Фантазер
з рубрики / циклу «фантастика»
1.
Розкажу про світ, в якому живу. Приблизно триста років тому технології віртуальної, та, так званої, доповненої реальності справляли на людську свідомість надто негативний вплив. На фундаментальному рівні спостерігалася масова інтелектуальна і культурна деградація, що призвела до загрози зникнення людської цивілізації.
Незважаючи на фантастичні можливості технологій, які дозволяли майже усе життя прожити в бажаному віртуальному середовищі, люди все одно почувалися незадоволеними. Які б гострі почуття не викликав той чи інший геймплей, цього завжди виявлялося замало. З часом те відчуття внутрішнього незадоволення призводило до депресій і масових самогубств. Цілі покоління, розчарувавшись в ідеології ери віртуального світу, губили сенс буття і покидали його у розпачі.
Дехто повертався у реальність і намагався щось змінити. Небагатьом це вдавалося, адже справжній світ виявився непридатним для нормального життя: соціальні бунти, екологічна катастрофа, війни, битва за ресурси…
Якщо ти жив у віртуальному вимірі, твоє тіло поринало у летаргічний сон та потребувало набагато менше їжі і води. Державне керівництво заради економії всіляко сприяло «еміграції в кращій світ». Багато хто й помирав в ньому, не відключаючись від віртуального інтерфейсу.
З часом було виявлено: чим довше людина проводить часу в такому стані – тим раніше помирає. Основна причина – хронічна депресивна хвороба, пов’язана з відсутністю умов для розвитку свідомості та уяви. І не дивно, вам не потрібно було нічого вигадувати, все було вигадане за вас та для вас. Можна подумати: користуйся і почувайся щасливим, але ж ні – природу–матінку обманути ще нікому не вдавалося.
Тоді й з’явились фантазери. Саме так, знаважливо, їх почали називати програмісти, що створювали штучні світи, які всім вже давно остогиділи. Це люди, які повністю полишили практику життя у віртуальному світі та, озброївшись давнім забутим знанням, розвивали власну уяву. Спочатку таких людей було вкрай мало – ніхто не вірив, що їм вдасться замінити лише власною уявою довершену програму. Але вже через півстоліття для всіх став очевидним успіх фантазерів. Хоча цих ізгоїв було небагато, ніхто з них не хворів на хронічну депресію, крім того, вони поверталися до реального життя і почали ставити незручні запитання…
Фантазери вигідно відрізнялися від віртуалів високим інтелектуальним і ментальнім рівнем, були здатні не тільки створювати вельми оригінальні світи, але й транслювати їх, що ставило під загрозу прибутки державних корпорацій, що досі мали абсолютну монополію на віртуальні розробки. Фантазери створювали будь–що у власній уяві без допомоги обкладання і більш високої якості, ніж у стандартних програмах розваг, подорожей та ігор.
Щоб стати фантазером потрібно було надовго залишитися на одинці із собою, що для «віртуалів» було завданням надважким. А дехто настільки деградував, що взагалі не міг повернутися у природний світ уяви. Тому фантазерів було небагато. З іншого боку, самим фактом свого існування, фантазери ставили під загрозу наявну систему. Так говорять функціонери, коли хотять знайти привід взяти щось під власний контроль.
Тоді на фантазерів і почали полювання. Спочатку ретельно досліджували, аналізували психологічні техніки, що вони використовують, примушували створювати оригінальні світи для персон з грошима і зливати на віртуальні носії. Замовлень було настільки багато, що полонені швидко виснажувалися і втрачали розум. За відмову «співпрацювати» – чистка свідомості, яку можна порівняти хіба що з лоботомією. Після такої процедури людина більше ніколи не зможе створювати світи, навіть користуватися вже створеними – віртуальними. Більше двох–трьох років жалюгідного існування в реалі – все, на що вона може розраховувати.
Фантазери гуртувалися в невеликі групи і тікали у важкодоступні гори на заході, намагалися вижити там в тяжких кліматичних умовах. Час від часу, щоб поповнити запаси, декому доводилося виходити в люди, де на них нерідко вже чекали слідчі таємного відомства. Знаючи про цю небезпеку, фантазерами було створено спеціальні ментальні програми, які дозволяли їм у випадку полону швидко заглиблюватися в транс, з якого немає вороття…
2.
