Країна віковічних туманів
з рубрики / циклу «Місячне сяйво»
І
Розлилося небо калюжею по асфальту, ідуть люди і не бачать цього. Заховалось за сірі будинки. Таке ось дивне це королівство.
Є ще одне, чого не помічає більшість. Десь на краю землі стоїть самотній журавель, який ніколи не злетить в небо і лише зводить мрії покинуті недобудованими. Так і живуть вони в країні, над якою нависла сіра скатертина, яку проривають блакитні очі неба.
Головною розвагою тут було порпання в чужій брудній білизні і смакування плітками на кухні. Власну душу кожен обгороджував таким високим парканом, що і сам не міг через нього пробитись (та й навряд чи хотів).
Тільки одиниці пам’ятали інші часи, небайдужі обличчя і відкриті душі. Та їх з кожним роком забирала темрява, прірва, безнадія і забуття. Пильновані спокоєм своїх громадян, що гарантував пам’ять від пробудження.
ІІ
Сьогодні в ковальській родині Покосів велика радість. Послав їм Бог сина, якого назвали Орестом. Небесними голубими очима жадібно вбирав малюк світ, куди закинула його доля. І в тих очах сяйнула іскра пам’яті предків.
Дні топилися в тижнях, місяцях, роках. Справно вчився Орест ковальської справи, та мріяв як серед сірих буднів і бруду зросте квітка натхнення, добра і краси, коли сидів вечорами на галявині Лісу Втаємничених Роздумів.
Тільки обрані могли втікати туди від злиднів, зради і підступів. Там знайшов Орест хисту пісні складати і вірного друга Дмитра.
Та за тими походами вгледіла його юна царівна, бо палати її виходили вікнами на той ліс і позаздрила, що сама туди не потрапить ніколи.
ІІІ
Друже! Я винен перед тобою. Як тяжко зізнаватися в цьому, але ще важче з цим жити і значи, що нічого більше не зміниш. Ось моя сповідь з надією на те, що хоч хтось вислухає і зрозуміє мене.
Я був народним поетом і люди любили мене, бо боровся з сірою бездумністю, жорстокістю і підлістю, підступною зажерливістю і ницістю влади. Та зрадив все. Нашою країною правив цар-лихвар Рудий Брехун, що грабував країну разом з царедворцями як ніхто і ніколи до нього. І була в нього дочка заздрісна, що словами зваблювала більш, ніж красою. І побачивши її повірив я, що нездоланне це царство сірості, і від тоді не можу більше жити. Я недостойний більше зватись поетом. Я згадав батькову тяжку працю, мамині недоспані ночі і криваві копійки вирвані як милостиня. Але для чого мої пісні, якщо бруд вічний і нездоланний, ще й маскується такою красою, що забуваєш про все?
Я слабкий, але може прийдуть сильніші? Вони не підуть на компроміси з совістю і будуть вірити в перемогу. Ця віра є великою відповідальністю, бо мало хто зрозуміє і розділить її.
Пробач.