20.12.2019 19:33
for all
40 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Уеллс Герберт

Страшний суд

I.


Бру-а-а а!

Я слухав і не міг зрозуміти.

Ва-ра-ра-ра!

Боже світе!—промовив я напівпрокинувшись.— Що це за пекельний гуркіт?

Ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра! Та-ра-рра-ра!

Годі, — сказав я, — треба прокинутись...— і остовпів.

Де це я опинився?

Та-рра-рара!—щораз голосніше.

Це вже або якийсь новий винахід, або...

Тура-тура-тура! — Аж в ухах лящить!

Ні! — крикнув я на ввесь голос, щоб почути себе самого. — Це сурма страшного суду.

Туу-рраа.


II.

З останньою нотою мене викинуло з могили, як того пічкура, зловленого на гачок.

І я побачив свій надгробок (доволі поганенький — цікаво, хто це такого мені поставив?), і старого береста, і море, що зникало в далечині, мов клуби туману. А навколо — незліченна юрба — різні народи, мови, племена, держави — діти всіх віків. Усе це розташувалось амфітеатром на величезному, широкому, як склепіння небесне, просторі. І саме проти нас, на престолі з сліпучо білої хмари сидів Господь бог, а з ним усе військо його янголів. Я пізнав темну постать Азраїла, і Михаїла з мечем, і того здорового янгола, що сурмив у сурму і що тримав її в підведеній догори руці.

- Спритно! — обізвався поруч мене маленький чоло­вічок. — Дуже спритно! Бачите, вже і янгол із книгою? — Він нахиляв і повертав голову на всі боки, щоб не проми­нути нічого навколо, щоб побачити геть усі душі, що товпились навкруг нас.

Усі тут, — сказав він, —чисто всі. Тепер дізнаємось...

А ось і Дарвін — перебив він сам себе. — Дістане ж він тепер пам’яткового! А он бачите? Отой високий, став­ний чолов’яга, що намагається піймати божий погляд? — Це герцог. Але тут є сила-силенна людей, мені невідомих.

О, і Пріґлз тут! Пріґлз, видавець. Я завжди диву­вався на друкарів. Пріґлз був хлопець голінний... Пож­діть, тепер ми довідаємось навіть про його.

Та й забава ж буде мені! Я все це почую... Адже моє прізвище починається з С.

Він крізь зуби вдихнув у себе повітря.

Історичні особи також, — бачите? Ото — Генріх Во­сьмий. Цікавий буде свідок. Сто чортів! Та ж він Тьюдор.

Він притишив голос.

Погляньте на того хлопця просто нас, що геть заріс волоссям. Він з палеолітичної доби, розумієте? А ондечки...

Але я не слухав його, бо дивився на Господа Бога.


IV.

Це всі? — спитав Бог.

Янгол з книгою, — то був один з незчисленних томів, подібний до каталогу в читальні Британського Музею, — зиркнув на нас і, здавалось, умить полічив.

Усі, — відповів він і додав: — це була, о Боже, дуже невелика планета.

Божі очі оглянули нас.

Ну, починаймо, — сказав Бог.


V.

 

Янгол розгорнув книгу і прочитав одне ім’я. Воно складалося майже з самих звуків а, і луна відбила його на найдальших кінцях усього простору. Я не розібрав добре того імені, бо маленький чоловічок, мій сусіда, враз шарпонувсь і вдався до мене з запитанням:

Хто такий?

Мені почулося наче б то Ахав. Та навряд, щоб то був той Агав, про якого говориться в святому письмі.

У ту ж мить невеличка чорна постать піднялась на пух­нату хмарку біля самих божих ніг. То була цупка маленька постать, у пишних чужоземських шатах, з короною на голові, із скриженими на грудях руками і похмурим по­глядом.

Ну? — сказав Бог, дивлячись на неї згори.

Ми стояли у вигідному місці, та й акустика тут була чудова, отже чули кожне слово.

Визнаю себе винним, — вимовила маленька постать.

Розкажи усім, що ти зробив, — звелів Бог.

Я був король, — сказала маленька постать, — вели­кий король. Я був хтивий, гордий, жорстокий. Я воював, пустошив землі, будував палаци, і цементом до них була людська кров. Ти чуєш, господи, скарги на мене волають до тебе про помсту! Сотні й тисячі скарг! — Він показав руками на нас. — Та ще гірше! Я захопив пророка, одного з твоїх пророків...

Одного з моїх пророків, — промовив Бог.

Він не хотів скоритися мені, і я катував його чотирі дні і чотири ночі, доки не закатував на смерть. І ще тяжчий, Господи, маю я гріх перед тобою: я богохулив! Я привластив належну тобі, Боже, хвалу.

Привластив належну мені хвалу, — сказав Бог.

Я примушував, щоб замість тобі служити служили мені! Не було такої кривди, якої б я не чинив, не було такої жорстокості якою б не заплямував свою душу! Нарешті ти покарав мене, Господи!

Бог злегка підвів брови.

І я загинув в бою. Тепер я стою перед тобою, і на мене чекає твоє пекло. Перед твоєю славою не смію бре­хати, не смію боронитись, — можу тільки розповісти перед усім родом людським щиру правду про всі свої кривди.

Він замовк. Я добре бачив його лице, і воно видава­лось мені і блідим, і страшним, і гордим, і дивно благород­ним. Я згадав Мільтонового Сатану.

