П`ятниця, 13-те
справжня
Блін! Знову яма!
Ти таки колись напишеш про це. Обов’язково. Інакше воно розірве тебе. Тому – напишеш. Скоріше за все – в п’ятницю, 13-го. Тобто – в ніч на неї. Як завжди. За традицією. Якщо не будеш тоді так само, як оце сьогодні, гепатися на велосипедному сідлі об всі дорожні ями. Кляті ліхтарі, що не горять вже місяць! Чи клятий той, хто має їх вмикати? Хто сам не змушений глупої ночі повертатися на велосипеді додому з ненависної роботи, тому вирішив трохи заощадити собі бюджетних грошенят…Нащо цим провінціалам світло вночі? Спати треба давно. Чи цілуватися в підворотні – так для цього вона має бути темна… все на благо… Важко думати про хороше, підскакуючи на вибоїнах… Як ви ставитеся до водіїв, що не перемикаються на ближнє світло, їдучи вам назустріч?... Якщо підсвітити асфальт з висоти фар, кожна нерівність на його поверхні дає неймовірно довгу тінь. І тоді неясно, з погляду примружених засліплених очей, де горбик, де ямка, все зливається в один противний страх. Закриваєш очі зовсім і сподіваєшся, що ті, що не перемикають світло – тверезі й не сліпі, і пам’ятають, що вдома їх чекають діти… як і тебе.
Яка ж довга, темна й брудна ця дорога! Скільки всього можна встигнути передумати, поки їдеш…. Темного й брудного…
Колись ти таки напишеш про це. Про непрохані сльози, які чомусь останнім часом надто близько до поверхні (а ти ж вже була майже забула про те, що вони в тебе є!). Про руки, які – виявляється!!! – можуть тремтіти самі по собі, і ніяким зусиллям волі/розуму не зупинити оте зрадливе тремтіння, на превеликий подив ошелешеної свідомості. Про майже фізичне відчуття того, що тобі пробивають ауру (наче голову гвіздком!), і розпачливе розуміння, що – латай-не латай – не зростеться вже, так і буде – латане, але ж – пробите. Скільки разів ламався (ламали? ламала?) твій світ? Не раз, і не два. Скільки разів тебе втоптували в землю і твердили, що ти – ніхто? І хай ти тисячу разів знаєш, хто ти – ти не будеш нічого доводити, бо якась частинка тебе назавжди лишиться втоптана в землю. Краща частинка. А та, що лишається – огортається в кокон цинізму і вже сама додушує в собі крупинки хорошого, що, попри все, намагаються пробитися на поверхню, прорости, невідомо для кого і для чого.
Ця п’ятниця буде не така, як інші. Ти ж заборонила собі її писати – але знаєш, що однак напишеш. Бо вона настала раніше, розтяглася в часі, забрала в тебе це літо і – певно – добрий шмат життя (бездарного? даремного? нікудишнього?). Мабуть, так. Але ж – ТВОГО життя. Не списаного з чужих п’єдесталів, не скопійованого з чиїхось кумирів, - тихого, теплого, рідного і – до болю твого. Ти можеш як завгодно добре знати, що таке фрустрація і вміти давати поради по боротьбі з депресивними станами – але навряд, чи це врятує від дитячого відчаю, коли в пісочниці розбивають ТВОЮ пасочку, а ти навіть не можеш дати лопаткою по голові, бо ЗНАЄШ, що то – ПОГАНО. А той, хто розбив пасочку, - йому однаково, він і по голові дасть, і закопає, й навіть не помітить, бо скрізь, де він є – має стояти ЙОГО пасочка, і вона обов’язково має бути найкращою… Якщо пасочка не найкраща – беремо в руки лопатку, і… Хороша позиція. Правильна. Допомагає досягти успіху. Дарма, що успіх той не чесний, крадений, по-блату. Переможців не судять. Але ти не можеш так. Слабка? Певно. Ти не поважатимеш себе, якщо діятимеш отак хитрожопо. Тобі не приносить задоволення