На мілині
з рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Місяць за місяцем ми стояли на ньюфаундлендській мілині і ловили тріску. Літо і зима приходили і відходили, а ми все стояли на тому ж самому місці, посеред моря, на кордоні двох світів, Європи і Америки. Чотири-п’ять разів ми ходили уверх до Мікелону продати наш вилов і запастися провіантом. Потім ми знову випливали у відкрите море, кидали якоря на тому ж самому місці, ловили тріску – і знову направлялися до Мікелону, щоб знову розвантажитись. На березі у місті я ніколи не бував; для чого мені було сходити на берег? Дуже мало народу було видно у цьому містечку, в цьому глухому містечку, де було всього тільки декілька рибалок і торгівців суднами.
Наше судно було російського походження і мало назву «Конго». Так, це було справжнє російське судно, по боках якого йшли напівприховані порти для гармат – залишок колишньої величі. Нас було на борту вісім чоловік: два голландця, один француз, два росіянина і я; інші були неграми.
При «Конго» було чотири шлюпки, і кожного ранку ми відправлялися на них оглядати і збирати наші риболовні снасті: влітку – в три години ранку, взимку – на світанку; кожного вечора ми знову їх ставили і постійно на одному і тому ж самому місці, на відстані семи-восьми сотень сажень на вест-зюйд-вест від «Конго».
Один день проходив, починався другий, - ми стояли все там же. Не було ніяких змін у нашому існуванні: часто ми не знали, була неділя чи понеділок. Єдине, чим відрізнялося наше життя від життя інших ньюфаундлендських рибаків, була та незвична обставина, що у нашого хазяїна судна на борту була дружина. Ця жінка була молодою істотою, але дуже гидкою, з великою кількістю бородавок на обох руках і з дуже худим і маленьким тілом.
Ми бачили її майже кожного ранку, коли відчалювали від судна; вона якраз в цей час тільки вставала, була заспаною і неохайно одягненою. Вона могла прямо у нас на очах сісти і…але ні, цього навіть неможна розказати. Але хоча вона і була така неохайна і майже ніколи з нами не спілкувалась жодним словом, ми, матроси, все-таки були всі в неї закохані без виключення, кожен по-своєму, і ні один із нас не міг без неї обійтись. Такими невибагливими ми стали.
Ми не були моряками, ми були тільки рибаками. Моряк завжди плаває далеко, висаджується десь і, врешті-решт, закінчує своє плавання, як би довго воно не продовжувалось. Ми ж залишалися на одному місці – вічно, нерухомо стояли на наших якорях. Це продовжувалося так довго і так одноманітно, що, врешті-решт, з нашої пам’яті зникло навіть уявлення про те, який вигляд в дійсності має земля. Та і ми всі досить-таки змінилися. Це нерухоме стояння сильно нас притупило; так, ми стали зовсім тупими людьми. Ми нічого не бачили, окрім туману і моря, ми нічого не чули, окрім шуму вітру і виття бурі. Ми нічим, зовсім нічим не цікавились, і в наших головах не було жодної більш-менш тривалої думки. Та і для чого нам було думати?
Ми і не читали теж, нічого не читали. Листи сюди, на море, не могли доходити до нас, до того ж важкий туман, яким ми дихали, наша щоденна робота над сирою рибою, наше безперервне перебування на ньюфаундлендській мілині, вбивало будь-яке бажання до читання. Ми їли, ми працювали, ми спали. Тільки один із нас ще не зовсім втратив пам’ять і здатність мислити і в деякій мірі приймати участь у житті. Це був француз. Якось одного разу на палубі він затяг мене в куток і спитав самим серйозним тоном:
- Як ти вважаєш, чи не має у нас там, вдома, війни?
Ми настільки стали байдужими до всього, що майже не розмовляли поміж собою. Ми прекрасно знали, якою буде відповідь на будь-яке запитання, і, окрім того, ми часто ледве розуміли один одного. Яка власне користь була від того, що офіційною мовою на судні вважалась англійська! Обидва голландця і французи були надто неосвічені і вперті, щоб їй навчатися; і навіть росіяни, коли хотіли розповісти що-небудь особливе чи більш довше, вони зразу ж переходили на свою рідну мову через нестачу англійських слів. Одним словом, ми у всіх відношеннях були одинокі і безпомічні.
