На грані живого і мертвого
глава 17, том 2НАЛАШТУВАННЯ УСТАТКУВАННЯ
Микола Антонович та Олександр Андрійович, прийшовши в лабораторію і перевіривши свої кремнієві шоломофони стали приєднувати до комп’ютерного устаткування такі прилади: спеціальний електромагнітний прилад для створення «штучних атомів розума» по «штучній атомній моделі розума»; електромагнітний пошуковий ультразвуковий прилад із декількома різночастотними спектрами коливання ультразвукової хвилі та ще й прилад магнітно-резонансної томографії по скануванню душі з виводом інформації на табло комп’ютера.
Василина Григорівна під наглядом та контролем Сніжани Вікторівни писала комп’ютерну програму: «спілкуванню з душею».
Така підготовча робота до спілкування з душею людини виключила дослідників із реалій буття. Вони завдяки своєму розуму, не помічаючи часу зосереджено творили на діючому комп’ютерному устаткуванні невидимі процеси, які приведуть їх думку до реальної істини. І тільки під кінець робочого дня вони впоралися з поставленою перед собою задачею. Сніжана Вікторівна з Василиною Григорівною написали комп’ютерну програму, а хлопці підготували комп’ютерне устаткування для спілкування з душею Миколи Антоновича.
– Ну, що наші помічниці, – звернувся до дівчат Микола Антонович – Я бачу ви теж задоволені своєю працею.
– Як ніколи! – відповіли дівчата майже разом.
– Сніжана, он Василина хоче, щоб ти подвоїла їй задоволення. Як ти зможеш? – запитав Микола Антонович.
– А що б ти хотів на «хоче»? – посміхнувшись запитала Сніжана.
– А ти, що не знаєш?. Давай читай! – попросив Микола Антонович.
– Ну, якщо дуже хочеш? Послухай я на цьому тижні написала.
Сніжана дістала записничку і стала читати. Це був такий твір:
ІЗ ШВИДКІСЮ ДУМКИ
1
На атомних крилах із космосу вітер примчався, –
Він був у небесному храмі, – йшов шум в кулуарах –
З технічних питань він з прибульцями в нім зустрічався!
На Землю йому опуститись порадила хмара…
…Земля підіймального крану не має такого,
Щоб можна було потягатись з прибульцями в силі,
Бо, мо, ’ ще не треба й не буде такого важкого!
А, може, ми розуму мало у Бога просили…
Он, — храми античні — колишньої Греції символ!
Під ними ще старшого віку фундаментні плити —
По тисячі тонн! І вмонтовані кимось красиво!
То що ж то за сила — вагу отаку підкорити?!
О, Розуму вітер, у храмі ума надлюдського!
Приземлюй ідеї в оселі і нашого мозку
І дай нам позбавитись долі пізнання важкого,
Щоб танув пізнання тягар, як та свічка, що з воску!
2
Щоб танув пізнання тягар, як та свічка, що з воску,
То треба зачатком в небесних поплавати водах,
До зір веслувати у сірому човнику мозку
І вийти дитятком із чрева тяжіння, і в моді
Космічній, щоб потім матерію нову створити,
Щоб з швидкістю думки космічні шляхи пізнавати
Й мобільно з прибульцями в просторі міг говорити, —
То й взнаємо, хто піраміди почав будувати
Й де вперше, чи в нас, чи на Марсі такі спорудили,
Щоб в нашому оці більмом пізнавання виднілись!
Й чи вчені секрет інформації знайдуть, на диво, —
Чому в Марсіанського Сфінкса сльоза скам’яніла?
3
Чому в Марсіанського Сфінкса сльоза скам’яніла?!
На лівій щоці інформації давньої згусток
Таїть почуття, що сльозою людською бриніли, —
Чи, мо, ’ від розлуки душа роз’ятрилася пусто,
Чи то з ностальгійного болю сердечко кришилось
В потопі колишнім, чи в згадці розчулилось серце?!
Невже це і все, що від Сфінкса на спогад лишилось?!
О, Земле, ще скільки пролинеш в космічному герці?
4
О, Земле, ще скільки пролинеш в космічному герці?!
Уже на підході до тебе планета Нібіру…
Вона ще утне катаклізмами дикого перцю,
Що знову почне Бог творити адамову віру
Й кувати браслет з астероїдів — пояс небесний,
І стануть льодовники й шапки полярні зростати,
А потім розтануть і пройдуть потопи…— не весни!
