Вечір
Дванадцяте побачення
На цнотливо-блакитному полотні неба проступають перші бризки крові – тіло вбитого дня мляво і грузно втрачає рівновагу і розпластується десь за горизонтом. Червоний захід розмальовує простір над чорніючими верхівками сосен в наляписту абстракцію, що нагадує відеоряд фільму про domestic violence. Криваві розводи вечора відрізняються від кривавих розводів світанку тим же, чим відрізняється венозна кровотеча – ціанотична, повільна, темно-багряна від нестримної, яскраво-червоної артеріальної кровотечі.
Тиша обережно обгризає тушу денної метушні, і вулиця переходить на шепіт. Загораються міські ліхтарі – їх молочне світло розливається по асфальту, немов з пильного індустріального вимені. Ти повільно човгаєш крізь повітря, що з кожним вдихом стає холоднішим, крізь простір, що з кожним кроком стає темнішим, і кожна наступна хвилина стає нестерпнішою в очікуванні закінчення дня, щоб прокинутись наступного ранку і з новими силами повторити вчорашню емоційну подорож в ідеальній точності. В цей момент розпливчастий образ сну постає перед поглядом втомлених очей як винагорода за те, що чергові вісімнадцять годин пройшли без спроби самогубства, за добросовісний опір смерті, і можливість заснути на декілька митей – це можливість отримати тимчасову насолоду вмирання, за неможливістю насолодитись власною смертю в усій її чаруючій повноті.
