Два дні літа
Цього ранку сонячні промені були настільки слабкими, що навіть не змогли подолати тонке віконне скло. Проте крізь прозору перешкоду небесного світила було чути тривожні крики птахів. Мабуть, насувається негода. Мої здогадки підтвердив прохолодний, навіть як було б для травня, вітерець. Іду вулицею і дивуюсь: таке враження, що зараз вечір…
Місто ще чи спить, чи теж чекає на примхи природи. Воно взагалі перетворилося на пустелю: зустріти перехожого – неабияка рідкість. І ось стихія в дії. Зі сторони моря одна за одною насувалися ворожі хмари. Перший звук грому був далеко від нас, але чим гучніше ставав відгук, тим ближче насувалася гроза. Не забарилася й блискавка, одвічна супутниця, що вдаряла з кожним разом сильніше. Злива почалась. Стрімкі, холодні водяні стріли били по каштанових широких листках, по дахах багатоповерхівок, по всьому, що не встигло сховатись від потужних ударів літа. Дощ тривав, здавалося, цілу вічність, а насправді – кілька годин. Трохи розвиднилося… запанувала тиша.
Це був звичайний червневий вечір. Грозові хмари повністю затулили небо, на фоні якого виконували складні піруети ластівки, ніби знову передчуваючи близькість дощу. Дивно. Незабаром тільки середина літа, а настрій чомусь осінній. Та все ж злива дала перепочити. У вікнах сусідніх будинків увімкнулося світло. Родини збиралися за вечерями. Усе повільно ставало на свої місця.
*********
Яка задушлива ніч! Зламане вікно плацкартного вагону призводить до нападу некерованої люті. А може, воно й на краще… Навколо не наші південні степи, тут повітря насичене «букетом» корисних хімічних елементів, це не Сиваш – це промислові регіони нашої ж країни. Подихайте, люди добрі, таким киснем! Ось які метаморфози може відчути звичайний пасажир українського потягу. Сон ніяк не здолає постійні думки про майбутню подорож. Врешті-решт, як заснути, коли безперервно відчуваєш рівномірні поштовхи, хай інколи навіть приємні; коли за тонкою стінкою розмовляють два не зовсім тверезі чоловіки; коли відчайдушні та ініціативні провідники стоять на ногах цілу ніч, задля комфорту своїх клієнтів…
Знову зупинка. Чомусь вона триває надто довго. З уривків розмови між водіями чую, що щось трапилось. Але це вже не мій клопіт, я їду відпочивати. Тільки подумайте: яка складна професія у машиністів! Скільки нервують їхні дружини, відправляючи коханих за кермо цієї клятої залізяки! Він не спить, вдивляється у темну ніч, яка відкриває свою пащу і поглинає один за одним вагони. Він, мужній та зосереджений, міцно тримає штурвал, бо відповідає за кожне життя, і не тільки за те, що зухвало розкинулося на верхній полиці, а і за те, що необережно переходить крізь залізничні шляхи. Чомусь про таких людей дізнаються тільки унаслідок катастроф, смертей, ніхто не подякує машиністу за приємну дорогу, за доставку в цілості до пункту призначення. Хоча це теж не мій клопіт. Я їду відпочивати!