моральний онанізм. Коли просиш – «похваліть!» - і радієш, що похвалили… противно… А ще - дуже шкода чужих пасочок. Але іноді – як от зараз - стає не шкода. Бо десь, глибоко-глибоко, ти розумієш, що твоя, зруйнована – була таки кращою, і ти просто гатиш лопаткою по піску, засипаючи очі тим, хто випадково опинився поряд в пісочниці. Вони здивовано дивляться на тебе, шукаючи причину такої ненормальності, а той, хто ламав пасочку, невинно кліпаючи очима, вилазить на табуретку і (хто посмів сказати, що він поганий психолог???!!!) переконливо ставить діагноз твоїй гнилій душі, майстерно підмічаючи факти твердолобості і невротичності, даючи попутно влучну характеристику… Така характеристика в нього є на кожного, до речі, але ж він надто (розумний?), щоб сказати її в очі. Зате поза очі – будь ласка, скільки завгодно – це ж так дотепно, і так піднімає самооцінку, правда ж? А якщо ще й сказати хлопчику з грабельками, що дівчинка з відерцем назвала твої грабельки беззубими, а дівчинці сказати, що хлопчик назвав відерце драним, то обоє стануть твоїми кращими друзями, бо це ж так зручно – дружити проти когось… Правда, іноді може виявитися, що дівчинка знає, що насправді хлопчик нічого не має проти відерця, та й хлопчик впевнений, що ніхто не має сумніву у якості його грабельок. Але то не так страшно, в пісочниці ще багато інших дітей.
Ти ж не хочеш цього писати… Ти знаєш, що це – неправильно. Як бити лопаткою по голові за зруйновану пасочку. Просто дорога довга, фари сліплять очі, сльози змиває дощ… Дощ? Де він взявся? Не було ж, наче. Чи таки був? Ти добре промокла – значить, дощ вже давно. Просто за своїми дурними роздумами про пісочницю ти багато чого не бачиш. А значить - з неї треба таки вилізти. Доки тут, за її межами, не трапився хтось сліпий чи п’яний, чи кого не чекають діти, як тебе…
« Будьте внимательны и осторожны, по первому пути пропускается четный скоростной»… - Ти ж не будеш цього перекладати, хоч і не принципово, якою мовою говорив цей втомлений черговий нічної зміни? – не будеш… бо він говорив саме так, а не інакше. Ти завжди намагаєшся запам’ятати, з якого боку їдуть парні поїзди… наче таки з Києва… чи з Полтави? Скільки разів ти чула це повідомлення, переходячи рейки? Багато. І вдень, і, як зараз, вночі, з велосипедом в руках (вам доводилося тягати велосипед через колії? Не через одну, а поблизу вокзалу, де їх – основних, запасних, тупикових – до двох десятків? А ходити в туфлях по щебеню, що щедро покриває полотно? «Туфлі обов’язково мають бути дорогими!»… якої висоти шпильки ви б наділи на церемонію урочистого перенесення велосипеда через колію? Чогось ті шпильки, а ще чужі чуні кілком сидять у голові, і рятує тільки чиясь розповідь про дешеві туфлі, процес викидання яких є цілющим рецептом проти відчаю, коли твою душу рвуть на шмаття, і які – рідненькі – однак залишаються на скривавлених ногах (може, тому, що дешеві й одні?) )
… Так з якого боку має йти парний поїзд? (ну не люблю я слова «потяг», не люблю!). Ага, таки з Києва… ну як зримувати Київ і парність, що запам’ятати, нарешті, куди голову повертати?! Люди кажуть, що в тебе чудова пам`ять… знали б вони, на яких тільки асоціаціях вона тримається…
