Крим мого дитинства, або декілька слів про причини анексії
От написала щойно цю першу фразу - "Крим мого дитинства", навіть не фразу, а назву свого коротенького допису й спинилася. А чого, власне, дитинства? А безжурної юності? Молодих нестримних років? Там теж був Крим. Крим був… Був присутнім у моєму – твоєму – нашому житті… Крим же був?
Зараз по каналу «24» розпочався цикл програм про Крим (щодня об 11:30 – ще тримає, так що можна долучатися). Хлопець з дівчиною і любительська телекамера, квиток на потяг «Київ – Севастополь» (який поки що ніхто не відмінив) і кадри – кадри – кадри, у яких синє море вихлюпується через край на намальовані на бездонній блакиті неба гори. Такою є концепція цього проекту «24» - показати Крим очима звичайної людини, яка приїхала на відпочинок. Агресія Севастополя, триколори і піна з рота путіновірів – це шокуючи правда цього міста «русских моряков». Сум Сімеїза, його порожні вулички і пляжі, де основні відпочивальники – це біженці Луганської і Донецької областей. Росіян майже нема, як і українців з інших регіонів. Це те, що ми й так ніби знаємо.
Дивлюся ці непрезентабельні кадри, з яких краса Криму б’є-збиває з ніг своєю шаленою первозданністю (так принаймні виглядає) і раптом відчуваю пекучу ностальгію. Ні, не те, щоб я була аж такою фанаткою кримського відпочинку, але так уже склалося, що в дитинстві майже щоліта їздила відпочивати до Євпаторії, де жила батькова троюрідна сестра, або до Сак (там жив мамин двоюрідний брат). І ці дитячі спогади, як пазли-картинки зринають у свідомості мерехтливим плетивом, де обганяючи одне одного летять казкові видива: Воронцовський палац – Лівадія – Масандра – Алушта – Херсонес – Ялта зі своїм дивовижним ботсадом… І це все вже чужа територія??? Чому відчуття цього накрило саме зараз? Відчуття образи, жалю, невисловленого, але пекучого докору усім росіянам цього світу: «Як ви посміли прийти в наш дім для грабунки і паскудної анексії (і слово ж яке противне! Саме під стать вашому сатаніїлу на троні!)???»
Немає відповіді і не буде, як і не буде ніколи кінця прокльонам – лайкам – «побажанням», що будуть сипатися на голови «визволителів» із сусідньої держави. Голос, страдницький голос України, біль, жах війни – ніхто не заплатить за це? Чи все ж заплатить?
Можна змиритися, забити у собі це почуття «втраченого раю дитинства», забути і стерти всі спогади, назавжди викреслити Крим із усіх можливих списків відпочинку, прокладених на мапі маршрутів, але чи ця зачишена під нуль, особиста свідомість змінить щось у реальному вимірі буття? Крим вже не наш! От єдина гірка правда… Ми дозволили його у нас забрати!
Замість післямови
Вчора, гуляючи Майданом між наметів, випадково зустріла свого колегу-історика, книгу якого я перекладала з російської у минулому році – «Исторические записки Западного Закубанья 1768-1917» (не хочу називати його прізвище з етичних міркувань). Ще у минулому році, перекладаючи його історичну монографію українською, обурювалася вітіюватим і завуальованим означенням... Завоювання Криму у ХVIII - ХІХ ст. російською армією автор пояснював дослівно таким чином: «Могутність Російської імперії, яка зміцніла у першій половині ХVIII століття, конче вимагала виходу до південних морів. Тому «турецьке питання полягало у необхідності для Росії довести південний кордон до природних рубежів, до берегів Чорного моря». Плани російського уряду стосовно Кримського ханства і південних чорноморських кордонів визначалися у докладах «Про Порту Оттоманську», «Про Малу Таврію», наданих Єкатерині ІІ (1762–1796) у червні 1762 року канцлером М.І.Воронцовим, і урядових документах наступних років». Це була пряма цитата… І це вам нічого не нагадує? РФ треба було прорубати додатковий «коридор» до Чорного моря… Якось так.
- І ви тут? – питаю у колеги.
- Так! – із почуттям власної гідності відповідає той, - А де ж я маю бути?
- Ви ж написали хвалебну книгу про завоювання, які здійснювала Росія у ХVIII - ХІХ ст., попираючи і знищуючи цілі народи, які заселяли ці території… І ви жодним словом не засудили цю імперську політику нашого сусіда, від якої зараз так потерпає сучасна Україна!!!
- Еееее… - мій співбесідник спершу не знаходить слів.
- Я викладав історичні факти… а розумний хай сам зробить висновки… – нарешті знаходиться він.
- Але ж можна було написати, що Росія ніяк не могла задовольнити свої імперські апетити, коли сунулася у Крим, а на Кавказі провадила 100-літню війну (вдумайтеся лишень у цю страшну цифру! горді й малочисельні кавказькі народи понад 100-років боронили свою незалежність від величезної і могутньої імперії!)… Натомість ви пишете, що Росія потребувала виходу до Чорного моря… - тихо заперечую я.
Образився мій співрозмовник… Людина вже у літах. Не хотіла я його ображати, а лише збагнути дивну логіку його «наукового» мислення. Адже науку творять живі люди із власними уподобаннями і поглядами, і це не може не відобразитися у нібито «безособових» текстах монографій, підручників, статей, особливо коли йдеться про історію. Ну не можна «обслуговувати» дві ідеології в одній книзі! Якщо ти виправдовуєш завойовника – пишеш «треба було», якщо засуджуєш – пишеш «окупував і знищив цілі народи, які заселяли ці території». Захоплюємося завойовницькою і варварською політикою сусідньої імперії, пишемо про це наукові трактати, а коли ця оновлена імперія розвертається усієї міццю своєї військової машини і обрушується на нас?.. Не маємо аргументів для дискусії? Так може треба кожному почати з себе? Засуджуючи зло завойовника, де б це не відбувалося, як би не було віддаленим від нас – ми тим самим відсуваємо небезпеку і від свого дому!
У кожного своя історія колишнього українського Криму, свої спогади, своє бачення і розуміння того, що відбулося, але все ж… розуміння «анексії» повинно бути єдиним, як мені видається: це був ганебний факт новітньої російської історії! факт цинічного й безпрецедентного завоювання під гаслом «повернення» і «за волею» народу! І дай Боже, аби більше жодному українцю у майбутньому не прийшло в голову написати у історичній розвідці, що Росії «так було треба виходу до Чорного моря»!
Київ, 16 липня 2014 року
