На грані живого і мертвого
глава 10, том 2ПЕРШИЙ УРОЖАЙ ОВОЧЕВИХ КУЛБТУР
На початку трудового дня тижня стояв теплий і тихий ранок. Ароматом чайної троянди він доповнював свіжість повітря у ялинковій алеї, що вела уздовж четвертого корпуса до заводської їдальні та в паркову зону, яка обрамляла берег Дніпра. Надзвичайну голубизну річки ніби відтінював чорний катер, що плив по зеленій гладі води.
Дихання останніх серпневих днів відчувалося і в зелених голках ялинок, які окрашали заводську паркову зону.
В парковій зоні по графіку роботи в полі, розробленому сільським агрономом, зібралися заводчани, щоб поїхати в свій аграрний цех та зібрати урожай овочевих. Вони зібрану продукцію овочевих культур будуть ділити порівну на кожного працівника заводу по ціні 30 відсотків від її собівартості, як це було вирішено на заводських зборах колективом завода. Це рішення було навіть опубліковано і в заводській газеті «Фрезер».
Сиділи вони в парковій зоні на лавах виготовлених будівельною дільницею спеціально під розмір кузова кожної заводської машини і чекали на приїзд машин, щоб ці спеціальні лави поставити в кузова цих машин і поїхати в село на поле в свій аграрний цех і зібрати урожай.
– Хлопі, вставайте! Вже он їдуть машини, – сказала Василина Григорівна ласкаво, дивлячись в очі Сергію Никифоровичу.
Машини приїхали з причепами. В причепах лежала заводська тара для збору овочів. Микола Антонович, Олександр Андрійович, Сергій Никифорович та Петро Микитович з іншими чоловіками поставили лави в кузова машин. А як загуркотіли двигуни в машинах всі посідали на лави і поїхали.
Цього разу теж зібралася одна молодь. Всі дівчата та хлопці почали співати. І співали аж до виїзду на профільну дорогу. А як виїхали на профіліроку, що стелилася аж до села вони завели жваву розмову про це село та про те, як вони садили та пололи.
Нарешті машини повернули на дорогу в поле і, проїхавши зупинилися. Заводчани підходили до машин з причепами. Біля кожної машин з причепами був бригадир. Він кожному показував на тару, яку він повинен брати і казав кожному номер дільниці, на якій він буде збирати відповідний урожай овочевих культур. Кожен брав тару і котив на вказану дільницю.
Була хороша погода і працювалося легко, а годинник непомітно намотував час, який підняв Сонце в зеніт.
– Ну, що, Олександр? Запитай у наших сусідів може зробимо перерву на обід, – запропонувала Сніжана Вікторівна.
Сусіди погодилися і запросили до себе на обід. Олександр Андрійович
взяв кошик з їдою і вони пішли. Коли прийшли, то стіл вже накривався повним ходом. На скатертину розстелену Василиною Григорівною на землі викладалися Петром Микитовичем, Миколою Антоновичем та Сергієм Никифоровичем різні страви із кошиків. Не обійшлося і без спиртних напоїв. Стояла пляшка «Кагору».
– Сергій, розкорковуй! – дуже лагідно запропонувала йому Василина Григорівна, заглядаючи ніжно в світлу зелень його очей, із яких назустріч в голубі очі Василини Григорівни бігли емоційні хвилі любові.
Сергій Никифорович розкоркував і розлив порівно всю пляшку в підставлені хлопцями та дівчатами стакани.
– Так, хлопці та дівчата, остальне дома, – сказав Сергій Никифорович і піднявши стакан зустрів бажаний погляд Василини Григорівни.
– Вип’ємо за гарний урожай, – сказала Василина Григорівна, дивлячись в очі Сергія Никифоровича приємно тонула в світло-зеленій заводі очей.
Випили, пообідали, а відпочивати не стали.
– Дома будемо спочивати, – сказала Сніжана Вікторівна, дивлячись в очі Сергія Никифоровича – чекала на його, підтримуючу відповідь.
– Правильно, Сніжана Вікторівна, кажеш. Погляньте, вже всі заводчани працюють, – сказав Сергій Никифорович. – А тепер накрийте, що на скатертині та пішли збирати овочі, – додав він.
