Російська жорстокість
Багато жорстокостей переживав я і бачив. Я ніколи не міг знайти оправдання для їх існування. Ціле життя мучило мене питання: Звідки походить, з яких інстинктів родиться ця людська жорстокість?
Колись доводилося мені читати книгу з фатальним заголовком: „Поступ, розвиток жорстокості". Автор пробує при допомозі зіставлених і пояснених прикладів довести, що поступ людства провадить до виявлення таємничої, вродженої людині насолоди: катувати свого ближнього, його тіло, душу. Я прочитав книгу з відразою, вона не переконала мене ані трохи, а її парадокси незабаром зникли мені з пам`яті.
Але тепер по страшнім божевіллі європейської війни, по кривавій оргії революції, я знов починаю застановлятися над тими парадоксами. При цьому треба зауважити: щодо російської жорстокості — то на ній не идно абсолютно жодного поступу, її форми лишилися незмінні.
З початком 18-го століття уживалися такі тортури: рот жертви наповнювали порохом, який опісля запалювали. Жінкам просверлювали груди, через рот протягували мотузку, за якій потім вішали жертви.
В 1918 і 1919 роках робилося те саме на Дону; на Уралі червоні й білі катували свої жертви так довго, аж поки не наступила смерть.
Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є власне жорстокість, як гумор — англійської. Це спеціальна жорстокість, а одночасно й вигаданий з холодною кров`ю мірник, для ступеня витривалості і опору в терпінні, яке може осягнути людина; свого роду проба її опорної і життєвої сили.
Найцікавіша риса московської жорстокості, це її чортівська фінезія, її, я сказав би, естетична вишуканість. Не гадаю, щоб ці особливості можна пояснити такими словами, як „психоз"`, ,, садизм", або подібними. Бо в суті речі нічого вони не поясняють. Наслідок алкоголізму? — Але я не думаю, щоб московський народ був більше отроєний алкоголем, як інші європейські нації. Хоч усе ж треба визнати, що вплив алкоголю па психіку москаля особливо фатальний, бо наш народ відживляється гірше, як інші.
Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється спорадично, як вибух хворої або переверзної душі. Це виїмки, що обходять лікаря від божевільних: Тут я говорю про масову психологію, про народну душу, про гуртову жорстокість.
В однім сибірськім селі вигадали селяни таке: Викопали кілька ям, вложили в них стрімголов полонених червоноармейців, а тоді засипали ці ями до половини так, що з під землі стирчали лише ноги похованих від коліна. Потім приглядалися з зацікавленням подригай ніг, по чому міряли різні ступені опору катуванню.
В Тамбовщині полонених комуністів припинали цвяхами до дерев. Але цвяхи повбивали лише в ліву руку й ногу, і бавилися, приглядаючись, як ті напіврозп`яті, в смертельних конвульсіях рухали неприпнятою рукою й ногою. Інші полонені зазнавали таких катувань: їм розпорювали живіт, витягали кінець кишки і припинали її цвяхом до дерева, або телеграфічного стовпа. Потім гонили нещасного довколо дерева, приглядаючись, як розвивалася кишка.
Ось відділ полонених старшин цілковито без убраннь: 3 плечий витято їм шмат шкіри, величини наплечника, а на місце зірок повбивано цвяхи, потім повитинано їм на ногах пояс шкіри в формі козацьких червоних лампасів. Ця операція ввійшла поволі в загальне вжиття й назвалася „вбиранням однострою". Певно, що вона вимагала багато часу і точності. — Подібні і ще гірші злочини ставали чимраз частіші в останніх роках у Росії.
А які з них більш жорстокі, білі чи червоні? По правді одні і другі в тім відношенні рівні, бо одні і другі москалі. А коли мова йде про ступінь жорстокості, то з певністю можна сказати, що ті найбільше жорстскі, які посідають найбільше енергії і влади в руках.
