Улайби дешевше
Була свята п’ятничка, в пору, коли саме гречки відцвітали. Сонечко зійшло ясно на небі, вітрець теплий гуляв по стернях, жайворонки високо-високо співали свою пісню, в гречанім цвіті бриніли бджілки, а люди, куди котрий, змагалися – хто в ліс, хто в поле. Тільки жидок Дувид сидів на лавці перед своєю гоньдьою*, заложивши руки за пояс та мугикаючи собі стиха пісеньку – чи гарну, чи негарну – кому там до того! Як уміє, так і піє. Чекав клієнтів. Та клієнтів в цю пору року дазбу**.
– Нема в християн грошей, – зітхнув Дувид. – Великдень минув давно, а до Покров, коли повернуться заробітчани з бутину, далеко... По їхніх кишенях вітер гуляє. То най гуляє їм тоді і в череві, я «на бороду»*** не дам! Мені вже по шию те «Запишіть ня, Дувид, у ірку****, прийде муй з бутину та віддам». Пиши Дувид – «пропало!» А ті, що мають гроші, змагають то до Лайби, то до Шулима, думають, що та слинава фофня та шмаркатий Шулим їх медом напоять. Та най товплять до них – прийде кумець на обідець, та не буде ложки! Піду, трохи приляжу, направлю поперек.
Та коли хотів вставати з лавки, в кінці вулиці з’явився Іван Чорній. «Куди ба ци несе його дідько?» – подумав.
Недолюблював Дувид Івана, бо цей смішкувався над ним, називаючи «криволабим жидом». Ця насмішка дуже сердила Дувида, бо будь-що можна йому говорити, все він стерпить, але коли хто його ноги бере на кпини, то він того не може дарувати, бо з божого допусту ноги у нього криві.
– Слава Ісусу Христу! – привітав Іван Дувида, знаючи добре, що таке вітання дражнить його, що не вірить в Сина Божого.
– Най буде по-твоєму, – махнув рукою, а далі питає: – Куда, Іване?
– Та хоч не питайте, ади, син задумав ся женити, то йду до Лайби по одно-інше...
– На «бороду?» – поцікавився Дувид.
– Та чому на бороду? В мене гроші – ось! – витяг Іван з кишені жмут грошей.
В Дувида аж очі засвітилися.
– А чому ти, Іванку, не зайдеш до мене, хіба в мене не те саме, що і в Лайби? Те саме, може й ліпше...
– А по чому у вас мука? – поцікавився Іван.
– Мішок за тритдцятку.
– Ось бачите, а ми з Лайбов за двадцятку домовились.
– Та ходи, я теж за двадцятку продам!
– Та ж бо у вас кілограм цукру – п’ятак, рис теж, а Лайба мені по третякові за кілограм обіцяла продати.
– Та ходи, я теж тобі по третякові... – пісним голосом сказав Дувид.
– Олії теж по третякові дасте, як Лайба?
– Хай буде, але ні кому ні словечка!
– Та що ви, Дувиде!
– Та хіба я знаю?
– У Лайби ліпша горівка від вашої, це всі знають.
– А по скільки вона тобі?..
– По десятку за літр.
– Я дам за дев’ятку.
– Може б по вісім, Дувиде? Бо горівка у вас...
Погодився Дувид, хоч і не много того зарібку, та зате не «на бороду», а куку в руку.
Тільки що Іван, обтерханий, як віслюк, з бесагами та мішком на плечах, з корчагами в обох руках вийшов з Дувидової гонді, як той вже «криволабив» до Лайби.
– Чому ти, Лайбо, так спустила ціни?..
– Про що ти, Дувиде, говориш? – здивувалася Лайба.
– Та про те, що як будемо йти вроздріб, то нині-завтра пустимось жебрати по християнських хатах, як за такі ціни можна товар продавати?
– За які ціни?
– За які, за які? Ось за які, – по кільки продаєш мішок муки?
– По тридцять п’ять.
– А цукор, муку та олію?
– По вісім.
– Горівку?
– По п’ятнадцять.
– А з Іваном Чорнієм ти домовлялась?
– Не домовлялась я ні з яким Іваном і залиш мене в спокою, бо зробив мені календар з голови!
– Чорт би тебе забрав із шахраєм одним! – пробубнів під носом Дувид і вийшов без «будьздоров» від Лайби.
