15.04.2020 20:37
for all
36 views
rating 5 | 2 users
 © Еміль Золя

Жаба

Нарис про літературну критику

Коли мене відвідує молодий письменник, що починає пробувати своїх сил, а вони часто приходять до мене і я приймаю їх дуже радо — то перша рада, яку даю їм, така:

— Працюйте багато, правильно, коли можна — кожного ранку і обов`язково од­накове число годин. Не будьте нетер­плячі і чекайте десять років на успіх і на продаж. Але перш за все не ко­піюйте нас, забудьте про свої взірці.

Потім друга моя порада незмінно бу­ває ось яка:

— А чи маєте ви добрий літератур­ний шлунок? Розумієте, такий со­лідний шлунок, щоб перетравити всі дурниці, всі обридливі брехні, які бу­дуть писати люди про ваші твори і про вас?... Ні, бачу по вас... ви стре­пенулися, ваше лице облилося рум`янцем... ви ще занадто молоді і чутливі, ваше сильне, природне обридження наробить вам ще немало прикрості. Ну, в такім разі, з`їдайте щоранку, коли встанете, натщесерце живу жабу, їх продають на ринку, куховарка буде купувати вам їх. Видаток невеликий — штука по три су, купуючи дюжину відразу. За кілька років будете мати такий літературний шлунок, що зможете без найменшої відрази пере­травити й найпоганіші виплоди су­часної критики.

Молодий письменник позирає на мене стурбований, коли я проводжаю його і доводить корисність цього способу, що мені самому став у великій при­годі.

Та, мій Боже, я не кажу, щоб це було надто приємно, особливо на перших порах. Але помалу звикне­те, звикнете, молодий друже. До­бра жива жаба дуже підкріпить вас, коли тільки здужаєте стравити її, за­гартує вас на всі мерзоти, на всяку погань, на всякі простацтва. На цілий день чоловік мов прищеплений проти усіх можливих бридот. Чоловік, що кожного дня проковтне жабу, це чоловік сильний, котрого ніщо не виве­де з рівноваги. Послухайте мене, заковтуйте день у день по одній жабі, а колись певно подякуєте мені.

Я сам від тридцяти років, доки сяду до праці, кожного ранку ковтаю жабу, прочитуючи сім чи вісім газет, що ждуть мене на столі. Я певний, що вона є в них; швидко перебігаю очи­ма стовпці і рідко трапляється, щоб не було її. Коли не в одній, то в дру­гій газеті сидить собі та надувається та жаба: тут вона — брутальна на­пасть, там образлива легенда, там знов ціла калюжа дурноти або брехні. І я ковтаю її з апетитом.

Певна річ, зразу це не було мені приємно. Та мушу признатися, що у мене був якийсь особливий дар, бо я швидко звик до них. Зразу ще я кривився та морщився, але при третій або четвертій дюжині я вже був твер­дий, як скеля. А тепер, коли я постарів, все йде, як з маслом. Навіть так вийшло, що мені не вистачало б чогось, якби щоранку не було для мене жа­би. Їй Богу, я був би подібний до тої бабусі, що їй не дали звичайного її снідання, кави з молочком або шоколаду; вона через те увесь день ходить мов сама не своя. Не дістань я своєї жаби, я був би млявий, неспокійний, незадоволення, без найменшої відваги, одним словом, ні до чого не здат­ний.

Еге, ніхто не знає, скільки здорової сили додає мені жаба, відколи ввій­шла на денний порядок мого жит­тя. Старий народний рецепт говорить: жаба скріпляє шлунок. Ніколи не працюється мені так добре, як коли та жаба була найбільш обридлива і бризкала з себе багато отрути. Тоді вся моя духовна істота почуває прав­дивий ляск батога, щось шарпає її наперед, шпигає ззаду, щось пристрасно жене мене до письмового сто­ла, розпалює в душі скажене бажання — бути геніальним. Еге ж! Жаба не тільки дає моєму шлунку лег­кість і силу, щоб міг ковтати зневаги і підлості, як помпони. Ні! Вона чудо­во підбадьорює мене в моїй щоденній праці, скріпляє, гартує і розширює мозок; їй я, певно, завдячую той вогонь, який горить у найкращих написаних мною сторінках.

Зрештою я зажовую не тільки ту одну жабу щоранку; я зажовую їх більше, о! далеко більше. Більше як від 20 років присилає мені мій набірник, мій добрий, старий приятель Шарпайте, щодві або щотри неділі пач­ку статей про мої книжки. Він абону­ється в одній агенції для своєї кни­гарні і розсилає авторам. Таким чином окрім статей, що зна­ходяться в щоденних газетах, я ді­стаю до рук майже все, що пишуть про мене в світі. І це вже не одна одинока жаба, це ціле багно, ціла копиця жаб, де вони так і перевертаються в огид­ливій сутолоці.