І підуть одна за одною історії дати,
А час рахуватиме створення Єв та Адамів,
Які мов розгойдують пам’ять, як Всесвіту частку,
Яка інформує, що в генах кодовані дані,
Що все повториться в природному циклі спочатку!
5
Так, все повториться в природному циклі спочатку!..
Народяться вчені і стануть клинопис вивчати,
Який зберігає від предків мовчання печатку,
Бо з ним лиш можливо розмову з колишнім почати —
Одна за одною вулканність сенсацій пролине,
Лінгвіст розшифрує абетку із древньої мови
І визначить: лад спілкування та мови перлини,
А в генах лиш час закодує пізнання основи,
Бо те, що навколо людини — воно інформує,
Лиш треба збагнути нам мову його наукову…
То ж знаймо, що доки у світі людина існує, —
В процесі пізнання первинність належить лиш слову!
6
В процесі пізнання первинність належить лиш слову,
Яке інформує сучасність бувалого світу,
Несучи від смислу його первозданну основу,
Що має свою особисту словесну орбіту,
Яка переносить призначення Долі своєї
З епохи в епоху на карму людини. Й мов диво,
Літає чи то в перигеї, чи то в апогеї —
Навколо пізнання космічного шляху людини!
7
Навколо пізнання космічного шляху людини,
Мов німбом, знялося бажання нестримної волі
Піднятися в космос у вигляді навіть льодини!
Торкнутись зірок і завдати їм чемного болю,
І талою краплею влитись у світ невідомий,
Щоб тільки я зміг гуманоїдів мову почути
І, потім, дощем повернувшись до отчого дому,
Злетіти вже паром, — щоб знов повторилося чудо!
8
Злетіти б хоч паром, щоб знов повторилося чудо —
Зустріти клітину живу у космічному вирі, —
Наявність амінокислот розповсюджено всюди, —
Тож пошук взаємних дій гіпотетичності виріс, —
Хоча імовірність контакту все ж мізерність має!
Але на подію таку науковці чекають,
Бо кожен із них, розуміючи, впевнено знає,
Що космос живий — на підставі цього і шукають!
9
Сам космос живий — на підставі цього і шукають
В хаосі молекул — в безодні таємного світу, —
Клітина як виникла й нас до мети закликає
За планом Найвищого Розуму — Всесвіту мозку?!
Який нам накреслив у мріях пізнання орбіту,
Щоб флору вивчала при світлі від свічки із воску, —
Це треба для того, щоб знати, як Сонця не буде, —
Чи також і далі ітиме життя хлорофільне?
Чи світло і штучне нормально сприйматимуть люди,
Коли катаклізми примусять під землю сховатись?!
О, Розуму Всесвіту, мислення людям дай вільне,
Щоб кожен в полоні пізнання зумів побувати!
10
Щоб кожен в полоні пізнання зумів побувати, —
То треба контакт з гуманоїдом мати…
При швидкості — нині космічній — життя Бог дав мало,
Щоб нам долетіти й зустрітися вдало…
А так, як пізнання процес зупинити не можна, —
Нову б нам матерію транспортну треба створити…
Матерію цю, щоб сучасній була не тотожна,
Завжди допоможе науці лиш кремній відкрити!
Щоб швидкість від неї двигун розвивав над космічну,
Щоб думка торкалася цілі своєї раніше…
Й кермо щоб маневреність мало лише динамічну
І щоб підкорити в самій гравітації важіль,
Щоб ним вимикати тяжіння земне при польотах,
А де невагомість — ввімкнути ним й автопілота!
Тоді й пізнаватися будуть галактики інші
Із швидкістю думки —й не треба нам швидкості більші!
11
Із швидкістю думки — не треба нам швидкості більші!
Не треба тоді й довголіття у Бога просити,
Щоб світ пізнавати крізь призму космічної ніші,
Та думку у мріях нам треба завжди колосити,
Щоб в полі пізнання знайти довголіття зернину,
І в Долі живій проростити із неї секрети:
Як з плоті і глини тепер клонувати людину?!
І ствердити дозвіл на це довголіття Декретом!
– Гарна поезія – наукова. А про кохання? – запитав Микола Антонович.
– Як прийдемо з їдальні то я почитаю, – відповіла Сніжана Вікторівна.
Вони прийшли в заводську їдальню і замовили собі солодкий стіл. До цієї церемонії приєдналася і Надія Петрівна.
Ще раз, привітавши науковців із закінченням підготовки до спілкування з душею попросили Сніжану Вікторівну в день такої події прочитати. вірші.
