Подорож до Луцька: дев`ятсот кілометрів - в обидва кінці
Моя подорож до Луцька тривала усього два дні. Лесині місця, Лесин край… Років десять тому я була в Новоград-Волинському – з групою митців. Напросилася до них в автобус – і поїхала. Самостійно. Знайшлися знайомі – з українського радіо. які готували передачу про цю поїздку. Тоді я побувала у хаті, де народилася Леся Українка, послухала екскурсовода… Пройшлася тими стежками, де ходила вона. А нині – нове побачення: мене запрошують до Луцька.
***
…Тимофій – тихий, богобоязнений чоловік. Я познайомилася з ним трохи більше місяця тому – на майдані Незалежності, де стояла зі своєю новою поетичною збіркою, біля фонтанів. Тимофій підійшов – і зав’язалася розмова. Він, як з’ясувалося, – біженець. У Києві працює на будівництві.
Я даю йому телефон Олени, яка живе на Русанівці. З нею я познайомилася не так давно. Вона – активістка, у перших лавах боротьби за чесні будівельні порядки в нашому місті. А також – за тисячу інших корисних справ.
Відтак, мої нові знайомі швидко знаходять спільну мову, і вже за пару тижнів зустрічаю їх разом – на Русанівці. Радію такому вдалому збігу обставин.
***
Я приймаю пропозицію Тимофія без вагань: відвідати «на канікулах» пам’ятні місця, де жила Леся Українка. Мій супутник за сумісництвом займається журналістикою, різними культурними проектами.
Але ми не враховуємо одну річ: всі студенти – також на канікулах. Квитків немає. Ніяких. Але ця обставина ніяким чином не турбує нас. Ми їдемо!
Збираю маленьку валізку, беру з собою кілька своїх книжок – різних років – і в дорогу!
…Пригоди почалися одразу по прибутті на залізничний вокзал. Квитки – відсутні. Тимофій запевняє мене, що хвилин за двадцять до відходу поїзда вони, як правило, з’являються. Але неподалік від каси крутяться «перекупники», які пропонують нам придбати проїзні документи за ціну, вищу за номінальну, майже у вісім разів!
Ми дізнаємося, коли наступний потяг. Він буде лише о п’ятій ранку… А на годиннику – за чверть одинадцята вечора. Ми вирішуємо додому не повертатися, почекати у залі «підвищеного комфорту» на другому поверсі, яка відчиняється опівночі.
***
О дванадцятій ми заходимо до величезної зали. З нас одразу беруть по п’ятдесят гривень. Проходимо далі. Цей майже містичний момент супроводжується дивним випадком: разом із нами – крізь високі відчинені двері – залітає… голуб. Він кружляє під стелею, сідає на краєчок надзвичайно красивого фонтану в центрі зали, підсвіченого світодіодною лампою…
Ми розташовуємося на м’якому шкіряному диванчику навпроти . Я спостерігаю за голубом, який п’є свіжу водичку… з тоненького струмінця води! Кольорові блики танцюють на білій гіпсовій ліпнині та скульптурі «херувимчика» з лебедем, дзюркотіння води у сонній напівтемній залі заворожує… Ми сприймаємо цей випадок – як знак: усе буде добре. Я зручніше умощуюся на диванчику, кладу голову на дорожню сумку і трохи засинаю.
***
…Годині о третій ночі я прокидаюсь. Хочу розім’ятися, пройтися. Виходжу із зали – подивитися на нічну картину в нетрях вокзалу. Скрізь, ледь не на кожному кроці, сидять і лежать люди. Не можна сказати, бомжі, але люди явно неприкаяні, злиденні – замотані в ковдри, пледи, якесь ганчір’я… Вони сидять на сходах, у кутках – просто на голій підлозі. У них не вистачило п’ятидесяти гривень на комфорт.
Я не поспішаю, блукаючи залізничним вокзалом о такій порі. Мені цікаво. Ось уже і двадцять п’ять років Незалежності минуло, і радянщини начебто немає… Але у мене стискається серце: сила-силенна жебраків! Вони нікому не потрібні. Якось почула навіть, що таких людей навмисно запроторюють… в АТО. Аби там відволікали увагу – від основних «операцій».