Я народився та зростав в сім’ї маклера, який грав на віртуальній біржі – торгував постійно зростаючими в ціні акціями опріснювальних заводів. Мій батько мав добру вдачу – наша сім’я належала до того прошарку населення планети, яка дихала очищеним повітрям, пила природну опріснювальну воду, замість тої рідини, що текла з кранів в закритій гідросистемі. Моя мати могла собі дозволити взагалі не користуватися віртуальним світом і мені забороняла це робити. Освіту я отримав у спеціалізованій школі для «віртуалофобів». Навчання там коштувало чималих грошей, тому бажаючих вчитися без допомоги комп’ютерів було вкрай мало. Імовірно, саме завдячуючи матері, я не втратив здатність самостійно мислити і мав досить розвинену уяву.
Але все добре в житті іноді закінчується. Одного дня батько не повернувся з віртуального світу. Поліція провела розслідування і повідомила придавленій горем матері, що її чоловіка вбили у віртуальному світі кібер– злочинці після того, як дізналися, що він заробив купу грошей.
Смерть батька майже ніяк не позначилася на нашому житті, бо він залишив чималу суму у спадок. Мати з місяць поносила старомодну чорну вуаль, та влаштувалася працювати консультантом в одну з юридичних компаній, оскільки мала відповідну освіту. Для мене це був плюс, оскільки кілька годин на добу я був вільний від її усюди видючого ока і мав змогу жити поза правилами. Одне з останніх суворо забороняло самому виходити з дому без кисневої маски. У перший ж мамин робочий день я порушив відразу обидві настанови. Спочатку мені здалося, що повітря зовні майже нічим не відрізняється від очищеного всередині нашого великого дому. Я підбіг до високого металевого паркану і набрав код, щоб відчинити хвіртку на вулицю. З шипінням товста стіна відійшла в бік і я побачив людину.
Кремезний чолов’яга без маски спокійно стояв посеред широкого тротуару та уважно дивилася на мене. Я зупинився, немов вкопаний – настанова матері не виходити на вулицю в ту мить вже не здалася такою вже безглуздою.
Несподівано налетів різкий холодний вітер, піднявши рій колючого пустельного піску. Я несподівано почав задихатися і кашляти. Незнайомець продовжував уважно мене розглядати мене, не звертаючи увагу на пісок, в той час, як я все більше заходився кашлем. Мікроскопічні гранули лізли в ріт, ніс, вуха, очі. Я відчув, що задихаюся, вдарив по сенсорній панелі та чимдуж побіг до дому, прикриваючи долонями обличчя. Але щось сталося. Пластикова доріжка поплила, перед очами з’явилися рожеві круги. Я втратив рівновагу і впав на штучний газон. Пластикова трава була гостра, немов голки, що впивалися в груди. Я спробував встати, але білий туман перед очима не дав мені піднятися. Я зі стоном завалився на спину і побачив того чоловіка. Його обличчя зараз закривала якась чорна пляма, яка з’явилась, мабуть, тому, що сонце дерлося мені в очі над його головою. Я починав захлинатися від кашлю, і перш, ніж втратити свідомість, встиг побачити, як обличчя незнайомця наблизилося і він простягнув до мене руки…
Перше, що я побачив – було стурбоване мамине обличчя. Вона дивилася на мене своїм звичним проникливим поглядом, немов читала думки.
– Той дядько хотів мене викрасти, мам? – спитав я, підводячись на канапі.
Вона у відповідь тільки посміхнулася:
– Ні, синку, він тебе врятував. Я ж тобі казала, що зовнішнє повітря отруйне для твоїх легенів…
– Чому ж він був без маски, та йому нічого не було? – допитувався я.
– Можливо, колись ти це зрозумієш… – тільки мовила вона, – тепер досить балачок, бігом на діагностику легень. Подякуй, що не отримаєш на горіхі за свій непослух.
Наступного вечора у вітальні з’явилися четверо поліцейських з ордером на арешт моєї матері. Я точно пам’ятаю того маленького пузатого дядька у чорному однострої. Він дивився знизу вгору на мою високу матір і напам’ять зачитував звинувачення у «підозрілих контактах». Відтоді пройшло півтора десятка років, а цю фразу та тон, з яким вона була вимовлена я досі чую…
3.