Сніжана відкрила сумочку, взяла блокнот і стала читати вірші:
БЕЗПЕКА ГРАВІТАЦІЇ
На вісь Землі гальмом із гравітації
Повісилось земне тяжіння…
Як вийти їй з такої ситуації,
Де взяти їй на це терпіння?!
Але ж їй рухатись лиш так орбітою,
Як Вищий Розум їй накреслив!
Так, щоб кометами не бути збитою,
Щоб долю світ не перекреслив!
СПІЛЬНЕ ТЯЖІННЯ
За Сонцем День біжить до Ночі,
Не сам собі – по Божій волі,
А Ніч його збагнути хоче,
Щоб дати Сну свою опіку,
З’єднатись з білим в чорнім колі –
В нім Душі в снах людей підносять,
Немов на крилах плину віку –
Їм це з народження далося!
Так День і Ніч за Сонцем в парі,
Немов живі, і вдвох кружляють,
Бо їх єднають різні чари,
Які тяжіння спільне мають!
ЖАГА ПІЗНАННЯ
Початок де?! Що йде у невідомість?
Чи де кінець, що йде з початку світу?!
І що то за суб’єкт — сама свідомість,
Яка придумала життя орбіту?!
Тож як поняття слів простих збагнути,
Що простір безкінечний весь є гнутий?!
…Щоб істині в уяві прозвучати, —
Жага пізнання — вірний шлях єдиний…
Так може статись — Всесвіт свій початок
Бере з щабля субстанції людини!
ЛІФТ ГРАВІТАЦІЇ
Лише гравітації промінь живий
Збудує миттєвості шлях у космічному вирі…
Й тоді наяву хоч нейтрино лови!
І вибрати в просторі зможеш аби який вимір,
І, ніби вві сні, ти відчуєш свій лет:
Компресію, опір долонь і сопло гравітації –
З якого летить, мов троянди букет, –
Душевний вогонь, що несе в невідомі дистанції,
Де пихне у хаосі руху, – без нас
І там з гравітації Всесвіту ліфт побудує,
І скаже: «Це дух Ваш, який не погас, –
Бо він лиш людину в постійному русі чаклує!
– Дякуємо тобі, Сніжана Вікторівна, за поетичний обід, – сказала Василина Григорівна. – У тебе всі вірші в тематиці сьогоднішнього відкриття.
– Твої вірші це справжня філософська поезія. Нині ще ні один сучасний поет на наукову тематику не писав таку маститу поезію. Так, що ти, Сніжана Вікторівна, на сьогоднішній день є неперевершена, – сказав Микола Антонович. Я б ще хотів послухати твої вірші, – попросив Микола Антонович.
– Прийдемо в лабораторію я почитаю. Мені приємно почути вами сказане. Дякую. А тепер ходімо в лабораторію.
Прийшовши з обіду в лабораторію Сніжана Вікторівна стала показувати Василині Григорівні складання самого процеса програмування по математичній моделі, яку вона запрограмувала раніше.
Хлопці стали обговорювати хто з них буде проводити дослідження, яке необхідно проводити зі сплячою людиною. Дійшли висновку, що дослідження буде проводити Олександр Андрійович. Коли всі питання були між ними узгоджені був кінець робочого дня.
– Хлопці, ходімо додому, – сказала Сніжана Вікторівна.
– Ти ж, Сніжана, обіцяла коли ми повернемося із їдальні прочитати про любов, – нагадав Микола Антонович.
– Тоді слухайте. Я цей вірш присвятила вам з Андріаною, – сказала і стала читати:
ПРОЩАВАННЯ
Прожите в коханні з тобою – мене ощасливило,
Бо кращої долі немає – навік полюбитися!
Було в нас кохання – весна з найтеплішою зливою,
Та в інший ти простір пішла, щоб любов’ю наснитися!
В матерію іншу душа навіки поселилася
І з неї мене, мов на ниві кохання, пасе.
За мене ти, люба, в стражданні лиш Богу молилася –
Бажала щораз лиш здоров’я мені над усе!
…На грудях коханих за звичаєм руки схрестилися –
В дорогу космічну тебе наряджали ми вбранням,
Тобою востаннє всі рідні і я причастилися…
…Тепер звідтіля усміхайся, мов Зоренька Рання!
– Ти, Сніжана, мене до сліз розчулила, – сказав Микола Антонович.
– Вибач не хотіла. Послухай ось такий, – запропонувала і стала читати із блокнота давно написаний такий вірш:
ПЕЙЗАЖ КОХАННЯ
Звершилось жадане: в їх зустрічі сяйне світання, –
І ніч, мов завмерла у передчуттях найсвітліших,
І гучно говорить щось тиша про їхнє кохання,
І зорі, щось степу віщують, мов подруги ліпші…
Уже закохалася в нього вона до безтями –
Петлею любові – душили закохані руки!