Фантасмагорична тема війни ще постане в моїй розповіді. Поки що, досить про це.
***
Поветраюся в залу «підвищеного комфорту». Це – справжній витвір мистецтва. Біла ліпнина, фрески на стінах і так само білий «херувимчик» з лебедем просто таки заворожують. Переливи кольорових бликів і дзюркотіння води навіюють благодатний сон. Ставлю будильник на четверту ранку – і знову дрімаю.
Години за півтори – підйом. Скоро має бути потяг. Ми збираємося, виходимо на перон. Ось і потрібний вагон. Заходимо всередину. Плацкарта. Сплячі пасажири … Наші місця в самому кінці. Там застаємо веселу компанію – за пляшкою горілки на столику. Їх ніхто не втихомирює, тож гулянка іде на весь вагон.
Ми переходимо в сусідній відсік, де поки що є вільні місця: верхня і нижня полиці. Судячи з усього, хлопці, які пиячать поруч, побували в АТО. Їхня мова насичена – окрім відбірних матюків – суто військовою лексикою. Я влаштовуюся на нижній полиці. Засинаю не одразу. Довго дивлюся у вікно, пригадую дитинство і юність, коли з батьками їздила у такій самій плацкарті в Крим і на Кавказ. Ці спогади захоплюють мене, і я вже не звертаю уваги на те, що діється навколо. Романтичний настрій допомагає абстрагуватися, відволіктися. Я думаю про те, що вже років сто не їздила у плацкарті. В радянські часи, коли люди масово їздили відпочивати «на море», кондиціонерів не існувало. Не помічаю його і тепер: задуха у вагоні неабияка. Зате постіль подають у запечатаному целофановому пакеті. Простирадла – не сирі та сірі. Досить пристойний сервіс.
Я люблю подорожувати. Тому всілякі там незручності переношу легко. Ми свого часу зупинялися у приватному секторі, ніколи не жили в готелі. Як на ті часи, для нас це було дорого. Але порядок, зокрема на залізниці, більш-менш забезпечувався.
Борони Боже, не сумую за тим «совком»! Просто мій романтичний настрій дещо зіпсований. Навпроти сидить чоловік і чистісінькою російською присмачує цю п’янку-гулянку хлопців-«западинців». Він щось бурчить собі під ніс про зненависть до «героїв» (наш потяг, між іншим, їде з Москви до Ковеля). Далі виходить в тамбур, повертається.
…Під ранок, коли я прокидаюсь, він уже зветься Ігорем у компанії по-сусідству. Колишні військові встигли пригостити «Ігоря» горілочкою, і тепер вони друзі.
Молодичка «Іра», також з їхньої компанії, стає «Малою». Провідниця, на щастя, вже інша. Нова господарка схожа на фельдфебеля: кричить на п’яничок, обіцяючи їм подорож «на педальці» у тамбурі. Вони затихають на деякий час. Згодом мирно розмовляють, лежачи на своїх диванчиках. Горілка зникає. Я прогулююсь туди-сюди в сусідній вагон. Виходжу трохи подихати повітрям у Шепетівці. Стоянка три хвилини. Купую за двадцять гривень ще теплі варенички з картоплею у бабусі-продавчині на пероні. Смакота неймовірна! Вперше за всю подорож насолоджуюся їжею. До того риски в роті не було…
Беру чай. За сім гривень з копійками. Провідниця каже: «У вас гривні чи що?..» Я відповідаю: «О, відчувається наближення до Євросоюзу!» Окрім гривень, ніякої іншої валюти у мене немає. Господарка вагону сумно посміхається у відповідь: «Так, до ЄВРОСОЮЗУ».
Ось уже й Шепетівку минули, і станцію Славута, де наші сусіди виходять. Стає тихо. Вагон швидко порожніє, пасажирів майже залишилось.
Ми з Тимофієм викладаєми на столик свої припаси і починається розмова. Тимофій належить до… протистантів. Тобто, не католик. Цих він постійно звинувачує в усіх гріхах земних: зверхньості, підступності… Перелік вад нескінченний. Католики ледь не вороги людства. Тихий і богобоязливий Тимофій раптом перетворюється на запеклого борця з ненависним йому католицизмом.
