На грані живого і мертвого

В другій половині робочого дня Олександр та Сніжана стали ретельно обговорювати почуте ними у першому міжпланетному зв’язку. Воно в їхній уяві малювало образи їхнього бажання і викликало душевне прагнення втілити в наукові розробки свої сокровенні мрії.

– Я думаю про сказане Мирторією Алмазонівною. Резервна частка мозку сприймає не тільки колір, а навіть і почуття, – зауважив Олександр.

– Що стосується кольору, то нам тут, любий, все дуже добре зрозуміло – необхідно удосконалювати функції нашого устаткування так, як колись удосконалювали кіно – з чорно-білого на кольорове, – сказала Сніжана. – А що стосується розпізнавання почуття, то тут треба добряче помізкувати. Як ти гадаєш, Олександр, упораємося? – запитала вона.

– Давай краще зробимо першу розвідку на сайтах планети «SS-433», – запропонував Олександр.

– Гаразд, промовила Сніжана і увімкнула комп’ютерне устаткування.

На екрані з’явилося запитання: «Хто ви? Яка потрібна інформація?».

Сніжана ввела свій пароль і написала запит. На екрані з’явився напис: «Дякуємо, плането, Земля, за те, що в цьому питанні наважилися звернутися саме до нас. Наші вчені розробили устаткування, яке може не тільки розпізнати колір, а й дозволяє, при спілкуванні, обмінятися почуттями та з їхнього дозволу сканувати мозок. Ми будемо дуже раді поділитися своїм досвідом. Можете скористатися нашим кресленням по цьому устаткуванні і отримати креслення. Звертайтеся у відділ інформації, який очолює Іван Андрійович Даценко. Ось по цьому паролю, який ви зараз бачите на табло. Всього вам найкращого».

Олександр ввів пароль у свій комп’ютер. На табло з’явилося чорно-біле зображення особи жіночої статі. Це була молода симпатична жінка, яка нагадувала звичайну українську молодицю: повненька, голубоока, чорноброва, пишні щоки, губки бантиком, рівний ніс, товсті та довгі коси.

– Я працюю секретарем відділу інформації. Звати мене Наташа. – сказала вона. – Ми вже отримали ваш запит, який щойно поступив з Інтернета в наш відділ, і ми з Іваном Андрійовичем Даценко вже готові передати вам креслення по цьому устаткуванню. Ви готові їх зараз отримати?

Олександр та Сніжана від такої несподіванки стрілися радими очима і майже в один голос сказали: «Так!. Ми готові». Сніжана увімкнула зовнішню пам`ять комп’ютерного устаткування. На табло вискочило слово «прийом». Це ж слово з’явилося і перед очима Наташі на відео табло в кабінеті відділу інформації планети «SS-433».

– Я бачу, що ваше устаткування вже готове прийняти... Передаю креслення, – сказала Наташа і увімкнула відповідне устаткування.

– Прийом закінчено, – повідомила Сніжана. – Ми й не очікували, що ви так терміново виконаєте наше замовлення. Щиро дякуємо!

– А тепер давайте ми познайомимося, – продовжувала розмову Сніжана. – Мене звати Сніжана, а це – Олександр. У нас буде до вас декілька запитань, – додала вона.

– Будьте ласка, задавайте, скільки завгодно, – відповіла Наташа.

– Скажіть, Наташа, а ми на вас зовні та духовно схожі? Як ви думаєте?

– Напевне, що схожі. Ми давно спостерігаємо за вашою планетою. Її створено відразу ж після нашої планети ідентично нашій планеті Вищим Розумом, якого ви називаєте Богом. І все живе і неживе, що є у нас, тотожне вашому.

Народжуємося так само, як і ви, з такою ж вагою. Такі ж проживають національності. До речі, я – українка і володію всіма мовами. Не розлучена холостячка і дуже б хотіла поспілкуватися з вашими хлопцями. Між нами, щоправда, не одна є різниця. Термін нашого життя такий, як на планеті Нібіру. Те, що є у вас негативне, ми вже прибрали зі свого побуту. Це, зокрема, армія та гроші. Ми всі духовно і матеріально рівні, незалежно від національності та посади. Живемо в злагоді й любові. Армія нам не потрібна, бо немає на нашій планеті ворогів. Гроші зайві, бо розподіл національних здобутків іде по потребі кожного. На всій планеті – тільки планове господарство. У нас створено планетний автоматизований центр по плануванню та обчисленню економічної інформації. Всюди стоять регістратори виробництва будь-якої продукції. Такі регістратори передають інформацію про щодобову кількість випущеної продукції на обчислювальний центр, де враховується споживча потреба населення нашої планети. щодобову кількість випущеної продукції. Якщо щодобовий випуск продукції перевищує потребу населення за добу або навпаки, – приймається відповідне рішення. Немає ні черг, ні зіпсованої або зайвої продукції. А у вас, як ми вже зараз бачимо, продукція, на яку вийшов термін споживання, тоннами вивозиться на смітники. Чому б не зменшити ціну? Хай краще пропаде? А прилавки – забиті товарами широкого вжитку. І теж скоро будуть спалюватися на смітниках. Це олігархам обійдеться вигідніше ніж їх транспортування та побудова приміщення для їх утримання. Так чи не так? – закінчила відповідь Наташа.

