Плаття з кульбабками
Побачення сьоме
Поки очі заплющені – бджолине дзижчання ледь відрізняється від твого голосу. Від нього ледь відрізняється кожен звук: від дитячого плачу до собачого лаю. Літній вітер повторював твій ніжний подих в шию. Варто відкрити очі, і небо своєю блакиттю закохано вдивлялось в мої зіниці; воно засмоктувало мене в ту сапфірову круговерть, з якої я ледь вирвався. Самого горизонту сягало твоє плаття – кульбабове поле. Ти могла грайливо зірвати одну з них і подути на неї. Дрібне, ледь вагоме насіння з білими парашутиками злітало вгору, перетворюючись на хмари. Пам’ятаєш, як ми годинами дивились на хмари? Після чого ти робила граціозний оберт, тендітно проводячи пальцями по полам плаття, що хвилею відірвалось від землі, і, вслід за плавним порухом чорного, як смола, волосся, осяяла мене своєю посмішкою. Перший промінь того сонця врізався між моїми ребрами, пропаливши там діру в формі серця, яка, зрештою, вмить заросла виноградною лозою. Десь чутно твій спів – пташки перемовляються в кронах дерев. Голодна кішка здійняла вереск: чи це не ти мене кличеш? Над головою зашепотіло листя: ти приставила палець до губ – тихіше, нас почують. Або природа пародує твій голос, або я надихався фарбою.
Славутич, 24.07.2015
