Страшний суд
I.
— Бру-а-а а!
Я слухав і не міг зрозуміти.
— Ва-ра-ра-ра!
— Боже світе!—промовив я напівпрокинувшись.— Що це за пекельний гуркіт?
— Ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра-ра! Та-ра-рра-ра!
— Годі, — сказав я, — треба прокинутись...— і остовпів.
— Де це я опинився?
— Та-рра-рара!—щораз голосніше.
— Це вже або якийсь новий винахід, або...
— Тура-тура-тура! — Аж в ухах лящить!
— Ні! — крикнув я на ввесь голос, щоб почути себе самого. — Це сурма страшного суду.
— Туу-рраа.
II.
З останньою нотою мене викинуло з могили, як того пічкура, зловленого на гачок.
І я побачив свій надгробок (доволі поганенький — цікаво, хто це такого мені поставив?), і старого береста, і море, що зникало в далечині, мов клуби туману. А навколо — незліченна юрба — різні народи, мови, племена, держави — діти всіх віків. Усе це розташувалось амфітеатром на величезному, широкому, як склепіння небесне, просторі. І саме проти нас, на престолі з сліпучо білої хмари сидів Господь бог, а з ним усе військо його янголів. Я пізнав темну постать Азраїла, і Михаїла з мечем, і того здорового янгола, що сурмив у сурму і що тримав її в підведеній догори руці.
- Спритно! — обізвався поруч мене маленький чоловічок. — Дуже спритно! Бачите, вже і янгол із книгою? — Він нахиляв і повертав голову на всі боки, щоб не проминути нічого навколо, щоб побачити геть усі душі, що товпились навкруг нас.
— Усі тут, — сказав він, —чисто всі. Тепер дізнаємось...
— А ось і Дарвін — перебив він сам себе. — Дістане ж він тепер пам’яткового! А он бачите? Отой високий, ставний чолов’яга, що намагається піймати божий погляд? — Це герцог. Але тут є сила-силенна людей, мені невідомих.
— О, і Пріґлз тут! Пріґлз, видавець. Я завжди дивувався на друкарів. Пріґлз був хлопець голінний... Пождіть, тепер ми довідаємось навіть про його.
— Та й забава ж буде мені! Я все це почую... Адже моє прізвище починається з С.
Він крізь зуби вдихнув у себе повітря.
— Історичні особи також, — бачите? Ото — Генріх Восьмий. Цікавий буде свідок. Сто чортів! Та ж він Тьюдор.
Він притишив голос.
— Погляньте на того хлопця просто нас, що геть заріс волоссям. Він з палеолітичної доби, розумієте? А ондечки...
Але я не слухав його, бо дивився на Господа Бога.
IV.
— Це всі? — спитав Бог.
Янгол з книгою, — то був один з незчисленних томів, подібний до каталогу в читальні Британського Музею, — зиркнув на нас і, здавалось, умить полічив.
— Усі, — відповів він і додав: — це була, о Боже, дуже невелика планета.
Божі очі оглянули нас.
— Ну, починаймо, — сказав Бог.
V.
Янгол розгорнув книгу і прочитав одне ім’я. Воно складалося майже з самих звуків а, і луна відбила його на найдальших кінцях усього простору. Я не розібрав добре того імені, бо маленький чоловічок, мій сусіда, враз шарпонувсь і вдався до мене з запитанням:
— Хто такий?
Мені почулося наче б то Ахав. Та навряд, щоб то був той Агав, про якого говориться в святому письмі.
У ту ж мить невеличка чорна постать піднялась на пухнату хмарку біля самих божих ніг. То була цупка маленька постать, у пишних чужоземських шатах, з короною на голові, із скриженими на грудях руками і похмурим поглядом.
— Ну? — сказав Бог, дивлячись на неї згори.
Ми стояли у вигідному місці, та й акустика тут була чудова, отже чули кожне слово.
— Визнаю себе винним, — вимовила маленька постать.
— Розкажи усім, що ти зробив, — звелів Бог.
— Я був король, — сказала маленька постать, — великий король. Я був хтивий, гордий, жорстокий. Я воював, пустошив землі, будував палаци, і цементом до них була людська кров. Ти чуєш, господи, скарги на мене волають до тебе про помсту! Сотні й тисячі скарг! — Він показав руками на нас. — Та ще гірше! Я захопив пророка, одного з твоїх пророків...
— Одного з моїх пророків, — промовив Бог.
— Він не хотів скоритися мені, і я катував його чотирі дні і чотири ночі, доки не закатував на смерть. І ще тяжчий, Господи, маю я гріх перед тобою: я богохулив! Я привластив належну тобі, Боже, хвалу.
— Привластив належну мені хвалу, — сказав Бог.
— Я примушував, щоб замість тобі служити служили мені! Не було такої кривди, якої б я не чинив, не було такої жорстокості якою б не заплямував свою душу! Нарешті ти покарав мене, Господи!
Бог злегка підвів брови.
— І я загинув в бою. Тепер я стою перед тобою, і на мене чекає твоє пекло. Перед твоєю славою не смію брехати, не смію боронитись, — можу тільки розповісти перед усім родом людським щиру правду про всі свої кривди.
