Найрідніші очі
Він щодня стоїть на барикадах, а я чергуючи пари, іспити, роботу та інші обов`язки збігаю сюди кожну вільну хвилину. Чергова ніч. Побачивши хлопчика з ватно-марлевою пов’язкою, підбігаю до нього.
- Доброї ночі , вам волонтери потрібні ще ?
- Так, пішли .
Наша дорога супроводжується типовим розмовою хто, звідки і куди. Заходячи в Будинок профспілок варта знову скаже, що без посмішки не пустить, а я втім без посмішки ніколи і не заходжу. Пройшовши подвійні двері, повз медпункту, піднявшись по сходах, я вже біля віконця видачі продуктів. По інший бік як завжди стоїть заспана, втомлена чергова жінка, за весь час тільки одна героїня виконувала ці обов`язки кілька ночей поспіль. З якоїсь вдячністю в очах мені вручають два бутеля, на 10 літрів кожен, з чаєм, під руку я беру упаковку одноразових стаканів і рвуся взяти ще й бутерброди.
- Та давайте ще бутерброди, я бутелі в одну руку візьму.
- У наступну ходку, наша ти швидка і добра !
- Я просто впевнена, що вони весь день не їли. Я на дальню йду, туди дівчата не ходять: чи то боятися, чи то не встигають.
- А ти у нас безстрашна і все встигаєш. (сміється навіть дуже голосно , в порівнянні з тихим тоном усієї розмови)
- Яка є…
На хвилину з менш щасливим обличчям, таки без бутербродів, відходжу від віконця. Виходячи, на останній двері хлопчик каже: «Дай!», я з грайливою посмішкою у відповідь: «Чай або просто ?», він здивовано: «Блін це ти, я не впізнав, що це моя улюблена Окружна, а взагалі привіт !». Сміючись, йду далі, відійшовши пару кроків і намагаючись згадати його, одержую поразку в цій спробі і розумію, що напевно вже всі мене називають «Окружна».
Через мить я вже на барикадах мій хриплий, але дзвінкий голос по сторонам сурмить: «Чай ! Хлопці чай!». І слова подяки, як відлуння лунають всюди. Ось я вже майже на найдальшій барикаді, я йду на світ палаючої бочки, іскри, якої піднімаються в саму височінь. Підбігаючи до хлопчаків, я відразу чую купа компліментів, при цьому виглядаючи повністю замученої, не нафарбованою і блідою. На хвилину нас єднає спільна ріка гарячого революційного чаю з лимоном і цукром. Паралельно цьому я чую купу питань: як звати, ти звідки, що тут забула, як справи. Крізь океан питань, я вихоплюю одну рибку у вигляді запрошення постояти погрітися біля бочки. Я стою серед майже однакових хлопців: всі з ніг до голови екіпіровані, всі обличчя прикриті балаклавами, але мій погляд зупинений на одних очах: ніколи не бачила таких очей, вони сповнені і смутку, і щастя, і сліз, і радості, і боротьби, і поразок. Я в них так і буду дивитися весь час, і йдучи його сильна рука зупинить мене і він тихо скаже: «У мене одна любов, це - революція». Я знаю він щодня на барикаді, але я не знаю чи бачила я його потім, я бачила таких же, як він, але більше ніколи не бачила цих очей ... Ніколи ...