Іноді, коли ми сиділи в човнах і витягували рибальські снасті, мимо нас проходив величезний пароплав з переселенцями, що нагадував собою привид гіганта. Потім лунав різкий протяжний звук його сирени, і чудовисько швидко зникало в оточуючому нас тумані. І ці гіганти, що з’являлися перед нами на одну лише мить і зразу ж зникаючи, справляли на нас дивне і страшне враження. Коли це відбувалося в темряві, і вогні пароплаву, наче круглі вогненні бичачі очі, як ніби дивилися на нас, ми часто не могли утриматись від крику жаху і здивування. При тихій погоді величезні хвилі такого гіганта досягали до нас, і наші човни продовжували ще довго гойдатися на важких хвилях, які він залишав за собою.
Інколи, коли погода була особливо ясною, Ван-Тацель, мій товариш по човну, у якого був прекрасний зір, бачив десь вдалині на горизонті вітрильні човни, але вони ніколи не підходили до нас так близько, щоб ми могли розгледіти на їхніх палубах людей. Ось в тому-то і справа, що ми ніколи не бачили інших людей, окрім нас самих, тобто: кухаря, восьми рибаків, шкіпера хворого на подагру, і його дружини.
Дивні душевні відчуття прокидалися в нас час від часу, коли ми сиділи в човнах і з трудом витягували снасті. Нам здавалося, що невидимі руки утримують там, на глибині закинуті нами снасті і заставляють накренятися наші човни. Божеволіючи від страху, з тремтячими губами, ми починали перекликатися один з одним. Ми тоді зовсім забували, де ми і що ми робимо, - настільки нас хвилювала ця боротьба з грізними невидимими силами морського дна, які не хочуть відпускати те, що вони захопили.
Коли одного з нас охоплював такий душевний настрій, то ми говорили, що він співає «про ясну погоду», так як ми вважали, що туман наганяє на нас такий настрій.
Інколи ж, коли ми сиділи і пили, нам раптом починало здаватися, що якісь дивні фантастичні істоти висовуються з туману, кивають нам величезними, мохнатими головами і потім знову зникають в тумані. І розпливчасті потворні образи пролітали в білих випарах мимо нас. Величезні, наче гори, вони то розсіювалися, то знову збиралися, з’являючись то там, то тут, дивлячись на те звідкіля дув вітер; летіли, клубочачись, з заходу на схід, розгортаючи в повітрі свої туманні обриси, тягнучи за собою якісь величезні плащі що розвівалися.
Якось одного разу Ван-Тацель і я, ми з ним одночасно, побачили явище, яке заставило нас майже заціпеніти від жаху. Був темний вечір; ми розставляли наші снасті і раптом побачили в повітрі чоловіка, що гойдався туди-сюди. Голова його була охоплена полум’ям, він дув і завивав як буря; ми це чули. Через декілька хвилин мимо нас пронісся величезний пароплав, і ми обидва скрикнули від жаху, коли пролунав його гудок. А потім він зник.
Але, інколи нам вдавалося до полудня витягти всі свої снасті і ми підпливали до «Конго» в човнах до краю наповнених рибою, вдалий день і задоволення від того, що найбільш неприємна і тяжка частина денної роботи закінчена діяли на нас особливим і дивним чином: ми ставали наче дурними і впадали в сильно збуджений стан. Тоді бувало, що ми знаходили якесь особливе задоволення мучити рибу, так, прямо-таки мучити спійману рибу. В цьому ділі особливо виділялись два росіянина. Вони хапали великих риб за голови, засовували пальці в їхні очні западини, підіймали їх верх і, не відводячи від них очей, починали якось дивно реготати.
Якось я одного разу навіть помітив, як один із них глибоко впився зубами в тіло сирої риби і простояв так з закритими очима дві-три хвилини.
