На грані живого і мертвого

Микола Антонович та Олександр Андрійович, відвівши своїх діток у дитячий садочок зайшли в лабораторію.

– Олександр, відкривай словесний алгоритм «Спілкування з минулою цивілізацією» та ми перекладемо на мову математики.

– Давай, – погодився Олександр Андрійович.

Вони почали підбирати математичні рівняння та писати математичні речення, створюючи Математичну модель «Спілкування з минулою цивілізацією».

Сніжана Вікторівна з Василиною Григорівною пішли в машинну залу Обчислювального центра, де на них уже чекала інформація вчорашнього випуска продукції. Розсортирувавши та обробивши дані по випущеній продукції вони стали обговорювати нарис «Спілкування з минулою цивілізацією», чекаючи на приїзд електричкою Володимира Никифоровича з міста.

– Василина, а тепер і я про тебе такої ж думки, як про мене Микола, – усміхаючись сказала Сніжана Вікторівна. – Твій розум теж володіє властивістю флюїда, який дав можливість твоїй душі зчитувати інформацію з космічного ефіра.

– Не знаю. Може це й так, але мені душа про це не розповідає, – сказала, усміхнувшись, Василина Григорівна.

– Василина, я теж коли читала Біблію звернула увагу на це чудо, а тільки там два таких самих чуда це в Євангеліє згідно СВ. МАТВІЯ в розділі Матвія 15 теж описується: «Чудесне нагодування чотирьох тисяч народа» сіма хлібами і кількома рибками. І від цієї їжі теж осталися залишки – сім нових кошів кусків хліба, – сказала Сніжана Вікторівна.

– Я знаю, читала, але не стала повторювати таку нісенітницю, – сказала Василина Григорівна.

– Василина, я стала теж вивчати та аналізувати написане апостолами в Біблії. Я її навіть сьогодні захопила з собою щоб тобі прочитати та взнати твою думку, – сказала Сніжана Вікторівна.

– Що тебе, Сніжана, там дуже зацікавило? – запитала Василина Григорівна. – Так давай читай, – попросила вона.

– Ось знайшла, слухай, що пишеться в розділі Матвія 28: «Ісусова смерть», – сказала Сніжана і стала читати: «Ісус знов, скрикнувши сильним голосом віддав дух. І ось завіса в храмі роздерлася надвоє, зверху додолу, і земля затряслася, і скелі розкололися. І гроби відчинилися – багато тіл померлих святих у них воскресли». – Що скажеш про це чудо? – запитала Сніжана Вікторівна.

– Якщо коротко – то це видумка і я не вірю, – сказала Василина Григорівна. – Якщо розглянути з наукової сторони, то ти ж знаєш, Сніжана, що це теж неможливо. Адже тіло померлого – це вже нежива матерія. А люба нежива матерія може змінюватися тільки на іншу неживу матерію тільки завдяки синтезу хімічних реакцій, – відповіла Василина Григорівна.

– Ми з тобою, Василина, однакової думки, – сказала Сніжана Вікторі-

вна. – Чогось Володимира немає. Мабуть електричка запізнюється, – додала вона.

Двері машинної зали відчинилися і зайшов, поздоровавшись Володимир Никифорович.

– Про вовка промовка – і він тут як тут!, – поздоровавшись, сказала Сніжана Вікторівна. – Що, електричка запізнилась? – запитала радісно вона, зазираючи в його збентежені очі.

– Та ні, я запізнився на першу електричку і прийшлося чекати мені наступну, – повідомив Володимир Никифорович. – Винуватий – усвідомлюю, – додав він.

– Ти не переживай, – сказала Василина Григорівна. – Ми вже все зробили, – заспокоювала вона.

– Тоді добре, – сказав ледве усміхаючись Володимир Никифорович.

– Ти, Володимир, в Бога віриш? – запитала Сніжана Вікторівна, підійшовши до нього і весело, зазираючи в очі чекала на його відповідь.

– Не вірю, – не вагаючись, відповів Володимир Никифорович.

– То ми із Василиною Григорівною почали недавно читати Біблію та аналізуємо написане апостолами – учениками Ісуса, – відповіла кокетливо, не відриваючи очей, Сніжана Вікторівна. – А чому ти, Володимир, не віруєш, що ти на це про нього скажеш? – запитала вона зазираючи лагідно в його очі.