Я мовчки снідаю, мене ці проблеми не особливо турбують. Але розмови «про католиків» дещо дивують влітку 2001 року я була на стадіоні «Чайка», де виступав і молився за мир та спокій сам Папа Іоанн Павло ІІ. Тоді мене запросила до свого будинку родина етнічних поляків, які жили неподалік. І я два дні жила в їхньому будинку, беручи участь у римо-католицьких та греко-католицьких священнодійствах. Я бачила, як живуть ці люди «з середини», б е з п о с е р е д н и к і в. Ні, Тимофію, щось тут не так… Ну. будь протестантом, якщо вже на те пішло, але ж навіщо так протестувати на кожному кроці? Хіба Христос тому навчав?.. Але то тема для окремої розмови. Я іноді можу відвідувати подібні зібрання, з цікавості. Творча людина - вільна. Власним вибором керує самостійно.
Виходимо з потягу в Луцьку. Похмуре небо поступово проясняється, сонечко визирає з-за хмар. Калюжі на асфальті швидко висихають. Фотографуюся поруч з пам’ятником Лесі Українці. Цей монумент вражає своєю експресією: я в буквальному сенсі ловлю на собі погляд кам’яної Лесі… Який же він промовитий! Здається, вона ледь не вголос промовляє: «Чому ви дивуєтеся, друзі? Колишня компартійна верхівка, яка і нині править, лишила вам страшні наслідки свого правління радянщину, помножену на пияцтво і зубожіння народу.
Виходимо з потягу в Луцьку. Похмуре небо поступово проясняється, сонечко визирає з-за хмар. Калюжі на асфальті швидко висихають. Фотографуюся поруч з пам’ятником Лесі Українці. Цей монумент вражає своєю експресією: я в буквальному сенсі ловлю на собі погляд кам’яної Лесі… Який же він промовитий! Здається, вона ледь не вголос промовляє: «Чому ви дивуєтеся, друзі? Колишня компартійна верхівка, яка і нині править, лишила вам страшні наслідки свого правління радянщину, помножену на пияцтво і зубожіння народу.
Раптом виявляється, що Тимофій забув кінокамеру, якою збирався знімати мій приїзд на відео. Я уже доволі втомлена від розмов на релігійні теми. Відмовляюся від запрошення відвідати протестантське зібрання. До того ж у залізничних касах жодного квитка на Київ. «Ні, кажу, Тимофію. Я не поїду до ваших».
…Я на автостанції. Звідти на Київ можна виїхати маршруткою. Шість годин у дорозі і вдома. Без особливих пригод. Ще були плани поїхати в Колодяжне, під Ковелем, де жила Леся Українка. Провести там презентацію моїх книг… Кажу Тимофію: «Іншим разом поїду. Без посередників! Усі телефони є, дякую тобі!»
Я трохи сердита на свого супутника. Ми прощаємося і за півгодини я уже в маршрутці, яка везе мене додому, в Київ. Тихо, темно, за вікном дощ… Раптом з-за хмар на хвилинку показується повний Місяць. Круглий, мов тарілка. Я протягом кількох секунд спостерігаю за цим фантастичним видовищем, далі вихоплюю ручку і блокнот, і, підсвічуючи собі мобільним телефоном, пишу вірш…
***
Десь під Житомиром коротка зупинка. Мій гнів на Тимофія уже минув. Телефоную йому: «Чи благополучно дістався до своїх?» Той відповідає: «Так, усе добре!»
Добре, то й добре. Домовлятимусь зі співробітниками музею в Колодяжному напряму! Без посередників. І квитки забронюю зарані. І готель… Аби не слухати чиїсь проповіді. То пошуки Істини. Інтерпретації. Не моє це…
Бог у тому нічному польоті голуба під стелею сонної зали на залізничному вокзалі… І в місячному сяйві, побаченому з вікна маршрутки… І в моєму «чудесному» від’їзді з Луцька швидкому, без найменших незручностей.
«Вір і Бог усе управить, наставляв мене Тимофій перед поїздкою. Дякую тобі, друже! Ти був правим. Зустрічі які суджені були відбулися. Випробування також. Леся підказала, як бути.