Я не можу без зворушення поду­мати про ті пакети доброго Шарпай­те! Вони були правдивим бенкетом і найздоровішою гімнастикою мого життя. Через них я здобув собі най­вищі правила мудрості, навик до тер­пеливості, відваги, резигнації, розпа­лився любов`ю до правди і справед­ливості. Одна тільки їх вина: вони зробили мене трохи гордим. Адже ж ніхто не вгадає, скільки в них брутальності, ненависті, несправедливо­сті і помилок, а особливо скільки в них бездонної глупоти. Я радий би роз­пакувати прилюдно один із тих паке­тів і показати людям, як якась на­пасть, вийшовши з якогось „поважного” часопису, розбігається по провінції, летить за кордон, а відти знов повер­тається до мене, переливаючись у всі можливі форми. Колишні вороги по­робилися моїми приятелями та зате колишні приятелі побільшують ряди моїх ворогів. А далі йде сміття: безглузді фрази, що від 15 років повторя­ються без зміни, брехливі обмови, вічно пережовувані фальшиві обвину­вачення, за які автор дістав стільки і стільки від стрічки. Чоловік, бач, мусить жити. Від чверті століття зміст тих пакетів не змінився, і ще й нині вони так само товстючі, як тоді, коли я починав, купа марно потраче­ного паперу, з котрого я ніколи не міг видушити ані крапельки поживи.

Раз — 15 років тому — я думав зібрати в одну книжку вибірку щонаймасніших компліментів, які понадава­ла мені критика і видати її під напи­сом: „їх лайки”. Можу запевнити чи­тача, що ця збірка була би повнісінь­ким підручником для всіх майбутніх жартів. І можете уявити, яка нова скирта наросла від того часу! У мене в Медані є комірка, за­повнена тими пачками аж до самої стелі, а найгірше те, що скирта росте раз-у-раз, що та річка вирує так са­мо щедро нині, як вирувала вчора, що ніщо не стишує її, ані мої твори, ані старші літа.

Можна б написати справді цікаву працю про ту страшну купу статей, яку літературна преса день-у-день пу­блікує про деяких письменників. Не го­ворю тут про нечисленні, на жаль, дуже рідкі студії, писані совісно, з любов`ю і пошаною до літератури. Говорю про ту низьку заїлість, про обурену глупоту, про всю ту завидю­щу злобу, яку викликає успіх письменника, особливо матеріальний успіх. Може колись спробую розібрати елементи того брудного водоспаду, що бухає на голову всякого письменника, як тіль­ки той почне вибиватися наверх. Те­пер задовольнюся характеристикою трьох родів статей, що стрічаються найчастіше.

Ось поперед усього глупа стат­тя. Її ще можна вибачити. Пише її звичайно дуже молодий чоловік, а іноді старий баламут, що вже зійшов на дитячий розум. Той критик нічого не відчув, нічого не зрозумів, читаючи книжку, про котру судить, і він пише спокійнісінько не маючи ані найменшого поняття, про що властиво йде у тій книзі. Він не розуміє авторових намірів, обви­нувачує його в злочинах, яких той не вчиняв, підсуває йому обридливосте своєї власної, очевидно, на всяку по­гань дуже плідної фантазії. Повторяю, усе те з глупоти, не з злоби. Але яка ж то шкідлива ця глупота, як легко веде вона до брехні, до складання без­глуздих легенд! Я міг би навести двадцять таких прикладів, що інколи один дурень здужає опоганити довгу, гар­ну книжку, поки колись — але геть пізно — правда не вийде на божий світ. Не раз мені пригадуються слова, що давно колись в моїй присутності вимовив Тен, коли я приніс йому за дорученням фірми Гаїета пачку статей опублікованих про його недавно перед тим видану „Історію англійської літератури”. На нього нападали люто, а особливо церковні часописи кидали­ся на нього з безмежною ненавистю. При кожному нападі, що свідчив більше про пристрасть, ніж про талант, він тільки здвигав плечима і мовив, усмі­хаючись лагідно: „Це стаття якогось сільського священника”. В його розумінні це була стаття доброго чоловіка, але вузькозорого, засліпленого, котрий ні­чогісінько не розуміється на речі, про яку взявся говорити. Проста, звичай­на жаба.

