31.03.2020 12:46

лише 18+

191

3 | 3

 © Максим Горький

Російська жорстокість

Багато жорстокостей переживав я і бачив. Я ніколи не міг знайти оправдання для їх існування. Ціле життя мучило мене питання: Звідки похо­дить, з яких інстинктів родиться ця людська жорстокість?

Колись доводилося мені читати книгу з фатальним заголовком: „По­ступ, розвиток жорстокості". Автор пробує при допомозі зіставлених і пояснених прикладів довести, що поступ людства прова­дить до виявлення таємничої, вродже­ної людині насолоди: катувати свого ближнього, його тіло, душу. Я прочи­тав книгу з відразою, вона не пере­конала мене ані трохи, а її парадокси незабаром зникли мені з пам`яті.

Але тепер по страшнім божевіллі європейської війни, по кривавій оргії революції, я знов починаю застанов­лятися над тими парадоксами. При цьому треба зауважити: щодо російської жорстокості — то на ній не идно абсолютно жодного поступу, її фор­ми лишилися незмінні.

З початком 18-го століття ужива­лися такі тортури: рот жертви наповнювали порохом, який опісля запа­лювали. Жінкам просверлювали гру­ди, через рот протягували мотузку, за якій потім вішали жертви.

В 1918 і 1919 роках робилося те саме на Дону; на Уралі червоні й білі катували свої жертви так довго, аж поки не наступила смерть.

Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є власне жорстокість, як гумор — ан­глійської. Це спеціальна жорстокість, а одночасно й вигаданий з холодною кров`ю мірник, для ступеня витривалості і опору в терпінні, яке може осягнути людина; свого роду проба її опорної і життєвої сили.

Найцікавіша риса московської жорстокості, це її чортівська фінезія, її, я сказав би, естетична вишуканість. Не гадаю, щоб ці особливості мож­на пояснити такими словами, як „психоз"`, ,, садизм", або подібними. Бо в суті речі нічого вони не поясня­ють. Наслідок алкоголізму? — Але я не думаю, щоб московський народ був більше отроєний алкоголем, як інші європейські нації. Хоч усе ж треба визнати, що вплив алкоголю па психіку москаля особливо фа­тальний, бо наш народ відживляється гірше, як інші.

Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється спорадично, як вибух хворої або переверзної душі. Це виїм­ки, що обходять лікаря від боже­вільних: Тут я говорю про масову психологію, про народну душу, про гуртову жорстокість.

В однім сибірськім селі вигадали селяни таке: Викопали кілька ям, вложили в них стрімголов полонених червоноармейців, а тоді засипали ці ями до половини так, що з під землі стирчали лише ноги похованих від коліна. Потім приглядалися з зацікавленням подригай ніг, по чому міряли різні ступені опору катуванню.

В Тамбовщині полонених кому­ністів припинали цвяхами до дерев. Але цвяхи повбивали лише в ліву ру­ку й ногу, і бавилися, приглядаючись, як ті напіврозп`яті, в смертельних конвульсіях рухали неприпнятою рукою й ногою. Інші полонені зазнавали таких катувань: їм розпорювали живіт, ви­тягали кінець кишки і припинали її цвяхом до дерева, або телеграфічно­го стовпа. Потім гонили нещасного­ довколо дерева, приглядаючись, як розвивалася кишка.

Ось відділ полонених старшин ціл­ковито без убраннь: 3 плечий витято їм шмат шкіри, величини наплечника, а на місце зірок повбивано цвяхи, потім повитинано їм на но­гах пояс шкіри в формі козацьких червоних лампасів. Ця операція ввій­шла поволі в загальне вжиття й на­звалася „вбиранням однострою". Певно, що вона вимагала багато часу і точності. — Подібні і ще гірші злочини ставали чимраз частіші в останніх роках у Росії.

А які з них більш жорстокі, білі чи червоні? По правді одні і другі в тім відношенні рівні, бо одні і дру­гі москалі. А коли мова йде про ступінь жорстокості, то з певністю можна сказати, що ті найбільше жорстскі, які посідають найбільше енер­гії і влади в руках.

