На грані живого і мертвого - МІЖПЛАНЕТНЕ СПІЛКУВАННЯ

Колись Микола, Олександр та Сергій навчалися в одній школі. Сиділи за одним столом в одинадцятому класі, потім вони вчилися у київському Міжнародному науково-технічному університеті.

А потім успішно закінчили навчання в аспірантурі цього ж університета. Микола та Олександр навчалися на математичному факультеті, а Сергій – на технічному.

Потисли один одному руки в актовому залі коли отримували дипломи. Олександр та Микола отримали дипломи доктора математичних наук, а Сергій – доктора технічних наук. Домовилися, що поїдуть за місто – у сосновий ліс за опеньками.

Наступного дня зустрілися на приміській автостанції і стали в чергу за квитками. Помітили в черзі чимало симпатичних дівчат. А коли сідали в автобус то Олександру та Сергію запала в око одна дівчина. В автобусі познайомитися їм не вдалося. Нарешті зупинилися біля лісу і грибники, запам’ятавши розклад руху транспорту у зворотному напрямку хутко вийшли на лісові стежини. Микола, шукаючи опеньки ішов і слухав, як Олександр та Сергій розмовляли про ту карооку незнайомку, з якою так несподівано зустрілися біля каси, слухав аж поки не натрапив на грибне місце. А потім вони так захопилися пошуками грибів, що розбрелися у різні боки.

У Олександра вже був майже повен кошик опеньків. Він розвернувся, щоб іти до автобуса і помітив ліворуч ту карооку незнайомку з автобуса, яка привернула їхню увагу. Дівчина наближалася до нього. Побачивши Олександра, вона поставила свій кошик так, ніби в неї заболіла рука. Кошик був повен грибів.

– Добрий день, красуне! Вам допомогти? – ласкаво усміхаючись, запитав Олександр. – Покажіть, яких ви назбирали. Він підійшов і, оцінюючи, глянув на її кошик. Там лежали тільки маслюки.

– У вас більше! – сказав Олександр, підвівши на дівчину здивовані очі. – А де ж ростуть отакі?

– Місця треба знати. Гриби люблять ховатися, – жартуючи відповіла вона і, підвівши очі, зустрілася з його загадковим поглядом. Цей ніжний і блискавичний погляд підняв їй настрій і, залетівши в душу, розбудив почуття цікавості.

– Будемо знайомі. Мене звати Олександром, – промовив хлопець і, подавши їй руку, став блукати у заворожливих чарах її карих очей.

– А мене – Сніжана, – сказала дівчина і ледь не втонула у заводі його голубих очей. Вони стояли, не відриваючи рук через які бігли у їх душі магнітні хвилі почуття дивилися одне одному в очі і відчували як наповнюється тіло цим чаруючим почуттям.

– Сніжано, часто їздиш по опеньки? – запитав Олександр, перейшовши непомітно для себе на ти.

– Ні. За навчанням не було коли, – посміхнулася кароока.

– А де вчишся?

– Чотири року тому закінчила наш Національний університет «Києво-Могилянської академії». Факультет інформатики. А нині, в цьому ж університеті – захистила дисертацію на докторську ступінь. За фахом інженер-програміст, – повідомила вона.

– А я в цьому році теж захистив дисертацію на докторську ступінь. За фахом – інженер-математик, – сказав Олександр.

– А що думаєш далі робити? – запитала Сніжана.

– Думаю вчитись у Медичному інституті Української асоціації народної медицини, – відповів він. – Хочу бути ще й цілителем, – сказав Олександр. – А ти?

– Теж вибрала цей інститут, – сказала вона.

– От і добре. Матимемо нагоду бачитись. Пропоную завтра сходити на пляж. Поговоримо, помріємо.

– Давай краще обміняємося номерами телефонів, – жваво промовила Сніжана. – А завтра побачимо, що нам робити.

Завівши номера в пам`ять мобільних телефонів, вийшли на просіку ліса, яка виводила до автобусної зупинки. Олександр глянув на годинник. До відправлення автобуса залишалося сімнадцять хвилин.

– О, у нас ще є час! Давай не будемо його підганяти, – зауважив хлопець. –. Бач, як тут гарно. Блакитне небо над головою. Сосни своїми зеленими кронами, мов корінням, вросли в його заворожливу голубизну. Не жарко, бо по просіці віє вітерець, несе прохолоду. Лісова мелодія окутує нас шелестом листя та глухими ударами лісового санітара – дятла, – із захопленням говорив Олександр. – Лісові пахощі наповнюють повітря. Сніжано, розкажи мені краще, що-небудь таке святкове – про нашу планету, землю багату такими лісами та квітами, – попрохав він.

