякатися… Чи вже нема чому лякатися? Все вже майже відбулося. Ось зараз прямо тут, у кабінеті, під наглядом лікаря випити цю невеличку білу, а вже вдома самостійно (лікар наказує записати, він наполягає! І навіть заглядає їй через плече, слідкуючи, чи дійсно вона записала «протягом 36-48 годин») ще дві жовтих…

    Якась мутнувата вода зі скляного графина («відстояна», – пояснює лікар) і пігулка без запаху й смаку провалилася кудись углиб стравоходу.

    -          Ти більше так не роби! Краще народжуй!

    Відповідає лікарю на його «до побачення» своє підліткове «чао!». Може, у нього велике й чуйне серце? І він її так по-батьківськи пожалів? Ага… Пожалів вовк кобилу… Але у цю космічну вартість входить один, навіть два невеличкі бонуси – УЗІ – до і після, щоб переконатися у вдалому завершенні…

    А вдома знову – тиша й пустка кімнат. Навіть бабуся кудись там подалася. Мабуть, шукати цукор дешевше (а що? копійка рубль береже!) хоч на п’ять копійок, ніж у супермаркеті біля їхнього будинку. Татусь спить… Втомився… Толік на тренуванні. Мама ще з роботи не прийшла. На кухні – гора немитого посуду й записка від мами із обіднім меню у холодильнику і маленькою приписочкою «помий посуд! будь ласка!». Помиє... потім… А зараз – спати. Просто, лягти й заснути. Без думок і почуттів…

    Пискляво-металевий таймер виставленого на позначці 38 годин телефону (ті самі тридцять вісім рокованих годин). Ось він – трубний глас Архангела Гавриїла. Так згадалось недоречно… Зараз знову оживе десь насподі ця противна думка про смертний гріх, про цю порушену п’яту Божу заповідь «не вбивай!»… І ніколи не змити жодним каяттям – не відмитися – не пробачити (кого? його? себе? свою слабкодухість і нездатність відповісти за скоєне?) – не забути – не пережити – а вічно носити у собі цей карб – гніт свідомості – це мертве, тому що ще ненароджене життя…

    -          Сань! Що ти там робиш? Бабусі треба до туалету! Са-а-ань! Виходь!

    Що вона тут – там (варто визначитися!) робить? Охопила руками унітаз і дивиться на цей червоний кров’янистий згусточок, який повільно розсотує у прозору воду тоненьку червону цівочку… Було життя – а тепер лише вміст каналізації! Клоака!

    Ноги затерпли від цієї неприродної скоцюрбленої пози, але очі… їх не сила відірвати від цього унітазного дна, від кров’янистого згустку… Стала навколішки і завила туди – у це холодне, до нудоти засмоктуюче вільгістю й каналізаційним віддихом непорушне керамічне плесо…

    А в дитячій кімнаті (дитячий – бо вони з Толькою ще ділять цю кімнату! і вони ще діти, принаймні для їхніх батьків!) мама полізла за своєю кулінарною книгою із старими (ще зі студентських років!) записами. Всі книги, які вони мають у своїй квартирі, стоять рівними й акуратними рядами на полицях в дитячій, бо у них заведено такий порядок, і всі речі, зрештою, мають бути на своїх місцях. Раптом із цієї маминої кулінарної книги випала фотокартка, на якій їхня Саня обіймається із високим кирпатеньким, підстриженим за цією нинішньою модою, мабуть, одногрупником (а як інакше?), бо біля університету, і розсипалися червоно-чорними порохнявими лусочками три засушених трояндових бутони.

    «Не буває двох однакових троянд», – промайнуло в маминій голові, – «Ой, Саню, і чим тільки твоя голова забита?..»

    -          А він симпатичний! Хто це?

    Дивиться з-під лоба… Невже розсердилася? Може, думає, що тут хтось рився чи щось вишуковував у її речах?.. Якась вся зелено-біла… З’їла щось? У цій їдальні студентській такого напартачать. Біда! Мовчки відібрала цю загадкову фотокартку й лягла на диван, підгрібши її під себе:

    -                     Викинь ці мертві квіти, мамо! Їх неможна зберігати – погана прикмета! Це – мертві квіти!

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Король Дроздобород

    Ліля прокинулась як завжди у пів на восьму і відкинула ногою ковдру. Вона ще продовжувала лежати у ліжку, безжурно втупившись у стелю, подумки переглядаючи день, що з огляду на похмурий зимовий ранок за вікном також обіцяв бути бляклим і безрадісним. Заплановані справи висвітлювались десь на задньому плані нудним щоденним повтором, і так приємно було розслаблено тягнутись за ледь вловимими, як натяки, думками, бажаннями, настроєвими нотками, аж раптом незрозумілий дискомфорт перепинив цей блаженний ранковий енергетичний потік. Ліля неочікувано для себе спостерегла тишу, дивну відсутність будь-яких рухів, звуків, вібрацій, так ніби у ванній ніхто й не мився, хоча б мав, а на кухні не булькотіла просочуючись у всі можливі шпарини хвилюючим ароматом запашна кава. Може, Колька забув натиснути кнопку кавоварки? Може, кава закінчилась, а він забув купити? Вона покликала його, спершу неголосно, щоб просто привітатися, як це зазвичай відбувалося зранку у їхньому спільному існуванні, потім голосніше й нарешті сердито та невдоволено.

    - Колько!

    Жодної відповіді на вже певно десяте, досить таки вимогливе звертання! І що він собі думає? Що вона буде тут лежати і кричати все голосніше й голосніше? Невже образився? І що вона такого сказала?

    Роззявлені навстіж дверцята шафи (завжди одне й те ж! ніби не можна їх причиняти після себе!) спершу зовсім її не насторожили, і лише підійшовши ближче вона вже побачила сім порожніх вішаків (як все-таки мало було його речей тут, серед її різноманітного й різнобарвного мотлоху). Чомусь лише тепер вона пригадала собі, що зовсім і не помітила, бо ніколи й не мала такої звички, чи лягав він взагалі учора спати? Власне, «лягав» не зовсім те слово, що можна було сказати про Кольку, який, особливо повернувшись пізно з роботи, завжди тихенько вмощувався на своїй половині ліжка, аби не розбудити, не потривожити чутливий сон Лілі.

    Намагаючись майже дослівно відтворити в пам’яті їхню вчорашню розмову, та, якщо бути чесною, не розмову, а сварку, звичне останнім часом з’ясовування стосунків, Ліля подумала, що зовсім не звернула уваги на його істеричне «з мене годі! я йду!». Налякав! Йди собі! Плакати не буду! Нема за ким! Саме ці її різкі і певно що для нього образливі відповіді-гасла окреслювали ту внутрішню парадигму, в яку для неї вкладались їхні взаємини. Саме так, Колька був не таким, вірніше, не тим героєм (просто не героїчним, не мужнім, не вражаючим), у якого можна було закохатися до нестями. А інакше для чого й закохуватись? Він був звичайним, просто був поруч, тому що хтось мусить бути. І на запитання рідних - близьких - подруг - тьоть - дядь «коли вже виходиш заміж?» Ліля відповідала так само трохи роздратованим питанням «за Кольку?».

    Кохання, те що називають цим словом уголос, те що означають ним про себе, десь глибоко всередині, на споді душі, у потаємних куточках свідомості, те, яким уявляють його собі, яким снять, таке, звичайно ж, було і в її, Ліліному, житті. Виринуло з глибин Інтернету прогнозоване, але, як завше неочікуване, позначене неодмінним у всіх подібних ситуаціях знаком питання «невже це воно і є?». Фотокартка Олександра у новенькому форді із сайту знайомств стрімко увірвалася у її віртуально-реальне життя. Саме таким вона собі завжди і уявляла розвиток подій: почуття проносяться шаленим ритмом, і ось уже сяючою, тросуючим пунктиром вказаною доріжкою вона простує до щастя. Всі, починаючи з мами, подруг, сусідів, закінчуючи незмінно п’яною двірничихою і такими ж її приятелями із пункту склотари стоять у німій сцені «Ревізора», а вона із Олександром у білому шелесті весільної сукні простує до авто, яке умчить їх просто на очах цієї ошелешеної публіки у світле майбутнє. Так, вона гідна саме такого супутника, який ніби зійшов з обкладинки модного глянцю, усміхається наче з рекламного борду позбавленою будь-яких негативних емоцій посмішкою, багатообіцяючою, молодецькою, сяючою білизною (не може бути, що це завдяки фотошопу), підкупляючою своєю щирістю.

    Ідеалізація Олександра відбулася стрімко й невідворотно: будь-які погані звички, хиби характеру, якщо такі й проявлялися, були логічно пояснені й старанно заретушовані. По суті, виявити темні сторони медалі було не такою вже й легкою справою по тій простій причині, що Олександр жив і працював закордоном, на батьківщину приїжджав зрідка під хороший настрій. Тому, в якій сорочці він іде на роботу?, чи пасує до неї краватка?, що було на сніданок?, і чи взагалі він був? – ці побутові пункти, з яких зазвичай можна скласти уявлення про вдачу людини залишалися для Лілі terra incognita. Але вона цим особливо не переймалася. Яке це, зрештою, мало значення? Чи ж відстань завада спілкуванню?.. Якраз таки навпаки – відсутність реальних, олюднюючих подробиць була саме тим дріжджовим елементом, який підносив почуття невпинно все вгору й вгору. Годинами вибудовувались карколомні діалоги в «асьці»: інтереси співпадали за всіма пунктами – музика подобалась та сама, мріялось побувати на одних і тих же островах, смайлики викликали нестримні напади сміху, а картинки й листівки зворушували до сліз. Приблизно п’ять побачень уривком, ніби виставлене на продаж з-під поли щось крадене, залишили однак глибокий слід, а Ліліна уява домалювала усе, що тільки можна було побачити по ТВ, прочитати на цю тему в жіночих журналах, почути від знайомих – усе те, що не псувало, а ніби довершувало опоетизований образ саме – того – хто – потрібен – кого – шукала – й – нарешті – знайшла.

    «Як же йому там, мабуть, сумно без мене». Ліля розглядала численні, отримані завдяки всемогутнім електронним мережам фотокартки Олександра, їхні спільні світлини, знічев’я вставляючи їх у готові, оздоблені візерунковими рамками презентації, приєднуючи відповідну, на її погляд, добуту з того ж Інтернету музику. З недавніх пір це стало її улюбленою справою, бо насправді сумувалось переважно Лілі, яка в очікуванні відповіді годинами просиджувала біля ноутбука. Це чергування, цей сум-нудьга, якщо лист не надходив вчасно, породжені ними роздратування і незацікавленність щоденним, «земним» існуванням перетворювали життя у повільні тортури, які, і це питання не раз зринало в голові, невідомо скільки ще треба буде терпіти. Одне було ясно: заради досягнення омріяної мети можна було й постраждати … трохи, але скинути це солодке ярмо, вибухнути, повстати, чогось вимагати, щоб, хто його знає, втратити й ті крихти щастя, що маєш, це вже ні, остаточне й тверде «ні».

    Натомість він, ніби відчувши це нетерпеливе бажання швидше з’їхатися – бути разом – навіки – й ніколи не розлучатися, писати почав все рідше, а потім й зовсім перестав без жодних пояснень. Це нагадувало поступову й планову зупинку якогось механізму, що його збиралися утилізувати без особливої шкоди для довкілля, тихо й непомітно, не чекаючи поки щось у ньому заіржавіє, й він сам зупиниться, або за законами розвитку всесвітніх катастроф нагло й фосфорично вибухне. І що ж залишалось їй? Змиритись? Так просто відмовитись від Кохання? Забути всі мрії, всі сподівання, всі прагнення?

    Непроханий лист випав із поштової скриньки: смішні й анахронічні вензельочки штемпелів, на яких дата відправлення і отримання різнилась у якихось два дні, звичайно, були звісточкою від бабусі. Ба й справді, хто, крім стареньких, міг ще користуватись поштою, звертатись до інших листовно, вкладати свої думки до конверту, вклеювати марку, шукати лимонно-радісну на довгій синій ніжці поштову урну? Приїхати в гості, і то неодмінно на Різдво? Чого ж, можна й приїхати, тепер байдуже де, коли й з ким, аби не тут, не на руїнах недавнього щастя, доріжки до якого замело, певно, тим самим білим-білісіньким снігом, що саме під Новий рік так доречно забілив усе навколо.

    «Різдвяна Віфлеємська Зірко! Ти звістила щастя всім, тільки не мені!» Здавалось, їдучи в ревучому автобусі (ще певно з радянських часів!) назад до міста (нарешті!), що ця дорога, як і ці свята, не скінчиться ніколи. Різдво, таке радісно очікуване з дитинства і приблизно з тих же часі улюблене свято, коли світ пахне медвяною кутею й голосистими колядками, а морозне повітря іскриться й виблискує веселим сміхом, раптом перетворилось на повільну муку від думок, що в’їлись у мозок і, як буравчик, свердлили одним і тим самим «чому?». Погляд не фокусувався ні на чому: радісно пожвавлена бабуся (онука приїхала!), яка в усьому намагалась догодити, постарілий на виду дід, що крекчучи начіплював окуляри й намагався вразити її вичитаними з провінційної преси сенсаціями – все залишилось поза кадром свідомості. Попросила не проводжати, пославшись на погану погоду (чого, мовляв, вам, старим, сидіть уже на печі), на одному диханні долетіла до автостанції і, не особливо розбираючись, бухнулась на місце під вікном. Припала чолом до холодного скла. Яке полегшення! Нарешті можна скинути цю машкару щасливої, нічим у житті не обділеної, прибулої на святкові відвідини гості, побути на одинці з собою, вщерть наповнитись своїм сумом, своїм болем. «А це моє місце», – несподівано вивів із задуми молодий басок. Мовчки ткнула білета, подумаєш, сіла біля вікна, а мала біля проходу? Ну то й що? Зараз звільню. Та «басок» побачивши її, мабуть, ще непросохле від сліз обличчя, відразу знітився, перепросив і сам сів на «не своє», мужньо приймаючи на себе тягар празникових, які набивались по саме нікуди в прохід, мандруючи по родичах від села до села.

