Піаністка
Частина перша з рубрики / циклу «Збірка казок»
Її було дванадцять. Довге чорне волосся, яке майже ніколи не підстригалося, худі плечі і трохи кістляві руки з довгими пальцями. Але риси одразу кидались у вічі: обрамлене чорним волоссям обличчя з темно-синіми очима було красиве і витончене. Таке, що хотілось сказати, що дівчинка мала в собі трохи, як то кажуть, блакитної крові.
Але насправді вона була звичайною. Лише от, чим відрізнялась від інших дітей на вулицях – була круглою сиротою, і жила в притулку.
Вона дуже добре пам’ятала батьків: красуню-маму, тата, який увесь час усміхався і обіймав доньку при кожній можливості. І пам’ятала день, коли їх не стало. Але цей спогад вирізнявся з-під інших: був занадто туманним, нечітким і гірким. Дівчинка пам’ятала їхній невеличкий будиночок: затишні кімнатки, квіти на підвіконнях і запах лісових трав. А ще – піаніно, яке на той час було для них шалено дороге, але, дякуючи бабці, яка тримала його в себе споконвіку, музичний інструмент перейшов спадком до тата, а, оскільки тато геть не грав, піаніно дісталось його дочці. Вона вчилась грати ще з шести років – слухала дуже зацікавлено, про що розповідає немолода вчителька. Дівчинка ніколи не вважала саму гру нудною і нецікавою: завжди чекала, коли повернеться з школи «розім’яти пальці». Вона частенько пробувала щось зіграти самотужки, без нот, та нічого не виходило. Вона кожного року, слідкуючи, як ускладняються п’єси, чекала чогось нового і раділа при змозі вивчати самостійно.
Батьки тягнули музичну школу, бачучи, як донька радіє цьому навчанню. Так вона закінчила п’ять класів – і все. Потім сталась біда, і тепер навчання для неї було неможливим.
Дівчинка сумувала за батьками. Сумувала за піаніно, яке перейшло в хто-зна-які-руки.
Воно їй часто снилось. Дівчинка уявляла, як перевтілюється у його ноти, стаючи звуками від своєї ж гри.
Однієї ночі втекла з притулку і побігла додому.
Будинок стояв тихим, покинутим. Висіла табличка продажу, але на неї дівчинка не звернула уваги.
Не пам’ятала, як зайшла: двері були точно замкнені, але раптово почула звук піаніно і поспішила в кімнату, не думаючи ні про що інше.
Піаніно чекало на неї.
Торкнувшись покришки, відкрила його і прислухалась: тиша.
Чорно-білі клавіші поблискували синім мереживом, ніби десь зверху було джерело цього світла. Дівчинка закинула голову назад: на стелі нічого не помітила.
Але воно мерехтіло й далі, кличучи і манячи до себе.
Вона стала навпроти і торкнулась клавіш тонкими пальцями. Піаніно не змінилось: вона відчувала його історію, під час якої воно виживало і йшло крізь віки. Повільно почала грати: тиха, незнайома мелодія розлилась по всьому будинку. Це не були твори, які вона вивчала в музичній школі: таку музику не зіграла б жодна вчителька.
Музика швидко переросла в гучну, сильну мелодію, переходячи з мінору до мажору, змінюючись на зовсім іншу.
Дівчинка сама не знала цієї мелодії: вона просто грала, її пальці впевнено рухались клавішами, а думки були за сотні кілометрів звідси. А музика виливалась з її душі, перевтілюючи почуття в ноти і в чистоту звуку.
Навколо затанцювало світло. Вона не одразу помітила це, оскільки час-від-часу заплющувала очі, поринаючи в теплі спогади.
Сині, фіолетові, червоні, жовті струмені світла закрутились навколо дівчинки і старого піаніно. Дівчинка посміхнулась: це світло слухалось її, слухалось музики, танцюючи в потрібний ритм. Воно закручувалось в складні візерунки, розліталось на дрібні потоки і знову кружляло навколо Піаністки.
Мелодія не завершувалась, але постійно змінювалась, стаючи чи то кращою, чи то просто іншою.