Кокетливо дивилася і усвідомлювала: «Що це я до нього часто стала загравати? – думала вона. – Чому мене весь час тягне в нього щось запитати, а від його розмови йде якийсь звук і приємно дратує мої почуття? Я стала відчувати теплоту його чаруючого погляда. Що ж це зі мною діється? – стала думати над своєю поведінкою Сніжана Вікторівна. – Можливо все це вже пов’язано із моєю резервною частиною мозка, яка вже теж задіяна свідомістю і виконує отакі свої функції, – догадувалася вона. – Треба порадитися із Наташею із планети «SS-344». Що скаже Наташа?» – так думала вона, чекаючи на відповідь Володимира Никифоровича не відриваючи очей.

– Коли я ходив у школу, то в третім класі вже прочитав Біблію, – сказав Володимир Никифорович. – Так я ще тоді – коли читав думав, що це якась казка, – пояснював він, не відриваючи від запитливих очей Сніжани Вікторівни свої лагідні очі.

– Володимир, а ти віриш, що померлих може воскресити Бог? – запитала Сніжана Вікторівна на цей раз, дивлячись на Василину Григорівну, а думала про нього, що він скаже?

– Нам – електронникам для кращого розуміння, що таке нейтрони в технічній системі і, як аналог, нейрони в біологічній системі, читали: неорганічну хімію; органічну хімію, аналітичну хімію і фізичну хімію, – повідомив Володимир Никифорович. – Тому я розглядаю таке химерне, на мій погляд, явище як воскресіння з точки зору цих наук. Без їх втручання нежива матерія якою була, такою і залишається, – коротко, але переконливо відповів він.

Дивлячись на Володимира Григоровича Сніжана Вікторівна слухала його відповідь і тонула у плесі його голубих очей. Володимир Никифорович теж перевів свій похітливий погляд із Сніжани Вікторівни на Василину Григорівну, а його думка про Сніжану Вікторівну не покидала приємну уяву про її запитливий і такий ніжний погляд. Василина помітила їхні стосунки, які виражали їхній душевний стан і їй як жінці, якій доводилося побувати в невеличких любовних ілюзіях все стало зрозуміло.

– Сніжана, я піду до хлопців та узнаю як у них ідуть справи з розробкою для нас математичної моделі по «Спілкування з минулою цивілізацією», – сказала Василина Григорівна. – Я недовго, – додала вона.

– Іди, я ж тебе не держу, – сказала Сніжана Вікторівна і перевела погляд на Володимира Никифоровича.

Вони подивилися один одному в очі. В очах Сніжани Вікторівни був не свідомий якийсь запит і це так притягувало, що Володимир Никифорович не міг відірвати погляд від її обличчя. Йому не хотілося відводити очі, але стало не по собі дивитися на неї дуже довго. Сніжана Вікторівна теж відчула його погляд і їй теж не хотілося відривати свій погляд.

– Володимир, а як ти відносишся до поезії? – запитала Сніжана Вікторівна.

– Похвально, – відповів Володимир Никифорович. – Ось візьми – почитай, – він запропонував їй книжку.

Сніжана взяла книжку. Відкрила сторінку посередині книжки і стала вибірково мерщій читати вірші. Це були такі вірші:

ОЗОН ПОЕЗІЇ

Дві молекули водню і молекула кисню

Між собою з`єднались у воді під кутом.

До сих пір науковців це запитання тисне:

Нащо зяберні дуги? Риба має з них толк?

У воді, що в посудині без кисню, закритій, 

Дуги зяберні водень відбивають в тупім куті –

Вільний кисень дістанеться рибині щомиті!

Це є відповідь вченим. Я признання б цього хотів…

То молекули кажуть, як слова ті пригожі, 

Що вдиха кисень риба – відчахнувсь він з води…

... Віршам треба слів, що на дуги у зябрах схожі, 

Щоб поезії дихати, як в озоні, завжди!

ПОЗИВНІ БІОСТРУМУ

Позивні біоструму торкають мене, -

Вишивають в душі почуттєвий узор

Намальований предками жовтим вогнем, 

Як садили на втіху веселий бузок.

