«Людвисар» Богдана Коломийчука у контексті української химерної прози
Химерна проза в сучасному українському літературному процесі розглядається як явище, котре вже відбулося. Після виходу у 1958 році роману з народних усті О.Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця», який, власне, і увів назву «химерний роман» в оббіг українського літературознавства, минуло вже понад півстоліття. Усталена парадигма української химерної прози, здається, завмерла на творах Володимира Яворівського «Оглянься з осені» (1979) і Євгена Гуцала «Позичений чоловік» (1982). Загалом, слід зазначити, що такий прозовий дискурс, позначений рисами магічного реалізму, не мав значного поширення в українській літературі ІІ половини ХХ століття. Виглядало, що цей мистецький феномен уже відбувся, і як такий досить непогано описаний і досліджений в українському літературознавстві. Проте сучасна художня проза, перейнята постмодерністською чуттєвістю, іноді дивує переплетенням різноманітних стилістичних рис. Таким непростим у жанрово-стильовому вимірі є роман Богдана Коломійчука «Людвисар. Ігри вельмож», який отримав Гран-прі Міжнародного літературного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» (2013). Зокрема, серед провідних домінант цього твору можемо відзначити тяжіння до химерної прози (українського варіанту магічного або міфологічного реалізму), елементи авантюрно-пригодницького, детективного та лицарського романів, а також фентезі.
Сюжет «Людвисару» являє собою химерне плетиво реального й ірреального, є настільки розгалуженим і майстерно прописаним (головні і другорядні лінії твору то перетинаються, то уводять читача у віддалені куточки художньої реальності твору), що інколи нагадує багатошарову структуру чи розріз епохи, який показує різні соціальні прошарки і явища, притаманні стародавній Україні. Проте можна відзначити принципові фабульні моменти, які є домінантними для основної історії «Людвисару». Зокрема, одним із сюжетоутворюючих компонентів твору є давній апокриф, пов’язаний із битвою темних сил під рукою ангела-відступника Сатанаїла і світлих, згуртованих біля Архангела Михаїла. Ангельська кров, пролита на землю у той рокований час, перетворилася на пурпуровий кристал небаченої краси. Ця вигадка слугує для автора своєрідним відправним наративним кодом: «Камінь спершу потрапив до рук одного божевільного італійця на ім’я Тарталья, який роками його шліфував, намагаючись надати цій коштовності ще більшої вартості. Якщо придивитись, то на гранях можна помітити особливі знаки, що залишив цей вар’ят»[1]. Отже, камінь, якій містить у собі не один секрет і який має особливу владу над слугами темряви, безумовно, є проявом магічного, фантастичного у творі; це своєрідний символ чи розлом між світом зрозумілої і знаної дійсності і уявним світом. Ангельська кров ніби ділить на два протиборчі простори художню дійсність роману, котра має цілком реальну хронотопічну прив’язку – фігурують землі Західної України ІІ половини ХVI століття.
Історія «Людвисару» оповідується у двох площинах – реальній, історичний і прихованій, фантастичній, що може бути прочитане як одна із ознак химерної прози, адже таке взаємонакладання двох просторів є характерною ознакою цього виду прозописьма. Межа між цими двома площинами тонка й позірна: герої сідають ніби до звичайного екіпажу, а за мить уже мчать небосхилом і навіть примудряються облетіти землю; як щось цілком буденне сприймається атракціонне дійство, представлене слугою графа Хіха у шинку, із розпоротого черева якого виливається пиво на очах у простих городян. Таких випадків взаємопроникнення двох світів у творі настільки багато і переплітаються вони так органічно, що виникає і справді «очуднена» реальність – світ постійного очікування дива. І дивовижне трапляється майже повсякчас. Магічним чином герої виходять із складних ситуацій і уникають небезпеки. А найбільшим дивом у «Людвисарі» є звільнення з Божою поміччю міста Львова від татарської осади. Отже, у романі Богдана Коломійчука цілком реальна часопросторова характеристика набуває ознак ірреального виміру, подібно до того, як це відбувається у творах, котрі тяжіють до магічного реалізму: «Магічний реалізм висвітлює складні взаємозв’язки нижчої, оманливо позірної дійсності і вищої, сутнісної, зображує конкретно окреслений простір, який, однак, не збігається з реальним географічним чи історичним» [2]. Таким чином, не зважаючи на чималий багатий фактаж ХVІ століття, жанрова специфіка «Людвисара» не може бути визначена у межах історичного роману.
Чимало у романі Богдана Коломийчука й магічних знаків, які вказують на присутність іншого фантастичного світу, прямо не називаючи його, а окреслюючи зв’язок із ним. Таким найбільшим символом ірреального у творі є ангельська кров. Це не лише зримий божественний знак, що вказує на зв’язок двох світів, а й виступає складовою іншого символу – новітньої зброї (небаченої до цього гармати), над створенням якої працює Людвисар (зброяр, який виготовляє гармати). Таким чином фрейм «людвисара» – старосвітської назви, втаємниченої уже однієї своєю непрозорою семантикою, винесений у заголовок, теж містить у собі проекцію на ірреальний вимір роману.