Хлопець років десяти сидів у невеликій печері, що слугувала фантазерам їдальнею, та з деяким здивуванням дивився в тарілку. За останні роки я такий погляд у «звільнених» дітей бачив майже кожного разу. Більшість з них звикли до одноманітної синтетичної їжі, яка на вигляд викликала не дуже «смачні» асоціації. А тут: натуральна крупа, овочі… Такого майже ніхто з «віртуалів» не бачив чи не з самого народження. Звичайно, були й винятки, але цей малий, судячи з усього, до них не належав.
Я досить довго спостерігав за ваганнями хлопця: його рухи, міміка та погляд видавали велику невпевненість і острах. Мабуть, він думав, що йому підсовують отруту.
– Де його знайшли? – спитав я немолоду жіночку, яка була куратором в таборі для прибулих дітей.
– Ти ж знаєш, Маркелл зазвичай не многослівний, – мовила вона.
Я погодився. Маркел — командер оперативної групи нашого осередку. Йому добре давалися військова справа й планування операцій зі звільнення. Солдати, особливо молоді, молилися на нього, але з усіма іншими він майже не розмовляв. Жодного слова крім сухих строчок рапорту.
– Але тут, він сам привів цього хлопчика до мене і розповів…
Я помітив, що герой розповіді куратора, нарешті, наважився взяти до рук величезний червоний томат і відкусити від нього. Сік бризнув з–під зубів…
– Що саме?
– Маркелл ходив у місто на таємну зустріч з клієнтом, – почала розповідати жінка, – коли про все було домовлено, він з друзями, як завжди, повертався через руїни давнього міста. Ти знаєш, там живуть непридатні до віртуального життя люди. Аж раптом, з покинутого костьолу вони почули музику.
– Музику? – перепитав я.
– Так, – відповіла жінка, – звісно, Маркелу стало цікаво, адже ніхто з «непридатних» не був схильним до мистецтва і взагалі до нормальної розумової активності. Коли хлопці зайшли в зруйнований храм, вони побачили його. Він стояв на вівтарі, посеред двох розпалених жебраками багать, і грав на скрипці, а вони були поруч і слухали його, немов то був ангел Божий.
– Маркелл не з тих, хто здатен таке вигадати, – похитав головою я, – щось відомо про цього знайду? Судячи з одягу, він не схожий на «непридатного» жебрака.
– Ми в нього питали, але він відповів, що не хоче повертатися, тому не скаже, де він живе і хто його батьки.
– Щось новеньке…
– Ти навіть собі не уявляєш, – мовила жінка і загадково посміхнулась, – він запевнює, що здатен створювати те, чого не можна уявити.
– Таких багато було…
– Так, але усі шахраї – дорослі люди, яким потрібні гроші та харчі, а цьому хлопчині і десяти немає. Він стверджує, що він хоче тільки одного – грати на скрипці в реалі, а не для ботів.
– Він казав про ботів? – перепитав я. Куратор кивнула головою у відповідь.
– Хлопчина, напевне, син якогось багатого віртуала. Вони використовують спеціальні програми, щоб ті належним чином спілкувалися з їхніми дітьми. Для нас це може стати проблемою.
– Командер теж про це казав, – погодилася співрозмовниця, – але запевнив, що все буде добре.
Ми трохи помовчали, спостерігаючи, як дитина добивала тарілку з кашею.
– Ви колись давно обіцяли розповісти, як я сюди потрапив, – промовив я.
– Маркел викрав тебе з дитячого будинку для непридатних, – відповіла жінка, – я тобі це вже казала, здається…
– Так, але ж ви мені так і не розповіли навіщо, і чому саме мене? – допитувався я, – там сотні дітей, що приречені на повільну смерть.
– Тому що… вибач, я не маю права про це говорити, бо то не моя справа, – потупивши очі, відповіла жінка, – нехай Маркелл сам тобі про це скаже.
– Виглядає так, наче Маркелл в мені розчарований…
– Так, – погодилася жінка, – він чекав від тебе іншого.
– Щоб я ходив з ним у вилазки, я не вовтузився тут з дітьми…
Жінка встала та поплескала мене по плечу. Вона так робила завжди, коли мені було сумно, або я чогось не розумів. Чого саме я не розумію зараз?
– Тобі варто наважитися знову поспілкуватися з Маркелом. Він хоче поговорити з тобою набагато сильніше, ніж це здається.
4.