Друга в ряді — отруйна стат­тя. Для неї треба вже трохи таланту. Її автор звичайно освічений, начитаний чоловік, бо щоб отруїти письменника, на це треба освіти і навички. Го­ловна річ — вперти в статтю все, що може зранити, нашкодити: викопати слова, які колись сказав автор і про які давно забув, звести до купи крик­ливі уривки з його тексту, щоб на­дати їм злочинне значення; з усіх ле­генд повитягати те, що є в них убивче, на кінці кожного речення постави­ти вовчу ступицю, поміж рядками пу­стити цілу річку прихованої огидливості, під кожним словом укрити караїбську стрілу, що вбиває при найлегшому скаліченні. Знаю двох-трьох таких лю­дей, що не здатні ані любити, ані по­дивляти; їх похвальні статті, це прав­диві гадючі гнізда, прикриті ружами. Вони зовсім природно видають із себе хитру злобу так, як сосна, живицю. Яка сила лютості мусить кружляти в їх жилах, як важко мусить давити їх почуття власної немочі, коли так плюють на кожний твір! Маєш тут перед собою безвісні полози, бридкі і чорні душі, гультяї, що гризучись мізерністю власних творів, роблять со­бі приємне, опоганюючи твори інших. Стаття такого чоловіка, це як на мій смак — найліпша жаба, бо вона по­крита плямами заздрості, набрякла о­трутою ненависті. Коли письменнику пощаститься проковтнути таку жабу, тоді він загартований на цілі місяці, не чутливий на самі кровні зневаги.

В кінці маємо ще божевільну статтю. Розумію статтю сектанта, що порвав усякі зв`язки з політикою і ві­рою. Ах, яка ж то нужда, ота нетолерантність, ота сліпа пристрасть, що за­туманює чоловіка, вбиває всяку прав­ду і справедливість! Знаєте її, неправ­да? Власне в ім`я тої справедливості і тої правди вона вийшла до бою і доконує найогиднішого діла — брех­ні, денунціації. Вона засуджує людей без ніякого доказу, приймає низькі вигадки за доведені факти, в разі потреби вигадує докази, чіпляється ді­тей, жінок, без помилування, без милосердя, без найменшого сліду роз­ваги, з якою інші люди прощають людські слабкості, від котрих не віль­ний ніхто. І які ж твори полишають вони, твори, що бодай по їх думці повинні б бути справедливі, здорові, спасенні! Ану, нехай десять років по їх смерті якийсь відважний дослідник запуститься в ту баюру лайок, де нагромаджені цілі вали побрехеньок, виплеснутих в нападах очевидного боже­вілля. Тепер ще ми можемо вияснити їх собі, але як же мають зрозуміти потомки ту надміру підлоти, те харко­тиння, котрим кидано в лице найбіль­шим, найчеснішим людям? Наші вну­ки довершать правдивого діла спра­ведливості, віддадуть кожному робітникові належне йому місце, і який же буде суд над напасниками, що не вміли робити нічого, як тільки занапащувати завтрашню блискучу славу. Ах, оті обридливі, зеленкуваті, гладкі жаби смакують мені так солодко, як пастильки амброзії, що мають передсмак безсмертності.

Сказавши по правді, я дивуюся тим критикам, тим невтомним проду­центам жаб. Нащо до біса вони зай­маються такою поганою роботою?

Щоб нашкодити авторам, котрих обкидають болотом? Але ж ця спеку­ляція зовсім нерозумна! Вони не шко­дять, навпаки, вони допомагають їм. Не вже ж вони самі не можуть сказа­ти собі ту єдину, безперечну прав­ду, що письменник, на котрого напада­ють, робиться великим письменником? Найбільші бувають ті, на котрих на­падали найбільше, а скоро перестали нападати на них, то й вони відразу хилилися до упадку. Доказ безпомилковий: на мене нападають, Значить, я ще стою силь­но. Правдива літературна смерть по­чинається тоді, коли люди мовчать про книжку і про письменника. Оттак-то напасники в дійсності тільки мов труби розтрублюють славу письменника, проводжаючи заїло його тріумфальний похід.

Коли ж очевидно вони хочуть шко­дити, то єдиною відповідною так­тикою була б мовчанка. Але тут про­являє себе непереможна справедли­вість фактів. Вони не можуть мо­вчати: вони мусять гавкати, як пес за переїжджим возом. Я переконаний, що провидіння, в котре цим разом хочу вірити, дало нам, письменникам, критиків-напасників, як кораблеві вітер, щоб надував його вітрила і як найшвидше гнав його до славної при­стані майбутнього. Щовечора повинні ми просити небо, щоб дало нам на завтра добру пайку критиків-напасників, бо може тільки через них існуємо й ми. Я особисто говорю собі не раз у своїй скромності, що мені даро­вана аж занадто гарна пайка тих напасників, що рознесли моє ім`я на всі чотири сторони світу і не переста­ють ще на початках моєї старості до­давати мені помочі своїми забронзовілими голосами, доносячи уважним народам, що я все ще стою непоборений, бо ж їх уперті напади самі доводять, що вони все ще не скинули мене під ноги.

