СТО ДВАДЦЯТЬ СІМ
...Ще до весни далеко, а громовиці не втихають. Самійлові поза спину – порох колкий і теплий.
Згодом їхній батальйон починає рахувати втрати – буденно. Наче яблука з дірявого кошика: один, два, десять...
Самійло побачив... одного з своїх кращих друзів – «Анта»... безкрилий, не долетів до сонця... і руки... руки чорні...
– Одинадцятий! Одинадцятий! – прохрипів щосили... і впав у забуття...
...він блукав невидимим болотистим краєм. Булькотіли ледь чутно підступні вириська. Самійло знав, що в нього мало надії. До світанку далеко. І сонця... сонця нема. Сонце, певне, втопилось в тому болоті на своїй важкій золотій колісниці...
А потім він почув втомлені чоловічі голоси:
– Контужений... і в плече ранений..
– Житиме!
Самійлові раптом захотілось додому... вдома якраз доспіли яблука. Жовті – солодкаві і червоні – з кислинкою. А ще – оці зеленуваті, соковиті, вкусиш – аж піняться... Їх треба лагідно, легко зривати – зимуватимуть.
А ще – в глибині саду було з десяток дичок. Самійло готувався їх навесні щепити. Бо перед тим в сад увірвався буревій і викорчував найкращі яблуні. Самійло залишив пеньки, щоб якось викорчувати. Але не встиг. І його Анничка плакала:
– На кого ти мене, на кого діточок наших, на кого сад в цвіту залишаєш?
Він пішов, і за ним сливи та вишні весь цвіт зронили в тремкому й тривожному надвечір’ї… А яблуні цвіли…
Самійло закриває очі… бачить… дочка Оксанка… Син Влодко… Оксанці чотири роки, а Влодкові сім… Вона простягає брату яблуко червонобоке. Яблуко велике і вона його тримає в обох долоньках… тримає міцно…
Влодко каже:
– То найбільше яблуко… значить – татове…
Оксанка мовчить. Відколи батько пішов на фронт, вона мовчить…
Осінній вихор вкутався в пожухлу отаву і став чудиськом невіданим. Він летить, розганяється, щоб збити з ніг…
– Не муч мене, не муч…. – шепотить Самійло пошерхлими устами…
І видиво відступає. Йому стає набагато легше. Приходять всі його друзі, з якими ділив хліб і патрони.
Вони стоять попід стіною і ніхто їх не бачить, окрім Самійла. І руки в них є… І ноги в них є… І голови їхні хтось від крові вмив…
– Хлопці…Не мовчіть…
Але хлопці мовчать.
Потім, рівно опівночі зникають, проходячи крізь цегляні стіни безперешкодно.
І так було щодня. І так було сорок днів.
А потім до нього прийшла висока худа жінка з карими співчутливими очима.. Назвалась Надією… Почала розпитувати за самопочуття, родину, батальйон.
Він спочатку мовчав… а потім зрозумів, що якщо отак німітиме, то його мозок вибухне.
Він розповів за своїх полеглих побратимів. Про кожну ніч розповів. Надія слухала. А потім їй настав час іти. І вона сказала на прощання:
– Після війни за кожного побратима посади дерево…
Самійло стрепенувся:
– Я посаджу сад… великий сад…
Ще через місяць він зачинив двері госпіталю. Повернувся до свого батальйону. Більшість хлопців в ньому побачив вперше.
Він розмовляв мало. Натомість багацько мріяв: «Я приїду навесні. До весни війна, певне, скінчиться. Анничка вигребе в саду все листя, щоб чисто було. Я піду до лісу і накопаю дичок…»
Самійло ходив у розвідку. Він був у найбільшій гущі найжорстокіших боїв. Завжди повертався. І тих, що не повернулись, пам’ятав. В своїй пам’яті зберіг сто двадцять шість імен.
Якось сказав командирові «Соколу»:
– Багато… Треба буде два дні працювати. І коли б тільки встиг висадити стільки деревцят…
… Мріяв щоднини Самійло про сад зеленоокий. Мріяв доти, доки не виріс він у кроваво-білому вихорі сто двадцять сьомим деревом в саду Гетсиманському. Бо в перший день весни Анничка отримала похоронку.
