
«Ввечері» 18+
© Іван Марний
«Президент прибув з робочим візитом…» - доносилось з маленького радіоприймача ...
«Президент прибув з робочим візитом…» - доносилось з маленького радіоприймача ...
І. У нічному небі згасали зірки. Падали. Одна з них упала прямо до її рук. Це померла мати. Вона, ...
Історія восьма
Вона намагалася кожного ранку бігати. Їй уже за 60...
Історія сьома
Жінка п’ятдесяти років сиділа на лаві ...
Історія шоста
Їй уже за сорок. Двоє діток, коханий чолові...
Історія п’ята
Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю...
Історія четверта
Їй у двадцять вісім років Бог вирішив подарувати дитинку. Таку малесеньку живу і...
Історія третя
У свої двадцять років ця дівчина мала здібнос...
Історія друга
Дівчинка років десяти стрибала з калюжі в калюжу і в...
Історія перша
Маленька дівчинка йшла ледь протоптаною стежкою прямо посеред макового поля. Ішла ...
Я намагаюся йти впевнено та сміливо. Знаходжу в собі одну з темних-претемних кімнат серед бесзіру нш...
Червона сукня, прозорі панчохи і туфельки на підборах.
По-дитячому щасливі очі і щедрі на оплески ...
Чи справді з ним тоді був її дух-примара?
Парило. Задушливе повітря стискало наші голови мов лещата...
Мої сосни! Романтизую бір та теплу весняну ніч, її сутність, пропускаю через себе й виливаю це в рядки.
Троянда... Там була зів’яла троянда з її могили... Проте на відміну від попереднього разу, він не втік, а підняв її та підніс собі до очей. Ай! Чоловік випадково вколов собі палець об колючку й впустив її на підлогу. Потекла кров... Ні, не з пальця, а з зів’ялої троянди.
Ту чарівну крамницю я бачив здалеку кілька разів; а раз чи двічі навіть проходив повз її вітрину, де лежало багато привабливих дрібничок: чарівні кульки, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з причандаллям для фокусників, колоди звичайнісіньких на вигляд карт і таке інше.
Ах, та сцена, та сцена, остатня сцена нашого спільного побуту!
Тямиш її, Массіно? У мене вона досі мов жива в пам’яті.
Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично.
З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
...Північний Кавказ...
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів`я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву.
Іще проходив невідомий синій листопад.
У перспективі — дорога.
Праворуч, ліворуч — акварелі. Далеко — ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
Батько цих бойових хлопців помер дуже давно — так давно, що й не скажеш. Поховали його на осінньому кладовищі в тому ж таки дореволюційному містечку і саме тоді, коли Остап та Андрій тільки-но розпочинали свою життєву путь.
Історія про гірку долю жінки, яка, незважаючи на ні що, не зламалась, змогла протистояти усім негараздам.
Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре.
Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстановка хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.
Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернув з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз по раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз по раз шукає грудий.
Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп`ята, мовби кроляча шкурка на граблищі, — лаштується в путь.
Коли Санькові Бреусу не йти на роботу — випадає це не часто, а хіба що в неділю у передобід і полудень, — тягне його між люди. Не поговорити, ні. На балачку Санько і змалку мамулуватий, через що й прозвано його Диким.
Трохименко примружив очі: над головою йому, над золотим колосом подільської пшениці високо стояло сонце.
Димні хмарини, схожі на бабине літо, заткали були на сонце на одну лише мить…
Смеркало. Кущами Щербачкової ліщини, обережно розмовляючи, крались сіро-чорною смугою постаті озброєних людей.
— Ой, які нетрі!
Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору…
Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні дніпрові хвилі, запалало мільйонами світів, заграло бризками і, як ляльку, поцілувало синьо-білий пароход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами.