В готелі
(Напівигадане)
Грицько Плитка та Федько Кицька були такими добрими друзями, що й не говоріть!
Один без іншого до корчмини не зайде, чарочку не вип’є, ціґаретлик1 не скурить, а щоб піти в бутин, чи на ярмарок, й мови не може бути. Не дай, Боже, такого!
Буває мовить Плитчиха до чоловіка: «Час би, Грицьку, чуприк в лазу скосити», а він: «Треба порадитися з Федьком». Або питає Кициха Федька: «Чи не пора б горівку зварити?», а він: «Треба запитати Грицька». Про це знали всі односельчани, і ніхто вже й не дивувася з тої дружби. Люди часто говорили: «Який Грицько, такий Федько, одним ситом сіяні». А їм байдуже до людей.
Та одного разу Грицько з Федьком попали у велику халепу. Пішли собі на ярмарок до Сигота не купити, не продати, а просто так, як всі порядні ґазди, дізнатись на чім світ стоїть. Пошпацірували собі ярмарком, пообзирали, порозпитували, повислуховували і гай-да на мошинку2, але коли доходили до станції, клятий кологуз3 «Фі-і-і-у-у-у, Фіу» у фівкало – і тільки хмара диму за ним.
– Но што тепер ме? – почухав потилицю Плитка.
– Та што ме?.. Пушла та пушла, утратилис’мо та утратили, не утратилис’мо маму! – підбадьорив його Кицька.
– Тепер переночуємо в бохтарні4.
– Та хіба ми жебраки! – несамовито скрикнув Кицька. – Та ми ж веледні ґазди в Роні, хіба Мішко Ігнату та Олека Ковдан над нами. Переночуємо в готелі!
В готелі, то в готелі, що мав робити Плитка?.. Рушив за цімбором, що правда – то правда, вони – ґазди неабиякі, і грошей набитий черес, але спати в готелі...
В Плитки тільки мороз спиною побіг.
– Што чісто та чісто! – здивувася Кицька, коли увійшли в номер.
– Таку красу ні в дохтора Онтія не видів’єм, ні не баную за п’ятдесятков, – додав Плитка.
– Коли так, то не будемо насухо сидіти, як пні, я йду та куплю доброї ковбаски, горівки та пива, а ти пантруй аби ніхто туй не олягса.
Та коли Кицька повернувся, Плитку ніби мітлов змело зі світу.
– Грицю! – гойкнув Кицька.
– Тихо, Фе! – почулося з-під ліжка.
– А тебе який біс там заніс? – здивувався Кицька.
– Ой, Федьку, добре що тя пустили, – зрадів Плитка, вилазячи з-під ліжка.
– Хто? – здивувався Кицька.
– Як хто? Оті з граблями.
– Що ти там верзеш?
– Та коли ти вийшов, ось там, на той дах виліз один пан з великими граблями в руці і почав роздивлятися та крутити тими граблями на всі боки, а далі кричить: «Ловіть мадярів!», а з хати хтось у відповідь: «Закрути трохи на ліво, може трафимо на українці!». Пан крутить вліво, крутить вправо, а той з хати: «Готово, перший у наших руках!», тоді пан до того: «Десь поблизу буде й другий, я ще покручу, а ви ловіть!». Я коли почув, Фе, що ти у їхніх руках, то – «шубоус» під ліжко.
– Што би се означало, Грицьку? – почухав поти-лицю Кицька.
– Йой, не знаю, Федьку, але не треба було нам поміж пани лізти.
– Та чорт їх знав! Видно, не до нас тут, але, поки ще ми цілі, шуруймо на бохтарню!