Колись ти стояла отак, недалечко звідси, на засніженому вокзалі цього – тоді ще чужого – міста. Далеко за північ тут зустрічаються обабіч одного перону однойменні парний і непарний… один – з Києва на Полтаву, другий – з Полтави на Київ. Вони прибувають одночасно, стоять якусь хвилинку, ніби розказуючи одне одному «а як там », і роз’їжджаються, впустивши/випустивши табуни гамірливих пасажирів. З неба падав сніг – густий, лапатий, - світу білого не видно, - обліпивши вії, пластом осівши на студентські торби. А ти стояла, перелякано озираючись навколо себе: з якого боку той поїзд, квиток на який ти тримаєш в замерзлій руці? Немає по чому зорієнтуватися – вокзалу не видно, тільки лапате шмаття літає над головою, наводячи паніку не тільки на тебе, а й на всіх, хто чекає на ці поїзди. На ці різні поїзди… ДЕ ЯКИЙ??? До провідників не докричатися… хтось здогадався питати в людей, що виходили з вагонів, але й вони, двічі обернувшись навколо себе, вже не були впевнені, з якого саме боку спустилися на цей проклятий стиснутою отарою людей перон…таки розібралися, розсілися, тягнучи засніжені вії і клунки, роз’їхалися, кому куди треба…
Чи не зупинився тоді час? Чи не стоїш ти досі, затиснута обставинами, поміж двома взаємовиключаючими напрямками, розгублена, не знаючи, куди податися? Ні, не так. Тоді ти точно знала, куди тобі треба, знала, що попереду ціле життя, що ти вчишся (гарно вчишся!) для того, щоб все склалося так-то й отак-то, і що все саме так і буде, бо ти ж не дурна і не погана, і немає ніяких причин, щоб все пішло шкереберть… Тоді ти навіть не здогадувалася, як легко пробити твою ауру іржавим гвіздком питання – ТА ХТО ТИ ТУТ ТАКА??? Чому ж так сталося?
Знаєш старий анекдот… (звісно, знаєш… що ж ти ще вмієш, крім як обмінюватися старими затертими жартами?) – так от, анекдот: На столі лежить велика пачка резюме бажаючих влаштуватися на роботу. Начальник бере її, перетасовує, ділить навпіл і викидає половину в корзину. Зам дивується: «Як же ж так? Може, саме там були люди, які б найбільше нам підійшли?» – «Можливо. Але навіщо мені невдахи?»
Найбільший прикол в тому, що ті, з невикинутої пачки, так ніколи й не зрозуміють, наскільки випадково оминули корзину… Що ж, їхнє право вважати, що вони дійсно кращі… Вони навіть можуть думати, що це тупий анекдот про прийом на роботу…
Чому ти знову стоїш тут, вже навіть не на пероні, а прямо на щебені, з велосипедом (зате навколо немає юрби, - ти ж не терпиш юрбу, правда ж?)??. А обабіч з шаленою швидкістю проносяться дорогі Хюндаї (два? Ти прослухала оголошення втомленого чергового про непарний потяг?), не гальмуючи, бо ж навіщо їм, елітним, зупинятися в маленькому провінційному містечку? Хіба їх закомплексованим жителям теж треба кудись їхати?
Ти стоїш цілу вічність.
Вагони-епізоди мекають перед очима, доводячи до сказу, вганяючи в відчай. Життя вміло й аргументовано завжди відмовляло тобі. Зрештою, ти й сама навчилася йому відмовляти, використовуючи ті самі аргументи. Ніхто тобі не винен насправді. Ти ж не знаєш, як би ти сама себе вела, якби випадково потрапила в іншу папочку. В ту, що не потрапила до корзини. Певно, приписала б це до списку своїх заслуг і пишалася б цим.
Але…ти пам’ятаєш, як колись зайшла на роботу до колишньої одногрупниці в інститут вдосконалення вчителів? ( «Ой, Галю, ну ти ж розумієш, мені допомогли влаштуватися, треба 5 років пед. стажу, мене взяли з одним.». Та ладно, розумію. По великому рахунку – сама б радо прийняла б таку допомогу, якби хто запропонував. Просто я з іншого середовища і такого блату в мене немає.) Так от, будучи проїздом, забігла привітатися.