    «Басистий» Колька поїхав проводжати її тоді ж з автовокзалу додому, тягнучи не лише свою доволі об’ємну, а й тяжкеньку, набиту бабусиними гостинцями, її сумку. Хто б тоді міг подумати чи спрогнозувати, що Колька з’явився в її житті всерйоз і надовго? Звичайний, трохи вайлуватий, корячкуватий, як на загальне сучасне прагнення бути стрункими, цілком земний. У його відкритому погляді не вгадувалась жодна прихована думка. Ніяких тобі мрій про острови. На її питання, куди б хотілося-мріялось поїхати, прогнозовано відповідав, «куди й ти». Колька – запасний аеродром, п’яте колесо до воза, зовсім їй не пара, навіть зовні не підходящий до її стрункої, довгоногої фігурки. Як так сталось, що вона врешті таки здалася й прийняла його любов?

    Може, подіяло звичне мамине «долю й конем не об’їдеш, і на печі знайде»? А, може, просто хотілося тепла, затишку? Спробувати, як воно там, по той бік зустрічань-залицянь, коли наступає солодка пора сумісного життя? Чи справді солодка, а чи може солодко-гіркувата, а в деяких і кисла, чи то пак, прокисла, зовсім квасна, протята взаємним невдоволенням, претензіями, несправдженими і, як виявилось, безпідставними сподіваннями й надіями.

    «А чим, власне, Колька тебе не влаштовує?». Мама ставала на Кольчин захист так, ніби не вона, Ліля, була її дочкою, а саме він, старший майже на десять років, чомусь і досі неодружений, самотужки здобувший непогану освіту, сам – себе – зробивший – у професії, був їй за сина. Весняні краплі так дзвінко й часто тарабанили по бляшастим зовнішнім підвіконням, що якби не яскраве березневе сонце, здавалося б, в усю періщить злива. Синь неба без жодної хмаринки нагадувала усміхнені очі Олександра з мовчазного протягом останніх місяців фото. Треба було йти збиратись на побачення з Колькою.

    Жовту, заляпану по самісінькі вікна брудом маршрутку проводжали обриси березневих голих дерев, які простягали вологі гілочки, вкриті краплинами розталого снігу, що до вечора, позбавлені сонячного тепла, обіцяли перетворитись на крихітні прозорі діамантики. Тут, серед респектабельних кам’яниць центру, навіть вітер не був таким люто уїдливим, як серед хмародеристих свічок її спального району: звісно, сіті не повинно потерпати від плебейських витівок погоди. І раптом згадалось, що Олександр живе саме у такому «тихому центрі» якогось, що його важко й вимовити, невеличкого скандинавського містечка. А чим вона гірша? Чому вона має скніти «на районі». Якщо Колька зуміє знайти, однаково чи то в оренду, чи придбавши, тут, у центрі, квартиру, тоді вона згодна, чого вже там, хоча б частина її мрій повинна здійснитися?

    Увесь той день від самого ранку страшенно боліла голова. Все – лекції в університетських аудиторіях, звичне після «пар» сидіння в студентській їдальні, резиново-капустяні пиріжки впереміж із конспектами – як крізь імлу, що гальмує всі рухи, незримою ватою перепинає звуки, тисячами молоточків шугає під черепом, цілячись у самісіньке єство, туди, де живе інтелект, звідки виринають думки, почуття, емоції. Вхопилась за Наталі – подругу, не-подругу (принаймні одна з небагатьох у їхній групі, хто одягався і загалом виглядав пристойно), критично оглянула її: макіяж у міру яскравий, джинси з низькою талією міцно обліпили стрункі ноги. Довго не могла втовкмачити їй, ошелешеній несподіваним запрошенням, для чого вона має бути «третьою зайвою» на їхньому з Колькою побаченні. Довелося збрехати перше, що спало на думку: хочу, мовляв, перевірити почуття хлопця. Десь на споді зажевріла надія – Колька «западе» на ефектну Наталку, і вона нарешті звільниться від нього та ще й малою кров’ю, а їм, цілком можливо, засвітить щастя разом.

    Наступного ранку, ледь дочекавшись першої перерви, затягла Наталі у віконну нішу під сходами, скануючи дорогою її обличчя, його вираз, загалом поставу, рухи: щось змінилось?, а якщо змінилось, то у який бік?, чи присутнє радісне пожвавлення, характерне для закоханих?, чи все, як завжди?. На її нетерпляче «ну?» Наталка спохмурніла:

    - Дурна ти, Лілько! Він же любить тебе до нестями! Тільки про тебе весь вечір і говорили. А знаєш, він теж дурний! Дурний, бо обрав таку, як ти…

    Найняв таки. Все, як вона хотіла, – і в центрі, і біля метро, і майже навпроти Академії наук, куди вже встигла подати документи до аспірантури. Невже таки справді нестямно її кохає? Навіть влаштувався на іншу роботу, щоб грошей вистачило. Думає, купить її? Думає, вона така, як всі?, як ті інші, що продають своє кохання? Навіть, власне, не кохання, бо, певна річ, навряд чи «ті інші» визнають такі сантименти, радше тіло, плоть, репрезентують себе взамін матеріальних вигод. Навряд чи такий бартер може мати місце в її житті. Але ж перспектива самостійного, дорослого життя… Чи вона, як школярка, до віку має жити з матусею, звітувати їй коли, де й з ким, а потім у скільки додому, й неодмінно передзвонити перед виходом?

    Це все буде не насправді! Так, ніби кінопроби перед постановкою серйозної геніальної картини.

    Ні! Про заміжжя й мови не може бути! Тому що ні! (Хіба й так не зрозуміло?!) Ну якщо пояснення такі необхідні, хоча порядні чоловіки ніяких коментарів у таких випадках ніколи не вимагають, – вона ще занадто молода, щоб пов’язувати себе офіційними обов’язками! Така відповідь, вона принаймні на це сподівається, доречно впишеться у контекст їхніх взаємовідносин.

    Того вечора, напередодні переїзду, Ліля відірвалася на хвильку від пакування речей, сіла біля комп’ютера, задумливо й майже машинально змахнула рукою порох із монітора. Вірний товариш! Мовчазний свідок її колишнього щастя… І раптом такий відчай пройняв душу: ну чому, чому цей корячкуватий Колька? Чому доля не звела її з Олександром? Ні, вона так просто не здасться! Якщо він справжній мужчина, то має дати пояснення, зараз, негайно!

    - Алло, а хто питає Олександра? – жіночий голос без жодного скандинавського акценту на іншому кінці дроту ввів Лілю в цілковиту деструкцію.

    - Це – Ліля. А ви хто? – пискнула у відповідь несамохіть, майже поза свідомістю.

    - Дружина, – неприязне відлуння, як сичання розтривоженої змії, що наготувалася до атаки й успішно напала, вприснувши отруту у свою жертву, дійшло миттєво за тисячі кілометрів льодянистим, витверезвляючим душем.

    Знала? Напевне – ні, але здогадувалась про щось таке. Але чи не однаково їй зрештою було? Вона хотіла бути щасливою, і він теж, якщо писав їй, приїжджав до неї. Відключила телефон: дев’ять пропущених дзвінків … від дружини Олександра.


    * * *


    Суботній літній ранок. Вночі був дощ. Мокрі дерева, вологий асфальт – все дихає в унісон із вранішнім пробудженням природи, міста, людей… Як шкода, що всі роз’їхалися, лише вона сама залишилася у цьому спекотному, розпеченому, задушливому просторі. Різкий загадковий телефонний дзвінок вивів із стану міжсоння – вже не сну, але ще й не чіткої свідомості, коли думки розмиті й фосфоричні, схожі на крихти сну, що розкотилися-розсипалися, позначили контури зникаючих, майже зниклих сновидінь. Хто б це міг бути? Чи це можливо? Олександр? Приїхав? Ні? ПОВЕРНУВСЯ ОСТАТОЧНО? Хоче зустрітися?

    Хто не знає солодкого смаку перемоги? Перемоги, яка звістує, що всі перешкоди подолано, перепони впали, бастіон омріяного щастя нарешті взято штурмом, великою кров’ю, чи виснажливою багатоденною осадою, безсонним нічним чатуванням? Ворога подолано: він плазує, благає про милосердя, визнає всі провини, бере на себе обов’язок сплатити велику й щедру контрибуцію.

    Чому ми прагнемо перемогти, будь-що бути першими, у конкурсі на вакантне місце (під назвою «життя») залишити всіх позаду, обійти конкурентів, і виграти головний приз? І куди після перемоги зникає мотиваційний ланцюжок, незримий повідець успіху, що вів нас до найвищих верховіть? Як швидко ми звикаємо до омріяного, і ще швидше перестаємо цінувати здобуте, зайняті пошуком нової цілі.

    Після декількох років спільного життя нарешті з’ясувались дві істини. Олександр пішов від дружини, загалом випав зі скандинавського раю назад у рідні пенати зовсім не від великого кохання до Лілі. Дружина, власне, колишня дружина Олександра, знайшла більш вигідне капіталовкладення чоловічої статі. Все – квартира у тихому західноєвропейському центрі, бізнес і навіть новенький форд – все там і залишилось, бо ніколи Олександру й не належало. А ще з’ясувалось, що нещодавній мешканець Єдиної Європи зовсім, ну майже зовсім не прилаштований до реалій українського життя і не здатен одразу, по-чоловічому розв’язати всі проблеми із роботою (не можна ж справді влаштуватись на першу-ліпшу), з житлом (краще вже жити на вокзалі, ніж із твоєю мамою), загалом із облаштуванням побуту. Про захист дисертації довелося забути. Митарювала по різних роботах і підробітках, поки знайомі не допомогли влаштуватись у агентство нерухомості, в якому, хоч і не відразу, але вдалося зробити кар’єру. Про дітей Олександр тактовно радив поки не думати (мав доньку від першого шлюбу, з якою бачився раз на рік), допоки не буде власного житла, поки він, знову ж таки, не влаштується на пристойну роботу (із наголосом на означенні). Та що це все, зрештою, важило, якщо приходячи додому після важкого робочого дня (хух! сьогодні була на семи переглядах у різних районах міста!) вона бачила його рідну спину, так беззахисно скоцюрблену біля комп’ютера, і на власне привітання чула вже звичне його «страшенно голодний, від ранку нічого не їв»…

    Іноді ставало сумно від безгрошів’я, невизначеності й тотальної невлаштованості? Іноді заздрісно поглядала на вчорашніх колег, які давно захистились і прилаштувались по наукових кріслах, хто більш, хто менш вдало? Це були лише поодинокі хвилини слабкості, а, може, відрижка пересичення таким вистраждалим щастям…

    Знову ця набридлива мелодія телефону! Навіть суботнього ранку немає спокою! І чому цей напівсон–напівмрія завжди має таке безглузде завершення (та, власне, й не завершення, а якесь зависання), бо чогось ніколи не вдавалось продумати й до кінця уявити картинку сімейного життя-буття з Олександром, як ніколи не виходило вимріяти його домашній портрет – у капцях, спортивних штанях і фланелевій картатій сорочці. Та й загалом, за ці майже чотири роки з моменту їхньої останньої не-віртуальної зустрічі, його образ розмився чи то вкрився шаром небуття, і вже лише найяскравіші деталі проступали в пам’яті – високий зріст, русяве волосся, блакитні очі. Він так ні разу й не передзвонив… А це, звичайно, дзвонила мама з дачі, щоб перевірити, чи вже встала, чи не забула поснідати, чи зібралась у бібліотеку? Після дворічного життя окремо (коли Колька пішов, вона не змогла сама з аспірантської стипендії оплачувати оренду дорогої квартири в центрі, довелося повернутися до мами) знову відчути на собі батьківський контроль здавалось просто нестерпним.

    Після приємної прохолоди підземки спекота липневого дня здавалась особливо дошкульною, та все ж, щоб відтягти зустріч із порохнявими фоліантами, вирішила півтори зупинки до бібліотеки пройти пішки. Однаково подорож забитим вщерть людськими тілами тролейбусом обіцяла бути малоприємною. Чому саме їй так не пощастило? Хіба не всі аспіранти іноді … трішки списують, чи то пак, забувають правильно оформити цитати, інколи просто перефразовуючи прочитане з чужих монографій? Чому ж саме розділ її дисертації потрапив під гарячу руку керівникові відділу? І от маєш: до вересня замість законного відпочинку потрібно все переробити –переписати – виправити, щоб відразу після відпустки відзвітуватися.

    Ну і ще це… Хоч – не хоч, а доведеться все ж помиритися з Колькою. За ці майже півтора роки, відколи вони роз’їхалися, бачилися всього декілька раз, «у справах» (речі ділили, на виставку ходили, куди їх обох ще до того запросили). Він, звичайно, чекав, що вона буде вибачатись за свої слова, поведінку. Він чекав… Та не дочекався (щоб вона ще перепрошувала! та він повинен сам бути вдячний їй за те, що взагалі погодилася з ним жити, а не вимагати нереального!). І як залагодити цю ситуацію, вона просто не знала. Але якщо добре подумати, завжди можна знайти вихід. Бо ось Наталі вже вискочила заміж за голомозого дипломатичного працівника й виїхала до Сінгапуру. Навіть сусідська Галька вже заміж вийшла, й носа вже не верне до них на район. А вона чим гірша? Все ж, як не крути, Колька – непогана партія.

    Ліля милувалась своїм струнким відображенням у вітринах магазинів, біля однієї затрималась трохи довше, перевівши погляд на манекен, що демонстрував все, що давно хотілось мати – босоніжки на високих підборах, плямистий, за останньою модою сарафан. Позаду неї, на іншому боці вулиці, відображаючись у притонованому склі вітрин яскраво-білим мерехтінням, зупинився весільний кортеж: сліпучий лімузин, прикрашений кільцями й розцяцьковані стрічками й кульками ще декілька автівок. «Це ж тут, у дворах, районний РАГС», – спливло у пам’яті. З цікавості обернулась – сукню нареченої роздивитися, оцінити зачіску, загалом повитріщатися на побутові деталі чужого щастя. Наречений вже вискочив із машини й послужливо пропонував руку майбутній дружині. Щось знайоме промайнуло у корячкуватій, приземистій постаті. НЕ МОЖЕ БУТИ! Колька, знехтуваний нею вайлуватий Колька, увесь сяючий дурнуватою щасливою посмішкою, вів молодесеньку, струнку дівулю свідомо відкинутою і вже назавжди втраченою для Лілі дорогою до сімейного щастя.

