Куди втому стелиш, навіщо?

Збірка поезій «Куди втому стелиш, навіщо?»

Автор: Тарас Іванів

Photo by www

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 85
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Куди втому стелиш, навіщо?;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;
  •  © Тетяна Чорновіл

    СТІКАЄ ЧАС У ТАЇНУ ГОСПОДНЮ

    Тріолет

    Присвячую світлій пам’яті Тараса Іваніва

    З небес печальних сипле сніг помалу, 

    І передчасно тане в вишині, 

    А з ним і в холоди думок сумні

    З небес печальних сипле сніг помалу.

    Про те, що ненародженим розтало, 

    Враз розчинившись в Часу густині, 

    З небес печальних сипле сніг помалу

    І передчасно тане в вишині…


    Куди й навіщо стелишся, дорого?

    В яку примарну таїну світів?

    Морозив снігом жах передчуттів, 

    Куди й навіщо стелишся, дорого…

    А в серці здогад болем тріпотів, 

    В полоні запитання непростого:

    Куди й навіщо стелишся, дорого, 

    В яку примарну таїну світів?


    Землі покайся в прихоті – летіти, 

    Вагу здолавши прощених гріхів, 

    Наперекір знаменням ворогів, 

    Землі покайся в прихоті – летіти.

    Й тоді, як без тяжіння ланцюгів

    Між зір ласкавих линеш мерехтіти, 

    Землі покайся в прихоті – летіти, 

    Вагу здолавши прощених гріхів.


    В огні звільнившись від земної плоті, 

    Душа пекучим снігом вниз летить, 

    А вірш – щемливий спогад тріпотить, 

    В огні звільнившись від земної плоті!

    З небесних вільно-зоряних суцвіть

    До дум земних у радості й скорботі, 

    В огні звільнившись від земної плоті, 

    Душа пекучим снігом вниз летить…


    Стікає Час у таїну Господню, 

    Щоб бурями обпитись зір земних?

    Ховаючись від сподівань гірких, 

    Стікає Час у таїну Господню?!

    Лиш вірш пророче сніг сипнув і стих, 

    Зітхнув луною крізь небес безодню:

    – Стікає час у таїну Господню, 

    Щоб бурями обпитись зір земних…



    Перечитуючи вірші:


    «Куди ти, душенько, де сльозами течеш?»

    «Куди втому стелиш, навіщо»

    «Ти бурями обпився зір земних»

    «Покайся, дню, у прихоті – летіти»

    та багато інших…


    Згадуючи друга добрим словом і щирою присвятою…

    Обговорити...



  •  © Тетяна Чорновіл

    ДУХОВНІ СТРУНИ СОНЕЧКОМ В ВІКНІ

    Чуттям таємничих неземних світів насичені поезії Тараса Іваніва. Доріженька загостреної болем уяви манить у безмежжя між їх полюсами. І поет, зачудований незвіданою красою таємничих Божих просторів, у спалахах уяви, мов у снах, на мить відхиляє завісу незвіданого.

    Земний же світ не балує Тараса. Приходиться і гепатись конкретно, пхаючи під гору саночки свого життя, і творити, радіючи Сяйву Господньому, а також робити помилки, топчучись по слідах минулого… Духовні струни сонечком в вікні до часу допомагають здолати «п’явку смерті» і знову ширяти вільним птахом на крилах мрій, передчуваючи чари перетворення, незбагненного переходу.

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Куди втому стелиш, навіщо?

    Куди втому стелиш, навіщо?

    Доріженько – марні сліди…

    Корчами, зірками, вогнями –

    В неспокою хмар полони.

    Чого супротив вітру волі

    Втиснула між стел полюси

    Із різних світів, щоб конали

    У пустці, де глуш і ліси?

    Земною безвихіддю втоми

    Лезуєм простори крильми.

    Дорого, чи ми, в себе, вдома, 

    Чи в стінах старої тюрми?!

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Таємниця ночі

    Велика Божа таємниця - 

    Небо зоряне ясне. 

    Як найніжніша чорна киця 

    Огорта воно мене. 


    Я лечу серед планет - 

    Красота не звідана. 