Перед НЕЮ, якось зіщулившись, похнюпившись, похиливши голову, стояла вчителька. Немолода вже, сільська, вироблена жінка. Вона намагалася пояснити, що не встигає з останньої лекції на автобус додому і хотіла відпроситися. Це мала бути ЇЇ лекція. Відпустила… Але скільки презирства, зневаги і зверхності було в ЇЇ погляді!… навіть я, стоячи збоку, захлинулася тією хвилею. А що ж відчула та, вдвічі старша жінка? Як покірно вона дякувала і, задкуючи, виходила…звісно, вона, вік проробивши в школі, багато втратила, поїхавши з курсів на годину раніше й не перейнявши безцінного досвіду МЕТОДИСТА-фахівця, що лише рік мав справу з реальними дітьми. Тоді ти якось поспіхом ретирувалася, хоча ВОНА вже розквітла в посмішці, приділяючи тобі всю належну увагу. Ти б змогла ТАК? Ні, не змогла б, точно. мабуть, тому ти й стоїш тут глупої ночі, шукаючи причину несправедливості світу. Але ти неправа. Світ справедливий. Світ любить сильних і спритних. Зуміла ліктями розштовхати всіх і протиснутися до вагону? – молодець. Не зуміла – сама винна, це природний добір. Тебе вчили пропускати – старших, слабших…. нахабніших – та хай їдуть, як їм більше треба!?
Зроби висновки і не вчи цьому свого сина… хай працює ліктями… Не можеш навчити того, що не вмієш сама – твої проблеми. Просто зрозумій, що в усьому винна тільки ти, бо ти нікчема, НІХТО. Тобі просто роблять послугу, періодично про це нагадуючи.
Вчора подзвонили, щоб порадувати: якийсь чи то кандидат, чи то доктор з колись рідного університету в рамках своєї наукової роботи видав працю «Письменники Оржиччини». Тепер твоє ім’я несподівано опинилося в одному списку з відомими й видатними іменами земляків, починаючи з 18 століття… Ту книжку пообіцяли подарувати. Ти зраділа? – Ні. Швидше – здивувалася. Це аж ніяк не відіб’ється на твоєму житті, на вічних побутових проблемах, це не дасть тобі ані копійки. Ані щастя – й на копійку. Це навіть не моральна галочка. Ти б могла цим хвастатися, записати це в довгий перелік подібних «заслуг» і тикати цей перелік, де тільки можна. Але ти не будеш цього робити. Ти була дуже здивована, побачивши в останній спільній збірочці, як інші автори повключали в такі свої переліки всі газетки, де колись згадувалися їхні імена. Цікаво, що якби ти розписала теж все отак – твоя літ. біографія була б довшою. Але ти вирішила, що кількох рядків цілком вистачить. Добре, що голова літоб’єднання розуміє тебе і сам час від часу то там, то там засвічує твої твори. Бо знає, що сама ти їх світити не будеш. Ти добре пам’ятаєш відчуття жалю й огиди, коли тебе хапали за рукава, намагаючись спихнути - хоч за копійки, хоч і даром! – свої, за власний кошт видані «шедеври». Бррр… не дай Бог дожити… Але тобі було приємно, коли хтось випадково знаходив десь твої вірші, , а потім перестрівав чи дзвонив – «я читав (чув), я плакав, мені дуже сподобалося…» Дурний характер – бачиш, що пишеш не гірше за інших, за багатьох навіть краще, але не вважаєш це достатньою підставою лізти людям межи очі – «почитайте мене! Похваліть мене!». З таким застарілим мисленням далеко не заїдеш. Та ти й не хочеш далеко їхати… Ти хочеш лиш елементарної людської поваги і – іноді – доброго слова. А що маєш? Грубе «Ану зваж!» в одній реальності і зверхнє «Та хто ти тут така?!» в іншій. І бажання втекти з обох… Хоч під три чорти…
Нескінченна п’ятниця тринадцятого поглинула тебе. Дощ? Отой, через який тебе сліпили зустрічні фари? Сніг, що налипав на віях і заважав знайти потрібний вагон? Зорі, що падають з неба ( а ти таки бачила – вони ж дійсно падають! Ти стояла під зорепадом, так і не встигнувши загадати бажання. Чи, може, просто не зуміла вибрати з своїх бажань одне, дійсно варте падаючої зорі?) Чи місяць – отой найбільший місяць в році, коли він найближче до Землі, і припливи – найвищі, Він посміхається Авелем прямо в тебе над головою і Каїном питає:
«А чого ти тут стоїш? Зроби хоч щось корисне!»