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Зірка Сонце

    Ліна сиділа на своїй скромній валізці й думала про щастя. Власне про неможливість його досягти, відчути, загалом перебувати у ньому. Це ж миттєвий спалах, недосяжність, наркотичне сп’яніння, яке триває незмірно коротко, болюче коротко (як російська літера "и краткое"). Чи, може, це як нова сукня, яку чим більше вдягаєш, тим більше звикаєш до неї, і вже немає того відчуття лету, винятковості, зрештою, урочистості, як на початку?

    Ось виносять останні речі з її колишнього помешкання. Хоча, як виявилось, серед речей її бабусі, успадкованих разом із невеличкою двокімнаткою, у майбутнє її життя вона б хотіла взяти зовсім небагато: книги, фотокартки, декілька пейзажиків пензля невідомого майстра і ручну швейну машинку, швидше аксесуар, ніж діючий і необхідний для якоїсь справи пристрій. Вантажники тягнуть на спеціальних ременях піаніно – ще один раритет доби. Ліні чомусь пригадалось – "Бурлаки на Волзі": ті ж скошені від напруги обличчя, якийсь дикий азарт в очах, а, може, безвихідь, бажання скоріше покінчити з цими пожитками і нарешті упитися на чесно зароблені? От вони, ці волею долі наймані помічники її переїзду, в чому їхнє щастя, і чи є воно в них? Що викликає їхню радість, змушує сильніше битися серце, врешті, оголює пожовтілі від курива зуби у блаженній і тому незнаній для них посмішці?

    - Хазяйко! За піаніно докинуть значить треба. Важке виявилось...

    Цей хрипкий із нездоровим віддихом голос лише на мить вивів Ліну із тієї дивної рівноваги, в яку вона поринула в останні хвилини перебування у своєму старому житті-житлі. Задоволений із ствердного кивка молодик спритно зник у будинку, а вона й далі вбирала зелене літепло старого міста, розглядаючи абсолютно симетричні парасольки каштанового листя якраз навпроти її колишніх вікон. Дивовижно, але навіть тут, у самому центрі міських кам`яниць, відчувалось це літнє рівнодення природи, коли усе живе прокидається для життя й відродження. Ніби на підтвердження цих думок звідкись – чи не з неба? – упав цеглянисто-червоною намистинкою і заворушив лапками жук-солдатик. Чи не з необачно роззявленого дзьоба невидимої пташки?

    Рипливий, заколисуючий своєю одноманітністю звук дитячого візочка, який котить доріжкою повз її колишній під’їзд молода пара, викликав цілий асоціативний ряд. Ось Він, цей нещодавній татусь, який ніби направду увесь зрісся із собою, мов рак-відлюдник зі своєю мушлею, прикриває очі сонцезахисними окулярами, а вуха навушничками на тоненьких дротиках, що він відчуває до тієї, яка йде поруч? А вона, виглядає, згідно одвічному закону тяжіння різнозаряджених полюсів, є його повною протилежністю – морська губка, що хоче увібрати в себе океан навколишнього, цікаво роззирається, зчитує інформацію звідусіль і відразу ж переповідає, ділиться враженнями зі своїм супутником, який рухається в ритмі радіоефіру. Цікаво, чи помічає він її радісне збудження? Чи доходять до його свідомості її слова? І знову ніби несамохіть, десь на задньому плані свідомості: вони щасливі? І якщо "так", то чи надовго? На все життя? Поки малюк не стане підлітком, і не так гостро потребуватиме їхньої підтримки, їхньої єдності?

    Це уперше за останній рік Ліна відчула, що її нехіть до подробиць буденного життя, навіть таких приємних, як прихід справжнього тепла, що невдовзі обіцяло перетворитись на липневу спеку, ніби відступила, і крізь морок і засліплення власними проблемами майже наново проступило улюблене з дитинства переплетіння вулиць, оновлений цією весною скверик біля метро, контур невисоких, відживших своє будинків, що завжди милував око своїми двома, трьома, ну максимум п`ятьма беззахисно-наївними поверхами з огляду на темпи і ріст сучасної забудови. Цей рік минув без Симбада, а якщо минув цей, минуть й інші, прошумлять весни, одплачуть зливами осені, вкотре відбілять все урочисті білі зими – і так від літа до літа, поки стоятиме цей світ, поки вона, Ліна, буде на цьому світі.

    - Ну все! Йдіть погляньте, чи нічого не забули?

    Ось вона, ця остаточна крапка її вже минулої життєвої сентенції, після якої і надходить, мабуть, не-вороття, і лишаються тільки спогади, і чекає ностальгія за цим старим райончиком, в якому, як тепер здавалось, швидко й непомітно проминуло дитинство, проминула і юність.

    Безкінечно довга дорога міськими заторами до нового помешкання, так, ніби не переїжджаєш з одного берега на інший у межах одного міста, а мандруєш у часі, проминаєш частину свого життя, назавжди прощаєшся з тим, що раніше було невід’ємною частинною твоєї дійсності, із часопростором, у якому тебе вже не буде. Чи не цього завжди прагнув Симбад? Безкінечних мандрів, вічної зміни місць і вражень, почуття нової пригоди, що розгорталася за обрієм?

    Із чого розпочався цей новий його відрив від неї, від їхнього спільного, хоча офіційно й не оформленого, існування? Коли з’явився цей погляд знічев’я, обернений у простір, непомічаючий нікого навколо? Або ні. Коли, і як, і крізь які шпарини просочилося це тотальне нерозуміння, відчуження, взаємна байдужість, суцільний комунікативний розрив, і замість тем для розмов лише куценькі "що купити?", "що зробити?", та пробіжка від телевізора до холодильника у перерві на рекламу?

    Тоді, у першу їхню весну, найбільше вражала його легка, ніби летюча хода (сам Кость із гордістю пояснював міць своєї статури тим, що він родом із Криму, з родини капітанів, тобто і його батько, і дід, і, можливо, навіть прадід були, але він уже, на жаль, ні), а ще обпікаючий синій погляд, безкінечні розмови про світ довкола із власного й батьківського досвіду, що, мабуть, і підштовхнуло до спершу жартівливого, а з часом уже й звичного Симбада замість Костика. (А може, це вона сама накликала, запрограмувала свою долю, називаючи коханого цим іменем? Адже існує магія імен, певна вкладена в них енергетика, карма?)

    Потім, коли він переїхав у її маленьке помешкання, час ніби спинився, й розпочалася нова ера суцільного п’янкого щастя, так, як бувало у дитинстві, коли тебе сильно розкручували на каруселі, і ти летів у шаленій захоплюючій нестямі, ні про що не думаючи, а просто відчуваючи цей рух, як мить блаженства. І тому, коли після несуттєвого, на її погляд, непорозуміння на кухонному ґрунті, він без жодних попереджень і пояснень зник на три тижні, їй здалось, що ось він і настав, кінець життя (так, ніби у сонячний спекотний день із розжареного, як вугілля, піску разом стрибнути у басейн із крижаною водою, щоб забило дух, щоб холод викликав фізичний біль, бажання якомога скоріше повернутися назад у теплий, радісний простір, у той час, коли щастя світило, мов сонечко з неба), що не буде вже нічого такого прекрасного, а чекає лише поступове згасання і смерть. І вперше не стало страшно від цієї думки. Вона не перестаючи звинувачувала себе (якби ж вона не присікалась за ту підгорілу каструлю, могла б не помітити, потихеньку б відтерла), аж раптом у перерві між самобичуванням у голові вперше заясніло, що от вона хотіла бути з ним, хотіла бути щасливою, без огляду на де, коли і як, а він? Чи він так само хотів бути щасливим із нею, не враховуючи жодних життєвих обставин, чи у них все ж були різні бажання?

    Коли він потім з’явився, гарно засмаглий, відразу помолодівши років на п’ять, то спокійно сказав, що захотів трохи розвіятись, що вже набридло сидіти на одному місті, просто вирішив відвідати кримських родичів (саме ж бархатний сезон). "Пробач, що так вийшло, "- нібито щиро зронив він, але в наступну хвилину вже вигідно вмостився біля телевізора, блаженно втупившись в екран.

    У тісному передпокої Ліна втупилась у своє відображення у старомодному бабусиному свічаді. Руки трусилися нервово, дрібно, на вустах застигла дурнувато-блаженна посмішка. Від щастя, яке повернулось, примирення, яке відбулося, продовження спільного існування? Чи просто від того, що нарешті настав кінець цьому божевільному чеканню, коли, то стоїш, як домашній песик, на килимку біля дверей і прислухаєшся до усіляких шелестів на сходовій клітині, то кидаєшся до вікна, з якого проглядається асфальтована доріжка від метро.

    Певний час після Костевого повернення життя ще йшло у попередньому ритмі, і не відразу стало зрозуміло, що так, як раніше вже ніколи не буде, і не тому, що Ліна надто злостива і не може пробачити й забути, і не тому, що Кость зрозумів, висловлюючись банально, що упоров дурницю, і знає, що й Ліна це розуміє. Взаємно щасливого існування вже не могло бути, тому що порушилась та космічна рівновага, яка встановилась між ними, і за якою, ніби за заздалегідь встановленими правилами, Ліна завжди й усюди захоплювалась своїм Симбадом, а він дозволяв милуватися собою, поширювати цей міф про себе, у якому він був і мужнім мореплавцем, і вишуканим лицарем, і найрозумнішим серед найобдарованіших, і найщедрішим і най, най, най... Але ось зараз, після майже місячних тортур без жодних дзвінків і пояснень, Ліна раптом втратила цю здатність дивитись на Симбада широко розплющеними від захоплення очима, а він, випавши з сонму небожителів, відчув усю твердість земної поверхні, бо їй, попри всі намагання, так і не вдалося приховати гіркоту розчарування, і шаблонна фраза виявився-такий-як-і-всі стала нав’язливим підкадровим субтитром їхнього життя.

    Чи стала ця втрата ореолу божественності тим чинником, який уніс майже цілковиту деструкцію у їхні взаємини? Чи усе просто перегоріло і вже не підлягало відновленню? За тим першим зникненням були наступні злети й повернення, так, ніби батьківсько-дідівська професія "капітан дальнього плавання" набула генетичних ознак і вже позасвідомо впливала на поведінку Костя.

    Місячне сяйво просочувалось у кімнату крізь довгу щілину не до кінця закритих фіранок, місяць саме був уповні, і від цього дивного світла зовсім притупилося відчуття ночі, спати не хотілося, але все тіло сповила дивна млість, коли навіть найменший порух здавався зайвим. Вони лежали, кожен на своїй половині ліжка, навіть під окремими ковдрами. Ліні раптом здалося, що ця дивна місячна ніч і стане моментом осяяння, прозріння, визначення її долі. Саме тоді вона й попросила його більше не вертатись, якщо його химерний потяг знову покличе його у химерну путь, і якщо йому дійсно не сила без цього жити, і якщо це переважає не лише здоровий глузд, але те, як їй здавалось, особливе, що було у них, що було між ними. Не вертайся! Не вертайся! Не вертайся! Шепотіла вона, ніби замовляння, і воно подіяло.

    Ліна стояла на перехресті життєвих ліній і доль, де всі рухаються в різних напрямках і з різною швидкістю, підминаючи під себе слабкіших, переступаючи через немічних, неспроможних пересуватися у ритмах інтернету, щоб у результаті опинитись, хоч і в різний час, але в тому самому місці призначення. Вона стояла й тримала в руці маленький каштанчик, що вигравав на сонці лискучою, ледь помітною смужечкою маслянисто-коричневого, яке так органічно просочувалось крізь зеленаву, трохи підсохлу шкаралущю, як надія нового життя, обіцянка безсмерття просочувалась крізь кожну клітину її єства. Та ступивши на темну лінію долі у безкінечній пішоходній зебрі свого життя вона лише на єдину мить розжала долоню, але цього було достатньо, щоб цей маленький зародок майбутнього каштана випав і покотився під ноги випадковим перехожим, назавжди зникнувши з очей. І розляглася світом та неймовірно болісна тиша, тиша великих втрат, гіркоти від розуміння невідворотного, коли біль приносить простий порух вій, переведення погляду з одного об’єкту на інший і навіть шумовиння власного пульсу.

    Шукати своє кохання на ледь пурпурових від вечірнього сонця хмаринках, старанно обходити п’яту колону пересадочної станції метро – незмінне місце зустрічі після роботи, слухати Цоя і знати, що більше ніколи-ніколи все це не повториться, принаймні не на цій планеті, не під цією зіркою Сонце.

    Душе моя! Не раз молилася подумки Ліна: "Душе моя! Ти одна безтілесна й невидима можеш ширяти над землею. Знайди самотнього мандрівника на його самотній дорозі, оповий його руками-крилами, пригорни його, підтримай, візьми на себе часть його болю, бо я вже не можу, не смію, бо моє вже минуло..."

    У чому все ж таки її, Лінине, щастя? Продовжувала вкотре прокручувати одне й те саме питання, як давно заїжджену, стару платівку, котра скрипить-рипить, та все ж грає, ніяк не замовкне. Ліна поглянула на те щось велетенсько-рожеве, що нависало над нею і мало тепер стати її новою домівкою, наочно свідчачи про міць прогресу. Пахло чи то свіжою фарбою, чи ще не до кінця висохлим бетоном, чи просто ремонтом, а може, це був типовий запах нового житла, ще не прибитий звичними побутовими, знайомим із попереднього життя духом – кухонним пахом чогось смаженого, випраної дешевим порошком білизни, прілою затхлістю давно не провітрюваних помешкань, нафталіновою профілактикою молі, специфічно-різкими парфумами, усім тим, що розносилося всюдисутніми протягами, розходилося усією сходовою клітиною, усім поверхом, усім будинком. Навіть сонце тут світило інакше, щедріше, спекотніше, ніж годину назад біля її вже колишнього будинку. А ще вражав темп, рух, незрозумілий енергетичний запал, що відчувались, як незриме силове поле, утворене навколо нової будівлі. Навіть найняті Ліною бурлаки забігали швидше, перейнявшись цією енергетикою, та й сама вона відчула, що той зашморг самотності, що здавлював серце вже багато часу, послабив свою давку петлю.