«Маркелл в бібліотеці» – приходить на думку усім, хто його шукав в нашому сховищі. Тому що командер, якщо не «зовні», то тільки в бібліотеці. Він там навіть рапорти пише, хоча це не зовсім зручно. Взагалі, печера, яку ми промовисто називаємо «бібліотекою» навряд чи людині з «кращого» часу нагадає справжню бібліотеку. Насправді, це досить жалюгідне звалище паперових книг і журналів на піддонах. Хтось з дітей час від часу приходить сюди, щоб побачити, як саме колись усі люди здобували знання. Вони беруть до рук якийсь товстенний фоліант з пожовклими сторінками, обережно торкаються ілюстрацій, навіть щось читають, якщо знають мову, ставлячись до цього немов до якогось сакрального ритуалу…
Окрім Маркелла та дітей сюди майже ніхто не приходить – люди звикли жити над швидким життям, в якому просто не вистачало часу для того, щоб зручно усістися в крісло, розкрити книжку та пробігтися поглядом по друкованому аркушу.
Маркелл завжди знаходив таку можливість.
Зараз командер теж сидів, схрестивши ноги на сирому валуну і світив ліхтарем у розкриту книгу без палітурки.
– Ти знав про те, що вище командування Конфедерації спеціально тримає на орбіті чотири ескадрильї ударних дронів для нападу на наші сховища?
– Я гадав, що ми давно домовилися… – промовив я, роздивляючись командера і дивуючись тому, як може бути тихо. Адже в житлових і командних модулях весь час працює вентиляція. Той монотонний гул є невід’ємною частиною життя усіх фантазерів від народження і до смерті…
– Жодна домовленість з віртуалами нічого не вартує, – відповів Маркелл, – для них це лише файл у базі даних. Його можна видалити, або модифікувати на власну користь, і жоден захист не допоможе. А знаєш чому?
Я присів на піддон і подивився на командера. Він сказав:
– Тому, що вони в будь – яку мить можуть знищити нас, і ми нічого не зможемо протиставити ворогу. Окрім, хіба що, декількох загонів спецпризначенців. Але це навіть менше, ніж «ніщо»…
– Але ж ми досі існуємо, – спробував я заперечити, – найбагатші з них активно користуються нашим віртуальним продуктом, і я дуже сумніваюся, що вони схочуть колись знову переходити на недолугі технології державних програмістів.
– Такий статус–кво мав місце останні два десятиріччя, але зовсім скоро усе може закінчитися.
– Звідкіля такий песимізм?
Командер відклав книгу і здивовано, немов вперше побачив, подивився мені у вічі:
– Якби ти ходив зі мною у вилазки, то знав би більше, – я вперше почув у його голосі образу. Мені стало ніяково, але я не збирався відступати. Важкі думки і питання без відповідей, що не давали спокійно засипати останніми місяцями, зараз зробили мене більш сміливим.
– Можливо, я б давно ходив з тобою в пустелю, аби ти не мав від мене таємниць, – ледве стримуючи емоції, мовив я.
Маркелл уважно на мене подивився і чомусь знову взяв книгу в до руки.
– Ти прийшов сюди, щоб копирсатися у моєму спідньому?
– Я прийшов за відповідями.
– Відповіді приходять до того, хто правильно ставить питання. Тож, питай!
Мій запал раптом кудись зник. Я сидів перед командером, напевне, схожий на учня–невдаху, що забув свій урок. Але Маркелл не поспішав добивати мене.
– Бажання знати правду і бути готовим до неї – різні речі, – тихо мовив він.
Знову між нами вибухнула тиша.
– Бачив того хлопця, якого я привів? – спитав командер.
Я кивнув.
– Сканування його мозку показало надто велику збудженість нейронної мережі. Це не властиво для віртуалів.
Я здивовано подивився на Маркелла.
– Ти не знав про це, тому, що інформація засекречена. Куратори не мають знати про те дослідження, сам розумієш.
Я знову мовчки кивнув.
– Ким би не був цей хлопчик, вони ставили над ним експерименти з метою активувати психічні функції…
– …щоб дістатися до глибших пластів підсвідомості, – видохнув я.
– Віртуали не такі дурні, як нам хотілося б уявити, – мовив командер, – коли вони зрозуміли, що від полонених фантазерів їм нічого не витягти, то вони почали вирощувати власних.
–Тож може з часом вони порозумнішають, змінять свою позицію і ставлення до нас, – я не міг зрозуміти, до чого хилить веде Маркелл.
