Світ навколо повний життя і руху. Скрізь звуки і кольори.
Та все ж неможливо не помітити, що навколо повно стін та перепон. Стільки маленьких замкнених світів Кожен окремо.
Що ж. Добре. Але деколи потрібна допомога. Не обійдешся самотою. А відстані все більші.
Тоді залишається тільки крик, щоб відчути себе живим. Щоб почути себе. Адже самотній не той, біля кого нікого немає, а той, кого не чують.
Крик – не аргумент. Не спосіб переконати чи виграти суперечку.
То спосіб достукатися.
Вдалий?
Навряд.
Все про що можна сказати без крику насправді для тебе нічого не варте. Не надто важливе. Адже кричать саме про те, про що не можливо мовчати. Інакше біль і смерть. Внутрішня смерть.
Тоді все без мети. Механічні дії. Існування. Втрата іскри.
Крик – це спосіб впевнитися, що не зник остаточно.
Не хочеться розчинитися у безмежному просторі. Страшно заблукати у безвиході.
Тоді крик то порятунок. Надія і відчай сплетені міцним клубком. Пошук.