Не знаю, чи де на землі є місце, до так жорстоко і невблагано поводилися з жінками, як у московськім селі. Авже цілком певно, що ніде, як у Росії, нема такої маси огидливих приповідок: „Жінку любиться двічі: як вона входить у дім заручена і як її несуть на цвинтар". „Для баб і звірів нема суду". „Хочеш, щоб тобі смакувала їжа, вибий трохи жінку".
В московських селах є сотні подібних приповідок, які висловлюють назбирану століттями народну мудрість, їх чують щодня діти, з ними виростає юнацтво.
Так само знущаються і з дітей на селі. Коли недавно я зацікавився статистикою злочинів у московській губернії і перекинув акти карних справ за роки 1901—1910, мене перелякала величезна кількість жорстокостей, яких жертвами були діти і злочинів, довершених на молоді. В Росії взагалі кожен майже з насолодою б`є когось. „Народна мудрість" добачає в карі на тілі щось людині потрібне і корисне. Висловом цього приповідка: „За битого двох небитих дають".
Я часто питався в учасників громадянської війни, чи їх не гидить вбивати один одного. Відповідь була завжди однакова: „В тім нема нічого огидливого. Вони мають зброю, й ми також; і ми й вони в однаковім становищі. Кому шкодить, що ми вбиваємо одні одних? Ще ж багато наших братів лишається на світі".
Таке саме питання задав я раз одному воякові, який брав участь у у світовій війні, а пізніше був високим старшиною в червоній армії. Він дав мені дуже дивну відповідь: "Що це внутрішня війна? Війна з чужинцями - це зовсім щось інше, це і зворушує душу. Я скажу вам цілком відверто, товаришу: забити москаля, невже це має значення? їх стільки, що це навіть не зауважується, коли деяких не стає. Погляньте напр. на ці села: І вони можуть зникнути з поверхні землі, коли тільки схочуть, на що вони і здалися? А врешті, нехай чорт візьме і ціле наше хліборобство і всі наші справи. От у Прусії, там це було інакше. Коли ми наступали туди, аж жаль мені було. Що за села, що за міста, і що за організація! Який чудовий порядок! Ми це все знищили. І по що й нащо? Від цього можна було збожеволіти. Я почувався майже щасливий, коли мене було поранено і я не міг більше брати участі в тім божевіллі... Пізніше був я під Юденічом на Кавказі. Там бачили ми турків і інших чортів, все нужденні народці, але й їх було шкода..." Ця людина була на свій спосіб дуже гуманна: поводився зі своїми вояками, які його любили й шанували, добре, і любив своє солдатське ремесло.
Коли вже говорити про московську жорстокість, то не можна поминути мовчанкою жидівські погроми. Факт, що ці погроми організувалися в порозумінню з дурнуватими представниками влади, нічого й нікого не виправдує. Ці дурні і каналії, які дозволяли вбивати жінок, забивати дітей, вбивати в людські голови цвяхи. Всі ті страхіття ішли з інстинкту самих мас.
Одначе, можна остаточно запитатися, де ж є цей московський селянин, і розважний, добрий, той невсипущий пошукувач правди і справедливості, якого так гарно і переконливо змалювала наша література 19 ст.
В моїй юності шукав я сам з захопленням цього чоловіка по цілій московській землі, я його не знайшов. Скрізь надибав я лише грубого реаліста, хитрого селюка, який удає дурника, коли це йому видається корисним. З природи він далеко не дурний, цей селянин, і він сам прекрасно це знає. Він створив багато сумних пісень, багато суворих, диких і кривавих лєгенд, вигадав тисячі приповідок, в яких висловив свій твердий і життєвий досвід. Він знає, що „сам мужик не дурак", лише „мір - це вівця", та що „світ міцний як потік, а дурний, як безрога". Він каже: „Не лякайся чорта, лякайся чоловіка" і "бий своїх, бійся — чужих". Він не має поваги перед правдою: „Правдой не накормишся", каже він. Він має масу подібних пословиць і робить із них ужиток при кожній нагоді. Чує їх з малку і з малку ж вичуває цілу їх грубу правду, гіркий сум і цілу ненависть до людей, що сидить у них. Дехто — особливо міщани — перешкоджують мирній течії його життя і їх він вважає за зайвих на землі, на тій землі, яку він любить містичною любов`ю і в яку він вірить містичною вірою. Ця земля, до якої він прикріплений своїм життям, тілом і душею, яка є його „природженою власністю``, цю землю загарбали йому розбійники. Задовго перед Байроном знав уже московський селянин, що „піт селянина більше вартий від божого грунту".