    І як все-таки так вийшло, що її найкращій, найліпший друг раптом став її ворогом? І чому розпочато було цю війну, "війну без жодних причин", в якій не було переможців і переможених, яку всі програли? Адже вона від початку знала, що його не можна перекроїти під зручний для себе шаблон, але сприйняти його дивацтва, продовжувати кохати попри цей незрозумілий хаос почуттів, бажань, емоцій, що блукав у ньому, очікуючи слушного часу, щоб вирватись назовні, виявилось їй не під силу. Все здавалось надто складним, а виявилось простим невмінням кохати без жодних застережень, як пити воду, вдихати повітря, ходити по землі. Можливо, справа в ній? А якась інша, інакша, не така, як вона, навіки примагнітить його, оповиє руками шию, здавить вуста жагуче-пристрасним поцілунком, криком кричатиме "ти мій" і нікуди не відпустить, хіба що у вічну подорож "на той світ", як Чорна пантера Рита бідолашного Білого ведмедя Корнія? Але хіба це вже буде Симбад? Цей величний подорожуючий, що живе відчуттям наступної гавані, раптом умиротворений, впокорений і приборканий, у ролі домашнього пуделя із пишним бантом на шиї?

    Легкою морською ходою Симбад підійшов до знайомого під’їзду старенької п’ятиповерхівки. Безжурно посміхаючись білозубою посмішкою незмінним бабусям на лавці ввійшов усередину, і весь зовнішній бравур раптом перемінився на втому й тугу останнього самотнього року. Ледь волочачи ноги, як побитий пес, майже п’ять хвилин долав він три невеличкі сходові марші до Ліниного помешкання на другому поверсі, власне, колишнього Ліниного помешкання, хоча звідки йому було про це знати, якщо на дзвінки вона не відповідала, а спільних знайомих вони не мали?Феєричні мандри, безмежні простори життєвого океану, що це все важить, якщо ніхто не чекає тебе із твоєї подорожі? Те, що гнало його від неї у незнану і цією незвіданістю привабливу путь, те й не відпускало – його неспокійно-незбагненне серце, внутрішній маяк, що освітлював шлях, пунктиром прокладав маршрути на мапі: від Ліни і до Ліни. Максимально віддалитися, щоб наблизитися, наблизитися і знову віддалитися, і так щоразу, як біг по колу. Може, сталося те, чого він найбільше боявся, але й водночас жагуче прагнув: нарешті знайшлася та, заради якої можна було пришвартуватися назавжди, упертися міцним якорем у твердий ґрунт, прорости деревом, плодючим садом навколо власного дому, слухати пташиний спів, вивчати зоряні міфи, жити. Чому ж тривала ця боротьба з собою, важка, запекла, багатоденна? Що ще треба було зробити, узгодити, перепровірити, довести? Чи не занадто пізно прийшло прозріння? Ніхто не відчинив йому двері, і дивна пустка й тиша сочилися крізь шпарину замка. Вийшовши на вулицю, він сперся на огорожу старого паркану навпроти її вікон. Він буде її чекати, буде на неї чекати, просто чекатиме її.

    Сонце, ця величезна вогненна куля, магматична маса, що стріляє протуберанцями у Всесвіт, і на яку навіть звідси, із Землі, за мільйони кілометрів від нього, неможливо дивитися незахищеним оком, примітивне божество первісних людей, які інтуїтивно й абсолютно точно визначили його джерелом життя на землі. Ця зірка Сонце не просто зігріває, освітлює, наповнює енергією земне існування, а й дає те особливе, без чого тендітність метелика не була б такою вбиваюче зворушливою, кольори природи не мали б своєї дивовижної безпосередньості й насиченості, а принципова двокольоровість світу, розподіленість доби і, загалом, життя на темний і світлий бік, бінарна опозиція день-ніч втратила б свій споконвічний сенс. Кожен шукає свою зірку на мінливих шляхах власного всесвіту, своє сонце, щоб і на його маленький планеті росли троянди і сміялися діти, і коли випадкові хмари заступають його ласкаве сонечко, терпляче чекає, коли негода минеться, і теплий промінчик знову торкнеться обличчя. Але немає двох сонць у жодному небі, як не буває двох доль, двох життєвих позицій, національностей, віросповідань. Буває ще Місяць, який за законами нічної фантасмагорії виступає у ролі небесного світила, хоча таким не є, не дає ні світла, ні тепла, а лише відображає те, чим так щедро багата зірка Сонце. Вибирати зірку Сонце, надавати перевагу Місяцю, залишати рідний берег, бути вічним пілігримом, йти навмання без дороги й призначення, стати випадковим перехожим, простувати узбіччям навпроти руху зустрічних машин чи за течією – із усього розмаїття життя, із цього вічного калейдоскопу, що кожну мить пропонує нову картинку, не просто вихопити, як сліпий жереб із заношеної шапки долі, а свідомо вказати перстом і знати, що це лише твоє, тобою спроектоване, породжене десь глибоко у надрах твого єства, життя.

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Голубий Дунай

    Частина І «Ruzica si bila jedna u mom srcu Ruzica si bila moja…» Ružica Goran Bregovič

    Віка вибігла на зупинку саме тоді, коли зад університетського автобусу плавно рушив від зупинки у бік світлофору і, не затримавшись там ні на хвильку (це радісне зелено-ядуче здалося прикрим, як ніколи!), соковито-вишневою плямою розтанув за поворотом. Він був так близько! Майже поруч! Вона навіть встигла розгледіти подружок-польок зі своєї літньої школи – Магду й Касю, які поблискуючи поляроїдною поверхнею сонцезахисних окулярів щось жваво обговорювали, вчепившись у високе поруччя.

    Кава… звісно, усьому виною була кава, від якої тут, у Сербії, неможливо було відмовитися. І ризикуючи спізнитися на автобус, Віка все ж стала у чергу в маленькій кафешці на першому поверсі (або як тут казали «у приземлє», вперто ігноруючи одиницю для позначення нормального з усіх кутів зору людського поверху, а першим називали другий, і так далі, наполягаючи, що п’ятий, до прикладу, – це лишень четвертий у цій трохи схибленій житловій нумерації). І хоча від студентського гуртожитку до зупинки було буквально два стрибки, вона спізнилася, що автоматично означало, що до початку лекцій їй також вже не встигнути, бо наступний автобус буде лише за півгодини.

    Віка не відразу зрозуміла, що хоче від неї цей хлопець на мопеді, який зупинився якраз навпроти неї. Проблеми з сербською? Та ніби ні…, він говорив зрозуміло й роздільно, доброзичливо всміхаючись, оповідав їй, що бачив, як вона бігла на зупинку, та водій, певно, не помітивши її, рушив, але він може підвести її, якщо вона згодна проїхатися без шолому, бо запасного, на жаль, не взяв (не думав, що когось підвозитиме). Все було ясно і цілком вписувалося у «концепцію типової сербської дружньої поведінки» (так Віка визначила для себе готовність пересічного серба чи сербкіні пояснювати докладно дорогу, ледь не особисто проводжати до потрібного перехрестя чи номеру будинку, відразу запрошувати на гостину, з ходу питати, чи не потрібна ще якась допомога?), просто цей яскраво-червоний шолом, який приховував не лише голову, а й пів-обличчя її співбесідника, справив на неї дивне враження – ніби вона розмовляє із роботолюдиною, що у неї із рухомих частин є лише оці тонко окреслені уста, котрі, власне, й промовляють:

    - Тобі ж треба до університету?

    - Так…

    - То що? Рушаймо? Бо я теж запізнююся.

    В університетському дворику, коли їм треба було розходитися (це дивне відчуття польоту до солодкого завмирання десь на рівні сонячного сплетіння впереміж із дивним теплом чужого тіла, до якого притискалася всю дорогу, тамуючи страх і хвилювання… чи не лише страх і хвилювання?), він нарешті зняв свій шолом і простягнув їй руку (рукостискання – чоловіче – жіноче – дитяче – доросле – будь-яке – при знайомстві – це те, що Віка давно зарахувала до безумовних плюсів сербів). Несподіваний сірий уважний погляд, темно-русяве ледь хвилясте волосся – ніби і не серб зовсім, бо переважна більшість із них – смагляві чорноокі здоровані («затуркані» – як вони, іноземні студенти літньої мовної школи, частенько сміялися між собою, бо ж дійсно шістсот років під османами здатні змінити генетичний код навіть такої гордої і невпокореної нації, як сербська).

    - Деян, але ти можеш казати на мене просто Декі!..

    Вкотре подивувалися із цієї поширеної американізації імен, прізвиськ (всі ці Макі замість Май, Декі замість Деянів, Мікі замість Мілорадів), загалом способу життя при тотальній і всеохоплюючій ненависті до Штатів після натівського бомбардування… Це не вкладалося в голові, як, зрештою, незрозумілою була ця нещодавня війна, її причини, перебіг, страшні злочини, зважаючи на дружність, відкритість, щирість всіх балканських народів…

    Лише декілька питань про те, звідки вона (все таки акцент видає…), але без традиційних пояснень і заперечень з її боку, що ні! – Україна – не Росія – і навіть не окрема республіка у межах Росії – а таки окрема держава! З’ясувалося, що Деян живе в одній кімнаті з хлопцем з України («Тут є цілий гурт українців! Вони навіть газету випускають!»):

    - Якщо ти хочеш, я зайду ввечері за тобою і познайомлю з ними! Кажи номер кімнати!

    Такий скупо-емоційний обмін інформацією без уже звичних за тиждень перебування тут випрошувань телефону – всовувань сірничкового пуделечка із записаним своїм (між іншим, сербська фішка! що й не дивно при поголовному палінні…), обов’язковим забігом у квіткову крамничку на розі та півгодинними вмовляннями прийняти букет… Все таки він – нетиповий серб… Чи якраз таки типовий? А ті, що знайомилися із нею до цього, були «нетиповими»?


    ***


    - Привіт, сонечко! Як там серби? Не затуркали?

    Віка ще відхекувалася (вилетіла з душу й бігала по кімнаті у пошуках телефону), намагалася підхопити його жартівливі інтонації, влитися в розмову. Ден… Пунктуальний, як завжди (якщо дзвінок заплановано на восьму вечора – він неодмінно пролунає), а вона – ні, замріялася під струменями теплої води (про що? чи про кого?). Добре, хоч дзвінок ввімкнула на повну, бо не відповісти на дзвінок від Дена – це серйозне порушення їхнього внутрішнього статуту. Навіть не так! Це привід засмутити Дена – а цього їй аж ніяк не хотілося робити.

    Денис – її хлопець уже майже в статусі «екс», бо у вересні відбудеться їхнє весілля. Приїдуть його мама і сестра із Штатів, а також його тато із Москви (яке щастя, що всі її близькі родичі проживають компактно у рідному Києві!). Тому Ден був проти цієї її поїздки до літньої школи. Ні, жодних категоричних імперативів не прозвучало (Ден був надто тактовний, надто вихований і надто стриманий, аби дозволити собі крайні прояви емоцій), але вона вже добре його вивчила за три роки їхнього знайомства, щоб не відзначити цю його внутрішньо напругу та навіть нехіть до обговорення цієї теми. Прості спроби порадитися щодо візи – квитка – гардеробу – валізи – способу зв’язку наштовхувалися на затиснутий мовчазний супротив, невисловлений, зажатий, але відчутний до фізичного впливу (у Віки в такі моменти – моменти затаєної образи Дена на неї – починала боліти голова, зникав апетит і сон, і вона прагла у будь-який спосіб і щонайшвидше залагодити ситуацію, аби тільки вивести його із цього стану деструкції, яку вона відчувала, як свою власну). На щастя, такі мовчазні непорозуміння траплялися досить рідко (у кого, зрештою, не буває? адже всім відомо, що закохані якщо й сваряться, то лише для втіхи – солодкого примирення – поцілунків і обіймів по всьому), і Віку пригнічував навіть не сам факт розбіжностей між ними (так, вони різні, але їм добре разом, бо ці їхні протиріччя, як елементи тетрісу, лягають у ніби заздалегідь підготовлені вибоїнки, щоб створити один-єдиний малюнок), зовсім ні!, засмучувало його небажання озвучити, просто вербально оформити те, що стало причиною мовчазної образи. Кожного разу здогадуватися? Перебирати й прокручувати всі варіанти, аналізувати власні слова й вчинки («Знаєш, любий, я ж не екстрасенс… не чаклунка і навіть не психолог… не апарат МРТ і не УЗІ-діагностика…»). Ден кожного разу обіцяв, що це востаннє, що проговорення проблеми – це теж стане його пріоритетом (особливо у той вечір… у той самий вечір… коли був елегантний футлярчик від Bulgari, італійський ресторан «Di Marco» і величезний букет пурпурових троянд), але ж їй теж треба визнати, що вона вже аж занадто емоційна… І вона визнала… Чому й ні? Це ж правда, зрештою.

    - Ну, якщо тобі так хочеться – їдь! Будь ласка! Мріяла весь час… Що ж хай ця твоя мрія збудеться…

    Це скупе Денове резюме, певно, передбачало й жертовну відмову з її боку (я йду на зустріч усім твоїм забаганкам, і ти маєш робити те саме, підтримувати мене у всіх моїх бажаннях, не поділяючи їх на дитинні капризи й серйозні прагнення). Але Віка не відмовилася – занадто довго вона відкладала цю мрію і добре розуміла, що якщо не зараз, то вже ніколи, бо заміжжя й робота (а може, й материнство, хтозна?) вже не залишать їй шансів.

    Ден, не зважаючи на скажені гроші, ось уже п’ятнадцять хвилин тримав її на зв’язку. Щось хотів сказати? Не говорив? Вона повинна була здогадатися? Може, «я тебе кохаю»? Сам він лише за крайньої потреби говорив про свої почуття, але вона, «емоційна», прагла перебувати у цій темі повсякчас, а сьогодні забула – поспішала – вже мала вийти (нові друзі із української діаспори – уяви!)?

    У двері вже стукала Уляна – дівчина з Одеси (якась іронія – свідома українка з Одеси! але менше з тим!), яка й була членом тієї самої української діаспори. Домовилися сьогодні ввечері йти гуляти.

    - Ти ще не готова? Швидко зберешся?

