Дура
Росія (2005).
Режисер – Максим Коростишевський.
Сценарій – Максим Коростишевський, Наталія Назарова.
У головних ролях: Оксана Коростишевська, Реґіна Мянник, Євген Редько, Олександр Балуєв, Дмитро Шевченко, Ігорь Золотовицький, Ольга Волкова, Тетяна Лютаєва, Едуард Радзюкевич, Олексій Іващенко.
Чи багато хто з нас стикався у своєму житті із душевнохворими людьми? Всі ми відводимо очі, зустрічаючи таких, воліємо вдавати, що чужа інакшість нас не обходить, вірячи у своєму жорстокосерді, що заплющені очі – найкращий і найдієвіший спосіб виключити такого іншого зі свого буття.
Кажуть, родину не обирають… Це доля або фарт, що даються людині при народженні – на випробування, на щастя-нещастя, на все земне існування. Таким є закадровий підтекст фільму «Дура». Дві сестри-двійнята, одна із яких – цілком нормальна й адекватна за усталеними людськими мірками, а інша… внаслідок отриманої при народженні травми голови перебуває у перманентному дитинному стані. Дві сестри пов’язані так само щільно, як сіамські близнюки, бо живуть одним-єдиним існуванням: мешкають в одній, успадкованій від батьків квартирі; здорова виступає на сцені, а хвора співпереживає цій грі й акторській майстерності із глядацької зали; врешті, обраний здоровою мужчина відразу стає об’єктом інфантильної пристрасті хворої… Таке життя видається одній із сестер (як ви розумієте, мова, звісно ж, про здорову) просто нестерпним! Але чи зміниться воно на краще, якщо дура перестане існувати? Назавжди покине межі цього – такого болючого й жорстокого до неї світу?
Образ дури Уляни – як втілення інакшості у всьому – світосприйнятті, почуттях, думках, поглядах, уподобаннях, зрештою, фізичних стражданнях (у хворої досить частими є напади нестерпного головного болю, який можна полегшити лише медичними препаратами) – є не лише центральним у цій кінокартині, а й загалом прочитується як розгорнута метафора, що виступає тут своєрідним лакмусом – перевіркою оточуючих на ступінь людяності. Здорова не проходить цієї перевірки! При всьому бажанні Ліза (здорова сестра) не може знайти таких потрібних співчуття й терпіння у своєму серці до хворої сестри. Тому її маска стражденності й хронічної втоми не викликає у глядача відчуття переконливості, загалом правдивості її «ролі» – тут, як ніколи, доречним є пресловутий вигук «не вірю!». Як не дивно, більш щирі й довірливі стосунки виникають у дури в останні період її короткого і такого, здавалося б, зайвого життя із Сашею, коханим Лізи, який спершу переслідує цілком меркантильну мету – написати книгу (можливо, навіть бестселер – хтозна?) про душевнохвору. Проте поступово це суто ділове ставлення переростає у щиру приязнь і турботу…
Дура – ось найскладніший у своїй трагічності й непростий у засобах втілення хід кінокартини. Важко навіть уявити собі, як цілком здорова людина може перевтілитися у неповноцінну, при чому не якогось там інваліда без ноги, а в розумово відсталу?.. Ця гра заслуговує найщиріших глядацьких аплодисментів!
Гуманістичний посил цього фільму не викликає жодних сумнівів! Катарсис буде! Обов’язково! А якщо є катарсис, то присутнє очищення й душевне вдосконалення, отже, режисерська й акторська праця минули недаремно!
Київ, 15 травня 2013 року
.gif "{#}")