Народницький напрямок нашої літератури з його ідеалізованим мужиком, прагнув до певної політичної цілі. Але вже наприкінці 19 ст. наступив перелом у цій літературі, яка займалася селом і мужиком: вона стала менш милосердною, більше щирою. Антін Чехов у своїх „Мужиках" дав нам новий образ народу. В першій половині 20 ст. з`являється „Село" Івана Буніна, майстра московського стилю. В його оповіданнях оособливо у „Нічній розмові" видно вже нову точку зору на мужика, майже критичну, правду показано тут без жодних уже прикрас. Буніновы закидали, що він аристократ, бо відноситься до селян з байдужністю, та навіть із ворожістю. Це неправда. Бунін є перед усім і лише артист.
В новішій сучасній літературі знаходимо ще страшніші зразки духовної темноти, в якій тоне московське село. Особливо звернув би я увагу па оповідання селянина Івана Вольного, , Юность", на москвича Семена Подячева і сибіряка Всеволода Іванова. З певністю ні одному з цих письменників не можна закинути якусь аристократичну ворожість до мужика: самі-ж вони є мужики і зв`язані з селом душею й тілом. Ліпше як хто інший розуміють вони і знають життя звичайних людий, нещастя і прості втіхи села, духовну сліпоту мужика і жорстокість його психіки.
Я закінчу це все маленькою історією, яку я чув від члена одної наукової експедиції в 1921 р. на Уралі. Один мужик того села, де затрималася місія, спитався мого інформатора: „Ви вчені, отже поясніть мені. Минулого тижня один башкір забив мою корову. Розуміється я забив башкіра, а тоді вкрав йому його корову. Отже скажіть мені: Чи можна мене покарати за ту корову?" — Коли його спитали, чи він не боїтьсь, що скоріше всього буде покараний за вбивство башкіра, мужик з повним душевним спокоєм, відповів: "А, нині люде нічого не коштують!" Слово "розуміється" варте уваги. Злочин стає частим і звичним.
А ось ще приклад цього самого порядку, який показує, як сільська свідомість достроюється до нових ідей. Один народний учитель, селянський син, пише мені: "Відомий учений Дарвін довів науково конечність безпощадної боротьби за існування, Через те, що він не протестує проти того, щоб скорочувати життя слабких і непотрібних людей, через те, що й давніше лишали старих умирати з голоду в їх печерах, або вішали на високих деревах, аби трясучи ці останні, спроваджувати смерть повішених, — то я хотів би запропонувати винищувати якимсь людяним способом тих, що стали непотрібними до життя, бо я проти всякої жорстокості. Я пропоную труїти їх якоюсь смачною отрутою. Ця метода злагодить боротьбу за життя... Застосувати треба її проти слабих розумом, ідіотів, проти всіх, зле випосажених природою: калік, сліпих, також проти невиліковно хворих. Подібний закон звичайно не сподобається нашій інтелігентській молоді, але вже прийшов час, коли не належить звертати уваги на цих "ідеальних" реакціонерів та контрреволюціонерів. Утримання непотребів задорого коштує народу, треба ці видатки звести до нуля".
Багато подібних листів дістається в теперішній Росії, подібних запитань і пропозицій. Враження болюче, але поминаючи їх дикість, вони справляють враження, що думка в московському селі вже пробудилася і хоч іще молода і груба, але вже робить проби іти в напрямку, досі їй зовсім чужому: село зачинає думати про державу і її завдання.
Берлін, 1922 рік