– Хочеш святкове? – запитала Сніжана. – Тоді слухай цей вірш – запропонувала Сніжана і стала читати:

ПРОЛІСКИ

На Восьме березня, 

Щоб не пом’яти, 

Збираю проліски

На ніжне свято.

Вони з-під снігу –

Як очі неба…

Тендітні проліски

Везу до тебе.

Чуття високі

Я не розтрушу...

Нехай ці квіти

Зігріють душу!

– Спасибі, – сказав Олександр. – Це ти заздалегідь мені нагадуєш, щоб подарував на це свято квіти – лісові проліски, – усміхаючись пожартував він. – А про любов та кохання в тебе є ще вірш? – запитав Олександр.

– Є ось такий, – і стала читати:

ГІМН ЛЮБОВІ

Співає душа солов’їна любов’ю –

У серці пульсує мелодія лунко, –

З любов’ю по тілу розноситься кров’ю –

Скріпляє мої почуття поцілунком!

Любові мелодію серце нам пише –

Крізь очі вона проникає ув очі!

І, ніби в колисці, кохання колише –

Солодкі уяви хлоп’ячі й дівочі.

Душа переводить мелодію в слово...

Мов пульс, оживає мелодія в слові.

В обіймах воно трансформується знову –

Цілунок, – озвучує гімном любові!

– А про нас можеш експромтом написати? – запитав Олександр.

– Можна б спробувати... Дай трохи зосередитись...

Вона на хвилину замовкла. Глянула у високе небо, потім перевела погляд на височенні дерева... Нарешті промовила:

– Ну от, здається, щось вийшло. Послухай:

У ГАЮ ПОЧУТТІВ

В наш гай почуттів ми зайшли лісосмугою втіхи –

Плодами кохання ми радуєм гілля любові, 

Яке підпирають надійно довірливі віхи, 

Із гілля йде киснем в серця весно діюча повінь

І мрії наповнює теплим озоном довіри...

Немає, крім нас, на Землі щасливішої пари!

Спілкуємось завжди на звуках душевної ліри, 

Бо в нашім гаю почуттів соловейкові чари!

Олександр від здивування ледь не втратив дар мови.

– Спасибі тобі, Сніжано, за такі теплі та милі вірші! Ти полонила моє серце і зачарувала мою душу. Ти, напевне, вже давно пишеш вірші? – запитав він.

– Так. Це моє хобі. Стала писати ще в школі. Ще тоді вірші почали друкувати в газетах. Нині маю декілька поетичних збірок, член Національної спілки письменників України.

– Вже час поспішати на автобус, – зауважив Олександр і, глянувши на годинник взяв кошик Сніжани, і вони, прискоривши ходу пішли по просіці.

Автобуса ще не було. Сергій стояв між дівчат, як будяк у квітнику, і щось розповідав. А коли побачив Сашка з тією незнайомою дівчиною, то пішов їм назустріч.

– Знайомся, Сніжано, – сказав Олександр. – Це мій друг – Сергій.

– А ось і автобус, – сказала Сніжана і взяла Олександра під руку.

– Всі зібралися? – запитав водій. – Сідайте, будемо їхати.

В автобусі почали говорити – ділилися своїми враженнями та результатами тихого «полювання». Грибів у кошиках було достатньо. І затихли молоді люди тільки тоді, коли їх повідомив водій: «Шановні пасажири, Виходимо! Приїхали».

Сергій вийшов з автобуса першим, подав Сніжані руку, допоміг зійти. За ними вийшов Олександр та Микола.

– Вибачаюся, але я поспішаю, – сказав Сергій і, потиснувши руку другові, швидко пішов із Миколою на трамвайну зупинку.

Олександр та Сніжана взяли по морозиву і всілися за столики. Дивовижний десерт наче стримував їхні гарячі почуття. Вони насолоджувались одне одним у спілкуванні. Не хотілося йти додому. Олександр приніс ще дві порції. Напевне, морозиво стало повільно охолоджувати їхні голови, переповнені враженнями. Молоді люди, доївши морозиво, тепло попрощалися. Олександр посадив Сніжану на маршрутне таксі, а сам поїхав додому трамваєм.

24.03 – 26.03. 2013.

м. Дніпропетровськ, 29.06 30.06.2013 р.