    Не залишу цих тенет… 

    В моїх снах розвідана. 


    Що за цим сузір’ям є? 

    Хочу я пізнати… 

    До світів нових, де є, 

    Хочу долітати. 


    На окраїнах всього 

    Залишусь навічно. 

    Десь я тут з тобою Боже 

    Буду жити вічно. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Хто зі мною

    Я вичерпав весь свій потенціал 

    І що? Я впав? Та ні, не впав. 

    Я гепнувся конкретно. 

    Так боляче й дотепно, 

    Що декілька вже місяців підряд 

    Не можу поскладатись у робочий ряд. 

    Усе безладно хтось розкинув, 

    В середину фобії підкинув. 

    Якихось комплексів жбурнув, 

    А потім все цей гад забув. 

    І як мені з цим всім боротись, 

    Ще й на косу не напоротись? 

    Бо баба ця із нею всюди, 

    Все лазить, де не просять люди. 

    І все це було б не так сумно, 

    Щоб з цього вилізти розумно. 

    Було би добре знати нам, 

    Що на верху рішили там. 

    Може збирати вже валізи, 

    А ще ж передзвонить до Лізи, 

    До Каті, Люди, Тані, Гані, 

    Ще взять з собою якусь пані. 

    Шо – шо, не можна? От зараза. 

    Не лізе в голову інакша фраза. 

    Буду за вами сумувати, 

    Хорошим духом повернусь до хати. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Сяйво Христа

    Земля вмилась в ніжнім сяйві, 

    Що зійшло до нас в віках. 

    Кожен рік ці ніжні струни 

    Грають щастям у серцях. 


    І співають вони хором, 

    Із Христовим б’ються в такт. 

    З святом цим приходить спокій, 

    Сум розчавить наш кулак. 


    Воскресіння не торкнулось, 

    А обняло усіх нас. 

    Християн всіх величає 

    День Великий, що нас спас. 


    П’ємо сили в Дусі Божім, 

    Грають промені чудес. 

    Якщо серденько в тривозі, 

    Лиш скажи – Христос Воскрес! 


    І Воістину Воскресне 

    Душа твоя – радість ллє, 

    І незчуєшся, як легко, 

    Тіло в святі далі йде. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Мої саночки

    Це тільки сон, глибокий сон! 

    А я уже злетів на трон! 

    Подумав, грішний, що скрізь був, 

    Що відчай смерті осягнув. 


    Не дав Господь… А може дав? 

    Усе, що сталось, я шукав? 

    Ішов шляхом десь підсвідомо, 

    Де дійсно було все знайомо. 


    Здавалось часто – тут я був! 

    І це вже було – лиш забув! 

    Я йду, топчусь в своїх слідах, 

    В давно минулого літах. 


    О, як же помилки минути, 

    Якщо тут йшов? Всіх обманути! 

    Ось тут і Божа заковика: 

    Куди б не йшов, моя лиш пика 


    Червона в дзеркалі маячить, 

    Ну хоч накрий, щоби не бачить 

    Його малюнками бурди? 

    Думки з’їзджають… Ви куди..? 


    Я санки довбані знов пхаю 

    Життя свого. Куди? - Не знаю. 

    Та кажуть люди, щоб кататись, 

    Ой як же треба їх напхатись. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Сонечко в вікні

    Солона туга в’їлась димом в очі, 

    Ховаючи надію десь між хмар. 

    В дуеті заспівали серед ночі, 

    Сльозами награвають пісню чар. 


    Сопрано в серці вовком підвиває, 

    З’їзджає в пентатоніці сумній, 

    Аж мозок сів в болоті і моргає 

    Блідому відгомону тіней моїх мрій. 


    А спину знову свердлить п’явка смерті. 

    Прокусить, ой проб’ється до душі. 

    Я лиш сміюся, бо залишились уперті 

    Духовні струни - сяють сонечком в вікні. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Сонне марево

    Заберіть мене на крилах 

    Мої мрії у краї, 

    Де живете ви щоденно, 

    Суму няньки молоді. 


    Вже набрид гармидер тіла, 

    Цей колапс у голові. 

    Заберіть усе кохані, 

    Сльози киньте на Землі. 