Ці жирні риби взагалі впливали на нас всіх якось так збуджуюче: ми з захопленням клали їх пластом, розрізали ще живій рибині живота і, довше, чим було треба копирсалися в її нутрощах і бруднилися в її крові.
Француз ніколи не брав участі в подібних тваринних насолодах, але зате він горів найбезглуздішою пристрастю до дружини шкіпера і не міг навіть приховувати цього. Він говорив про це зовсім відверто:
- Я люблю її… Помилуй мене боже, до чого я її люблю! – повторював він по декілька разів на день.
Один з негрів, якого ми називали «лікарем», тому що він колись у молодості деякий час вивчав медицину, був також закоханий в неї, в той час коли він мені в цьому зізнавався, я охоче б його убив на місці з ревнощів, так як я сам був закоханий в неї не менше чим він.
Але сама вона, брудна, неохайна і тупа, продовжувала жити серед нас, нічого не помічаючи і не бачачи. Вона не удостоювала нас навіть поглядом. Якось одного разу я був чимось зайнятий на верхній палубі де вона в той час сиділа на складному стільці, безглуздо дивлячись в одну точку і ось я спіткнувся об вал брашпиля і ледве не впав. Мене це так розізлило, що я обернувся і так безглуздо і несвідомо дивився на причину моєї незручності, що, треба було думати, мав при цьому дуже смішний вигляд. Чому ж вона не посміялася наді мною? Для чого ж їй тоді було дивитись на мене так, як вона дивилася, якщо не для того, щоб посміятися? Але вона була зовсім апатичною і жоден мускул на її обличчі не ворухнувся.
- Вона гниє заживо, - говорив Ван-Тацель на своїй смішній мові. – Бачить бог, вона гниє заживо.
І все-таки ніхто із нас ні за які блага не хотів би відмовитись від неї.
Коли риба була вичищена і всі риболовні гачки були знову закинуті в море, тоді наша денна робота закінчувалася, і ми проводили годину чи дві за їжею і палінням. А потім спокійно йшли спати до своїх койок.
І от тоді, коли ми бували не занадто зморені нашою денною працею, ми могли трохи поговорити один з одним і навіть бралися розповідати всілякі історії, розказуючи їх грубою неправильною мовою і пересипаючи прокляттями і лайкою.
Француз знав якусь історію про чоловіка, який не міг «бачити жінку, щоб не бажати її». І цю історію він розказував багато разів з однаково великим успіхом. Росіяни були прямо-таки у захваті від його розповіді і сміялися без упину, слухаючи його. Задоволення з яким вони слухали цю грубу розповідь, було таким щирим чистосердечним, як у дітей, вони корчили всілякі гримаси, безладно кидалися і металися у своїх койках.
- Ну що ж, - питали вони весь час, - ну, як там далі, і чим все це закінчиться?
Між тим вони прекрасно знали, так само як і ми всі, чим це закінчиться.
Ван-Тацелю, навпаки, не везло з його історією, так як ми дуже рідко погоджувалися його слухати. Ми дуже погано розуміли його, він так мало знав англійську мову, до того ж ще й перевертав слова. Серед якого-небудь пояснення, коли він, так би мовити, безнадійно застрягав, пробуючи ясніше пояснити свою думку, він починав безпомічно оглядатися на усіх нас, не знаючи чим і як допомогти собі. І в такі хвилини він був гідний жалю.