– А тепер, Сергій, ми запрошуємо їх до нас по приїзду та продовжимо розмову про наші враження за сьогоднішню вилазку на природу, – усміхаючись додала Василина Григорівна.
–А тепер давайте позмагаємося. Хто швидше впорається, той від мене отримає приз, – весело запропонувала Сніжана Вікторівна. – Що скажете, хлопці? – додала вона і свій погляд спрямувала на Миколу Антоновича.
– А що за приз? – запитав Микола Антонович.
– А це – жіноча тайна. Як для тебе, Микола Антонович, то прочитаю вірш, – відповіла Сніжана Вікторівна.
– Годиться! А тепер гайда по своїм робочим місцям, – сказав Микола Антонович і вони розійшлися по своїх дільницях і стали збирати овочі.
Сонце, сідаючи вже вішало на околицю села рожеву заграву.
– Скоро почне вечоріти, – сказав Микола Антонович, зриваючи кавуни. – Надійка, ти візьми кошик та йди до Василини Григорівни, а я зараз теж буду котити тару з овочами, – додав Микола Антонович.
Надія Петрівна прийшла і стала чекати працюючих. Невдовзі прийшов і Микола Антонович.
– Надійка, гукай їх – хай Сніжана Вікторівна читає вірш, – жартівливо звернувся Микола Антонович і, підійшовши обняв її і поцілував.
Сонце вже сіло за обрій і вечір став фарбувати небо сірою фарбою, пі-дганяючи роботу працюючих.
Поприходили і Серій Никифорович з Василиною Григорівною, Сніжана Вікторівна з Олександром Андрійовичем та Маргарита Петрівна з Петром Микитовичем.
Заводчани стали сходитися і сідати на машини. Вони теж взяли кошики і тару з овочами і, підкотивши її до машини погрузили в причеп і машина поїхала, а коли приїхали на завод до заводської комори для овочів, то вже стемніло. Оставивши в ній тару з овочами пішли по ялинковій алеї до житлового будинку.
Всі зайшли і посідали в ліфт і, вийшовши на десятому поверсі порозносили власні кошики по квартирам і, йдучи до Василини Григорівни з вестибюля розглядали чародійний краєвид вечірнього Дніпра, Він, підняв їм хороший настрій і вони зайшли у квартиру, біля якої у відчинених дверей їх зустрічала Василина Григорівна.
Зайшовши в невелику залу вони посідали за стіл, який стояв посередині кімнати в оточенні чотирьох м’яких крісел до яких Василина Григорівна підставила ще й стільці. Розташовуйтеся, як дома, – сказала і вийшла.
В залу зайшов Сергій Никифорович, поставив на стіл пляшку вина «Шардане» і пляшку «Кагора», і вийшов.
В залу зайшла Василина Григорівна і поставила на стіл вісім чарок, сир і цукерки.
– Олександр Андрійович, відкоркуй та наливай нам по п’ять капель, щоб враження від зборки овочевих краще віддзеркалювало наші думки, – весело і усміхнувшись попросила його Василина Григорівна.
Олександр Андрійович розкоркував пляшку і поналивав у чарки.
Зайшов Сергій Никифорович, поклав салфетки на стіл і взяв чарку.
– Хочу послухати вчених нашого завода коли ви, Миколо Антоновичу, поспілкуєтеся із душею людини? – запитав Сергій.
– В цьому місяці, – запевнив Микола Антонович. – Ми вже розробили і виготовили спеціальний електромагнітний прилад. Він буде в клітинах мозка створювати по шариковій моделі штучні молекули тотожні молекулам мозка, але маючі інші призначення. Ці штучні моделі атомів у клітинах мозка будуть використані як антени, через які пошуковий ультразвуковий прилад із декількома різно-частотними спектрами коливання ультразвукової хвилі, буде сприймати інформацію. Через ці два прилади приладом магнітно-резонансної томографії по скануванню буде в мозку зчитана інформація розума про наявність в ньому душі. Ми вже приступили до розробки алгоритму пошуку душі. Розробимо математичну модель пошуку душі і можна виходити з нею на зв`язок через наше електронно-комп’ютерне устаткування, ув’язавши з ним ці три прилади.
Далі Микола випив чарку вина і, закусивши сиром чомусь знов згадав про Андріану, яка трагічно загинула.