    Візьмемо тебе з собою, 

    Не усього, а лиш сни. 

    Злетимо на горизонти, 

    У прекрасний світ весни. 


    Відігрієш душу сонцем 

    І напоїш з джерела 

    Найсмачнішою водою, 

    Яку Боженька дала. 


    Тут забудуться навіки 

    Всі супутники земні. 

    Біль пройде, зімкни повіки, 

    Ми залишимось одні… 


    Та не час святого щастя, 

    Серце крок рахує в такт, 

    І думки – лихе напастя, 

    Мої мрії вкрали .., - факт! 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Вільний птах

    Ти вдихаєш новий світ, 

    Ледь не щодень, сотню літ 

    Десь високо в небесах. 

    Ніч – самітник у лісах. 


    Де в цей раз несуть тебе 

    Вітри – танці? Шлях кладе 

    Біле сонце з позаранку. 

    Крик сумний твій на світанку. 


    Помах крил росу збиває, 

    А стихія одягає 

    Перо довге в чорний цвіт… 

    Це твій дім – широкий світ. 


    Вся планета – вільний шлях. 

    Граціозний, сонний птах. 

    Ворог – дощ, – ти все стерпиш… 

    Ти не дбаєш! Ти летиш! 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Перехід

    Сніжком вії притрусило. 

    Він розплакався, смішний. 

    Десь літав, в світах крутило, 

    Малював узор складний. 


    В кожній стрілці ідеалом 

    Своє тіло прикрашав. 

    Найтендітніший…Все даром! 

    Цей прекрасний сон розтав. 


    Крапелька скотилась ніжна, 

    Знов в повітрі замерза. 

    Бал емоцій… Білосніжна 

    Мчить на зустріч…Це ж земля ! 


    Грають в сонячному сяйві 

    Дрібні зайчики крижин. 

    Сніжок плаче і радіє, 

    Що тепер він не один. 


    Зігріває світ цей вічність 

    Перетвореннями чар. 

    Бавиться свята циклічність – 

    Невблаганність Божих кар. 


    Із землі усе повстало, 

    В ній з віками розтає. 

    Як же мало, дуже мало, 

    Часу нам Господь дає. 

    Обговорити...



  •  © Тетяна Чорновіл

    ГАРЯЧИЙ ХЛІБ ДУМОК І СЛІВ ЖНИВА

    Життєві сили тримаються на волоску. Передчуваючи, що хтось невидимий в будь-який момент може «скласти машину часу», поет знову й знову привідкриває завісу снів, і метелик душі бринить незвіданим Світлом Духу.

    Там, де слів нема, а лиш блаженне почуття між думками, колись буде його відпочинок, остання грань. А поки, вернувшись вів спалахів снів-передбачень у свій земний світ, Тарас живе звичним життям: ненавидить московські окови, любить близьких людей, доньок, кохає дружину, пише вірші.

    Побачене в спалахах снів проситься в рядки, і він на слух, як професійний музикант, підбирає музику слів, творить вірш, як картину. Тому й застерігає від створення «сліпих картин», коли Думки і Слово… плащаницею укриті.

    Тарас порівнює думки з запахом Святого Хліба, а Слово – зі збіжжям Багатих Жнив. Він з завзяттям втомленого птаха збирає дивину слів по кутах свідомості.

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Волосинка

    Чого ж так боремся завзято, 

    Коли звелись на волосок 

    Життєві сили. Гарне свято – 

    В майбутнє вічне вільний крок. 


    Немов піскар у їдкій солі, 

    Ми клянчим в Бога – поможи… 

    Ще вчора – лев своєї долі, 

    І раптом хлоп… одні гріхи. 


    Одні гріхи марудять масу 

    Тепер вже сіру в голові. 

    Склав диригент машину часу – 

    Все доспівали солов’ї. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Завіса снів

    Сотвори у собі диво, 

    Привідкрий завісу снів, 

    Щоби сонце забриніло 

    У серденьку. Милий спів 


    Ніжно обійняв світанок, 

    Немовлям зродився в світ, 

    Без набридлих забаганок. 

    Крикни небесам – привіт! 


