На грані живого і мертвого
Глава 19, Том1організація польового цеха
В останній трудовий день тижня видався теплий ранок. Ароматом чайної троянди він доповнював свіжість повітря. Микола ішов уздовж четвертого корпуса у заводську їдальню і весь час поглядав на Дніпро. Надзвичайну голубизну річки ніби відтінював чорний катер, що плив по зеленій гладі води.
Дихання серпня відчувалося в зелених голках ялинок, які обрамляли тротуар, який привів його до їдальні. Микола снідав і думав про вчорашню зустріч із Наташею. За його столик присіла секретарша директора Надія Петрівна.
– Смачного вам, Микола Антонович, – сказала вона і стала вивчати меню.
– Дякую і Вам, Надія Петрівна, теж взаємно, – побажав він і подивився на молоду жінку так, неначе вперше побачив. І вона це помітила.
Надія Петрівна чимось нагадувала його першу дружину Андріану. Струнка постать, кароока. Каштанове волосся заплетене в одну довгу косу, яка звисала між персами.
Вона покликала офіціанта і стала чекати замовлення.
Микола в уяві порівнював і розглядав її чорні брови та, мов трояндові пелюсточки, уста, які він бачить перед собою, мов у живої Андріани.
– А, чому це ти, Микола Антонович, так пильно дивишся на мене? – запитала Надія Петрівна, усміхнено заглядаючи йому в очі.
– Ти, Надія Петрівна, нагадуєш мені мою дружину, яка трагічно загинула, – сказав він.
– Так в чому ж справа? Я поки що незаміжня, – пожартувала вона, запитливо дивлячись на нього.
– В такому разі, може, сьогодні після роботи сходимо кудись? Найкраще було б відправитись на природу, – запропонував Микола Антонович.
Він уважно розглядав її обличчя, яке приваблювало найбільше. В її погляді весь час мелькали іскорки неспокою, і він для себе визначив, що її свідомість бореться з почуттям.
– Можна і на природу, – усміхнено і радо погодилася вона.
Офіціант приніс нею замовлені блюда і Надія Петрівна стала їсти. А Микола Антонович, розглядаючи її обличчя став по новому в ньому уявляти образ любимої Андріани. Він став відчувати як в його тілі теплою хвилею стали пробігати збуджені нею почуття до Надії Петрівни і глянув на годинник, стрілки якого показували без двадцяти дев’яти хвилин вісім годин.
– Смачного тобі, Надія Петрівна. Я зачекаю на лаві в ялиновій алеї, – сказав Микола Антонович і вийшов.
Микола сидів на лаві і з нетерпінням чекав на Надію. Вона з’явилася на порозі їдальні і йшла до нього.
– Ходімо потихеньку, негоже запізнюватися, – промовила Надія.
Вони ішли і обговорювали майбутню зустріч на орелях у парку імені Максима Рильського. Коли зайшли в адміністративний корпус, то годинник показував без дванадцяти хвилин вісім годин. Микола Антонович вирішив зайти в цех. Йому треба поговорити з начальником, дізнатися про обсяги завантаження та про потужність устаткування його цеха.
– Доброго ранку, Ілля Володимирович. До тебе можна?
– Навіть треба. Заходь, будь ласка, і присаджуйся, – сказав Ілля Володимирович.
– Я прийшов сказати, що завтра з наукового цеха до тебе із лабораторії прийде замовлення на виробництво нового комп’ютерного устаткування. Та хочу дізнатися чи є в тебе робоча сила, чи є не завантажені роботою токарно-фрезерні верстати?
– Аби були гроші. Люди будуть – приймемо на роботу. А устаткування, незадіяне роботою, знайдемо, – відповів Ілля Володимирович.
– Гроші є. Нас фінансують під контролем самого міністра медицини, – запевнив Микола Антонович.
– Тоді все зробимо, – сказав Ілля Володимирович і зняв слухавку телефону.
Дзвонила секретар директора.
– Микола Антонович у вас? Беріть його і йдіть до директора. Позачергова оперативка, – повідомила Надія Петрівна.
– Уже йдемо, – сказав Ілля Володимирович.
Вони вдвох першими зайшли в канцелярію і посідали, очікуючи приходу інших. Надія Петрівна закінчила обдзвонювати і, усміхнувшись, приязно подивилася на Миколу Антоновича. Їхні погляди зустрілися так, ніби вони продовжували розмову про сьогоднішню зустріч.
– Заходьте, будь ласка, в кабінет. Сергій Никифорович у головного інженера. Зараз вийде, – сказала вона, не відриваючи очей від Миколи.
– Він також, коли заходив, кинув на Надію Петрівну ніжний погляд. Вона була приємно вражена цим чаруючим дійством.
Сергій Никифорович зайшов у свій кабінет разом з головним інженером.
– Доброго дня всім, шановні колеги, – сказав директор. – Ми зібралися на обговорення важливого для нас агропромислового питання. Я був у міського голови і домовився з ним, щоб нашому заводу на слідуючий сезон польових робіт дали в оренду землю під посадку овочевих культур. Кожен, хто працює на заводі, може, отримати, якщо бажає ділянку землі. Можемо створити, як було раніше, господарство і це буде наш агропромисловий цех. У кого будуть які пропозиції? – завершив він.