Позивні біоструму бентежать мене, -

Навівають уяву колишніх часів

Намальовану предками чорним вогнем, 

Як зерна не хватило у них на посів.

Позивні біоструму гукають мене, 

Визива на контакт гуманоїда зір –

Я малюю цю зустріч прозорим вогнем...

І, здається, лечу між радарами зір!

ПАМ`ЯТЬ МАНУСКРИПТІВ

Легенди й повір’я для нас не байдужі —

В них діє історії дух динамічний:

В якім почуття розквітають, мов ружі, 

І в’яне життя на орбітах невічних…

В них давність замовкла, як тиша космічна.

І стихли, як пам’ять, гучні манускрипти…

Й здається, що тайни полонять, як муза магічна, 

І палко п’янять, мов мелодія скрипки!

Сніжана Вікторівна вибірково із книжки прочитала ці три невеликі вірші.

– Володимир, а ти знаєш гарні вірші мені вони сподобалися, – сказала Сніжана Вікторівна. – Хто ж цей автор? Ану гляну. І, відкривши сторінку про автора стала читати. – Так це твоя, Володимир, книжка! – радісно вигукнула вона. – А чого ж не давав її раніше? – запитала вона, зустрівши його бажаний погляд.

– Не було привода, – відповів Володимир Никифорович, дивлячись в її веселі очі.

Володимиру Никифоровичу безумно хотілося сказати Сніжані Вікторівні, що він відчуває, привести тисячу прикладів, що із почуттями вже нічого не вдієш. Але він розумів, що перше ж слово, яке послужить признанням їх таємної, в цей час ще дрімаючої бажаної муки, викличе цю муку на все життя. І варто тільки заговорити в слух про цей приємний мучитель і бажаний потяг, і він стане ще сильнішим, і скільки б вони не міркували, стараючись його заглушити, настане такий момент коли вже не буде сенса йому супротивитися. І все це можна зробити одним словом, одним малесеньким жестом – взяти її руку в свою…

Сніжана Вікторівна глянула на Володимира Никифоровича і знову теплий дурман обволік її почуття. Їй теж захотілося протягти руку через стіл і торкнутися його руки...«Та що ж це зі мною діється?» – думала Сніжана Вікторівна. Їй дуже хотілося любити свого Олександра Андрійовича так, щоб інші чоловіки для неї не існували. «О, доле! Невже і далі так буде продовжуватися зі мною», – так подумки вона бичувала себе.

Але не дивлячись на добрі наміри та самобичування їхні руки зустрілися посередині стола. Володимир Никифорович, підвівшись вийшов з-за стола і, підійшовши до неї тепло обняв. І вони стали смачно цілуватися.

Їх поцілунок роз’єднав мобільний телефон Володимира Никифоровича. Йому телефонував його товариш. Запитував як працюється на новому місці та чи якась красуня ще не запала в око?

Поки Володимир Никифорович розмовляв Сніжана Вікторівна сіла за стіл і стала думати над своїм вчинком і згадала Наташу з планети «SS-344». Яка говорила їй, що в цьому немає нічого страшного, це все пройдешнє. Головне треба нову любов сприймати як належне і не розлучитися з Олександром.

Володимир Никифорович закінчив розмову і направився до Сніжани Вікторівни.

– Близько не підходь. Скоро вже повинна прийти Василина, – застерегла Сніжана Вікторівна. – Та на сьогодні мабуть вже досить. Я теж піду в лабораторію, – сказала Сніжана Вікторівна і, пославши повітряний поцілунок вийшла.

Зайшовши в лабораторію Сніжана Вікторівна відчула свою вину перед Олександром Андрійовичем і її стало мучити почуття совісті. Вона підійшла до нього і подивилася йому в очі з яких ішли магнітні біоструми його почуття. Вона, сприймаючи їх приємний вплив на неї, стала відчувати його почуття в собі ще з більшою силою ніж до цього. І в неї пробігла думка щирого каяття за свій необдуманий вчинок, в якому на той час душа взяла верховенство над її розумом. Потім Сніжана Вікторівна взяла його теплу руку і притулила до своєї скроні. Їй стало легше – мучитель духовної болі покинув її грішну душу. Вона підвелася, як завжди навшпиньки, обняла його і поцілувала, відчуваючи тепло його тіла всім своїм нутром. Їй хотілося залізти в його душу і злитися з його цнотливим тілом. Сніжана Вікторівна, відчувши по новому свої почуття до Олександра і порівнявши їх із раптовим проявом почуття до Володимира Никифоровича зрозуміла і усвідомила, що вона любить тільки Олександра, що досить давати душі перевагу над своїм розумом.

