Ізольда - Трістан - Ізольда

-         Трістане!

Не чує! Женуся за ним, задихаюся, хочу наздогнати! Гукаю і не чую власного голосу… Падаю… Підіймаюся… Біжу, не розбираючи дороги… Бачу його тінь… Тільки обрис, який тане в тумані, зливається із ледь рожевою смугою обрію.

-         Трістане! Молю! Благаю! Зачекай!

Срібляста смуга місячного світла… Темінь не така страшна, коли світить місяць… Широке дерев’яне ліжко. Сідаю на своїй половині. Марк спить. Його спокійне обличчя випромінює уві сні те, що він намагається приховати вдень під машкарою холодної зверхності – дитинну безпорадність і переляк перед життям. Мабуть, він не був народжений королем… Випадок долі… Фатум.

Він не пробудився від моїх криків… Він не пробудився від моїх криків? А служба – так… Чую, як перемовляються в коридорі перед опочивальнею, сторожко наслухаються…  Чекають… Запам’ятовують, аби зранку рознести палацом і містом нові чутки – поживу для розуму й тему для розмов.

Марк спить, а я – ні. Тихо встаю, підходжу до вікна, вслухаюся у звуки нічної тиші, вглядаюся у напівтемряву, поступово починаю розрізняти дерева паркової алеї.

Боротьба. Щоденна, довга й неозора, як ця ніч за вікном. Важка. Виснажлива. Двобій із собою. Тією своєю половиною, яка… яка кохає Трістана. Але я б не була коханою Трістана, якби добре не засвоїла його науку – ніколи не здаватися й не відступати. І от щогодини у притомності я підіймаю важкий меч волі і нищу свою другу половину. По краплі. День-у-день. Година-в-годину. Скільки років, місяців, днів?

Я втомилася. Почуваюся вкрай виснаженою. І навіть спати – немає сил. А жити… Нема і цього бажання.

Місяць, великий, обведений магічним колом блакитної недосяжності. Ні хмаринки у небі. Зірки. Такі далекі, яскраві й самотні.

Коли Трістан поїхав вигнанцем із Корнуелу, назавжди залишивши рідний дім, тільки тоді, коли його корабель перетворився на крихітну крапку й розтав на обрії, тільки щойно тоді я відчула, що безтямно кохаю його…

Це дивна насмішка долі чи закон життя, який для мене відкрився надто пізно, чи таким химерним було моє кохання, що лише на стятій голові я розгледіла волосся? Зараз пішла б за ним і на край світу, але не знала де той край, у якому тепер Трістан. Гувернал, його вірний вчитель, знав. Гувернал, його вчитель, строго відрік мені, коли була поспитала, чи нема якої звістки від Маркового небожа:

-         Забудь про нього і не вимовляй більше його імені!

Звісно! Забути – не вимовляти – не згадувати – при місяці й за ясної сонячної погоди – за будь-яких обставин – перекреслити – заретушувати – стерти – засипати уламками думок – знищити всі почуття й згадки. Але як?

Трістан… Трістан. Він був таким (принаймні для мене!) особливим і цілісним, живим героєм народних переказів, ясним, без жодної тіні сумніву, несхибним у своїй правоті і життєвій позиції. Трістан був цілісним! Він був воїном, навченим вбивати, суворим і витривалим, безжальним до ворогів – для всіх, та не для мене! За цим обрисом лицаря я розгледіла живе серце, сповнене кохання.

А Марк… Я відчувала Маркову слабкість, як свою власну… Всі його сумніви, поривання, страхи, хитання – усе це душевне сум’яття передавалося мені якимось дивним телепатичним зв’язком: він тільки розкривав рот, щоб звірити мені, а я вже знала …що. Марк і кохав, і не кохав мене, але точно потребував, як підпори – прихистку – даху – повітря – банальної щоденної їжі.

Я знала Марка і не знала Трістана. Я не знала Трістана аж на стільки, щоб сказати, про що він думає, якими є його плани на завтра. Він відкривався лише настільки, наскільки вважав за потрібне чи наскільки міг. Хтозна? Він мав дивну владу над усіма – і я не була винятком. Не відаю, чи підозрював він про це, але це був очевидний факт!

Чого Трістан не міг ані сприйняти, ані зрозуміти – це моєї не-свободи. Він не хотів бачити її і розрізняти, як даність, на яку я не можу вплинути. Не бажав визнавати, що моя доля мені не належить – її вирішили – так склалося – такий у нас був звичай – чоловіків обирали батьки – нічого не можна було змінити.

Вибір і воля – насправді, позірні й голослівні. Ми обираємо – нас обирають? Ми обираємося! Ми віддаємося долі! Я не могла змінити свою. Він не міг нічого змінити у моїй.

Коли я чула ці його слова, які ставали інколи вимогою, частіше – благанням, болісним і безрезультатним, вмовлянням – натяками, очима, жестами, обіймами, поцілунками:

-         Втечемо! Із цього палацу! І цього королівства! Для нового життя!

Так от, коли я чула ці слова, які він перетворив на замовляння (яке проте не діяло) – все у мені хололо… Надто слабка, щоб повстати… Надто залюблена у ці розкоші, щоб жити у злиднях… Надто слухняна дочка й вірна (тут не можна не зайтися реготом!) дружина, щоб кинути чоловіка. Надто Королева, щоб залишити трон… І це все була гірка правда, від якої Трістана крутило гірше, ніж від тої смертельної отрути, від якої я його колись порятувала. Від отрути були ліки, а на це – ні. Не було ні ліку, ні ради, ні жодного виходу. Справді, як добре… як добре, що …він поїхав.

Те, що маю його відпустити, знала від початку. Знала (чого ж не пускала?). Знала, що повинен мати родину! Знала, що має одружитися! Повинен кохати дружину, народити дітей… Знати й усвідомлювати – одне, а робити… то щось зовсім інше.

Діти… Марк теж хотів дітей. Безтямно. Чого вони всі збігали? Чого не трималися мого лона? Може, того, що були не-Маркові? Трістанові? Звідки мені це було знати, якщо я… я була з ними обома…

Лягла знову до ліжка. Накрила Марка. Сама теж укрилася. Я знала, що він знав. Хоч на суді нічого не довели, хоч він плакав і клявся, що вірить мені, і якби не єпископ, жодного б суду не було – я знала, що він все знає. Його очі зрадили це знання, від якого він сам бажав зректися – відмовитися – забути назавжди. І ще… він зненавидів Трістана… люто… скажено… Убив би, якби міг… Не зміг… Бо ж сам його виховував, як сина.

Намацала на грудях хрестик. Я обіцяла… На сповіді… Ніколи більше нічого не мати із Трістаном, навіть у думках… Хотіла проказати Отченаш, але замість цього …почала молитися за нього! Такого рідного і чужого! Такого близького й далекого! Такого єдиного і недосяжного…

Обов’язок. О! Я його знаю! Пам’ятаю про нього повсякчас! Повністю в його межах – чітко визначених законом, окреслених оцим невмолимим так-має-бути-бо-так-треба!

Я виконала свій обов’язок. Перед собою – Трістаном – Марком – шляхтою – моєю родиною – усім моїм королівським родом. Може, надто пізно… Але виконала.

Холодно. Дивно – літо на дворі, а мені так зимно. Ноги змерзли, дрижаки всім тілом. Це від почуття боргу честі, який… який я нарешті повернула.

Київ, 17 квітня 2013