    Віка дуже тішилися цими своїми новими українськими знайомими (Уляна і її хлопець Антон із Закарпаття, які хоч і обжилися тут за декілька років і вже цілком скидалися на пересічних сербів, та не втратили й своє «українськості» – видавали газету, влаштовували культурні заходи), але водночас і відчувала певний дискомфорт – їхала підтягти сербську, а ось уже три дні спілкується українською із земляками, які взяли над нею шефство і тягають скрізь по Новому Саду…

    У двері знову застукали:

    - Ні, Деяне, не заходь! Я ще не готова! Спускайся донизу – там Антон чекає!

    Деян… У цій шаленій круговерті відчуттів і вражень, яка закрутила до запаморочення, до перманентного «струсу мозку» за неповні два тижні перебування у Сербії, виник (раптово – спонтанно – очікувано?) цей пункт невизначеності – біла пляма на карті свідомості (може, саме це відчув Ден з інтонацій її зміненого голосу сьогодні?). Для чого це й потрібно? У неї життя вже склалося (формально без двох місяців, але вона відразу сказала про це Деяну – майже «удата жена»). Це зовсім не те, що з Деном (радикально не те!)! Це прості приятельські стосунки – гід – мовний практик – питомий серб (вивчення ментальності) – сербський гумор (анекдоти й смішні випадки). Не більше!

    Чого ж тоді так тягне (заплющивши очі, крадькома заглянути в себе?) до цього серба? Чого, куди б вони не пішли вчотирьох (Віка, Уляна з Антоном і Деян – на правах його друга), відразу розбиваються на пари?

    От і вчора у Петровораджі (ця фортеця, як зменшена копія Калемегдану у Белграді, є наочним свідченням колишньої могутності османів, їхнього 600-річного панування над Сербією) Антон з Уляною побігли фоткатися на камінні мури, а Деян повів її у внутрішній дворик, де довго й докладно розповідав про історію цього місця, пересипаючи свою оповідь різними цікавими фактами. Деян багато знає про Новий Сад, хоча й постійно підкреслює, що сам він із Малої Сербії (а Новий Сад – Воєводина, зовсім інша область Великої Сербії). Ця внутрішня конфронтація сербської нації і смішить, і напружує водночас (тривожний симптом, так би мовити) – куди вже їм ділитися? Якихось нещасних сім мільйонів – як півтора її рідних Києва – і ті шукають між собою відмінності? Кому потрібна ця штучна полярність? Одна ж мова, одна культура, одна нація… Ось її батьківщина… Тут межа переділу – розподілу – розмежування чітка й зрозуміла, й навряд чи коли заросте…


    - Ні! Я не хочу туди йти! Мені набридли ті пришелепкуваті ветерани! – категорично заявила Уляна. Антон вдавано театрально розвів руками – мовляв, моя дівчина проти, а я – як вона… За п’ять хвилин вони вже розтали у натовпі (тут увесь вуличний рух розпочинався лишень після заходу сонця, коли нарешті спадала денна спека – тоді відкривалися дерев’яні жалюзі на вікнах, підіймалися важкі ролети, а на вулицях з’являлися усі, хто прагнув відпочинку й розваг), а Віка знову залишилася з Деяном. У парі? У парі…

    Ветерани? Це, певно, не зовсім те слово… Молоді хлопці переважно до тридцяті років. Молоді хлопці, які воювали?.. стріляли?.. проливали кров?.. воювали!.. стріляли!.. проливали кров!..

    - І ти, Деяне?

    - Я теж… але не знаю, чи поцілив…

    Він відводить очі у бік, а обличчя його стає якимось чужим і відстороненим. Те що мало стати безжурним екскурсом в історію (хай болючу, недавню, ще незарослу), перетворюється на важкий вечір одкровень. Оце вимушене «спробуй це пиво і ці сосиски до нього – це те, чим ми збавляли нудьгу між боями» маскує щось значно більше. Це не лише три роки втраченої молодості (хто їх поверне? компенсує?), через які Деян у свої двадцять п’ять закінчує лише четвертий курс, а диплом отримає лише за рік, хоча мав би у двадцять два (мав би…).

    Його раптом прорвало… Чого саме сьогодні? З нею? Невже не було когось більш близького для цієї розмови? Дівчина Йелена, колишня дівчина… Розійшлися рік назад, але й досі спілкуються.

    - Я й зараз за нею нирку продам! Мабуть, почуття до неї будуть завжди! Вона – перша, чекала мене з війська… Але коли я повернувся, я був уже не таким…

    «Нирку продам»… Так, серби дуже й дуже схильні до гіперболізації, але вразило не те, а оцей ледь окреслений простір його трагічного існування (наскільки одна людина може довірити іншій – показати невеличку шпаринку, крізь яку проступають обриси внутрішнього, глибоко-інтимного). От ніби все добре – повернувся з війни живим, а жити так, як до війни, не може…

    «Не знам! Можда імам болесть у главі?» – ось формула визначення почуттів – станів – емоцій – тотальна розмитість щодо майбутнього, стосунків, подальшого існування (жодних планів, графіків, проектів). Як жити далі? Навпомацки – в алгоритмі «аби день до вечора»?

    - Я міг день пролежати на дивані… Я міг день пролежати з нею в ліжку і не торкнутися її… Не тому що не хотів чи не міг… Не знав, чи це мені (а може, їй?) потрібно після всього?

    Врешті вона, Йелена, пішла. Не витримала… Воно й зрозуміло. Тепер у неї інший хлопець – цілком нормальний… Хороша робота – у Белграді… Воно й найкраще…

    - Я не хотів йти на війну… Міг би переховатися… Багато хто так робив, але батько сказав «ти – повинен, бо ти серб»…

    Деян закочує футболку, й Віка бачить продовгуватий багрянистий рубець у правому міжребер’ї. Американська бомба? Пробита легень? Харкання кров’ю? Непритомність? А як інакше? Це війна… Лікуватися повезли до Куби («Уяви! Я був на Кубі! А так, може, ніколи б не побачив цього острову!») Ще з плюсів – має тепер грін-карт для Штатів як постраждалий внаслідок натівського бомбардування, тож коли отримає свій інженерний диплом за рік, майне, певно, туди. І ще – пенсія від свого уряду («у інвалідів підвищена, щоб ти знала! не курю – не можна, та я й раніше не палив, не п’ю, так що на життя – цілком!»)

    - Тепер я точно знаю, я нікому нічого не був винен… Ні тоді, ні зараз… Це була не моя війна… Це була не війна за Сербію…


    ***


    Тепер її, Вікіна черга? Показати душевний стриптиз? Розказати що? Відповісти на п’ять питань про себе, про свого хлопця, про їхні взаємини? З якої речі? Та хоча б тому, що вона тут… із Деяном… хоча б мала бути зараз у своїй кімнаті – міцно спати, аби зранку піднятися й вчасно рушити на лекції…

    - Ви давно разом?

    Разом? Дивлячись що вважати «разом»? Чи входить сюди період зустрічань – зітхань – букетів – кіно – романтичних прогулянок? Чи «разом» відраховується з того моменту (десь приблизно рік тому), коли вона, Віка, погодилася переїхати жити до нього? Погодилася, хоч і не знала, чи запропонує він їй одруження, чи статус дівчини так і зависне, аби потім ще й набути приставки «екс»? Погодилася попри страшенний скандал вдома – сльози й умовляння мами – нотації батька – моральні інвективи бабусі, викликаної терміново для підтримки.

    - Я маю на увазі, чи давно ти його знаєш?

    Знаю чи знайома? Знайома з дитинства – разом ходили в басейн, і хоч він і був старшим на два роки, але постійно перетиналися у спортзалі – гардеробі – на змаганнях. Але потім, коли на якійсь університетській вечірці (на яку вона потрапила цілком випадково) до неї підійшов серйозний молодий чоловік в окулярах і заявив, що він її знає, і що вони разом займалися плаванням у такого-то тренера, вона не змогла його пригадати… Аж поки він не зняв окуляри (ось, виявляється, що було знаком відсторонення!)…

    - Тобі добре з ним?

    Власне, нема з чим порівнювати. Ден – перший серйозний хлопець. До нього все було ніби якесь ще дитинне. За течією? Зовсім ні! Чому, якщо з людиною добре, то відразу «за течією»? Не варто натякати на матеріальне! Так, він забезпечений завдяки батькам (звісно, на квартиру й машину може ще й не стягся б у свої двадцять шість), але ж якщо сам не буде працювати… Батьки не вічні… Він – розумний і обдарований! Вступив після інтернатури на престижну кафедру хірургії (це вже точно лише його заслуга, бо батьки й не знали про це!), і зараз працює над дисертацією, проводить досліди. Зрештою, якби у нього й не було власного житла, це б нічого не змінило у її ставленні до нього!

    - Чому ти вирішила вийти за нього?

    Оце відчуття «на екзамені» із цим питанням загострилося до крайньої межі! Може, достатньо вже цього копирсання – в ній – в обставинах її інтимного життя? Зрештою, що вона має визнати? Що хоче почути цей Деян? Ось це останнє вона майже крикнула йому в обличчя, відчуваючи неймовірну злість на себе (погодилася, дурна, тинятися по ветеранським ресторанчикам!), на нього за ці моральні докопування (до чого? якого світла істини йому треба?). Крикнула все це, аби почути у відповідь:

    - Зізнайся хоч собі, що ти його не кохаєш…


    ***


    Фрушка гора. Екскурсія туди була запланована у розкладі літньої школи. Ця висота підняття (скількись там метрів над рівнем моря, скількись над долиною), у якій кожен метр поступу вгору мов одиниця виміру сербської нескореності. Кожен монастир-фортеця, за камінними мурами якого зараз розморене марево троянд – скорботні постаті у чорному – живі відданці віри – ладан свічок, що одноманітно скрапує й скрапує у воду, що її невпинно підливає рука служки – сумні атональні піснеспіви – надписи старослов’янською на віковічних стінах, так от, кожен такий монастир – живий свідок непідкорення ордищам зі сходу…

    «Сербія буде існувати по доти, допоки буде битися серце хоча б одного серба!»… Це Крушедол, надпис зроблений у центральному храмі… Монахи-воїни? Воїни чи монахи? Оборонці віри чи нації?

    «Це була не моя війна»… «Це була війна не за Сербію!»… Війна за Сербію? Допоки триватиме? Поки буде битися серце хоча б одного серба? Горда незламність духу чи вербальна визначеність долі всієї нації? Оця парадигматика живого опору (на генетичному рівні? в усній-писемній передачі?) – від легендарного царя Лазара й битви за Косово (першої із багатьох, а коли ж буде остання?) – до існуючого під цим сонцем хоча б одного живого серця одного живого серба?

    «Міг день пролежати з нею в ліжку і не торкнутися її»… Він міг бути таким монахом-воїном, зректися всього земного (багатства, кохання, майбутнього) задля одної-єдиної небесної нареченої – Сербії.

    Безумовно… Деян є таким… У цьому його привабливість? У духовній аскезі? Безапеляційності? Правдоблюбстві? Образа ще не минула – образа на нього. Чи сам він збагнув, що вчорашній «допит» був зайвим? Не міг інакше?

    Віка, звісно, розуміла, що оте невисловлене, але відчуте між ними, прикрите самозаспокійливим «прості дружні стосунки», ніяк уже не вміщається у це означення. Але все занадто складно! І тих восьми днів їхнього знайомства занадто мало, аби шальки терезів нахилилися у бік Деяна. Він, певно, й сам це розумів… тому й вимагав від неї цієї відвертості та зізнань в обмін на свої.

    Оце його категорично-ствердне «зізнайся, що ти його не кохаєш»… Ця фраза, на яку б вона лише розсміялася тиждень назад, стала ніби своєрідним вірусом, який уразив її свідомість, роз’їв усі ті рожеві фарби, в які було помальовано майбуття.

    А якщо дійсно вона не кохає Дена? Що тоді?

    «Чи ти знаєш, Деяне, що ти підіймався зі мною на Фрушку гору? Не знаючи цього, не відчуваючи? Чи знаючи, відчуваючи, простуючи за мною вслід невідступно? Принаймні подумки?»

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Голубий Дунай

    Частина ІІ «Ruzica si bila jedna u mom srcu Ruzica si bila moja…» Ružica Goran Bregovič

    ***

     

    Другий день без Деяна… Це варто відзначити? Занотувати у цьому червоному записничкові, спеціально придбаному для Сербії – для вражень – сентенцій – нових слів – цікавих пригод – зрештою, фольклору (чого б ні? був такий веселий збирач кавказького фольклору у старому радянському фільмі…)? Віка переломила це бажання? Взяла себе в руки? Привела себе до тями?

    Чого ж тоді так нерадісно? От все правильно зробила, а відчуття зради (себе? цього нещасливого серба, який прив’язався до неї з першої зустрічі? а може, це вона до нього вчепилася?) не полишає… Особливо після сьогоднішньої втечі в студентській їдальні… Побачила його напівобернутий профіль і просто дременула звідти, дивуючи студентів своєї групи, які зайняли для неї місце за своїм столиком.


    ***


    Третій, четвертий день… Чому так важко? Це не зовсім те слово, але якось так… Бачила сьогодні його мопед, коли йшла після занять на зупинку університетського автобусу. Стояв такий самотній, певно, як і його господар. Вчора заходила Уляна, передавала від нього вітання. Так і сказала:

    - Деян переказував тобі вітання! Не хочеш з нами до Матіци Србської? Там – музей писемності. Буде цікаво! Не можеш сьогодні? Інші плани? Що ж…

    Четвертий день. Полуденна спека. На вулицях порожньо. Всі у передчутті вечора й живильної прохолоди. Тоді Штранд (довга Набережна через весь Новий Сад вздовж Дунаю) наповниться розвеселеними чи тільки підготовленими для вбирання веселощів гультяями – молоддю – простими студентами – служаками – домогосподарками. Цигаркове марево розбавлене пахом щойно зготовлений запашної кави, звуки мови (сто слів у хвилину плюс інтенсивна жестикуляція, бо ж слів катастрофічно бракує!), сміх, жарти, пустощі… А зараз ледача спека розляглася млосним спокоєм, опустила жалюзі й фіранки, розігнала всіх до прохолодного прихистку кімнат.

    Четвертий день. Піти хоч сказати йому, що вона не ображається (образилася, якщо чесно, але вже минуло)? Щоб не думав про неї погано? Це потрібно? Їй? Йому?