Він замовк. Я добре бачив його лице, і воно видавалось мені і блідим, і страшним, і гордим, і дивно благородним. Я згадав Мільтонового Сатану.
— Більшу частину цього взято з Обеліска, — сказав янгол-літописець, показуючи пальцем на сторінку книги.
— Так, — ствердив тиран трохи здивовано.
Тоді враз бог нахилився вперед, узяв цього чоловіка в руку, підняв і поставив собі на долоню, немов хотів краще його роздивитись. Посеред Божої долоні він видавався маленькою темною рисочкою.
— Він справді зробив усе це? — спитав Бог.
Янгол-літописець розгладив рукою сторінки книги.
— До певної міри, — відповів він недбало.
Я знову глянув на маленького чоловічка і зауважив, що його обличчя напрочуд змінилось. Він дивився на янгола-літописця з якимсь переляканим виразом, і його рука, що він притис до рота, тремтіла. Один рух м’язів — і вся його зухвалість зникла.
— Читай, — наказав Бог.
І янгол почав читати, ретельно й докладно пояснюючи всі лиходійства цього злочинця. Слухати той запис було справжньою духовою насолодою, хоч подекуди траплялись у ньому дещо «сміливі» місця, але, звичайно, небо має свої привілеї.
VI.
Усі сміялись. Навіть пророк господній, що його закатував злочинець, і той посміхався. Злочинець був справді зовсім нікчемний, безглуздий чолов’яга.
— А одного разу, — читав янгол-літописець з усмішкою, що запалювала всіх нас, — коли він був трохи роздратований, переївшись, він...
— О, ні! Тільки не це! — закричав злочинець. — Ніхто в світі не знає про це!
— Цього не було! — лементував він. — Я був паскудний-препаскудний, раз-у-раз грішив. Але такого безглуздя, такого цілковитого недоумства не було.
Янгол читав далі.
— О, господи! — кричав злочинець, — не попусти, щоб вони дізнались про це. Я покаюсь! Я спокутую...
Злочинець почав голосити й скакати на Божій долоні. Раптом його опав сором. Він кинувся, щоб зіскочити з Божого мізинця, та Бог спритно повернув руку і спинив його. Тоді він метнувся до щілини між долонею і великим пальцем, але великий палець притисся щільніше. А янгол читав і читав. Злочинець шибався по Божій долоні, а тоді враз повернувсь і гулькнув Богові в рукав.
Я сподівався, що Бог витрусить його звідти, але милосердя господнє безмежне.
Янгол спинився.
— Ну? — спитав він.
— Другий, — сказав Бог, і не встиг ще янгол викликати на ім’я, як якесь патлате створіння в брудному лахмітті вже стояло на Божій долоні.
VII.
— Та невже ж уготоване пекло для грішників у Бога в рукаві? — вдався до мене мій маленький сусіда.
— Хіба там пекло? — спитав я.
— Як ви бачите, — відповів він, зазираючи вперед поміж ногами високих янголів, — тут нема ніяких вказівок щодо плану небесної оселі.
— Шш... — сердито зашипіла маленька жінка біля нас, — слухайте блаженного святого.
VIII.
— Він був володар землі, а я — пророк отця небесного, — галасував святий, — і всіх вражали мої пророцтва. Бо я, Боже, знав про райську славу! Ні тортури, ні утиски, ні рани від ножа та загнані під нігті скабки, ні здерті паси м’яса, — ніщо не лякало мене: я зносив усе для слави і хвали божої!
Бог усміхнувся.
— І нарешті пішов я в своєму лахмітті, ввесь у болячках, смердючий у своєму святому стражданні...
Гавриїл пирснув зо сміху.
— І ліг коло його воріт, як знамення, як чудо...
— Як справжня зараза, — вкинув янгол-літописець і почав читати, не звертаючи уваги на те, що святий усе розводився про всякі достохвальні і малоприємні речі, які він робив, щоб заслужити царство небесне.
І от виявилося, що звіт про святого в книзі діянь теж був розкриттям нікому незнаних, аж ніяк не вартих хвали вчинків, несподіваним чудом.
Не минуло, здається, і десять секунд, як святий так само почав кидатися туди-сюди по широкій божій долоні. І десять секунд не минуло! Нарешті він теж заверещав приголомшений немилосердним і цинічним переліком його вчинків, і кінець-кінцем утік і собі в захисток божого рукава. І нам дозволено було зазирнути в той рукав. Ми побачили, як вони вдвох, Злочинець і Святий, сиділи собі поруч, мов рідні брати, під захистом шат божого милосердя.
Туди втік і я, коли прийшла моя черга.
IX.
— А тепер, — сказав Бог, витрусивши нас усіх з рукава на ту планету, де звелів нам знову жити, — на планету, що оберталася навколо зеленого Сіріуса, як Земля навколо Сонця, — тепер, коли ви трохи краще зрозуміли одно одного, спробуйте знову.
Потім він і його величні янголи повернулись і раптом зникли.
Зник і престол.
Навкруг мене простягалася прекрасна країна, прекрасніша за всі країни, що я бачив доти, — пустельна, сувора і дивна. І скрізь навколо були осяйні людські душі в нових чистих тілах.