Але ж скоро вони не можуть шко­дити тим, на кого нападають, то кому ж вони шкодять? Мій Боже, шко­дять самим собі. Статті, які лишає по собі критик, це лихі свідки, бо коли він помилився в осуді книги, то лиша­ється віковічний доказ його помилки. Можна собі подумати, яке місце зай­ме його недотепний і несовісний осуд супроти величного твору. Часом при­гадається мені Сент Бев, що певно в пам`яті потомків житиме, як автор, багатьох цінних і непохитних критич­них осудів; та коли б він знов повернувся на землю, то як же б злобився він, бачачи ту безмірну вагу, яку здобув со­бі Бальзак, те беззаперечне панування, яке має він на полі сучасного повістярства — той самий Бальзак, ко­трого він так поборював завзято, о­суджував так різко. А Барбе д’Орвіллі і більше розважний та справедливі­ший Плянш, — як добре, що вони не встають з могил і не бачать, що біль­ша частина їх осудів скасована, а письменники, засуджені ними на смерть, жи­вуть у вічній весні людського генія.

Спочатку згадав я про брудну калю­жу, в котрій потоне маса статей, полишених деякими напасниками і фа­натиками лайки. Та не опускаючись аж до тих нещасних, котрих долю на­перед можна вгадати напевно, я все чудувався, констатуючи, що найбіль­ша частина критиків майже зовсім не турбується тим процесом, що мусить бути проведений над їх осудом і критико­ваними творами перед трибуналом нащадків. В тім процесі вистоїть лише розум і справедливість, а кожна критика видана без них, наперед приречена на загибель. Вона тільки покриє соромом свого автора. Єдиним полегшенням може бути хі­ба „добра віра”, що тоді матиме назву „брак розуміння”. А всі інші, що критикували з пристрасті, з заздрості, з ненависті, можуть бути пев­ні, що про них скажуть: це були по­гані душі. Ніколи я не міг читати тих злобних і завидющих статей про ту або іншу мою книгу без глибокого, сер­дечного жалю над бідолахою, що на­писав їх. Ось іще один, що і в мо­гилі хоче мати славу поганої люди­ни, тоді, коли обидва ми не будемо між живими і коли я в своїй могилі спатиму спокійно з тим почуттям, що я виконав свій обов`язок як добрий, че­сний робітник.

Пади ж раз-у-раз на мене, добро­дійна жаб`яча зливо! Додавай мені відваги дивитись людям просто в очі і не впадати в розпуку! Нехай щоранку перед працею знаходжу завжди на столі в ранішніх газетах звичну свою жабу, що здавна допомагає мені переварювати наші дикі літературні порядки. Вічуваю, що ця гігієна тепер дуже потрібна мені для зміцнення. І коли одного дня не стане мені тої жаби, це буде знак, що близький мій кінець, що написана остатня моя гарна сторінка.

І так учора жаба, сьогодні жаба, і я нетерпляче дожидаю завтрашньої жаби, що так конче потрібна мені на здоров`я і на втіху.


«Проба Пера» цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.04.2020 22:41  © ... => КАЛЛИСТРАТ 
 15.04.2020 22:40  © ... => Каранда Галина 

Золя копає не лише вшир, але і вглиб. На відміну від теперішніх українських письменників, які не мають ні авторитету, ні грошей, поступившись місцем навіть пересічним лицедіям, він і його соратники були мегавпливові і достатньо заможні. Від того критики ламали об них свої списи так само палко, як зараз в соцмережах обсирають наших президентів. І тут не питання в об`єктивності, а скоріше хайпу, щоб перепала й собі яка копійка з чужої популярності.

У нього класна класифікація критичних статей та їх авторів: Глупі, отруйні і божевільні. Актуально і літературою це в наш час не обмежується.

 15.04.2020 22:17  КАЛЛИСТРАТ => © 

+++ ! ))) 

 15.04.2020 21:55  Каранда Галина => © 

Враження двояке. Я не розумію тих людей, які будь-яку критику в свою адресу тлумачать як заздрість чи ненависть.
Якщо читач не зрозумів чи йому не сподобалося - і він сказав про це - то він уже ворог народу...