    Перекинула свій маленький, майже іграшковий рюкзачок (такий дамський варіант наплічника – крім півлітрової пляшки води й косметички нічого й не вміститься) через одне плече. Відчинила двері:

    - Деяне? Здраво! Хотіла якраз йти до тебе! Не варто перепрошувати! Поїхати з тобою в одне місце? Купатися? На Дунай? Одягти купальника?


    ***


    Персикові сади… Ці невеличкі деревця із темно-зеленими продовгуватими листочками (чимось схожі на вербові!) можуть родити такі теплі, запашні соковиті плоди, що рожево-жовтими м’ячиками лежать під деревами, важким тягарем тягнуть донизу ці тоненькі прутики гілок? Скільки ж їх можна з’їсти, аби забити спрагу? Спрагу поглинання жовтогарячої соковитої плоті (може, це сік, який загус до такого жовтавого желе?)?

    - Працював тут весною. Робив креслення для проекту нової дренажної системи. Допомагав одному інженеру. Знаю тут весь персонал. Заїжджаю сюди купатися, бо цей сад впирається в Дунай…

    Тихий шелест вітерця у маленьких темно-зелених листочках, ледь помітні хмарки на обрії. Тиша. Спокій. Спека. Доріжка сама веде на невеличкий піщаний пляжик, на якому зараз ні душі, лише забуті кимось ядуче-оранжевий баскетбольний м’яч і старий плетений шезлонг…

    Дунай прохолоджує? Дунай прохолоджує! І ці зелені пагорби на обрії, і цей невтишимий рух води – за течією, туди, на її батьківщину… – все це посилює відчуття ірреальності – міфічності – сну у сні – казковості… Козак, якого проводжає дівчина аж за Дунай...

    Дунай… Так ось ти який! Красивий і страшний! Ти поглинав наших хлопців у давньому міжчассі, був непоборним переділом між нашим українським світом і ворожою чужиною (дивно, але ось опинившись «по тому самому ворожому боці», Віка відчула оцю тривогу й страх із якою дивилися присутні тут «по той її бік» – на Схід).

    «Ой тихо-тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше…»

    Дунай – це те, що поєднує? Дунай – це те, що поєднує, уповільнює рух і думки… І навіть ця темна хмара на обрії, що взялася невідь звідки, й все росте й росте, закриваючи собою весь видимий обрій, не порушує цієї ідилічної картини, яка постає, ніби хтось відсторонено спостерігає з боку і цей пустинний розморений пейзаж, і цих двох купальників у спокійному, заколисуючому своєю одноманітністю плесі.

    - Деяне! Зараз буде дощ!

    - Дощу не буде! Минеться!

    Піднятий у раптовому пориві вітру пісок липне до мокрого тіла. Хмара росте як у мультяшній реальності. І тоді вони тікають до самотньої дерев’яної альтанки біля закритої сторожової будки («Тут вдень зазвичай порожньо… ввечері прийдуть хазяї, сторожа, а зараз тільки старий Гойко спить у хижці»)

    Перші важкі краплі падають на плечі, обличчя, руки, коли до захисного покрову альтанки лишається всього два кроки! Вони нарешті вриваються до неї, як два молодих гончаки, уся вагота принесених здалеку вод виливається шумливим потоком на цей сад, спечену до сивої пожухлості землю, змішує свою солоно-гірку невиплакану образу із темними водами міфічного Дунаю.

    Деян накидає свою футболку на Віку, обіймає її за плечі, аби зігріти на цьому раптовому дощовому протязі. Він вбирає ледь вловний аромат її мокрого волосся, обпікаючи своїм подихом її чоло. Він так близько! Так близько, що його вуста натикаються на її напіврозтулені. А її маленька долонь лягає на цей багрянистий шрам у його правому міжребер’ї.

    Цеглянисті щічки персиків ще тримають на своїй оксамитовій поверхні скляні застиглі намистинки недавнього дощу, а земля вже увібрала дорогоцінну вологу до найменшої крапелиночки, і на місці нещодавніх тріщин, які вибагливими кривими розповзлися по доріжках цього зачарованого саду, утворилися русла невидимих потічків.

    Віка дивиться на обрій, де у зачарований Дунай (Дунаву – як кажуть тут, перетворивши Його на Неї) сідало величезно-розжарене сонце. Сонце… Вона оглянулася, щоб подивитися на нього ще раз.

    Віка оглядалася всю дорогу на це дивовижне сонце. Воно не сліпило (матований полиск скла від шолому? чи в такій позиції сонечко вже не здатне засліплювати?). Віка обіймала Деяна, притиснувшись до нього (від усього пережитого? страху? швидкості?). Її маленька вузенька долонь відчувала рубець у його правому міжребер’ї.


    ***

     

    - Деяне! Ти ж розумієш, що це неможливо! Так тривати не може… Я маю це припинити! Заради себе – заради тебе – заради нас (хоча й жодних нас не існує)…


    ***

     

    - Вікі! Якби ти тільки знала, яка ти гарна («Ти си таква лепа! Найлепша жена у мом животу!»), ти б зрозуміла, що я не міг пройти повз тебе! Та я не хочу затьмарити твоє життя! Я поїду до своєї баби у село (давно обіцяв дещо допомогти їй по господарству на канікулах). Але я буду поруч… Позви мене, якщо я буду тобі потрібен… якщо я ще буду тобі потрібен…


    ***

     

    Дзвінко-металевий голос жіночки із репродуктора (таке враження, що у всіх цих сповіщальниць в усіх вокзалах – аеропортах – автостанціях – однакова казенна безособовість інтонацій) вже оголосив посадку на автобус Новий Сад – Белград.

    Це автобус для Віки. Автобус, який має назавжди забрати її з цього дивного ново-старовинного Саду (можливо, тут колись росли персики? скрізь – одні персики?). У Белграді вона сяде на літак. О дев’ятнадцятій вечора буде в Києві. Ден забере її з Борисполя (він так і сказав їй вчора: «Я попередив твоїх батьків, що сам заберу тебе…

    Нащо їх турбувати?»)

    От і все? От і все…

    - Деяне? Для чого? Забери ці квіти… Вони зав’януть – не витримають перельоту (не витримають моїх сліз – солоні, вони вб’ють їх)… А я? Мені нестерпно буде дивитися на них…

    Навіщо ти прийшов? Я тебе не кликала… Мовчиш… Відводиш очі… Що ти хочеш почути (а може, сказати)? «Зізнайся хоч собі, що ти його не кохаєш…» А я?.. Зізнаюся?

    Деян допомагає їй запакувати її виклично-червону валізу (спеціально купила до поїздки!) у спеціальний багажник збоку автобуса (майже як у старих Ікарусах її совкового дитинства!). Біля дверей Віка обертається до Деяна (в його очах невисловлене питальне «можна?»). Так… Можна… В останнє – все можна… І він цілує її довгим спраглим поцілунком (витрішки… їх щедро продають Вікині попутники… що ж?)

    Автобус рушає. І Деян рушає на своєму мопеді. Він весь час має намагатися триматися якомога правіше (як за правилами? як за правилами…) – якомога правіше від автобуса. Справа сидить Віка. Вона плаче, маше йому рукою, мовляв, провів уже… не треба далі…

    П’ятнадцять… Двадцять хвилин… Новий Сад вже позаду. На трасі автобус набирає швидкість. Деян поруч – він теж розігнався.

    Ще десять хвилин… Автобус спиняється на узбіччі… Відкриваються двері – виходить Віка. Водій, супроводжуючи всі свої дії недвозначною сваркою, вилазить теж, відкриває бічного багажника й виймає Вікину валізу. Він сердито кидає нею їй під ноги і, не обертаючись, повертається до автобуса.

    - Деяне! Мій квиток тепер пропаде… Що робити? Вже ж не обміняємо?

    Але Деян лише сміється. Запевняє, що то все – пусте! Дурниці! Він має пенсію від уряду (якщо вона раптом забула!) – він купить їй нового! Але лише тоді, як скінчиться її віза і лише для того, аби її подовжити (якщо нема іншого способу? «Може тобі й не обов’язково для цього повертатися в Україну?»). Віка каже, що він геть дурний, і відвертається, аби він не бачив її сміху на враз просохлому від сліз обличчі.

    - Я тебе просив не їхати! І як ми тепер доїдемо назад із твоєю валізою?

    Віка, не обертаючи голови, знову кидає йому, що він геть дурний, і ні про що таке не просив її!

    - Просив-просив! Ти ж почула?.. Почула? Як я просив тебе всім серцем?!

    Віка нарешті повертається до нього, обіймає, притискаючись щокою до цього такого беззахисного рубця у правому міжребер’ї («Яке все-таки щастя, що Бог зберіг тебе, Деяне! Зберіг для мене»), і шепоче, що він таки геть дурненький, бо якщо хочеш, аби тебе почули, маєш просити по-справжньому!

    - Я буду!.. Завжди буду просити тебе по-справжньому! А зараз поїхали до моєї баби – тут уже пару кілометрів лишилося – я думав, як не вийдеш, поїду туди і втоплю своє горе у сливовиці!

    І вони рушають – майже втрьох: Деян, Віка і її виклично-червона валіза. Віка оглядається через плече на сонце і воно засліплює її. Засліплює її до солоних сліз, які падають на ці дивовижні квіти («Чуєш, Деяне? А скажи ще раз назву цих рожевих ромашок?»), а вони проте не в’януть!

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    Синя Борода

    майже казковий наратив

    Ти не мій, ми з тобою не зв’язані нитками долі, Та чи маю я право свідомо збрехати, що я не твоя? Оленка Зелена "Наїтвоїша"

    Вона любила квіти (о! як вона любила квіти – різні, насичені, яскраві і майже непомітні, але завжди живі)! Вона любила спокій і тишу його білого-білого помешкання. А ще… ще вона любила його.

    Він любив прокидатися першим і дивитися у її беззахисне обличчя, на яке завжди спадало неслухняне пасмо її темного волосся (тоді він ніжно прибирав його і дмухав на її закриті повіки). «Так краще! Так значно краще! Ніщо не повинно псувати довершеність!» – думав він у такі хвилини. А ще… ще він любив, коли її щічкою пробігала невагома блискуча сльоза.

    - У тебе синя борода! Я боюся тебе! – шепотіла вона у такі моменти.

    - Ну що ти, дурненька! Це гра світла! Моя борода чорна!

    - Зголи її! Будь ласка! – вона обіймала його і ніжно зазирала в очі.

    - Але ж… але ж я не зможу тоді лоскотати тебе! І чого, скажи на милість, ти будеш тоді лякатися? – сіра крига його погляду відбивала світло білих стін (може, через те, що він завжди ставав навпроти вікна?)

    Вона зривалася метеликом і кидалася у розчахнутий простір за вікном, але вітер глумливо рвав її паперові крила і кидав назад – йому під ноги.

    - Пусти! – просилася вона в унісон із утвореним після її невдалого польоту протягом.

    - Куди? – його очі перетворювалися на дві сірі щілинки.

    «Ти неправильно формулюєш питання! Не «куди», а «від тебе»!» – вона обіймала його коліна, а вголос проказувала геть інше:

    - Пусти, будь ласка! Для чого я тобі?

    Він схиляв голову на бік і з цікавістю розглядав її (ніби бачив уперше).

    Потім вони йшли на кухню (пили чай і дивилися новини), а тоді – до спальні. Так минав день. А вночі вона складала його поцілунки і скупі, поодинокі ніжні слова (їх всього було двоє чи троє) у свою невеличку валізку і тихенько скрадалася до дверей. Але ці двері не були у «списку її друзів» жодної соціальної мережі (із існуючих у віртуалі), і тому вони голосно рипіли і відкидали її назад – прямо йому під ноги.

    - Тобі не набридло? – він навіть не намагався підняти свого сірого погляду від схрещених на грудях рук.

    - Ти робиш мені боляче! – вона хитала головою і швидко злизувала сльозинки, доки він цього не побачив.

    - Це для твого ж блага, дурненька! – дивувався він її нерозсудливості, - Якщо тобі іноді болітиме, ти не будеш посміхатися всім без розбору! Ти будеш завжди пам’ятати, що ти моя! Правда ж?

    - Невже ти ніколи не змінишся? – її трусило від розпачу, але він завжди (завжди у такі хвилини!), проводив вказівним пальцем по її нижній губі і потім прикладав той самий палець до своїх вуст (ніби наказував цим сигналом мовчати). Потім він брав її ніжно за руку і відводив назад до ліжка.

    - Спи, дурненька! – він дбайливо загортав її у ковдру, поправляв подушку, ніжно відкидав неслухняне пасмо її темного волосся і цілував майже цнотливим поцілунком.

    - Для чого мені мінятися? Адже ти любиш мене саме таким! – це він шепотів їй на вушко, коли вже вмощувався поруч і його рука блукала її лоном. І тіло знову зраджувало її – воно піддавалося. Її тіло жило своїм окремим життям, бо належало Синій Бороді.

    А зранку вона мерзла від сірого холоду і притлумлених почуттів, недомовлених фраз і прострочених слів. Вона надягала теплий вовняний светр і сірі джинси йому у колір і вмощувалася навпроти вікна – так минав ще один день (а може, рік?)

    Його не було вдома, коли вона прибирала. Їй треба було дістатися ґудзика, що підступно відірвався від її блузки і закотився під їхнє ліжко, але натомість вона витягла рамку із фотокарткою синьоокої дівчини (ця незнайомка дивилася так виразно! ніби зазирала у душу! цю опінію підсилювали вуста, вперто стиснуті в одну тоненьку лінію), але найбільше шокував надпис у лівому нижньому куточку: «Моєму коханому Синьому!». Світлина випала їй з рук, скло жалісно дзенькнуло і розлетілося на тисячі дрібних скалок. Коли вона почала акуратно змітати їх віником, розцарапана і розкреслена фотокартка зсунулася і відкрила під собою ще одну – граційної білявки, випнутими, широкими губами якої блукав звабливий усміх: «Моїй коханій Бороді». Роздираючи руки до крові, вона підчепила це потаємне фото і не помилилися – на споді була наступна… кароока дівчинка із модною чолкою: «Синій Бороді на пам’ять від мене!»…

    Після цього довелося довго змивати кров з рук і ще щось липке. Вона все ще була у ванній, коли почула його кроки.

