На грані живого і мертвого - МІЖПЛАНЕТНЕ СПІЛКУВАННЯ
Глава 1, Том1ЗНАЙОМСТВО
Колись Микола, Олександр та Сергій навчалися в одній школі. Сиділи за одним столом в одинадцятому класі, потім вони вчилися у київському Міжнародному науково-технічному університеті.
А потім успішно закінчили навчання в аспірантурі цього ж університета. Микола та Олександр навчалися на математичному факультеті, а Сергій – на технічному.
Потисли один одному руки в актовому залі коли отримували дипломи. Олександр та Микола отримали дипломи доктора математичних наук, а Сергій – доктора технічних наук. Домовилися, що поїдуть за місто – у сосновий ліс за опеньками.
Наступного дня зустрілися на приміській автостанції і стали в чергу за квитками. Помітили в черзі чимало симпатичних дівчат. А коли сідали в автобус то Олександру та Сергію запала в око одна дівчина. В автобусі познайомитися їм не вдалося. Нарешті зупинилися біля лісу і грибники, запам’ятавши розклад руху транспорту у зворотному напрямку хутко вийшли на лісові стежини. Микола, шукаючи опеньки ішов і слухав, як Олександр та Сергій розмовляли про ту карооку незнайомку, з якою так несподівано зустрілися біля каси, слухав аж поки не натрапив на грибне місце. А потім вони так захопилися пошуками грибів, що розбрелися у різні боки.
У Олександра вже був майже повен кошик опеньків. Він розвернувся, щоб іти до автобуса і помітив ліворуч ту карооку незнайомку з автобуса, яка привернула їхню увагу. Дівчина наближалася до нього. Побачивши Олександра, вона поставила свій кошик так, ніби в неї заболіла рука. Кошик був повен грибів.
– Добрий день, красуне! Вам допомогти? – ласкаво усміхаючись, запитав Олександр. – Покажіть, яких ви назбирали. Він підійшов і, оцінюючи, глянув на її кошик. Там лежали тільки маслюки.
– У вас більше! – сказав Олександр, підвівши на дівчину здивовані очі. – А де ж ростуть отакі?
– Місця треба знати. Гриби люблять ховатися, – жартуючи відповіла вона і, підвівши очі, зустрілася з його загадковим поглядом. Цей ніжний і блискавичний погляд підняв їй настрій і, залетівши в душу, розбудив почуття цікавості.
– Будемо знайомі. Мене звати Олександром, – промовив хлопець і, подавши їй руку, став блукати у заворожливих чарах її карих очей.
– А мене – Сніжана, – сказала дівчина і ледь не втонула у заводі його голубих очей. Вони стояли, не відриваючи рук через які бігли у їх душі магнітні хвилі почуття дивилися одне одному в очі і відчували як наповнюється тіло цим чаруючим почуттям.
– Сніжано, часто їздиш по опеньки? – запитав Олександр, перейшовши непомітно для себе на ти.
– Ні. За навчанням не було коли, – посміхнулася кароока.
– А де вчишся?
– Чотири року тому закінчила наш Національний університет «Києво-Могилянської академії». Факультет інформатики. А нині, в цьому ж університеті – захистила дисертацію на докторську ступінь. За фахом інженер-програміст, – повідомила вона.
– А я в цьому році теж захистив дисертацію на докторську ступінь. За фахом – інженер-математик, – сказав Олександр.
– А що думаєш далі робити? – запитала Сніжана.
– Думаю вчитись у Медичному інституті Української асоціації народної медицини, – відповів він. – Хочу бути ще й цілителем, – сказав Олександр. – А ти?
– Теж вибрала цей інститут, – сказала вона.
– От і добре. Матимемо нагоду бачитись. Пропоную завтра сходити на пляж. Поговоримо, помріємо.
– Давай краще обміняємося номерами телефонів, – жваво промовила Сніжана. – А завтра побачимо, що нам робити.
Завівши номера в пам`ять мобільних телефонів, вийшли на просіку ліса, яка виводила до автобусної зупинки. Олександр глянув на годинник. До відправлення автобуса залишалося сімнадцять хвилин.
– О, у нас ще є час! Давай не будемо його підганяти, – зауважив хлопець. –. Бач, як тут гарно. Блакитне небо над головою. Сосни своїми зеленими кронами, мов корінням, вросли в його заворожливу голубизну. Не жарко, бо по просіці віє вітерець, несе прохолоду. Лісова мелодія окутує нас шелестом листя та глухими ударами лісового санітара – дятла, – із захопленням говорив Олександр. – Лісові пахощі наповнюють повітря. Сніжано, розкажи мені краще, що-небудь таке святкове – про нашу планету, землю багату такими лісами та квітами, – попрохав він.