Його зворушила так ласка – горів почуттями –
І був він готовий на смерть від солодкої муки!
В обіймах, близь скирти, їх Місяць вже рогом малює,
Та ще малював, як лежали на сіна копиці –
Його цей пейзаж польовий теж хвилює, –
Він їх малював і тоді, як ішли до криниці!...
Світало – їм жайвір у пісні озвучив лібрето:
На них ще чекають і сіно, і вила, і гарби…
…І будь я, принаймні, – художником, а не поетом, –
Ретельно я б їх малював, не шкодуючи фарби!
– Бачу пожвавішав, але ще не такий як був. Тоді ще такий:
ХВИЛЯ ЛЮБОВІ
О, кольору хвилі морської задумливі очі!
Я в них, як у море, на дно недосяжне пірнаю
І бачу в них фауну й флору любові охоче
І душу твою, – як русалка, з очей виринає!
Ми плаваєм вечором в морі – воно ще штормує:
То нас підіймає на хвилі до самого неба,
То хвиля нас тягне донизу – не видно і гори, –
Ми прагнем на берег, а хвиля нас наче гальмує!
Аж страшно! Все ж плаваєм – це є любові потреба…
Навколо блакить осяйна, неозора й прозора!...
Любові палкі почуття – найрідніші і милі, –
Вона в нас і глибша ніж море, і вища ніж гори!
Любові прибій – це в душевних емоціях хвилі,
Любов у житті безкінечна, як світ неозорий.
– Ще, чи досить? – запитала Сніжана Вікторівна.
– Давай ще один на душевну закуску, – попросив Микола Антонович.
– Тоді оцей – сказала Сніжана і стала читати:
ШЕПІТ КАШТАНІВ
Кохання цукерка – цілунок,
Що в наших устах, мов розтанув!
На вулиці сяйно і лунко,
Мов чути і шепіт каштанів:
Про те, що найкраща ти місіс,
Що їм це не байдуже зримо!
Зіркам посміхається Місяць…
Наш настрій колишеться в риму –
Така вже природа любові!
Почуттями в руках ми злилися,
Мов ціле єдине з тобою,
Як в шлюбі! Наш свідок – це листя!
Кохання цукерка – цілунок,
Що в наших устах, мов розтанув!…
…До ранку на вулиці лунко
Про нас шепотіли каштани!
– Дякую тобі, Сніжана Вікторівна – ти чародійниця, – сказав Микола Антонович і поцілував їй ручку.
– Микола, хто ж завтра буде дослідним кроликом? – запитала Сніжана Вікторівна.
– Хто ж – як не я? – відповів Микола Антонович. – А тепер будь ласка, Сніжана, на десерт та вже підемо, – попросив він.
– На десерт. Тоді слухайте, – погодилася Сніжана Вікторівна і стала читати:
ЛЮБОВ ФІГУРИСТОЧКИ ДОЛІ
Нам одну на двох доля судила дорогу:
Тільки вдвох треніровки були на катку,
Ти у діях була і кмітлива, і строга,
Я ж тебе полюбив – до любові охочу
Бо ми мали обоє чаруючу вроду!
Як пускалися ми у фігурний танок
Ти для мене була, мов стежинка із льоду,
Я ж для тебе – ведучий фігурний коньок!
Як впіймав я на руки тебе на льоту –
На долонях у нас, як коньки на льоду,
Нам накреслила шлях фігуристочка – доля,
Бо у нашій любові була на це воля!
ДУМКА
Від крил Ікара до Центра Мас
Архів анналів колись відкриють
І скажуть легко одне про нас:
«Тоді в них думка була безкрила.
Хіба то швидкість – космічний пил»...
От зараз думка сама літає,
Коли ти навіть у ліжку спиш:
Нема орбіт – вертикалі стали,
Якими думку несе геноз
Програмно і блискавично в далі.
Крилатість думки – це в даль вікно...
І хочу виректи я детально,
Як витвір, вимисел свій лункий,
Що думка – наслідок праці Мозку,
Колись для Всесвіту навіки
Взірцем матерії стати зможе!
ЛЮБОВ І БЕЗКІНЕЧНІСТЬ
Любов – це ефірна матерія Світа.
Енергію має з електромагніта.
Вона є безсмертна й існує в живому –
Немає у неї постійного дому.
