Який запах у свободи
з рубрики / циклу «Проза»
Сьогодні запахло весною. Ні-ні, і зовсім не від запаху квітів, ні від запаху потеплілого сонця, ані від запаху розмерзлого асфальту. Навіть сніг ішов – не сьогодні правда, але вчора ще лежав.
То чому ж весна, питаєте? На перечте, що до весни ще тиждень-більше, я не вірю в календарі. А ще в синоптиків. І в усілякі прогнози. Мені от, особисто, неважливо знати, що ж там буде завтра, нехай і геть жахлива погода. Тим більше що це одне із двох: або станеться, або ні.
Але мені вистачило лише миті, щоб зрозуміти, що весна вже прийшла. Коли сонце було ще десь за хмарами, а чисте повітря било в лице прохолодою, віяв вітер. Вітер, що гнав хмари за небокрай, обвіював спину, грався волоссям і лоскотав обличчя. Він грався. Приємний, свіжий, ані натяку на сніг, чи дощ, холод, мороз… Саме вітер приніс мені вістку від весни.
Душа чомусь одразу наповнилась різнобічними почуттями: стало невимовно радісно, якось по-особливому сумно і легко. Легше стало дихати, йти, ніби вітер уважно слухав мої думки і ніс вперед. Вперед, вперед – до кінця вулиці, до сонця, до хмар…
Вам колись розповідала весняна пташка про те, як вона цілий вік складала крила, готова впасти, але на якісь мить знову змогла злетіти? Ні? То повірте, це і було б істинне відчуття свободи. Ніби ти цілу зиму був сліпий, а з цим поривом вітру – ожив, прозрів і зміг побачити прекрасне… Або залишився без слуху, без здатності відчувати… і знову починаєш жити. Якщо моя душа мала крила, то вона їх відкривала лише в такий момент – момент приходу весни. Мить подиху вітру.
А потім спалахнуло небо. Так неочікувано, що мимоволі подумалось, чи помітили все-таки це диво люди. Воно загорілось як новий вогонь, як багаття, де лежав лише сухий хмиз і тільки-от запалився. Пів неба горіло червоним, з переливом помаранчевого, ніби грейпфрут впереміш з апельсином. А потім поволі почало змінюватися. Як вогонь, за яким лише спостерігають, але не докладають дров. Не встигнувши обернутись, я бачила вже геть інше небо – рожеве, відтінку лілій і маргариток. А через хвилину воно запалало фіолетовим, світло пролетіло шматочок неба і зупинилось вище горизонту, світивши рожево-фіалковим. Усе відбило це світло: стіни будинків, вікна, дерева, ба навіть підлога під вікном. А потім небо погасло. Світло поплило синьою хмарою вище і вище, чіпляючи подруг-хмар. Ніби вогонь, який раптом залили водою і від якого залишився лише димок. Дим, що ніс спогад про вогонь і більше нічого.
Ви скажете що це збіг. Що це звичне явище, простий захід сонця чи ще якісь причини. Але я змушу себе не слухати нічого і сміятися. Так, єдине що так хотілося – сміятися, вибігши надвір. Так шалено, дзвінко, ніби ніхто не почує. А може – почує. Але буде байдуже.
То весна прислала вісточку! Чуєте? Двічі!! Небо ніколи так більше не палатиме, а вітер ніколи більше так не сміятиметься, граючись дитиною. Тому що це весна. Тому що це - особливі миті, які попереджають про гостю, дарують щастя і волю.
От чим мені запахло – волею. Вітер повіяв – я отримала крила. Небо загорілося – моя душа злетіла, а серце засміялося. Весна для мене – не час, коли все оживає і радіє, а час, коли ти по-справжньому здатний радіти, коли отримуєш безцінне щастя, і коли твої крила готові відкритися і злетіти чайкою вперед.
Вверх, до сонця, до хмар…
22.02.2016