– Хочеш святкове? – запитала Сніжана. – Тоді слухай цей вірш – запропонувала Сніжана і стала читати:
ПРОЛІСКИ
На Восьме березня,
Щоб не пом’яти,
Збираю проліски
На ніжне свято.
Вони з-під снігу –
Як очі неба…
Тендітні проліски
Везу до тебе.
Чуття високі
Я не розтрушу...
Нехай ці квіти
Зігріють душу!
– Спасибі, – сказав Олександр. – Це ти заздалегідь мені нагадуєш, щоб подарував на це свято квіти – лісові проліски, – усміхаючись пожартував він. – А про любов та кохання в тебе є ще вірш? – запитав Олександр.
– Є ось такий, – і стала читати:
ГІМН ЛЮБОВІ
Співає душа солов’їна любов’ю –
У серці пульсує мелодія лунко, –
З любов’ю по тілу розноситься кров’ю –
Скріпляє мої почуття поцілунком!
Любові мелодію серце нам пише –
Крізь очі вона проникає ув очі!
І, ніби в колисці, кохання колише –
Солодкі уяви хлоп’ячі й дівочі.
Душа переводить мелодію в слово...
Мов пульс, оживає мелодія в слові.
В обіймах воно трансформується знову –
Цілунок, – озвучує гімном любові!
– А про нас можеш експромтом написати? – запитав Олександр.
– Можна б спробувати... Дай трохи зосередитись...
Вона на хвилину замовкла. Глянула у високе небо, потім перевела погляд на височенні дерева... Нарешті промовила:
– Ну от, здається, щось вийшло. Послухай:
У ГАЮ ПОЧУТТІВ
В наш гай почуттів ми зайшли лісосмугою втіхи –
Плодами кохання ми радуєм гілля любові,
Яке підпирають надійно довірливі віхи,
Із гілля йде киснем в серця весно діюча повінь
І мрії наповнює теплим озоном довіри...
Немає, крім нас, на Землі щасливішої пари!
Спілкуємось завжди на звуках душевної ліри,
Бо в нашім гаю почуттів соловейкові чари!
Олександр від здивування ледь не втратив дар мови.
– Спасибі тобі, Сніжано, за такі теплі та милі вірші! Ти полонила моє серце і зачарувала мою душу. Ти, напевне, вже давно пишеш вірші? – запитав він.
– Так. Це моє хобі. Стала писати ще в школі. Ще тоді вірші почали друкувати в газетах. Нині маю декілька поетичних збірок, член Національної спілки письменників України.
– Вже час поспішати на автобус, – зауважив Олександр і, глянувши на годинник взяв кошик Сніжани, і вони, прискоривши ходу пішли по просіці.
Автобуса ще не було. Сергій стояв між дівчат, як будяк у квітнику, і щось розповідав. А коли побачив Сашка з тією незнайомою дівчиною, то пішов їм назустріч.
– Знайомся, Сніжано, – сказав Олександр. – Це мій друг – Сергій.
– А ось і автобус, – сказала Сніжана і взяла Олександра під руку.
– Всі зібралися? – запитав водій. – Сідайте, будемо їхати.
В автобусі почали говорити – ділилися своїми враженнями та результатами тихого «полювання». Грибів у кошиках було достатньо. І затихли молоді люди тільки тоді, коли їх повідомив водій: «Шановні пасажири, Виходимо! Приїхали».
Сергій вийшов з автобуса першим, подав Сніжані руку, допоміг зійти. За ними вийшов Олександр та Микола.
– Вибачаюся, але я поспішаю, – сказав Сергій і, потиснувши руку другові, швидко пішов із Миколою на трамвайну зупинку.
Олександр та Сніжана взяли по морозиву і всілися за столики. Дивовижний десерт наче стримував їхні гарячі почуття. Вони насолоджувались одне одним у спілкуванні. Не хотілося йти додому. Олександр приніс ще дві порції. Напевне, морозиво стало повільно охолоджувати їхні голови, переповнені враженнями. Молоді люди, доївши морозиво, тепло попрощалися. Олександр посадив Сніжану на маршрутне таксі, а сам поїхав додому трамваєм.
24.03 – 26.03. 2013.
м. Дніпропетровськ, 29.06 30.06.2013 р.