    Крикни ще! – і ще гучніше!!! 

    Ти – Господній плід уяв. 

    Обійми прекрасний Всесвіт, 

    Що у собі Дух прийняв. 


    Граціозні крила м’яко 

    Ледь торкнулися душі. 

    Що це? Легким переляком 

    Думки дременуть в кущі. 


    Ти не ангел – твій ангелик 

    Світлом – ще чимсь забринів 

    Тіло легке, мов метелик, 

    Аж в устах забракло слів. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Шовковий шлях

    Зникають дні під білим покривалом, 

    Що час прискіпливо для них осібно сплів. 

    Довів! 

    Довів, що марно душу лікувати інтегралом, 

    Кувати в кузні – теж усе надаром. 

    Така припленталась. 

    Таку Господь привів. 


    Зупинка тут – шовковий шлях Галактик. 

    Що далі? Відпочинок і остання грань. 

    Дань! 

    Дань Всевишньому поміж таємних практик, 

    Для тіла – недоступна межа тактик. 

    Прекрасне в надзвичайному – 

    Політ за обрій сподівань. 


    Це ‘‘щось’’ ніяк не стелиться рядками 

    Там слів нема – блаженне почуття. 

    Я! 

    Не я, а щось безмірне між думками, 

    Надшвидкісний потік поміж стежками. 

    Вперед, в прекрасне – 

    До нового пізнання! 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Музика пливе

    Зашклилися вікна дороги до Раю, 

    Прийом закінчився, звелись Небеса. 

    Отче ріднесенький, можна десь скраю 

    Приб’ється кораблик душі Тараса. 


    Широка, між клавіш, приблудою стала, 

    Витала в мелодіях різних шляхів. 

    Десь трохи пошлялась, загалом не впала, 

    Усе ж під поріг її Твій я привів. 


    Пусти нас розтанути в вічнім спокою, 

    В міжзоряну музу, в мелодію снів. 

    В тім часі зігнувся, та слухаю Твою 

    Святу, чисту музику праведних слів. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Слово в картині

    Не хочеться черкати

    Картини для сліпих,

    Для них, це певно, марне мальовидло.

    Штукар порепав руки,

    В пюпітрі рух застиг.

    Всі кольори скисають,

    Як старе, в цвілі, повидло.


    Обглодані кістки,

    У павутинні притч,

    Ще Босхом. Ієронім вмів смішити.

    Мурррзилки роздавав,

    Були, як Божий смич.

    Віки пройшли. Хто смів ще так творити?


    Стропцини мозкові,

    Страшидло больове.

    Не має тріску в суміші розпитій.

    Ще біси голосять?

    Ні! Дзеркало криве.

    Думки і Слово…

    Плащаницею укриті.

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Святий фонтан

    У твоїм світлі побачу промінь –  

    Яскраве Слово багатих жнив. 

    Живеш далеко, живеш, де зорі. 

    Водночас в кожнім ти дух лишив. 


    Страждання – мізер, страждання – двері, 

    У неосяжність – святий фонтан. 

    Такі смішні, які ж дешеві 

    Грошові казки – людський обман. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Отче наш

    Отче наш добрий – чарівного промінь, 

    Молочної річеньки в казочці повінь. 

    Тепло найніжніше у світі заглади, 

    Пожива безмежна в лещатах блокади. 

    Візьми мою душу, візьми мою суть, 

    На ручках Ангелики хай понесуть. 

    Відкриються стулки прекрасних світів, 

    Щоб я там одвічно з Тобою летів. 

    Щоб злитися поглядом Твоїх очей, 

    Де більше не буде злиденних ночей. 

    Молитвою вічною благо пройме, 

    Де Дух Твій назавжди мене обійме. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Гарячий хліб

    Я розтоплю в собі сумніви грішні, 

    Любов’ю змиватиму чорні сліди, 

    Залишені мною у зраді колишній. 

    Тепер лише бачу, куди маєм йти. 


    Стезі наші праведні в ніжному листі, 

    В якому заюшені скалки в п’яту 

    Вколоти так хочуть – чорти особисті, 

    Щоб лише звернули ми з цього шляху. 