Не знаю, чи де на землі є місце, до так жорстоко і невблагано поводилися з жінками, як у московськім селі. Авже цілком певно, що ніде, як у Росії, нема такої маси огидливих приповідок: „Жінку любиться двічі: як вона входить у дім заручена і як її несуть на цвинтар". „Для баб і звірів нема суду". „Хочеш, щоб тобі смакувала їжа, вибий трохи жінку".

В московських селах є сотні подібних приповідок, які висловлюють назбирану століттями народну муд­рість, їх чують щодня діти, з ними виростає юнацтво.

Так само знущаються і з дітей на селі. Коли недавно я зацікавився статистикою злочинів у московській губернії і перекинув акти карних справ за роки 1901—1910, мене перелякала величезна кількість жорстокостей, яких жертвами були діти і злочинів, довершених на молоді. В Росії взагалі кожен майже з насолодою б`є когось. „Народна мудрість" добачає в карі на тілі щось людині потрібне і корисне. Висловом цього приповідка: „За битого двох небитих дають".

Я часто питався в учасників громадянської війни, чи їх не гидить вбивати один одного. Відповідь була завжди однакова: „В тім нема нічого огидли­вого. Вони мають зброю, й ми також; і ми й вони в однаковім становищі. Кому шкодить, що ми вбиває­мо одні одних? Ще ж багато наших братів лишається на світі".

Таке саме питання задав я раз одному воякові, який брав участь у у світовій війні, а пізніше був високим старшиною в червоній армії. Він дав мені дуже дивну відповідь: "Що це внутрішня війна? Війна з чужинцями - це зовсім щось інше, це і зворушує душу. Я скажу вам цілком відверто, товаришу: забити москаля, невже це має значення? їх стільки, що це навіть не зауважується, коли деяких не стає. Погляньте напр. на ці села: І вони можуть зникнути з поверхні землі, коли тільки схочуть, на що вони і здалися? А врешті, нехай чорт візьме і ціле наше хліборобство і всі наші справи. От у Прусії, там це було інакше. Коли ми наступали туди, аж жаль мені було. Що за села, що за міста, і що за організація! Який чудовий порядок! Ми це все знищили. І по що й нащо? Від цього можна було збожеволіти. Я почувався майже щасливий, коли мене було поранено і я не міг більше брати участі в тім божевіллі... Пізніше був я під Юденічом на Кав­казі. Там бачили ми турків і інших чортів, все нужденні народці, але й їх було шкода..." Ця людина була на свій спосіб дуже гуманна: поводився зі своїми вояками, які його любили й шанували, добре, і любив своє солдатське ремесло.

Коли вже говорити про московську жорстокість, то не можна поминути мовчанкою жидівські погроми. Факт, що ці погроми організувалися в порозумінню з дурнуватими пред­ставниками влади, нічого й нікого не виправдує. Ці дурні і каналії, які дозволяли вбивати жінок, забивати дітей, вбивати в людські голови цвяхи. Всі ті страхіття ішли з інстинкту самих мас.

Одначе, можна остаточно запитатися, де ж є цей московський селянин, і розважний, добрий, той невсипущий пошукувач правди і справедливості, якого так гарно і переконливо змалювала наша література 19 ст.

В моїй юності шукав я сам з захопленням цього чоловіка по цілій московській землі, я його не знайшов. Скрізь надибав я лише грубого реаліста, хитрого селюка, який удає дурника, коли це йому видається корисним. З природи він далеко не дурний, цей селянин, і він сам прекрасно це знає. Він створив багато сумних пісень, багато суворих, диких і кривавих лєгенд, вигадав тисячі припо­відок, в яких висловив свій твердий і життєвий досвід. Він знає, що „сам мужик не дурак", лише „мір - це вівця", та що „світ міцний як потік, а дурний, як безрога". Він каже: „Не лякайся чорта, лякайся чоловіка" і "бий своїх, бійся — чужих". Він не має поваги перед правдою: „Правдой не накормишся", каже він. Він має масу подібних пословиць і робить із них ужиток при кожній наго­ді. Чує їх з малку і з малку ж вичуває цілу їх грубу правду, гіркий сум і цілу ненависть до людей, що сидить у них. Дехто — особливо міщани — перешкоджують мирній течії його життя і їх він вважає за зайвих на землі, на тій землі, яку він любить містичною любов`ю і в яку він вірить містичною вірою. Ця земля, до якої він прикріплений своїм життям, тілом і душею, яка є його „природженою власністю``, цю землю загарбали йому розбійники. Задовго перед Байроном знав уже московський селянин, що „піт селянина більше вартий від божого грунту".