    - Хто вони, ці жінки на фотокартках?

    Він мовчки схилив голову набік і дивився на неї так, ніби побачив вперше. Потім приніс йод із аптечки, змащував її руки і терпляче дмухав, коли їй пекло. Знову водив вказівним пальцем її нижньою губою, наказуючи мовчати.

    - Навіщо ти рилися там? У моєму минулому? – сіра крига його погляду відбивала світло білих стін (крига знову відбивала світло!).

    «Я не рилась! Ти не надто його й ховав… Навіщо ти тримав цю огидну рамку багаторазовго використання? Ще й під нашим ліжком?» – але вголос, звісно, зовсім інше - Ееее… я хочу побути одна… хочу все обміркувати, розумієш?

    - Нема над чим міркувати!

    - Чому вони пішли? Чим вони тобі не вгодили? Молоді, гарні, ефектні? – вона відвернулася і швидко ловила язиком сльозинки, щоб він не помітив.

    Він узяв її за руку і відвів до ліжка, провів вказівним пальцем по нижній губі, а потім дмухнув на повіки – і її очі закрилися самі собою:

    - Тобі необхідно поспати! Я буду поруч!

    Коли вона прокинулася, то навіть без годинника відчула, що надворі глупа ніч (десь між третьою і четвертою ранку). Він дійсно був поруч, як і обіцяв (він завжди виконував свої обіцянки, хай і не відразу!) Щось золоте вилискувало біля його зсунутої подушки – ключ! У притлумленому місячному світлі цей ключ відливав щирим золотом, але коли опинився у неї в долоні, виявився старим і зужитим, із виразними слідами іржі. «Це від сейфу у його кабінеті!» – ця думка вибухнула у прискореному пульсі і розчахнула його на страх і нестерпне бажання дізнатися, що він там зберігає.

    Двері відкрилися напрочуд легко і вона, присвітивши собі мобільником (бо ж світло не наважилася вмикати), зазирнула до середини цього металевого, майже у людський зріст, сейфу (цілого сейфища чи шафи!) і побачила там три фігури, вирізані із картону (чи може, чогось більш цупкого), у кожної з яких обличчя було розграфлено колами, ніби для гри у дарц. Звісно ж, легко упізнала усіх трьох із тієї «рамки багаторазового використання».

    - Що? Набридло? – заворушила своїми майже негритянськими вустами білявка посередині, – Рано чи пізно набридає, правда ж? Ці грубощі, ігнор, постійна неувага… Перетворюєш на тінь жінки… А він вміло обводить її олівцем і вирізає! Він такий!

    - А я, до речі, була першою у Синьої Бороди! Але він відразу був таким… е-е-е… садистом! (Ну ви ж розумієте, про що я!) Він отримував задоволення від моїх сліз! – озвалася кароока, із модної чолки якої стирчав дротик.

    - Він ніколи не кохав нікого з нас! І тебе не кохає! – синьоока злісно зашипіла, не зважаючи на дротик, який упився просто у її тоненькі губи, – Ти скоро займеш місце поруч із нами! Не думай, що ти особлива! Ти нічим не краща за нас!

    - А-а-а-а-а! – вона повільно сповзла на підлогу, підняла очі і зустрілася із його холодним сірим поглядом, – Коли я піду від тебе, ти й з мене зробиш манекен для дарцу?

    - Ти ніколи не підеш від мене! – він підняв її з підлоги, його голос звучав вкрадливо і заспокоююче (як завжди у таких випадках) – Бо я… я вигадав тебе! Адже тебе не існує насправді!

    Вона поглянула на свої тоненькі руки, надто бліді у місячному сяйві, ніби й справді неживі, і щипнула за одну з них, відчувши гострий, біль, який витверезлював.

    - Я створив тебе зі свого ребра! – терпляче пояснив він – Вдихнув життя у це прекрасне тіло, яке перед тим викроїв на свій смак! Розумієш? Тебе не існує насправді! Ти мій біо-код!

    - Але ж у тебе всі ребра на місці! Кому ж це знати, як не мені?.. – він не дав її завершити фразу, провівши вказівним пальцем по її нижній губі. За мить вона вже була у спальні – лежала з ним поруч у ліжку.

    - А-а-а-а-а! – вона випірнула зі сну, ніби із реального кошмару, і сіла на ліжку. Поруч спав він і його борода вилискувала у місячному світлі виразним синім відсвітом.

    Обговорити...



  •  © Тетяна Ільніцька

    НАЙПЕРШИЙ

    «Девушка пела в церковном хоре О всех усталых в чужом краю, О всех кораблях, ушедших в море, О всех, забывших радость свою» Александр Блок

    Леонід прийшов завчасно, до побачення лишалося добрих десять хвилин. Звичка… Букет – цього разу із рожевих гладіолусів – по сезону, у пакеті – шоколадні цукерки й пляшка вина, у кишені – заповітний ключ! Сьогодні особливий вечір? О! Сьогодні дуже особливий вечір! Він довго чекав (скільки? майже дев’ять місяців? може, трохи менше…), але вона того варта! Вона, безумовно, того варта! Вона – Катя, його дівчина, яку знав так давно (чи не з дев’ятого класу? разом ходили до Малої академії наук – тільки на різні секції), але наважився на щось серйозне («серйозне» – у сенсі попросити телефон, подзвонити після довгих і болючих вагань – а раптом відмовиться зустрітися, хоча й дала цей заповітний номер?) зміг лише, коли побачив її випадково в університетській бібліотеці центрального корпусу.

    Його батьки не знали ні сном, ні духом про його захоплення, хоча біля будинку Каті (та й у самому помешканні) він з’являвся із завидною регулярністю, ніби декларуючи серйозність намірів (ось дивіться – все на виду!). Але признатися своїм? Їхній націл на Ізраїль, оформлення документів, продаж майна, списування із родичами й знайомими. Ейфорія впереміж із мандражем (як воно там поведеться? а раптом не вийде? не приживуться? не опанують іврит?). Все майже було готово і впиралося у документи. Сумніви у батьків також викликало його навчання (все таки реальний фах, та й диплом Шевченка «там» ніби котується…). Ще два курси… Не кидати? Чи кидати? Довчитися і втратити два роки? Зберегти два роки й розпочати навчання на нову вже в Ізраїлі? Сказати їм зараз про Катю? Все було б набагато простіше (хоча… хтозна?), якби вона теж мала хоч якийсь мінімальний стосунок до Ізраїлю (він навіть її батьків взявся розпитувати і скрушно відзначив, що тут зовсім інша етнічна чистота).

    Але ж Катя була така чудова! Просто виняткова дівчинка (певно, ще дівчинка? а як інакше? їй всього два місяці назад виповнилося вісімнадцять!) і не лише тому, що була гарною. Навколо повно було вродливих дівчат, повз яких проходив, витріщався, можливо, навіть щось відчував і спокійно (інколи, чого вже гріха таїти?, роз’ятрено) йшов далі. Але Катя була якась особлива. Пригадав, як вперше почув її вірші – ніби відкрив для себе оцю дивну українську мову, таку анахронічну тут – у великому мегаполісі (так-так, Катя віршувала українською – і це теж вражало, бо народилася й виросла в Києві, звідки у неї цей націоналістичний накал?). Потім, цей дивний життєвий вибір – філологічний факультет? Кому це зараз потрібно? Можна захоплюватися віршами, але ж життя? Воно диктує зовсім інше. І звісно, хор. Їхнє перше побачення – її виступ на концерті, цей ніби воскреслий рядочок Блока, «девушка пела в церковном хоре»… Вона співала, щоправда, в університетському, але він, завжди чутливий до мистецтва, сприйняв це за знак – це і є вона, та сама! Повз таку неможливо пройти! Вона, звісно, про Ізраїль нічого поки не знала (хоч, може, про щось здогадувалася? він неодноразово заводив мову про те, як там гарно живеться колишнім однокласникам та іншим знайомим, тактовно замовчуючи родинні зв’язки), але ж мала дізнатися? Коли? Як? Про те, щоб взяти її з собою… Батьки… Обставини національної приналежності… Все було надто складно! Та життя – одне. І чи варто замислюватися про нього аж так глобально? Зараз – ось є воно, можливо, кохання (обоє вони так це і називали), а завтра? Хай це буде завтра, та й по тому.

    Ось на доріжці з’явилася вона. По-літньому відритий сарафан, не викличний чи вульгарний, але все ж дражливий відвертими лініями (за смак він теж цінував її, як за певну, у багатьох відсутню чесноту), мінімум косметики, довгі коси, що вільно розсипаються від ходи. От тільки… Скільки вже просив…

    - Привіт, Катрусю! Люба! Візьми серветочку! Сонечко! Зітри цю помаду! Ти й так гарна! Чесно!

    Так вдало все склалося. Навмисне не придумаєш. Квартира їхніх знайомих, що вже декілька років щасливо насолоджувалися життям у тій самій землі обітованій (його батьки здавали її за довіреністю – на правах друзів), саме звільнилася від чергових квартирантів. Нових поки що не було. Леонід тайкома взяв ключа від цього помешкання. Це був такий шанс! А де ж іще? У себе вона не погоджувалася, та й там весь час хтось крутився… У нього – це теж була якась фантастика (його мама працювала вдома). Так що треба було хапатися за цей шанс.

    У нього ще ніколи не було нічого. Ні з ким (їй він, звісно ж, натякнув, що має досвід… як визнати, що це для нього вперше? та й прочитавши так багато на «цю» тему, вже й сам повірив, що таки досвідчений). Про Катю – він не сумнівався ні хвилини, якось думка навіть не працювала у цьому напрямку. Він був би не розчарований (ні! це навіть не те слово!), він, певно, був би прибитий, якби дізнався, що у неї вже «було», що вона має, хоч і мінімальне, але власне, не вичитане, уявлення про це. Така скромна відмінниця, домашня дівчинка…

    Минулого літа Катя вступила до університету. Стільки мрій – планів – сподівань – відкладених вражень – емоцій! Радість від здійснення омріяного! Життя – воно таки прекрасне! Бо має такий чудовий багатообіцяючий початок! На дачу так не хотілося – нудота без просвітку, але хто ж поможе батькам? Та й сидіти у місті весь час? Приїхала на тиждень (максимум – на два), але залишилася там до кінця літа. Причина була проста – крім таких знайомих Мар’янки із Юрою – сусідів і друзів, приятелів дитинства, майже рідних, які були із місцевих, з’явився Антон.

    - Антон? Це хто? – спитала вона у Мар’яни, яка за неповні півгодини вже встигла раз сто (не менше) згадати це ім’я.

    - Салют, девчёнки! – біля Юри стояв він – худий, довгий, смаглявий, із в’юнкими пасмами непокірного волосся (майже Електроник із фільму її дитинства), і привабливий із першого погляду – Антон.

    Кому він міг не сподобатися? Приїхав здалеку до родичів на відпочинок (цей російський прононс, незвично правильна вимова й наголоси видавали й без того, що він нетутешній, але правда просто приголомшувала – із Петербургу! це ж треба!). Закінчив перший курс престижного факультету не менш престижного вузу (мати рідна! хто там тільки не вчився!). Він був просто вражаючим – співав під гітару Цоя (не полінувався, привіз інструмент із собою), робив стійку-переворот, як акробат, розгойдуючи своє довге тіло, плавав і пірнав не згірш за рибу. Але найголовніше, читав з пам’яті поезію Блока, Аненського, Гумільова, Ахматової (увесь вік російської срібної поезії, знаний виключно з хрестоматій, зазвучав якось так… навіть не по-особливому, а в авторському виконанні – виконанні Антона). А вони втрьох (вона й Юра із Мар’яною, які були двоюрідними братом і сестрою) враз принишкли біля нього. Він затьмарював всіх, диктував і визначав розклад дня, місця здибанок, умови гри чи радше якоїсь веселої дурні (не важило у що, не важило як, чи у м’яч, чи в картярського «дурня», просту шкільну гру «слова», «міста»), очолював їхні походи на дискотеку місцевої бази відпочинку. Тут, на цьому літньому, огородженому простою сіткою, танцювальному майданчику, Антон врешті зробив вибір між Катею і Мар’янкою (це вперше відчуте суперництво особливо вразило Катю тим, що, власне, супротивницею стала та, яка вчора, й у минулому, й позаминулому, й поза поза минулому році була подругою). Оці всі безкінечні дуелі-поєдинки між ними (хто краще зможе насмішити Антона, хто буде грати із ним у парі, кого першого він, зробивши із Юрою імпровізовану приступку зі сплетених рук, підкине в охолоджуючий вир Десни?) закінчилися із офіційним запрошенням на повільний танок… Мар’янка відразу щезла. Юра ще тупцював якийсь час, про щось перемовляючись із знайомими дівчатами, але врешті і його не стало.

    Перший поцілунок… З ним! Цього не забути ніколи! Потім будуть інші поцілунки (багато чи мало – хто їх рахуватиме?), спершу, звісно ж, з ним, пізніше – з кимось іншим... Але цей… Вперше відчута ніжність, довіра, якесь ще неусвідомлене бажання і оце невисловлене, але відчуте – нехай – це – не – закінчується! Ніколи! Нехай його руки обіймають! Його губи цілують! Полиски місячного сяйва промальовують і промальовують на Десні доріжку!

    Він… Антон… Чому всі грані буття зійшлися в ньому? Одному? Він був такий, про якого завжди мріялося! І водночас він був зовсім не такий, яким уявлявся у снах – мареннях – проекціях – візіях майбутнього життя. Оце вигоріле до білого буйне волосся і майже циганська засмага (на це реагували всі! без виключень!). Майбутній фах поважного фінансиста і схильність до епатажу, безкінечної дурні й розігрування. Але всі ці його вади й чесноти були ніщо у порівнянні з цим успадкованим від батька прізвищем на «ко» й абсолютно свідомою декларацією своєї російськості, її первинності й вищості стосовно всього «мєснава»… Всі вони втрьох – Юра, Мар’яна та Катя – не змовляючись запопадливо перейшли на російську. Особливо тяжко було наломлюватися брату й сестрі, які, живучи в тридцяти кілометрах від столиці, ніколи майже й не чули тої російської, хіба що злощасний суржик, завдяки котрому всі слова, інколи перекручені й перенаголошені, оглушені фрикативним «г», давалися їм відносно легко. Для

    Каті ж, яка останнім часом намагалася розмовляти українською, хай книжною, ніби виписаною зі шпальт словників, але своєю – рідною – національною, це стало перманентним докором сумління, який, звісно ж, частково нівелювався усвідомленням того, що Антон таки зовсім не володів їхньою мовою. Хоча це й не важило. У тому питанні, яке вона задавала собі повсякчас (а одного разу навіть із якоюсь дитинною безпосередністю наважилася задати і йому), це не важило нічого:

    - Слухай! Чого ти так до всього українського?.. Невже ми й, справді, такі вже селюки? Чого українці так тобі не подобаються?