– Система віртуальних світів: чи можна вигадати кращій спосіб контролювати людську свідомість? – відповів той, нетерпляче тряхнувши знатною шевелюрою, – вони ніколи не відмовляться від цього. Невже ти не розумієш, що пройде зовсім небагато часу, і з таких от хлопчаків, віртуали створять ефективну зброю проти нас?
– То що саме вони роблять зі свідомістю цих дітей? – я почав втрачати терпіння.
Маркелл подав мені книгу без палітурки. Вона була товстою з досить дрібним шрифтом. У напівтемряві печери–бібліотеки я не міг прочитати жодного слова, то ж з німим питанням у погляді підняв очі на командера.
– Років за п’ятсот до нашого невеселого сьогодення, коли на планеті жили різні народи, які розмовляли своїми мовами, коли ще не існувало світового уряду, а вода і повітря були безкоштовні, дехто, відомий у свій час психіатр, написав книгу, де припустив існування загального психічного поля, яке назвав колективним підсвідомим…
5.
Краплі дощу оглушливо барабанили по куполу парасольки. Ми з Деком стояли на великій терасі з парапетом. Десь внизу, у темних водах літньої ночі плескалися вогні великого міста.
– Чому ми тут? – спитав я Дека.
Хлопчик тісніше притулився до мене, щоб збігаюча з парасольки вода не падала йому на плече:
– Я це місце знайшов під час процедури стимуляції моєї нейронної мережі, – якимось здавленим голосом відповів він.
– Тобто до цього його не було?
– До цього я сам створював світ, але це не є частиною моєї подсвідомості.
– Ти намагався туди потрапити?
– Так, але в мене нічого не виходило, – на мить замислившись, мовив Дек, – це щось велике й чуже. Мені трохи моторошно, коли я перебуваю тут, але, здається, це щось важливе. Тому я не хотів транслювати це на сервер. Кожного разу, коли я опинявся тут, під проливним дощем, мені доводилося створювати щось інше для звіту. То ж часу було небагато…
Десь позаду, скрізь барабанний марш дощу ми почули, що наближається авто.
Дек перелякано подивився на мене.
– Цього раніше не було?
Той замотав головою.
– Треба йти, – мовив я у пів голосу.
Щойно відкривши очі, я підскочив з циновки. Присоски з різнокольоровими дротами з характерним звуком повідпадали з мого лоба.
– Що то було в біса таке?!
Куратор, що сиділа біля віртуальних моніторів, розгублено подивилася на мене, немов побачила привида.
–Нічого не було… – тихо промовила вона і показала своїм тонким мізинцем на криві лінії томограми мозку хлопця, – ви обидва були у стані глибокої медитації. В цілому, сеанс трансперсонального контакту проходив добре. Що вас так збентежило?
Я декілька секунд дивився на монітори, нічого насправді не бачачи.
– Там було щось чужорідне…
– Нічого такого не було, – з металом в голосу відказала жінка, – ви не були підкючені до віртуальної мережі.
Я втомлено опустився на стілець поряд з куратором.
– Що вдалося з’ясувати?
– Не можу похвалитися нічим особливим, – спокійніше мовила жінка, – ви були дуже глибоко у підсвідомості. Альфа хвилі показали лише те, що мозок перебував у майже абсолютному спокої. Тут навіть гіпноз не допоможе. Принайми так це виглядає. Ніхто з наших, наскільки мені відомо, за останні півтора або, навіть, два століття так глибоко не заходив. До того ж у режимі трансперсонального сеансу — це вже щось з розряду фантастики…
– Ця фантастика, як ви кажете, може перетворитися у катастрофу для усіх нас, – голос Маркелла відбивався від високого склепіння однієї з найглибших на континенті печер, ніхто не помітив, коли він увійшов, – ми зараз на глибині більше двох кілометрів. Це означає, що жодна психотропна зброя нас не дістане з поверхні. До когось з нас можна також підключитися через віртуальну мережу, але ментальна підготовка робить такі деверсії надскладними. Залишився єдиний спосіб нас перемогти…
– …тектонічне бомбардування? – куратор з розширеними від жаху очами подивилася на командера.
– Колективне підсвідоме, – мовив Маркелл і подивився на мене, – ти прочитав ту книгу, що я тобі дав?
– Вона написана мертвою німецькою мовою, – відповів я, – мені знадобилося багато часу, щоб щось зрозуміти.