– Я підтримую цю справу, – сказав начальник транспортного цеха Віталій Анатолійович. – Перевезення людей організуємо. У нас є машини. Це ж буде екологічно чиста продукція.
– Сподіваюся, що графік роботи в полі ми розробимо. Сільський агроном підкаже, які культури коли садити, як обробляти та збирати врожай. Ми його оформимо на пів ставки на наш завод, і він наглядатиме за нашим полем, – запропонувала начальник відділу кадрів Поліна Петрівна.
– А ми зі Сніжаною будемо вчасно надавати з Інтернету потрібну інформацію про прогноз погоди, – сказав Олександр Андрійович.
– Виконувати польові роботи строго за графіком будуть всі. Кожен начальник цеха та відділа має виділяти людей, коли буде потреба, зауважив начальник механічного цеху Ілля Володимирович.
– Продукцію поля будемо ділити порівну на кожного працівника нашого завода по її собівартості, – сказала головний бухгалтер – Олена Василівна.
– А я напишу статтю у заводську газету про наш шостий польовий цех, – пообіцяла редактор газети «Фрезер» Катерина Вікторівна Конограй.
– Тоді все гаразд, шановні колеги. А ви, Поліна Петрівна, маєте призначити дату проведення заводських зборів з цього питання. Підготуйте наказ по заводу, і нехай його Катерина Вікторівна оприлюднить у газеті. Якщо немає запитань, то оперативку закінчено. Миколу Антоновича прошу залишитися, – сказав Сергій Никифорович.
В кабінет увійшла секретар Надія Петрівна.
– До вас, Сергій Никифорович, прийшли двоє з телебачення, – повідомила вона, не відриваючи погляду від Миколи.
– Хай заходять. А ти, Микола Антонович, вільний. Я тебе затримав, бо хотів запитати, чи ти їм телефонував, – сказав директор і вийшов з-за столу назустріч журналістам.
– Дуже добре, що ви прийшли. Сідайте, будь ласка, – запросивши потиснув Петру Микитовичу руку і поцілував руку Маргариті Віталіївні. – Ви згодні з моєю пропозицією? – запитав Сергій Никифорович.
– Так. Згодні, – відповіли Петро Микитович та Маргарита Віталіївна.
Сергій Никифорович натиснув кнопку зв’язку з секретаркою.
Вона ледве, вирвавши у Миколи Антоновича свою руку, зайшла до нього.
– Покличте до мене начальника відділу кадрів і начальника відділу праці і заробітної платні, – попрохав директор.
Надія Петрівна вийшла, сіла за свій стіл і стала натискати кнопки зв’язку, дивлячись в очі Миколі.
– Ти заважаєш мені працювати. Зайдеш краще після роботи, – усміхнувшись, сказала вона.
Микола Антонович послав їй повітряний поцілунок і пішов до себе в кабінет.
Швидко прийшли Поліна Петрівна Шевельова та Тетяна Олександрівна Носулько.
– Я щойно покликав вас для вирішення питання, яке також пов’язане з нашим агропромисловим цехом, – почав розмову директор. Для початку познайомтеся, будь ласка. Це Маргарита Віталіївна Лисенко та Петро Микитович Шуліка. Ось у мене їхні заяви. Ви, Поліна Петрівна, підготуйте наказ по заводу про прийняття їх із сьогоднішнього дня на роботу, а ви, Тетяна Олександрівна, встановіть їм заробітну платню згідно штатного розкладу по максимуму. Вас, Петро Микитович, та, Маргарита Віталіївна, прошу організувати спільно з нашими провідними спеціалістами нарис у міську газету і виступ на телебаченні, а заодно познайомитеся із працівниками нашого завода та з його виробництвом. Ваше місце роботи, Петро Микитович, в башті наукового цеха. Ви вже там були. На дверях кабінету висить табличка: «Начальник відділу міжпланетного Інтернета». Ключі – у Сніжани Вікторівни. Ваше місце, Маргарита Віталіївна, в кабінеті завідуючого друкарнею у заводській друкарні. Поліна Петрівна, будь ласка, покажіть їй. Тепер – ідіть і працюйте, – попросив Сергій Никифорович і натиснув кнопку зв’язку із секретарем.
Вона зайшла до нього в кабінет.
– Будь ласка, Надія Петрівна, сходи зараз у башту наукового цеха та в друкарню і перевір там наявність необхідних меблів для наших працівників. Якщо чогось не вистачає, то поклич начальника відділу постачання, нехай вирішує, – попросив директор.
Надія Петрівна зайшла в науковий цех. В кабінеті начальника відділу міжпланетного Інтернету сиділи Петро Микитович та Микола Антонович. Як тільки вона ввійшла, Микола Антонович відчинив ящик столу і витяг документи, які він підготував і заздалегідь поклав у стіл – вони розмовляли про узаконення заводського міжпланетного Інтернета у міністерстві Юстиції.
