Держава - це ми
Так, Україна – це ми! Україна – це кожен з нас! До сьогоднішнього дня в багатьох моїх співвітчизників були сумніви, чи дійсно це так, але тепер лише НЕ УКРАЇНЕЦЬ вважає, що від нього не залежить доля держави.
Віками Україна була під гнітом могутніх країн: то Речі Посполитої, то Австро-Угорщини, то Російської імперії… Але чому, чому ми ніяк не могли вибороти своє право на самостійність і незалежність? Невже лише зовнішні вороги століттями намагалися знищити нашу націю, перетворити її на німу масу? Може, причина в нас самих? Може, це ми, громадяни своєї країни, підсвідомо руйнуємо її зсередини?
«Держава – це я!» - виголосив у далекому XVII столітті Людовік XIV. У наш час ця крилата фраза набуває нового змісту. Та чи замислюємося ми над її значенням? Чи й досі вважаємо, що це – лише слова людини, засліпленої владою? Мабуть, монарх не помилився, уособлюючи себе з цілою країною. Дійсно, усі ми – своєрідні маленькі цеглинки, на яких побудована величезна фортеця. Ця фортеця – Україна. Саме від нас залежить, як довго вона протримається. Саме ми вирішуємо, чи здати її після першого ж пострілу ворожих гармат, чи боронити до останнього подиху, до останньої краплі крові.
Так, держава – це я! Від мого сьогоднішнього дня залежить майбутнє сорокашестимільйонної нації. Не вірите? Ви ніколи не чули, що все велике починається з малого? Саме з того малого, що може на перший погляд здаватися елементарним. Не дарма ж нам говорять, щоб ми не лаялися, не крали, не принижували один одного, бо від цього залежить наш наступний день, адже ці прості речі визначають, ким ми станемо в близькому майбутньому. А якщо звикнемо до деградації особистості, то на що ж можна сподіватися в найближчі 10-20 років?
Україна – це те, чим ми живемо, за що ми боремося, вболіваємо. Так, нам легко говорити про патріотизм. Так, ми можемо критикувати владу. Чом би й ні? Є причини для невдоволення, власна думка, публіка (навіть якщо це кілька чоловік на кухні, що слухають наші нарікання, дивлячись телевізор після вечері). Здається, що ще треба оратору домашнього масштабу? Але краще змінювати себе, а не інших, до того ж, не просто на словах, а й на ділі.
Свою приналежність до Нації щодня доводять українські солдати на Донбасі. Вони краще за всіх знають, що держава – це кожен з нас. Вони не говорять про гарну-погану владу, бо на безглузді балачки їм не вистачає часу. І саме їх ми хочемо врятувати, захистити від ворожих атак. Саме ці Герої страждають від того, що ми ще не повністю усвідомлюємо важливість кожного свого вчинку. Усе ж починається з маленького…
Я переконана, що Україна – це не просто країна з сорокашестимільйонним населенням, а держава з сорокашістьма мільйонами Я. І ці Я – гучні й могутні. Україна – це наші думки й надії. Україна – це наш Дніпр, наш Тарас Шевченко, наша пісня, наша багатовікова історія, наше минуле, теперішнє й майбутнє!
Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
І нація – це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене – до красивої і шляхетної нації.
(Ліна Костенко. «Записки українського самашедшого»)
м. Ромни, Лютий 2015