– І що ти зрозумів? – обличчя командера зробилося блідим і напруженим. Я відчував, що він чекав від мене якоїсь надважливої інформації, але нічого “такого” в тій книжці я не побачив. З погляду сучасної психології там багато принципово невірних постулатів, хоча є дійсно “світлі” думки. Якщо говорити про колективне підсвідоме, усе виглядає начебто так, що воно дійсно існує, але, наскільки я розумію, наші вчені тільки починають експерименти. Ми з десяток разів разом з Деком намагалися потрапити туди, але натикалися на стіну. Сьогодні ж хтось невідомий спробував втрутитися…
Я висловив свою точку зору. Після моїх слів печеру заполонило мовчання. Тільки гул працюючої вентиляції, який і так ніхто не чув.
– На шляху до колективного несвідомого у людський психиці багато перешкод, – нарешті мовив командер, – жодна медитативна техніка, яка відома нашим майстрам поки що не здатна оминути ці перешкоди без небезпеки втратити розум.
Дек нечутно підійшов до мене і почав смикати за рукав, але я, слухаючи командера, спочатку не звернув на нього увагу. Маркелл тим часом продовжував говорити:
– Поки що повне заглиблення у підсвідоме призводить до смерті оператора. Багато з наших змушені були використати цю техніку, щоб уникнути знущяння віртуалів…
Дек знову смикнув мене за штанину.
– Віртуали пішли іншим шляхом, – віщав командер, – стимуляція нейронної мережі мозку дозволяє принаймі наблизитися до межі колективного підсвідомого, але далі, наскільки я зрозумів з рапортів, ходу немає. Але ж ми достеменно не знаємо, наскільки далеко просунулися віртуали…
– Я бачив кожного, – несподівано пролунав голос Дека.
Усі подивилися на хлопчика.
– Що ти бачив? – спитала куратор, привітно посміхнувшись.
– Я зустрічаю кожного, про кого ви кажете, що вони уникали тортурів докторів…
– Докторів… – повторив Маркелл, – тож так вони себе кличуть…
Виходило, хлопчина усе–таки мав доступ до колективного несвідомого.
– Мене туди проводила Марта, – пояснив Дека.
– Марта? – перепитала куратор.
– Марта моя старша сестра, – пояснив хлопець, – декілька років тому вона загинула…
– Це якась нісенітниця, – розгублено мовила куратор.
Тоді я щось почав розуміти.
6.
У ресторані було затишно і смачно пахло кавою. Я дуже любив добре зварену натуральну каву. Колись, дуже давно, в дитинстві, мати кожного ранку варила каву для себе і батька. Я швидко просинався від того аромату, миттю скидав з себе простирадло та біг до кухні. Батьки вже сиділи за столом і затишно потягували цей дивовижний напій. Мати дуже любила його.
– Єдине, що мені вдалося змінити у мого чоловіка за десять років — він почав пити каву, – жартувала вона.
Це був дійсно гарний ресторан, але він мені не подобався. І не тому, що він і це невідоме мальовниче містечко було вигадане. А тому, що я знав ким воно було створене і що з тою людиною потім сталося.
Я не любив ходити у віртуал і кожного разу знаходив причину, чому не можу це зробити. Але цього разу Маркелл прийшов до мене в лабораторію:
– Сходиш у віртуал на зустріч з функціонером, – я так і не зрозумів, то був наказ, чи командер так просив про послугу. З юридичної точки зору він не міг мені наказувати, але і просити теж не хотів, – зустріч запланували у нейтральному світі з мінімальним контролем, – спробував заспокоїти мене Маркелл, хоча я ніяк не виявив своєї стурбованості. З досвіду усі знали, що такі зустрічі нічи добрим не закінчуються.
Функціонери — бюрократична еліта, яка контролює майже всі інформаційні потоки у віртуалі. Отже, якщо ти маєш хакерський доступ до якогось віртуального світу та ненароком натрапиш на уважного функціонера, то матимеш великі неприємності. Чому сам Маркелл не хотів йти на зустріч, я зрозумів відразу ж, коли почув про мету зустрічі – Дек.
– Декілька тижнів тому з будинку для дітей “непридатних” пропав хлопчина, що був, як вони кажуть, учасником важливих досліджень, – пояснював Маркелл.
– Вони навіть не намагаються приховати цього! – видохнув я.