– Шановні друзі, колеги я ще хочу поздоровити вас з хорошим урожа-
єм зібраним нами, – сказав Сергій Никифорович і взяв чарку.
Вони випили і зав’язалася у них ділова розмова. Говорили і про свої досягнення як в області виробництва так і в науковій сфері. А Сніжана Вікторівна в умі писала ще й вірш, навіяний враженням від цієї поїздки.
Так за трапезою їди кожен поділився своїм враженням від поїздки. А Сніжана Вікторівна встигла ше й написати вірш.
Після закінчення такої трапези Микола Антонович звернувся до Сніжани Вікторівни і запитав про свій приз.
– Слухайте Миколи Антоновича приз, який прийшов мені на ум за цим столом, – повідомила і стала читати такий вірш:
НА ЗЕЛЕНІМ ПОСТУ
Верба закосичена лозою росла,
Сочилася в кронах хлорофілова Доля…
Та корінь із часом, знепритомнів, ослаб —
І стала марніти посередині поля…
Від сонця сховатись не приходить пастух,
І ґедзь не з’являється у висохлій кроні,
Бо, стоячи, вмерла на зеленім посту…
Рослина без соку — як людина без крові!
– Гарний приз. Дякую, Сніжана Вікторівна. – Так це ж ти прочитала вірш тільки за приз. А може ти ще нам почитаєш вірші, а тоді вже можна й на відпочинок. – Будь ласка почитай, – попросив Микола Антонович.
– Почитаю. Тільки дістану записничку – сказала Сніжана Вікторівна.
Вона відкрила сумочку, взяла записничку і стала читати такі вірші:
ТВОРЧИЙ РЮКЗАК ПОЕТА
У мрійливий рюкзак укладає поет:
Пізнавальні слова і маститі думки,
Професійну уяву й романтики лет,
Щоб створити для кожного образ яркий!
Він іде у мандрівку мрійливих думок,
Щоб у чварах знайти справедливість буття,
Щоб придбати, спілкуючись, мовний пилок
І накреслити образ – гуманності стяг!
У душевний рюкзак укладає поет:
Із словесної магми – вулканні думки,
Із магічної сили – духовний сонет,
Щоб створити для кожного образ лункий!
У духовний рюкзак укладає поет:
Справедливі слова, толерантні думки,
Професійний міраж, демократії лет,
Щоб з планети прогнати все зле залюбки!
Світлій пам’яті тата – Антона Опанасовича і
мами – Феодосії Іллівні
ТУГА ЛУНИ
З-під стріхи, неначе з під брів,
Дивилася вікнами хата,
Як цілився німець у батька і в маму
І дулом дитячі ссав сльози –
Шукав для упряжки він збрую …
Та батько й не думав віддати,
Та я лиш від скрути розбовкався,
Бо фріц рахував вже до трьох…
– Ой тату, вона ж на горищі…
Фріц всунув револьвер в халяву…
У батька і в мами – і чуб посивів,
А зрада у серці моїм, лемешем мов, застряла …
…Тужила Луна над ріллею –
То батько запряг вже корову…
ВЕСНИ ПОБРАТИМИ
Природа терпіти наруги не стала,
Віддавши весні ряд цивільних наказів,
Щоб день перемоги над злом готувала:
Клечала для всіх відпочинку турбази,
Наснагу свою відправляла до гаю,
Щоб час перемоги звільнився від аду…
…І нині на скроні Вкраїни лягають
Салюти пелюсток вишневого саду,
І йдуть ветерани крізь вічності далі, –
Їх ніжить при зустрічі настрій тривоги,
Що п’є із тюльпанів, немов із бокалів,
Солодко-полинне вино Перемоги…
…Природа втамовує біль, як і воїн,
І зовні являє добротні картини…
…О, де ж ти, нутро України нової,
Яке визволяли весни побратими?!
– Дякую тобі, Сніжана, у поета хороша доля – творча, – сказав Микола Антонович. – А тепер гайда спати, – додав він.
Гості зібралися на вихід.
– От і все, – сказав Сергій Никифорович. – Завтра ж всім їхати в поле. Не проспіть. Поїду без вас і зберу собі весь урожай, – пожартував він і потиснув хлопцям руку, а дівчатам – поцілував.
14.11 – 15.11.2014
м.Дніпропетровськ, 15.11 – 16.11.2014