Серед інших магічних знаків «Людвисара» можна назвати лицарський шолом із диявольською посмішкою, який носять вовкулаки – прислужники єпископа-самозванця. Диявольська усмішка сяє повсякчас, оскільки вовкулаки не мають права знімати обладунки, і ніби додає чорним слугам снаги й витривалості. Такий смертельний усміх є зловісним знаком належності до потойбіччя, і ясна річ, несе зовсім іншу семантику, протилежну тій, яку зазвичай вбачають в усмішці. Це радше смертельний посміх. Так само знаковим є ім’я негативного персонажа – лиховісного графа Хіха. Буквосполучення «хіх» теж прочитається як коротенький смішок, що також суперечить далеко не смішним, а злочинним і підступним діям диявольського прислужника. Водночас «ХІХ» може бути прочитаним, за авторською підказкою, як число «19», що може означати, як ієрархію диявольського служки, так і двоїну, котра при складанні творить зовсім іншу цифру, тобто, вводить в оману простого смертного, що, як відомо, є одним із основних завдань нечистого.
Образна система «Людвисара» являє собою таке саме химерне переплетіння магічних і реальних персонажів, які органічно співіснують в одній площині. Цілком умовно їм можна поділити на реальних земних, котрим не притаманні жодні магічні якості, і на містичних, позначених відблиском потойбіччя героїв. Такими, цілком звичайними, які нічим, на перший погляд, не виділяються із пересічного загалу, є бургомістр Львова Якуб Шольц, його вірний лицар і кур’єр Христоф, а також слуга Мартин, комендант Високого Замку Сильвестр Білоскорський, князь Костянтин Острозький і його вірні шляхтич Сангушко, комендант форту Матвій, козаки, Король Польщі, господар Олеського замку шляхтич Данилович із дружиною, головний жіночий образ твору Ляна, поет Себастьян, гостинний дідич пан Гошовський, шинкар Стець П’явка, відьмоборці-куми пан Омелько і пан Бень, найманці Орест і Казимир та інші. Усі ці персонажі виписані колоритно, живо, без жодного схематизму; вони цілком належать до звичайного земного світу. Натомість цілий ряд героїв репрезентує інший світ – потойбіччя, олюднене зло, або темні сили, які розвинулися внаслідок підпорядкування інтелекту не Всевишньому, як би це мало бути, а його Ворогові. Це відьми Катаріна Даманська і шинкарка П’явчиха, темний слуга ангельської крові граф Хіх і його одноокий служка, а також заручники анельнської крові лікар Домінік Гепнер, мадяр Іштван і Софія Єлецька, дерево-людина ротмістер Лук’ян. Серед темних сил «Людвисара» і магічні істоти – Чорний ворон Катаріни Доманської і чарівний кінь Іштвана. Окрім того у творі живе усіляка різна нечисть, якою так багата українська демонологія – відьми і водяники. Полювання добросердних кумів Беня і Омелька на відьом у товаристві шанованого ними графа Хіха, який легко задурив голови довірливим містянам, і кур’єра Христофа набирає гологолівського звучання: «Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись».[3] За законами фантасмагорії, притаманної творам Миколи Гололя, Григорія Квітки-Основ’яненка, Олекси Стороженка, нечисті сили від опівночі до ранку цілком заволодівають чесними християнами, морочать їх і по-всякому використовують: «У цей час дикий сміх пролунав зовсім близько, і на осяяній місяцем стежині з’явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сиділа на плечах в огрядного чоловіка, тримаючись обома руками за його розкішні вуса, правлячи ними, як віжками».[4]
Загальна кількість розроблених і «оживлених» автором учасників художньої дійсності його твору сягає приблизно тридцяти осіб, що саме по собі вже є визначальним фактом для порівняно невеликого за обсягом роману (йдеться про цілком завершенні образні характеристики, що включають у себе портретні, мовні, характерологічні особливості). У розгалуженій образній системі «Людвисару» переплелися реальні історичні постаті, вигадані, проте реалістичні герої з магічними, наділеними чарівними здатностями і знаннями персонажами, що може розглядатися як одна з ознак химерної прози.
Роман Богдана Коломійчука тяжіє також до жанрових характеристик авантюрно-пригодницького роману – усі питомі характеристики «Людвисару» наближаються до цього жанру: «Гостро динамічний сюжет з ризикованими ситуаціями, з діями, іноді неспіввідносними з реальною метою чи можливостями персонажів, здатних на маловірогідний, але адекватний екзистенційний вибір за найекстремальніших умов» [5]. З іншого боку, злочин, якого насправді не було, що за нього мають стратити Ляну, нібито винну у чаклунстві, а також загадкові обставини зникання й виринання ангельської крові та пов’язаної із нею таємниці, яку зберігають троє і яка зрештою має бути розгадана – це все може бути прочитано як елементи детективного жанру. Також можна відзначити типове для куртуазного дискурсу оспівування і возвеличення дами серця, загалом плекання шляхетного ставлення до образу жінки. Кодекс честі лицаря, дотримання неписаних, але знаних правил поводження у шляхетних герцях та на війні, піднесене кохання – це те, що наближає «Людвисар» до обрисів лицарського роману, з одного боку, та до фентезі, з іншого. Магія і магічні ритуали, вовкулака-перевертень Іштван і людина-друїд Лук’ян, бінарна етична опозиція «добро –зло», присутність дива можуть також бути прочитані як риси жанру фентезі.
Роман «Людвисар» становить синкретичне жанрове утворення, де визначальними, як видається, все ж є ознаки химерної прози. Можна зазначити, що дебютний роман Богдана Коломійчука розширює межі магічного реалізму української літератури у її традиційному вимірі, є не лише цікавим самобутнім явищем, а й продовжувачем прозового дискурсу, що формувався Миколою Гогоголем, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Олександром Ільченком, Василем Земляком, Євгеном Гуцалом, Володимиром Дроздом, Володимиром Яворівським та іншими.
Київ, 15 липня 2014 року