Народницький напрямок нашої лі­тератури з його ідеалізованим мужи­ком, прагнув до певної політичної цілі. Але вже наприкінці 19 ст. на­ступив перелом у цій літературі, яка займалася селом і мужиком: вона ста­ла менш милосердною, більше щи­рою. Антін Чехов у своїх „Мужиках" дав нам новий образ народу. В пер­шій половині 20 ст. з`являється „Се­ло" Івана Буніна, майстра московсь­кого стилю. В його оповіданнях оособливо у „Нічній розмові" видно вже нову точку зору на мужика, майже критичну, правду показано тут без жодних уже прикрас. Буніновы закидали, що він аристократ, бо від­носиться до селян з байдужністю, та навіть із ворожістю. Це неправда. Бунін є перед усім і лише артист.

В новішій сучасній літературі знаходимо ще страшніші зразки духовної темноти, в якій тоне московське село. Особливо звернув би я увагу па оповідання селянина Івана Воль­ного, , Юность", на москвича Семена Подячева і сибіряка Всеволода Іванова. З певністю ні одному з цих пись­менників не можна закинути якусь аристократичну ворожість до мужика: самі-ж вони є мужики і зв`язані з се­лом душею й тілом. Ліпше як хто інший розуміють вони і знають жит­тя звичайних людий, нещастя і прості втіхи села, духовну сліпоту мужика і жорстокість його психіки.

Я закінчу це все маленькою історією, яку я чув від члена одної наукової експедиції в 1921 р. на Уралі. Один мужик того села, де затрималася мі­сія, спитався мого інформатора: „Ви вчені, отже поясніть мені. Минулого тижня один башкір забив мою корову. Розуміється я забив башкіра, а тоді вкрав йому його ко­рову. Отже скажіть мені: Чи можна мене покарати за ту корову?" — Коли його спитали, чи він не боїтьсь, що скоріше всього буде покараний за вбивство башкіра, мужик з повним душевним спокоєм, відповів: "А, нині люде нічого не коштують!" Слово "розуміється" варте уваги. Злочин стає частим і звичним.

А ось ще приклад цього самого порядку, який показує, як сільська свідомість достроюється до нових ідей. Один народний учитель, селян­ський син, пише мені: "Відомий уче­ний Дарвін довів науково конечність безпощадної боротьби за існування, Через те, що він не протестує проти того, щоб скорочувати життя сла­бких і непотрібних людей, через те, що й давніше лишали старих умира­ти з голоду в їх печерах, або вішали на високих деревах, аби трясучи ці останні, спроваджувати смерть пові­шених, — то я хотів би запропону­вати винищувати якимсь людяним способом тих, що стали непотрібними до життя, бо я проти всякої жорстокості. Я пропоную труїти їх якоюсь смачною отрутою. Ця метода злаго­дить боротьбу за життя... Застосува­ти треба її проти слабих розумом, ідіотів, проти всіх, зле випосажених природою: калік, сліпих, також проти невиліковно хворих. Подібний закон звичайно не сподобається нашій інтелігентській молоді, але вже прийшов час, коли не належить звертати ува­ги на цих "ідеальних" реакціонерів та контрреволюціонерів. Утримання непотребів задорого коштує народу, треба ці видатки звести до нуля".

Багато подібних листів дістається в теперішній Росії, подібних запитань і пропозицій. Враження болюче, але поминаючи їх дикість, вони справля­ють враження, що думка в московсь­кому селі вже пробудилася і хоч іще молода і груба, але вже робить про­би іти в напрямку, досі їй зовсім чу­жому: село зачинає думати про дер­жаву і її завдання.

Берлін, 1922 рік