– Я прийшла по завданню директора – перевірити наявність необхідних меблів, – сказала секретарка, дивлячись в заворожливі очі Миколи.
Петро Микитович це помітив, але не подав виду.
– Як на мене, то в цьому кабінеті для роботи все передбачено. Дякую
вам та Сергію Никифоровичу за турботу, – сказав він.
– А вам, Петро Микитович, подобається тут? – запитала Надія.
– Та ви присядьте, будь ласка, – запропонував він. – Дякую, мені ще треба йти в заводську друкарню, – сказала вона і пішла на вихід, повертаючи голову в сторону, де сидів Микола Антонович.
В кабінеті завідуючого друкарнею були: Катерина Вікторівна, Поліна Петрівна та ще Маргарита Віталіївна. Вони вже закінчили писати нарис про майбутній польовий цех і обговорювали його сюжет.
– Сергій Никифорович попрохав, щоб ми з вами, Маргарита Віталіївна, визначили, які ще меблі потрібні для вашого кабінета.
– На мою думку, тут є все для нормальної праці. Дякую вам за піклування, – сказала вона.
– Тоді все гаразд, – сказала Надія Петрівна і пішла в канцелярію з думкою про Миколу. Прийшовши, дочекалася коли вийшов з кабінету директора начальник транспортного цеха, зайшла і доповіла, що меблі всі є.
– Добре, – сказав директор.
У кабінеті Сергія Никифоровича родалася телефонна мелодія. Сергій Никифорович зняв слухавку. Телефонував голова районної ради Вишгородського района Шевельов Іван Федорович.
– Слухаю тебе, Іван Федорович, ти кажеш, що викликаєш на шістнадцять годин дня всіх директорів промислових підприємств для обговорення проблем чистоти вулиць нашого району. Буду, – відповів Сергій Никифорович.
Він натиснув сигнальну кнопку і в його кабінет зайшла секретар – На-дія Петрівна.
– Слухаю тебе, Сергій Никифорович, що треба?
– Я зараз поїду в нашу районну раду, а ти, Надія Петрівна, сходи у відділ кадрів і скажи Поліні Петрівні, щоб вона зайнялася і підготувала по агропромисловому питанню заводські збори серед наступного тижня, після того коли з’явиться в міській газеті нарис про наш польовий цех.
Надія Петрівна зайшла в кабінет начальника відділу кадрів. Поліна Петрівна розмовляла по телефону, тож показала їй на стілець. Надія присіла і з головою занурилася у спомини про зустріч із Миколою у заводській їдальні. Поліна Петрівна закінчила телефонну розмову і звернулася до Надії Петрівни.
– Я слухаю тебе, Надія, – чого мовчиш, говори чого ти прийшла? – за-питала Поліна Петрівна. А потім підійшла до неї і легенько торкнулася її плеча. – Ти жива, чого мовчиш? – знову, усміхнувшись, запитала вона.
Надія, споминаючи Миколині погляди, ніби проснулася від глибокого гіпнотичного сну.
– Вибач, Поліна. Мабуть, я закохалася, – чи то жартуючи, чи то питаючи в себе самої, промовила вона. – А якщо по суті справи, то мене послав Сергій Никифорович сказати тобі, щоб ти зайнялася і підготувала по агропромисловому питанню заводські збори серед наступного тижня, після того коли з’явиться в міській газеті нарис про наш польовий цех, – роз’яснила вона, встала і пішла в канцелярію.
Так для неї закінчився робочий день цього тижня. Зайшов Микола і, сівши напроти неї запитливо подивився в очі.
– Поїдемо додому, чи трохи посидимо? – запитала Надія.
– Трохи посидимо, – сказав Микола і, взяв її за руки, простягнуті на столі в його бік.
Він став хилитися до неї. Через руки потекло тепло, і їхні тіла стали наповнюватися цим теплом. Очі злилися поглядами, і вони стали відчувати бажання, яке примусило їх обох піднятися, підійти одне до одного і обнятися. Стояли в обіймах, злившись цілунками в одне ціле, а їхні серця билися в унісон і душі бриніли струнами любові.
Вони так би ще й стояли, якби охоронник не постукав у двері. Цей стук припинив дійство їхнього почуття. Тоді вони, зібравшись, закрили двері і пішли на електричку.
– У мене річний квиток на проїзд. А в тебе? – запитала Надія.
– І в мене теж постійний – на рік, – відповів Микола.
Вони пішли на платформу. Говорили про завтрашній день відпочинку та про його проведення. Ждати електричку довелося недовго.
У вагоні Надія вела Миколу за руку і, зайшовши в купе вагона сіла біля вікна з ним поруч. Напроти вже сиділи дві літні жінки.
Микола обняв Надію рукою за талію і притулився до неї, яка теж прихилилася до нього. Так вони мовчки доїхали до своєї зупинки, відчуваючи душевне тепло, яке у їх свідомості говорило своєю мовою про їхні неповторні чаруючі почуття.
02.08. – 10.08.2013.
м.Дніпропетровськ, 02.08. – 10.08.2013 р.