Новела

5 | 2

«Комісія»

27.04  © Арсеній Троян

У світі немає нічого постійного... окрім явища, яке в Україні називається "Системою". У цієї Системи немає видимих коліщаток, операторів, наладчиків, але вона, ось уже 30 років, надійно оберігає українців колючою проволокою бюрократії, пофігізму і прямолінійними порядками, де є начальник (начальник) і ти (дурень), від так давно необхідного «життя по-новому».
Система працює просто — усе зав`язано на кріслах, посадах, регаліях і ярликах, яким всі моляться і яких всі жадають. Особливо це відчутно у держ

5 | 1

«На спомин»

18.12.2020  © Ледащо

Чи справді з ним тоді був її дух-примара?
Парило. Задушливе повітря стискало наші голови мов лещата...

5 | 2

«ПоДОПОбачення»

10.07.2020  © Арсеній Троян

Історія про побачення хлопця і дівчини. Реальні події, вигадані імена (або навпаки).

5 | 5

«Там, серед сосен»

23.05.2020  © Мишко Вороненя

Мої сосни! Романтизую бір та теплу весняну ніч, її сутність, пропускаю через себе й виливаю це в рядки.

5 | 2

«Зів’ялі троянди з її могили» 18+

28.02.2020  © Влад Дяден

Троянда... Там була зів’яла троянда з її могили... Проте на відміну від попереднього разу, він не втік, а підняв її та підніс собі до очей. Ай! Чоловік випадково вколов собі палець об колючку й впустив її на підлогу. Потекла кров... Ні, не з пальця, а з зів’ялої троянди.

«Чарівна крамниця»

19.12.2019  © Герберт Уеллс

Ту чарівну крамницю я бачив здалеку кілька разів; а раз чи двічі навіть проходив повз її вітрину, де лежало багато привабливих дрібничок: чарівні кульки, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з причандаллям для фокусників, колоди звичайнісіньких на вигляд карт і таке інше.

Ах, та сцена, та сцена, остатня сцена нашого спільного побуту!
Тямиш її, Массіно? У мене вона досі мов жива в пам’яті.

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично.

З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
...Північний Кавказ...
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів`я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву.
Іще проходив невідомий синій листопад.

У перспективі — дорога.
Праворуч, ліворуч — акварелі. Далеко — ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.

Батько цих бойових хлопців помер дуже давно — так давно, що й не скажеш. Поховали його на осінньому кладовищі в тому ж таки дореволюційному містечку і саме тоді, коли Остап та Андрій тільки-но розпочинали свою життєву путь.

5 | 3

«Житє»

11.10.2019  © Михайлишин Олена

Історія про гірку долю жінки, яка, незважаючи на ні що, не зламалась, змогла протистояти усім негараздам.

Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре.

Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстановка хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.

Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернув з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз по раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз по раз шукає грудий.

Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп`ята, мовби кроляча шкурка на граблищі, — лаштується в путь.

Коли Санькові Бреусу не йти на роботу — випадає це не часто, а хіба що в неділю у передобід і полудень, — тягне його між люди. Не поговорити, ні. На балачку Санько і змалку мамулуватий, через що й прозвано його Диким.

Трохименко примружив очі: над головою йому, над золотим колосом подільської пшениці високо стояло сонце.
Димні хмарини, схожі на бабине літо, заткали були на сонце на одну лише мить…

Смеркало. Кущами Щербачкової ліщини, обережно розмовляючи, крались сіро-чорною смугою постаті озброєних людей.
— Ой, які нетрі!

Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору…
Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні дніпрові хвилі, запалало мільйонами світів, заграло бризками і, як ляльку, поцілувало синьо-білий пароход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами.

Г о р о д.
Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти на закинуті квартали, щоб побачити японські ліхтарики...

5 | 2

«Оріон»

30.04.2019  © Твоя Світла

Як це дивно: у такому місці розмовляти про ніч, та ще й телефоном.

Оце я вернув з похорону моєї приятельки з дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали.

Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні.

Сивий комісар в`їздив у село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.

У день виборів я іду на берег Дніпра. Тут - моє улюблене місце відпочинку. Іноді я спостерігаю картину з вікна прибережного ресторану, де зі склянкою соку або з чашкою кави ТВОРЮ. Це - найдешевше, що можна тут замовити.

5 | 1

«Щоденник віруючого»

28.03.2019  © Гордій Миколайович Рацієнко

Перші спогади асоціюються з яскравим сонячним днем і великим червоно-чорним півнем, що спритно вискочив на мою голову і почав клювати обличчя. Слід від того клювання у вигляді ластівки в польоті залишився на все життя. Шкода тільки, що на цьому півняче життя закінчилося: на вечір він вже варився у маминому щоденному борщі.

«Мент»

22.03.2019  © Григорій Косинка

Восени. Коли осінні дощі плачуть над мертвою природою, а вітер, революціонер її, буйно бенкетує свою перемогу, я, Наталю, заздрю йому — його вічній красі і силі...

Снилося...
Виткнулась на хвилю серед золотих каштанів моя дитяча любов, пронизана сонцем, і — така хороша, така мила згадка — заспівала весільної пісні:
Ой, будеш ти, моя мати, тихо спати...

«Місячний сміх»

20.03.2019  © Григорій Косинка

Слухай, плюнь на всю безконечно велику і малу філософію! Серйозно, тобі це треба зробить...