Більшу частину цього взято з Обеліска, — сказав янгол-літописець, показуючи пальцем на сторінку книги.

Так, — ствердив тиран трохи здивовано.

Тоді враз бог нахилився вперед, узяв цього чоловіка в руку, підняв і поставив собі на долоню, немов хотів краще його роздивитись. Посеред Божої долоні він вида­вався маленькою темною рисочкою.

Він справді зробив усе це? — спитав Бог.

Янгол-літописець розгладив рукою сторінки книги.

До певної міри, — відповів він недбало.

Я знову глянув на маленького чоловічка і зауважив, що його обличчя напрочуд змінилось. Він дивився на янгола-літописця з якимсь переляканим виразом, і його рука, що він притис до рота, тремтіла. Один рух м’язів — і вся його зухвалість зникла.

Читай, — наказав Бог.

І янгол почав читати, ретельно й докладно пояснюючи всі лиходійства цього злочинця. Слухати той запис було справжньою духовою насолодою, хоч подекуди траплялись у ньому дещо «сміливі» місця, але, звичайно, небо має свої привілеї.


VI.


Усі сміялись. Навіть пророк господній, що його за­катував злочинець, і той посміхався. Злочинець був справді зовсім нікчемний, безглуздий чолов’яга.

А одного разу, — читав янгол-літописець з усміш­кою, що запалювала всіх нас, — коли він був трохи роздра­тований, переївшись, він...

О, ні! Тільки не це! — закричав злочинець. — Ніхто в світі не знає про це!

Цього не було! — лементував він. — Я був паскудний-препаскудний, раз-у-раз грішив. Але такого без­глуздя, такого цілковитого недоумства не було.

Янгол читав далі.

О, господи! — кричав злочинець, — не попусти, щоб вони дізнались про це. Я покаюсь! Я спокутую...

Злочинець почав голосити й скакати на Божій долоні. Раптом його опав сором. Він кинувся, щоб зіскочити з Божого мізинця, та Бог спритно повернув руку і спинив його. Тоді він метнувся до щілини між долонею і великим пальцем, але великий палець притисся щільніше. А янгол читав і читав. Злочинець шибався по Божій долоні, а тоді враз повернувсь і гулькнув Богові в рукав.

Я сподівався, що Бог витрусить його звідти, але милосердя господнє безмежне.

Янгол спинився.

Ну? — спитав він.

Другий, — сказав Бог, і не встиг ще янгол викли­кати на ім’я, як якесь патлате створіння в брудному лах­мітті вже стояло на Божій долоні.


VII.


Та невже ж уготоване пекло для грішників у Бога в рукаві? — вдався до мене мій маленький сусіда.

Хіба там пекло? — спитав я.

Як ви бачите, — відповів він, зазираючи вперед по­між ногами високих янголів, — тут нема ніяких вказівок щодо плану небесної оселі.

Шш... — сердито зашипіла маленька жінка біля нас, — слухайте блаженного святого.


VIII.


Він був володар землі, а я — пророк отця небесного, — галасував святий, — і всіх вражали мої пророцтва. Бо я, Боже, знав про райську славу! Ні тортури, ні утиски, ні рани від ножа та загнані під нігті скабки, ні здерті паси м’яса, — ніщо не лякало мене: я зносив усе для слави і хвали божої!

Бог усміхнувся.

І нарешті пішов я в своєму лахмітті, ввесь у болячках, смердючий у своєму святому стражданні...

Гавриїл пирснув зо сміху.

І ліг коло його воріт, як знамення, як чудо...

Як справжня зараза, — вкинув янгол-літописець і почав читати, не звертаючи уваги на те, що святий усе розводився про всякі достохвальні і малоприємні речі, які він робив, щоб заслужити царство небесне.

І от виявилося, що звіт про святого в книзі діянь теж був розкриттям нікому незнаних, аж ніяк не вартих хвали вчинків, несподіваним чудом.

Не минуло, здається, і десять секунд, як святий так само почав кидатися туди-сюди по широкій божій долоні. І десять секунд не минуло! Нарешті він теж заверещав приголомшений немилосердним і цинічним переліком його вчинків, і кінець-кінцем утік і собі в захисток божого рукава. І нам дозволено було зазирнути в той рукав. Ми побачили, як вони вдвох, Злочинець і Святий, сиділи собі поруч, мов рідні брати, під захистом шат божого милосердя.

Туди втік і я, коли прийшла моя черга.


IX.


— А тепер, — сказав Бог, витрусивши нас усіх з ру­кава на ту планету, де звелів нам знову жити, — на пла­нету, що оберталася навколо зеленого Сіріуса, як Земля навколо Сонця, — тепер, коли ви трохи краще зрозуміли одно одного, спробуйте знову.

Потім він і його величні янголи повернулись і раптом зникли.

Зник і престол.

Навкруг мене простягалася прекрасна країна, прекра­сніша за всі країни, що я бачив доти, — пустельна, сувора і дивна. І скрізь навколо були осяйні людські душі в нових чистих тілах.

Публікації: Герберт Уеллс

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 20.12.2019 21:55  Каранда Галина => © 

Не пам`ятаю цього оповідання. Чи не читала, чи читала ще в школі. Люблю Уелса! Розумний дядько...