    Антон міг не знати української, хоча й був на половину українцем (та й, зрештою, де б мав її опанувати? поза межами України, якщо навіть не всі й тут її знали та розуміли?), але він міг не забивати їх постійним декларуванням вторинності. «Чи була б Україна, якби Росія не виграла Вітчизняної війни?», «яка у вас література? хіба ваших письменників знають у світі?», «у вас ніколи тут не було ні батюшки-царя власного, ні держави!», «ви ж – хохли! хохлома, одним словом!».

    Він просто не знає, але вона йому розкаже! Ніколи не чув, але від неї почує! Про все! Про Трипілля – Скіфів – Княжичів – Престольний Київ – Січ – Крути – Сандармиг – Соловки! Вона ще не знала у свої сімнадцять (потім, звісно, відкрила для себе цей закон буття), що світогляд вісімнадцятирічного – цілком сформована річ, у яку вже, на жаль, не можливо внести жодних змін чи корегувань…

    Це сталося вперше, коли він сказав їй, що за тиждень їде:

    - Прийдеш сьогодні до нас десь після п’ятої? Знаєш, я вже двадцять шостого поїду… Хотів побути з тобою…

    Літній розморений спокій. Відчинені навстіж двері й вікна тьоті Аллиної дачки, де жив Антон. Нікого нема – всі на Десні, ловлять останні сонячні дні. Її домашні теж пішли на Десну, а вона упросилася побути вдома – болить голова (певно, на сонечку перележала).

    Чи має це бути тут і зараз? Із ним? Чи варто чекати того – самого – єдиного, із яким під вінець (так, зрештою, в один голос радили мама й бабуся, наводячи безліч дидактичних «прикладів» з життя і без кінця повчаючи, як мають поводитися пристойні дівчатка), чи жити «повним життям» (невідомо взагалі, коли воно буде те заміжжя, та чи й буде?). Всі ці питання навіть не виникали у Катеній голові (хіба що постфактум, коли вже й розмірковувати, власне, не було над чим), не з’являлися, не народжувалися. Більше того, вона якось і не припускала, що Антон замислюється над «цим», чи планує «це» (хіба що жартома? підколюючи? висміюючи «взгляды – девушки – пушкинского – века»?), адже вони знайомі якихось неповні два місяці…

    Заскочена зненацька («но ведь ты же знала, что это непременно будет? или ты не любиш меня?»), але ж… Але ж, як відмовити Антону, про якого сама ж днями й ночами строчила вірші («ну ладно, прочти… хотя на вашем тєлячем…»), сама жартома називала Блоком (і він приймав це, як належне – «не ты одна заметила»), сама визнала, що він єдиний – на – цій – планеті – і – навіть – у – космосі – такий (а іншого? якого іншого? хіба може бути після Антона хтось інший?), сама радісно підтвердила, що – і – я – тебе – теж!

    - Тебе не могло понравиться! У тебя же первый раз! У женщин так не бывает!

    Вона сиділа на його ліжку, звісивши ноги, а він поклав голову їй на коліна («хочу спать! устал!»). Перебирала непокірні в’юнкі пасма. Його волосся… Таке рідне… Воно пахло чимось дуже знайомим – полем, Десною, літніми яблуками. Сонячне світло пробивалося крізь старосвітські, але біленькі й накрохмалені, тьоті Аллині фіранки. Розсипи візерунків на підлозі, повторені контури вибитих квіточок на шафі, одна з дверей якої була дзеркалом. І там, у цьому трохи тьмяному люстрі, Катя побачила оце дивне видиво, яке закарбувалося у пам’яті назавжди – гола вона (лише білі трикутнички від купальника світяться на засмаглому тілі), і Антон (звісно ж, теж без одягу) – довершений своєю статурою, бронзовим кольором тіла із білими залисинами сідниць, ніби антична статуя бога Аполлона із підручника світової історії, тільки жива, тепла й… кохана.

    - В – моём – доме – не – видно – стены… Я – слеп – но – я – вижу – тебя, - наспівував Антон під гітару. Їй давно треба було бути вдома (знову буде сварка – вичитування – питання – істерики…), але ще не було «цього», бо ще не всі сплять, ще не всі вклалися у цьому домі… А без «цього» – на останньому тижні їхнього існування – тепер ніяк! Ні йому, ні їй («детка! а ты шаришь в этой теме, хоть и маленькая совсем!»).

    - Ну, прощай, моя хохлушка!

    Хохлушка… Це, певно, така невесела птаха, як ота давньоруська чайка-зигзиця. Що ж літай, чаєчко, над сумною осінньою Десною, над дачними будиночками, утиснутими в шість стандартних, відведених за схемою квадратів. А краще не потикайся сюди зовсім – до весни, до літа, до повного зцілення.

    Ні зальотів (це теж життєвий фарт!), ні дзвінків (якщо не рахувати тих двох офіційних «як ти доїхав – спасибо, все хорошо»), ні минулого, ні майбутнього, лише вірші – вірші – вірші, сумні, як осінні листочки… самотні, нікому не потрібні, як зужиті пожухлі квіти у вазі. Ті самі квіти, польові, зірвані ним для неї. Їх випадково забули на столі в кімнаті (просто не викинули на смітник, коли закривали дачку на зиму).

    Де проходить та межа, коли кохання переростає у свою протилежність? Із яких глибин підсвідомості виринає люта ненависть, до того, кого ще вчора обіймав – цілував – віддавався?

    Коли батько їй сказав (це було наприкінці жовтня), що їй дзвонив «молодий чоловік із приємним голосом» («ні-ні! він не назвався, лише спитав, коли ти будеш?»), вона відчула, що літо повернулося – хай на день – годину – відстань дзвінка! Але це дзвонив не Антон, це був Леонід, давній знайомий, серйозний, розумний, ґрунтовний в усьому до дрібниць.

    - Де ми можемо зустрітися? А приходь на цьому тижні на концерт в центральний корпус! Я буду виступати – співаю в хорі.

    І він прийшов. Із великим букетом – урочистий і дорослий – справжній кавалер. Леонід був таким несхожим ні на кого із її знайомих молодих людей (вона навіть не відразу наважилася назвати його Льонею – так просто, по-домашньому…), і найменшою мірою, звісно, скидався на Антона, радше був його антиподом. Він відразу погодився розмовляти з нею такою-сякою українською, хоч і був із абсолютно російськомовної, за всіма міськими розкладами, родини («жили по всякім городам і вєсям»), цілком щиро захоплювався її віршами і співом, і навіть перейнявся питанням її родоводу, роздивляючись запропонований батьками альбом із старими пожовклими світлинами.

    Ні. Космосу не було. Не було польотів. Не віршувалося. Але була дружба, спільні інтереси, постійні теми для обговорення, «культурні» походи у музеї – театри – виставки, зрештою, його КВН-івська розвесела компанійка, яка прийняла її, ніби рідну. Поступово народилося захоплення. Та й як таким можна було не захопитися? Ерудованим, розумним, начитаним, із своєрідним (але менше з тим) почуттям гумору? Але, найголовніше, до Льоні була інтуїтивна довіра. Навіть тато врешті прийняв його («не те що той, «літній», прости, Господи!»). Мама зронила якось, що «за таким будь-яка проживе, мов за камінною стіною». От тільки… до себе Льоня її не запрошував («це моє особисте життя – до чого тут батьки?.. ще не на часі… мама часто хворіє, а зараз взагалі на лікарняному»).

    Чи було це кохання? Чи можна було ствердно відповісти на це питання, знаючи як можна шаленіти – горіти – божеволіти від одного лише дотику?

    «Це було вікове!» – переконувала себе Катя. Люди дорослішають і їхні чуття змінюються. Вперше, певно, закохуються саме так, ніби впадають у лихоманку… А потім одужують, вже мають імунітет і зрілі почування. «Він мені підходить. Він такий, яким має бути мій хлопець», – написала Катя у своєму щоденнику. Про те, що це був вибір розуму, а не серця, вона не зізналася… навіть собі…

    Льоня довго не міг відкрити дверей, чи то від хвилювання, чи замок і дійсно був «із секретом»?

    - Завтра підемо до мого товариша на квартиру? Він, правда, зараз не в Києві. Просив приглянути… А потім ще кудись сходимо, добре?

    Катя чула, як стишився його голос (навіть телефоном передалися ці флюїди неспокою!), розуміла, що він чекає на її відповідь (бо ж і так ясно, чого йти на чужу квартиру, коли хазяїв нема?). Все вже між ними було погоджено, чого ж їй тепер комизитися? От тільки… Вона так і не змогла розповісти Льоні про «перший раз» (та й чи треба? але ж не сказати теж не випадало? може, безпосередньо «перед»? чи вже після того «як»?).

    «Цього разу все буде добре! Льоня – такий як я! Ніби моє продовження! Він мене кохає і розуміє!» – занотувала Катя після їхньої телефонної розмови. Їй хотілося близькості із ним? У процесі стане ясно? Він же не буде її силувати? Звісно, ні! Хто завгодно, тільки не він! От тільки, коли він ніжно лоскоче її по колінцю, чи намагається опустити руки з талії трохи нижче, замість знайомого гарячого тепла виникає якесь тупе одерев’яніння. Але це мине? Мабуть, мине.

    Вже випито було півпляшки вина із принесених Льонею пластикових стаканчиків (не варто брати хазяйські… не відомо, хто тут квартирувався…), але все йшло якось не так. Катя була зажата (певно, від хвилювання… перший раз… воно й ясно), вона цілувала його, але не жагуче, а ніби механічно (хоча це не зовсім те слово). Попросила опустити жалюзі, потім – розкласти диван (так буде більше місця!).

    - Перший раз завжди нелегко… але головне – почати… – ніжно шепотів Льоня їй на вушко. Він стягнув із неї білизну (сарафан вона зняла сама. яке полегшення! бо опанувати ці крючки із шнурком на спині… це теж не з першого разу вийде…), тепер залишилося небагато – стягнути власну, а далі… вже природа візьме своє.

    Він пестив Катю так, як знав (чи думав?), що треба (компетентні джерела радили! вагомі видання підказували, як слід поводитися з жінками!), намагаючись розворушити її, завести, втягти в процес. Вона теж рухалася у межах жанру, але коли за тими ж неписаними правилами їй треба було взятися за нього, раптом вся зажалася:

    - Льоня, ти що єврей?

    Механічно махнув головою і не міг зрозуміти, що з нею відбувається? Чого це раптом сіла і вкняпилася кудись в стіну? Єврей – не-єврей? Чи це важить зараз? Раніше її не обходила його національна приналежність, навіть питання ніколи такого між ними не виникало, хто ким є і чи охрещений – освячений, чи син колишніх партійців? Чого це їй заманулося це з’ясовувати? І саме зараз?

    - Це так… після обрізання?

    - Як – так?

    Подальший Катін вчинок його просто шокував! Згребла свої і речі й кинулася до ванної.

    - Вибач… я не можу… певно, іншим разом…

    Він провів Катю додому, зловив першу-ліпшу тачку, яка їхала до центру (ні! тіснитися у громадському транспорті після всього пережитого сорому, ганьби, приниження? вона йому відмовила! і чого?), повільно плівся через скверик Чкалова до свого будинку. Усі вільні лавиці позаймали парочки, які цілувалися – милувалися без жодних упереджень і забобонів щодо національних – моральних – релігійних ознак… Ніби на зло! А йому дісталася така-от чудна (справжнє чудовисько, чого вже там…), голова якої забита якимись дурницями чи вичитаною старосвітчиною (або ж самостійно вигаданими фантазіями, від чого, однак, не легше).

    - Льонічка! Де ж ти ходиш? У такий день?

    Мовчки дивився на батьків, які вдвох вийшли до передпокою (ніби на Новий рік чи день народження, коли необхідним є сімейний кворум – для підсилення урочистості) і щасливо переминалися, тамуючи дурнуваті посмішки.

    - Льонічка! Є! Ми отримали дозвіл від міграційної служби Ізраїлю! І тьотя Рая сказала, що допоможе замовити нам квиточки за пільговим тарифом!

    Слухав батьків, які навперейми поспішали донести до нього цю радість, цю пісню пісень, і ніби не чув їх (чи просто зміст сказаного ще не просочився – не осів у голові?). Всі думки крутилися навколо Каті, її останніх слів про те, що все буде, «це вже точно!», але наступного разу (якого наступного? може, йому через тиждень вже доведеться полетіти звідси… назавжди…).

    - Льонічка! Чого ж ти не радієш? А! До речі! Тобі щойно дзвонила та дівчинка… яка не має звички називатися… вона трохи не вихована… А хто її батьки? Вони хоч євреї?

    Та він уже був не з ними. Швидко схопив телефон і побіг до себе в кімнату.

    - Я буду дзвонити! Потім поговоримо!

    Лежав, уткнувшися обличчям у подушку. Заходила мама – вдав, що спить. Поправила подушку, забрала телефон і вийшла.

    Катя назвала його зрадником, коли він півгодини назад їй все розказав про Ізраїль, про переїзд, про своє нове життя на новій батьківщині (може, не варто було поспішати? сказав би ліпше вже завтра й наживо, але так хотілося поділитися радістю із нею, найріднішою!).

    - Я приїду за тобою! Може, через рік, а може, й раніше! Там дуже гарно! Ми будемо щасливими, ось побачиш!

    А вона? Сказала, що у неї інша батьківщина, і що вона нікуди не поїде! Хіба не дурна? Просто хвора!

    Рвучко встав, дістав їхню спільну фотокартку із шухлядки свого столу і відірвав її, отак просто розчахнувши їхнє злите зображення на дві половини! Відірвав від себе! Назавжди!

    Обговорити...