– Дякуємо за дуже зрозумілу відповідь, – сказав Олександр. – Якщо у вас, Наташа, теж є до нас запитання, будь ласка, слухаємо...

– Моє запитання стосується особисто вас, Олександр Андрійович, – промовила Наташа. – Що будете робити, коли, не дай Бог, ваша любов до Сніжани раптом зникне? Розлучитеся з нею і кохатимете іншу жінку?

– Такого не може бути ніколи, – впевнено відрубав Олександр. – Я її люблю і без неї не зможу жити. Вона – це моє тіло, мій розум, мої очі, моя душа і серце. І якщо все це зникне, то я буду мертвий.

– Іншої відповіді від вас, Олександр, я не очікувала, дякую за відверте та щире зізнання, – сказала Наташа. – Але ж…, 

«Що ж ще хотіла вона сказати? Та мабуть передумала», – подумав Олександр.

– В мене на ваше запитання теж появилося запитання, – підтримала розмову Сніжана. – А що, на вашій планеті таке трапляється і як часто?

– Трапляється, бо любов – це є теж особлива матерія нашого почуття. Будь-яка матерія в оточенні іншої матерії при певних невідомих нам обставинах генерує в ефірі енергію, яка може на деякий час створити нову матерію, що буде здатна з невідомої нам причини притупити гострі почуття любові, – зауважила Наташа.

– І що ж ви робите в такому випадку? – запитав Олександр.

– А це нас не турбує. Наші почуття сприймають любов різної величини. І така різна любов тільки приємно впливає на свідомість подружжя. Ми сприймаємо це як належне. Коли в наші почуття завітає взаємна любов іншої особи, ми, відчувши її, зразу кажемо одне одному: «Я тебе люблю». Живемо таким ефірним випробуванням любові на її міцність і тривалість, не звертаючи на це увагу, бо такими стаємо вже при народженні. Різна любов – це наша потреба, наша душевна та духовна їжа, – сказала Наташа.

– А як це осягти – не розлучена холостячка? – запитала Сніжана.

– Це означає, що я не розлучена, бо розлучень у нас взагалі немає, однак вдруге ще не вийшла заміж, – відповіла Наташа.

– Візьмемо до уваги ваше пояснення шановна, Наташа, – сказав Олександр і замислився над отим «але ж». – Щиро дякую. Якщо у вас не буде більше запитань, то з вашого дозволу закінчуємо перший з вами зв`язок – додав він.

– Я теж вам щиро вдячна. Раніше ні з ким так не спілкувалася. Мені було теж дуже приємно з вами шановні, Сніжана, та, Олександр. До нової зустрічі! – попрощалася Наташа і вимкнула зв`язок.

Олександр та Сніжана стали обговорювати ставлення Наташі до любові, до її сприйняття і розуміння. Така розмова в їхній уяві малювала зрозумілі, абстрактні образи любові і викликала збудження емоцій, які оп’янили до нестями. Вони повністю віддалися своїм почуттям. І коли почуття, як два гострі леза, на деякий час притупилися, роздрукували два примірники отриманого від Наташі креслення по устаткуванню, яке може не тільки розпізнати колір, а й дозволяє живим істотам, які спілкуються, обмінятися почуттями.

В лабораторію зателефонував Микола Антонович, запитавши, що нового.

– Ми отримали креслення по устаткуванню з планети «SS-433». Зараз занесемо, – сказав Олександр Андрійович.

Один примірник креслення Сніжана віднесла Миколі Антоновичу, і він став його ретельно розглядати, писати специфікацію на виготовлення деталей. Олександр почав складати кошторис на таке устаткування. Сніжана, підготувавши деякі питання, якими необхідно доповнити вечірню телепередачу, стала допомагати Олександру. Коли вони закінчили писати кошторис, вже була дев’ятнадцята година. Довелося поспішати. Олександр вимкнув комп’ютер і став одягатися. Сніжана зібрала домашні речі в сумочку і теж одягнулася. Коли виходили, Олександр, вже закриваючи двері, розмовляв із Петром, притискаючи мобілку плечем до лівого вуха.