Вона як і Сонце теж гріє людину
І теж, як людина, душевна й сердечна!
Любов, як і час, теж немає зупину,
Вона, як Вселена і теж безкінечна!
ПІД ГІПНОЗОМ ЛЮБОВІ
Під вечір у парку міському ми коло качелі зустрілись
І весело очі твої у мої подивилися очі…
Вони теплотою зігріли й неначе любов’ю зоріли –
Струїлася ніжність із них душевна й сердечно-дівоча!
І з першого погляду наші серця почуттям заплелись,
І наші емоції в райдужний рай повели нас з тобою…
В гаю під сосною ми в чарах магічних неначе були –
До самого ранку кохались немов під гіпнозом любові!
ЯК БЛИСКАВКА Й ИГРІМ
На пляжі юначка й юнак, як дві хвилі, раптово зустрілись
І, дивлячись в очі блакитні вони в них любов враз узріли!
В їх тілі, мов струни емоцій гули почуття у обох
Й співала від щирого серця в їх душах грайлива любов
Вони, ніби лебідь з лебідкою, плавали в морі любові
Й неначе, як блискавка з громом, були нероздільні обоє!
І з першого погляду чомусь вони закохалися вмить –
Душа засіяла, а серце цнотливе любов’ю гримить!
ВЕЛИКА ЛЮБОВ
В інтимній любові ми вдвох під сосною,
Берізки брунькуються – пахне весною,
Під ними кохаємось ми – як ніколи!
Тут наша любов узяла нас в окови…
Стемніло – у небі форсуються зорі
Та ми у діброві з тобою гуляєм,
А Місяць у небі, немов тятива, – на дозорі
І наша любов аж до нього сягає.!
14.03.2018; 19:40. Том7
НА ВІСТРІ ПЕРА
На вістрі пера, що черка на папері усякі слова:
Хороші й погані слова – все залежить від суті події…
Хороші – любов, поцілунок. Погані – стріла, тятива.
Безпромахне слово завзято в житті всі виконує дії!
Разючі слова, що до цілі сягають ще швидше ніж та куля,
Вони безпощадні – на лобі від них вмить вискакує гуля.
Слова, що написані вістрям завжди переможні були!
Бо вістря пера ще болючіше жалить ніж вістря стріли.
ПІД НЕБОМ З ЛЮБОВ’Ю
Гуляєм в діброві. Співа соловей нам – така красота!
Нас зріднила любов, хоч до неї були ми чужі…
Коли я з тобою – щасливий! Без тебе – я вже сирота...
Стемніло, Маленький вітрець підіймає на річці брижі,
Мов з золота, човен у плесі небесному плаває Місяць,
А зорі, мов срібні русалки, купаються з човном поруч.
Тебе я в цім Світі знайшов, як тілесну й душевну опору.
Ти ж в сері моєму, як в човні – нема в нім для іншої місця!
СОН
Приснилось мені, що приїхав я в гості до рідних в село
Матуся щось прала, а тато гусей заганяв у сарай.
Коли ж розмовляли ми в хаті – так радісно з ними було!
Мені в них здавалось, немов не в село я приїхав, а в рай!
Було це давно, а тепер у дворі одинока лиш хата…
Усе, як в тумані. І півень чужий в нім співає пісні.
…Пішли відпочити в космічні простори і мама, і тато,
, А я приїжджаю у гості і бачу їх тільки у сні…
ХТО Ж ЦЕ ТАКИЙ?
Це ж треба таке? – сотворити Вселену й природу!
Скрізь: різні планети гасають в космічному вирі;
Істоти живі і по розміру різні й по формі
І їх безкінечне число в таємничому мирі!
Вони ж то живуть, а як сотворились – не знають…
Питається хто ж це такий? Що зумів отаке сочинити!
Це Розум Найвищий, що Богом його називають –
Він навіть людині дав розум, щоб вміла творити!
15.03.2018; 16:36.
– Дякую тобі, Сніжана, за відкриття тобою істинного взірця матерії. Дуже сподобалися, – сказав Микола Антонович. – А тепер пішли на відпочинок, – додав він.
– Спасибі. Подобаються, – сказала Василина Григорівна.
– А тобі, любий? – запитала Сніжана Вікторівна.
– Зараз скажу, – відповів він. І смачно поцілував. – Оце моя відповідь.
– Якщо всі задоволені тоді по домівках, – сказала Сніжана Вікторівна і дістала ключ від лабораторії.
Вони гамірною юрбою пішли до свого будинка.
28.11. – 29.11.2014
м.Дніпропетровськ, 01.12.2014