    В дитинній усмішці прийму своє небо, 

    В дитячих сльозах розміняю журбу. 

    Думки хай живуть в мені запахом хліба –  

    До істини блага, до вічного сну. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Втомлений птах

    Повільний Стікс розкинув води, 

    Розплескав лемент тісноти. 

    Ввігнувся берег, мов із соди – 

    Розмив потік сліз кислоти. 


    Скелясті долі вимирають, 

    Їх у лахміття душі рвуть. 

    Чумні, у вічність зазирають –  

    Між сріблом думок сіра ртуть. 


    Дурненькі знаки сповідають, 

    Не відають – нема кінця… 

    Що всі у вісімці, не знають, 

    Бо вічний час у цього дня. 


    Останній подих - або спокій, 

    Або ж в’язницю сургучу  

    Несуть в собі пустельні кроки. 

    Без Бога ноги, як з свинцю. 


    Здавалося біг, а ні – на місці 

    Розкидав слово по кутах. 

    Прибилась стежка в палім листі, 

    На берег, де втомився птах. 

    Обговорити...



  •  © Тетяна Чорновіл

    У ЧАСІ БЛАЖЕНСТВА ЗЛИВНОГО

    Душа в поезіях Іваніва постає в багатстві образів. Вона тендітним метеликом злітає з оков тіла, і хмаринкою падає в небо з відгомону дзеркал, пливе лебідкою плесом видінь і розцвітає в тілі прекрасною лілією, чарує світлячком любові в останньому морі життя і лине в небо снів на крилах Святого дару.

    Про що б не говорилось у вірші: теплу літню зливу, львівську кав’ярню чи миттєвість рожевих снів на тлі сіренької миші світанку, ліричні образи пробиваються в рядки через призму пульсуючого часу, обіймають холодним спокоєм вічного.

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Відгомін дзеркал

    Ой, як сумно мені, 

    Чом заліг у журбі 

    Промінь ще не старої надії? 

    Де ви – свят королі, 

    Ще ж не всі у землі? 

    Заблукали у сутінках мрії. 


    Ніж стовбичити тут, 

    Як пустельний верблюд, 

    Може впасти у небо в хмаринці? 

    Там відсутній статут, 

    І маразмовий кут, 

    Що завжди передує зупинці. 


    Не суттєві слова, 

    Лиш кістлява сурма 

    Затягнула усіх в круговерті. 

    Битим кінчиком скла 

    Членять плоть дзеркала, 

    А у них дикий відгомін смерті. 

    Обговорити...



  •  © Тарас Іванів

    Душа лілій

    Ще хоча б краплинку казки, 

    Лиш шматочок Раю цвіт, 

    Щоб побавитись безгрішно 

    На цій пристані, де слід 

    Плив цнотливим узбережжям, 

    Плесом бархатних видінь, 

    Без дешевих застережень 

    У святкову тягне лінь. 

    І душі лебідка біла, 

    Що скраєчку ніжно сіла, 

    Розцвіла при цьому тілі 

    Квітами прекрасних лілій… 


    Ніби сон, і він летить. 

    Як все швидко. Це лиш мить… 

    Обговорити...



Анотація до «Куди втому стелиш, навіщо?»

Світ поезій збірки «Куди втому стелиш, навіщо?»  гостинно чекає на кожного, хто побажає торкнутися промінням поетичного слова безмежевої свободи вічності. Вірші Тараса Іваніва не прості для сприйняття.  З перших рядків ви потрапите в полон напружено суворих неземних образів і стихій, дивуючись, звідки взялось у автора таке незвичне бачення буття.Можливо те, що в зв’язку з хворобою прийшлося кілька разів опинитися в стані клінічної смерті, наклало відбиток на подальше життя, творчість і загострену до болю уяву…У збірці – лиш частина поезій, помічених «грою тихих вод вічності». Поет рядок за рядком відкриває читачам завісу таємничих неземних світів, сумуючи, радіючи, дивуючись їх довершеності.Читаючи ці незвичайні твори, Ви вирушите в світ великої Божої таємниці по слідах, «простелених втомою» поета Тараса Іваніва. Щасливої дороги!