– Ми вже зібралися. За двадцять хвилин будемо у вас, – сказав Олександр, і вони швидко сіли в машину, в якій уже був Сергій Никифорович і Микола.

На автостоянці, яка була розташована біля телецентра, на них уже чекав Петро. Олександр та Петро взяли Сніжану під руки, і через шість хвилин Петро відкривав двері телецентра. До виходу в ефір залишалося десять хвилин. Петро Микитович познайомив їх із керівництвом телецентра, яке радісно вітало науковців, котрі перші на планеті знайшли пізнавальний шлях до космічних світил і мають познайомити пересічних громадян Землі із таким неймовірним досягненням науки, котре відкриє неосяжні горизонти Всесвіта.

Увімкнулися прожектори. Світло, наведене на Сергія Никифоровича, Миколу Антоновича, Олександра Андрійовича, Сніжану Вікторівну, Петра Микитовича та Маргариту Віталіївну, своєю яскравістю злегка засліплювало їм очі. Порушив тишу студії рівний голос ведучого.

– Сьогодні у нас в гостях науковці із завода «Токарно-фрезерне Устаткування»: Головний науковець завода – Микола Антонович Опанасенко; начальник наукового цеха – Олександр Андрійович Світозаренко; завідуюча науковою лабораторією – Сніжана Вікторівна Світозаренко; директор завода – Сергій Никифорович Чабаненко.

– Сергій Никифорович, скажіть, будь ласка, як вам вдається поєднувати промислове виробництво з наукою? – звернувся ведучий до директора.

– Можливо, тому вдається, що не можу жити без науки. Вона підсвідомо впливає на мою свідомість і, можливо, дає вказівки: що робити і як робити. Сподіваюся, це зможуть підтвердити і мої науковці, – відповів він.

– Олександр Андрійович, яка наукова тема сьогодні вас більше за все хвилює і які наукові пошуки? – запитав ведучий у наступного гостя програми.

– Найбільше турбує тема передачі інформації на будь яку відстань та її отримання з будь-якої відстані зі швидкістю нейтрино. Зараз ми вдвох з Миколою Антоновичем шукаємо оптимальний варіант створення електронно комп’ютерного устаткування і пишемо математичну модель, по якій цим устаткуванням вийдемо на спілкування з гуманоїдами Вселеної, – задоволено відповів Олександр.

– А як ви собі це уявляєте? – запитав ведучий.

– Розповідати вам про свою уяву, яку на сьогодні вже можна не тільки послухати, а й побачити наяву, немає сенсу. Давайте краще подивимося і послухаємо те, що зафіксували на телекамеру минулого тижня Петро Микитович та Маргарита Віталіївна, – запропонував Олександр Андрійович.

– Тоді, шановні глядачі, давайте ми подивимося і послухаємо, – погодився ведучий.

Режисер увімкнув потрібний сюжет. На екрані монітора стали з`являлися інопланетні діячі, які відповідали на запитання землян.

– Микола Антонович, над чим ви працюєте? – запитав ведучий.

– Я зараз розробляю специфікацію по виготовленню деталей для електронно комп’ютерного устаткування. Воно дасть можливість пізнавати колір та отримувати почуття живої істоти. Та ще обмірковую кошторис для їх виготовлення. Проситиму гроші у міністра медицини, – відповів Микола Антонович. Та ще разом із Олександром Андрійовичем створюю математичну модель по якій цим устаткуванням вийдемо на спілкування з гуманоїдами Вселеної.

– Які нові проблеми нині розв’язуєте ви, Сніжана Вікторівна? – продовжив розмову ведучий.

– Я вивчаю математичну модель, яку створюють мої колеги, та почала писати по ній комп’ютерну програму для сприйняття почуття та кольору, – жваво повідомила Сніжана.

– Шановні глядачі, те, що ми почули і побачили, – це дійсно неабияка сенсація, яка залишила приємне враження. Я дуже радий, що є такі вчені, – звернувся ведучий передачі до глядачів. – Хочу разом з вами щиро подякувати їм і побажати нових досягнень у науці.

Ведучий підійшов до кожного і потиснув руку. Петро та Маргарита теж приєдналися до такої урочистої церемонії.

Вони, попрощавшись із працівниками студії, пішли на автостоянку в супроводі Петра та Маргарити, розмовляючи про інопланетян.

На автостоянці вони, поділившись враженням по їх інтерв’ю на телестудії тепло попрощалися з Петром і Маргаритою.

Невдовзі їх зустрів Вишгородський район, в якому вони жили. Сергій Никифорович попросив водія, і він всіх розвіз по домівках.

20.06.2013.

м.Дніпропетровськ, 20.06.2013 р.