А що таке корисне? Що взагалі – корисне??? Ти наївно думала, що твої маленькі вкраплення простої уваги (наприклад, привітати людину з днем народження, сказати –щиро! – добре слово) – то є корисним… Аж ні… безтолоч…
Що ти взагалі хочеш? Тобі потрібна література? – Якраз перед твоїм днем народженням тобі привезли такий собі подарунок – спільну збірку літоб’єднання, прямо з типографії. Ти не брала участь у її створенні, не вкладала ні праці, ні нервів, ні коштів. Просто на прохання переслала електронкою свої твори і фото. І все. Все зробили ентузіасти, ті, кому це важливо. Ти просто отримала подарунок. Переглянула зміст, знайшла себе. Повозмущалася, що переставили наголос (блін, електронкою ж слала, нащо було лізти правити текст, редактори хрЕнові!). Показала книжечку синові. Сказав «Ага». Мама подивилася на фотку, відзначила, що ти тут не схожа на себе. Тато щось муркнув. Сама не читала. Полистала. Поставила на поличку. До інших таких. Спільних і чиїхось. Їх так багато вже набралося. Де ти є і де тебе немає. З автографами авторів, для яких ці книжечки – омріяні і вистраждані. А ти – стерво таке – їх у більшості випадків не читала. Тому й не видаєш. Уникаєш літературних читань, куди з-під палки заганяють школярів і студентів, урочистих мітингів з брехливими промовами. І на презентації по можливості не ходиш, хіба що вже зовсім-зовсім незручно відмовитися. Чому? – бо зовсім дико дивитися, як люди, що ще вчора по-секрету нашіптували тобі на вухо гадості одне про одного, сьогодні співають взаємні пісні славлення. Знаючи, про ті нашіптування, знаючи, що вони будуть і завтра теж. Намагаєшся не вникати й не встрявати. Противно. Думала, у віртуалі можна інакше? Можна чесно говорити правду і бути – справді ж бути! Була ж! – доброзичливою до всіх? Наївна. Тримай лопаткою по голові!
Ти ще й досі тут???!!! Ти ж уже все знаєш і розумієш! Величезний, повнющий місяць з таким людським лицем здивовано, як на збочену, дивиться на тебе: «та чого ти тут стоїш?! Що ти тут робиш, що шукаєш, що забула???»
І дійсно – що? Хіба ти ще не зрозуміла, що тебе навіки затисло, мов в переповненій хронічними невдахами корзині, отут, поміж двома такими різними світами, і ти вже не ждеш свого поїзда, і не вичікуєш спокійно, доки чужі роз’їдуться, щоб таки дійти, нарешті, додому, де тебе чекає дитина, а просто йдеш вздовж рейок… в якому напрямі? В парному? В непарному? Знов забула, який куди?
А могутні потоки повітря, створені шаленою швидкістю й аеродинамічною трубою поміж поїздами, намагаються підхопити й закрутити тебе, місяць над головою нашіптує, що однаково, під який – чи під парний, чи під непарний, аби вже хоч кудись. І ти віриш йому, і ти вже готова зробити цей крок…
Навіть ревище поїздів не заважає тобі відчути дріботіння телефону в кишені.
«Мамо, ти скоро? Я вже жду-жду…»
«Так, синку. Я вже близько. Скоро буду. Просто поїзд перечікувала. Він вже пройшов. Я їду. Грій суп.»
Не такий він уже й великий, цей повний місяць в суперпозиції…
А п’ятниця тринадцятого закінчується вже сьогодні…
Чи буде нова - буде, обов`язково. І, надіюся, вже нормальна... Якщо зможу відпустити цю.
Лубни, 13.09.2013., п`ятниця