Ван-Тацель був найстаршим із голландців, справжній кабан, досить-таки глухий, але взагалі-то дуже доброзичлива і послужлива людина. У нього з вух завжди, у всі пори року, стирчали шматки вати великі шматки, що зовсім пожовкли від часу і неохайності. В нього було надзвичайно важке тіло. Море перетворило його на справжню дитину. Він нічого не бачив далі свого носу і ні про що не думав. Лежачи на койці, він палив свій міцний тютюн і спокійно плював на підлогу каюти чи куди попало. Він завжди починав свою розповідь наступними словами:
- Це було якось увечері в Амстердамі, - говорив він. – Так, це було якось увечері в Амстердамі. Я якраз тоді завербувався на корабель, і це був мій останній вечір на суші. Я не пам’ятаю, котра була година, але знаю, що вже було пізно. Коли я, нарешті, вийшов з пивної, щоб іти на корабель, я перш за все почав засукувати свої штани. Так, так, це я добре пам’ятаю, але взагалі-то я був більше, ніж п’яний, і, засукуючи штани, втратив рівновагу і впав на коліна. Потім я якось дістався Леопольдгатену, і там сталося дещо, що мене просто вразило, тому що я був вже не п’яний, коли її побачив. Вона стояла позаду мене серед вулиці. Так, вірте мені чи не вірте, але це була дама.
І старий дурень піднімався на своїй койці і дивився на нас.
- Дама, так, справжня дама, знатна дама, - повторював він.
Але коли доходило до цього головного моменту розповіді, його словник вичерпувався, і він вже не міг зрушити з місця.
- Як, справжня дама стояла позаду тебе на вулиці в Амстердамі? – іронічно запитував його «лікар».
- Так, дама, - захоплено відповідав голландець і голосно реготав.
Він бував так збуджений своїм оповіданням, що починав клястися в тому, що говорить правду і що це була дійсно, справжня дама. Ми всі дружно сміялися з нього. Він пробував було продовжувати розповідь, але це було неможливо. Він робив надзусилля, напружував свій жалюгідний мозок, щоб знайти слова, які б допомогли нам уяснити суть цієї розповіді, але спроби його були даремними і він замовкав. А між тим, йому страшенно хотілося поговорити саме про це, і ось, коли він, так би мовити, був весь поглинутий згадками про даму і приходив у відчай від того, що не знаходить підходящих слів, з нього раптом виривався цілий потік якихось дивних слів, яких ніхто з нас не міг зрозуміти, за виключенням його земляка, який голосно хропів на сусідній койці.
Такою була розповідь Ван-Тацеля, і вона завжди закінчувалася однаково і на тому ж самому місці. Ми дуже часто слухали його, і він завжди починав з того вечора в Амстердамі. Це була досить можлива й імовірна пригода, і ніхто з нас не мав у цьому сумніву.
Потім ми мовчки лежали деякий час і роздумували над почутим, в той час як море, що нас оточувало шуміло, а лампа, що освітлювала нашу каюту, розмірено погойдувалася у своєму мідному кільці. І вахтовий ходив у своїх дерев’яних черевиках по палубі над нашими головами. Потім наставала ніч.
Але інколи біля опівночі я прокидався, задихаючись від тяжких випарів, які йшли від усіх цих людських тіл, що поскидали уві сні з себе ковдри. Лампа висвітлювала грубі тіла в сірих шерстяних сорочках. Росіяни з їхніми довгими і ріденькими бородами нагадували сплячих моржів.
З кожної койки лунали напівзаглушені слова і стогони. Негри скреготіли білими зубами, голосно повторюючи одне й те саме ім’я і надували свої чорні щоки.
З койки молодшого голландця чулося серед якогось квоктання і здавленого сміху все те ж ім’я, потім сильне хропіння і жалібне стогнання, - і це було ім’я дружини шкіпера. Всі тільки й думали про неї. Ці розпутні тварини говорили про неї навіть уві сні, кожен на своїй мові. Вони всі лежали з закритими очима, хропучи і бурмочучи найбезсоромніші слова, посміхались, стогнали і висовували язики. Один тільки Ван-Тацель спав спокійним, здоровим, мирним сном наче безсловесна тварина.
Гостре, сперте повітря каюти, тютюновий дим, запах людського поту і риби із трюму, - все це змішувалось в одуряюче важкі випари. І ці випари давили на мене і заставляли закривати очі, як тільки я їх відкривав. І я знову засинав, і потворно велика квітка спускалась до мене, обіймала мене, і всмоктуючи в своє вологе листя, душила мене спокійно і впевнено, тихо і безшумно. І нічого більше у світі не було для мене.
Потім приходив вахтовий і будив мене.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1905 рік.