Олександр Андрійович по новому відчув її обійми, від яких він, ніби весь пірнув у її ніжне і тепле тіло. І таке почуття його чомусь насторожило. Він став її розглядати. Вона зовні була якась скована і замисленими очима дивилася на нього.

– Сніжана, розкажи, як там на Обчислювальному центрі ідуть твої справи. Нічого там ще не поламалося? – запитав Олександр Андрійович.

– А що там може поламатися, і чому це така думка прийшла в твою голову? – запитуючи відповіла Сніжана Вікторівна.

– Мені здається, що ти прийшла якась заклопотана, замислена та збентежена, – пояснив Олександр Андрійович.

– Я дома все розкажу, – сказала Сніжана Вікторівна і засміялася.

– Олександр, не придирайся до її вигляду, а давай будемо закінчувати нашу справу, – вмішався в їхню розмову Микола Антонович. – Доведемо до кінця розробку математичної моделі «Спілкування з минулою цивілізацією». Та може завтра вийдемо на пошук самого Ісуса Христа. Правильно, Василина Григорівна, ми врахували і твою філософську думку, – сказав Микола Антонович.

– Ви, хлопці, хочете сказати, що ви спочатку поспілкуєтеся із душею Ісуса? – запитала Василина Григорівна.

– Ти, Василина, вірно мислиш, – відповів Микола Антонович. – Ми нашу існуючу математичну модель «Зв`язок з душею» ув’язали з математичною моделлю «Спілкування з минулою цивілізацією» і вийдемо на зв`язок із душею Ісуса, – додав він.

– Коли приступите до експеримента? – запитала Сніжана Вікторівна.

– Математична модель буде зроблена на цій неділі, – повідав Микола Антонович. – Олександр, я завтра зранку займуся кресленням ультразвукового електронно-магнітного датчика, а ти продовжиш нашу розробку математичної моделі «Спілкування з минулою цивілізацією», – запропонував він. – А ти, Сніжана, готова… То підемо додому? – запитав, усміхнувшись, Микола Антонович.

– Я завжди готова, – відповіла вона і відкрила комп’ютер. – Тепер слухайте, – і стала читати такі вірші:

ЕКОНОМІСТ

Для нього цифра кожна —

Це доля твоя і моя.

І думати так не можна, 

Що цифри німими стоять...

Бо ж кожна цифра — задум, 

Дебати твої і мої.

Щоб цифру ту написати —

Зумій народити її!

НА ТРОНІ ТАЙНИ

Під лівою лапою Сфінкса

Підземний тунель пролягає, —

Ним тайна, мов бриюча фінка, 

В глибинність епохи сягає, —

Й секрет інформації криє

В надійній її охороні, 

Бо Сфінкс, як загадка безкрила, 

На тайні сидить, мов на троні!

Щоб тайна прибульців розкрилась, —

Нам прийдуть епохи на доказ.

У міфів розкриються крила –

Летітимуть тайни, – як показ!

РОЗКАЖУТЬ ФАКТИ

По орбіті еліптичній мчить Нібіру –

Ця планета, щоб почути Сонця ліру, 

Раз в три тисячі років приходить в гості,

Щоб розширити ума людського простір, -

Про прибульців, що зійшли до нас з Нібіру, 

Щоб запевнити, й людині дати віру, 

Що з трибуни безкінечності галактик

Про Нібіру теж зіркам розкажуть факти .

– Спасибі, Сніжана, вражають глибиною свіжої думки, – подякував Микола Антонович. – Закривай двері та пішли, – додав він.

– Така суха наукова тематика, а ти, Сніжана, так лірично її обробляєш, створюючи зрозумілий поетичний образ та глибоку думку. Це ж – похвально! Правда, Олександр, – сказала Василина Григорівна.

– Правда, – відповів Олександр Андрійович. – Молодець, моя Снігова королева. Пішли додому, – додав він.

18.07.2015.

м.Дніпропетровськ, 22.12.2014