– Це позиціонується як спроба нормалізувати негативні побічі ефекти від довготривалого використання технологій віртуальної реальності, – нетерпляче сказав командер, – так ось, вони не знають напевне, Дек у нас, чи ні. Якщо піду я, функціонер обов’язково мене розкусить. В тебе ж імунітет проти їхніх хакерських заморочок…
То був перший раз за весь час знайомства, коли Маркелл виявив довіру до мене. Дивлячись у його глибокі темні очі я розумів, що це далося старому вояці непросто. Від цього мені було ще важче, адже на відміну від Маркелла, я не мав такої впевненності у власних психічних якостях.
Зустріч планувалася на полудень згідно з часом локального сервера. Коли годинник на руці відміряв вже четверту хвилину пополудні, за столік сів чоловік у сірому діловому костюмі. На стильній кроватці красувалася інкрустована коштовним камінням запонка. Годинник, наскільки я міг судити, також мав претензію на те, щоб коштувати надто дорого для звичайного функціонера. Дивно, але усі ці іграшки були не чим іншим, як строчками коду, але платити за них потрібно було чималі та реальні гроші. Я посміхнувся про себе.
– Що такого смішного ви побачили в мені? – замість привітання запитав функціонер, здивовано підвівши тонкі прови на гладкому лобі. Цікаво, як він виглядає насправді?
– Хіба я сміявся? – спокійно спитав я, дивлячись в очі співрозмовнику. Я знав що він зараз робить: сканує код мого аватару на предмет слабкості у захисті, але поки що боятися нічого. Поки що.
Чоловік нахилився до мене через стіл:
– Хлопче, ти знаеш, чому такі, як ти живуть вже більше двох століть під землею, немов кроти?
Я мовчав.
– Ви з самого початку були впевнені у власній зверхності над іншими людьми. І з цією думкою були готові ламати те чого не будували. І зараз ви вважаєте, що робите мені велику ласку, що зустрілись зі мною. Хоча кожна ваша схованка на планеті під прицілом десятків орбітальних бомбардувальників і світ нічого не втратить, якщо горстка зарозумілих розумникв припинить нарешті своє існування.
Дивлячись на нього, я не міг зрозуміти, він дійсно такий неврівноважений, чи це просто така гра, щоб мене взламати? Офіціант поставив перед нами дві чашки з кавою.
– Сподіваюсь, наша зустріч на цьому святі іллюзій не перетвориться на банальну агітку, – мовив я, киваючи головою на напій.
Мій співрозмовник заспокоївся так само швидко, як і “вийшов з себе”. Він по–діловому поправив краватку, склав пальці обох рук один до одного та посміхнувся:
– Щодо ілюзій, можливо, ви праві, – відповів він, – та чи можете ви заручитися, що самі не живете у полоні власних ілюзій. Чи не марно ви хапаєтесь за природу, запекло ігноруючи ходу технічного прогресу, який сам вже близький до того, щоб стати природою, – функціонер на мить зупинився. Я чекав.
– Напевне, ви маєте інформацію щодо зникнення дитини, – продовжив він після паузи.
– Звісно, це нам відомо, – погодився я, – але до чого тут ми?
– До того, що ваші оперативні групи, що нишпорять по смітниках і руїнам, могли натрапити на Дека, – з металом в голосі відчеканів той, – з вашого боку було б дуже доречно повернути хлопця до постійного місця його перебування.
– Якщо знайдемо, обов’язково повернемо, – мовив я.
Функціонер знов наблизив своє лице до мого. При цьому, кінчик його краватки опинився у чашці з кавою, але він не зважав:
– Є інформація, що начебто один з ваших загонів натрапив на дивного хлопця…
– Я особисто перевірю, – запевняв я, – якщо цей факт дісно мав місце…
– Ми взмозі примусити будь–кого грати за правилами, хлопче, май це на увазі!
Я залишився на одинці зі своєю кавою…
7.
Давнє місце–мегаполіс зі скляними хмарочосами, смогом та вулицями, затопленими дивними автівками і людьми зі стурбованими обличчями; поселення з привітними селянами, що загубилося серед зелених луків на горах, що колись звалися Карпатами, дивна місцина зі скляною підлогою і морем світла навколо, навіть дитяча кімната з величезною кількістю пухнастих іграшок. Усе це і, я вже не пам’ятаю, що ще, – світи нашого нового знайди. Здавалося, він створював їх швидше, ніж я міг пристосуватись до змін. Ми шукали колективне підсвідоме. Але у Дека весь час щось не клеєлось. Він запевняв, що створює саме такі обставини, за яких у минулому йому вдавалося вийти на берег неосяжного підсвідомого. Але зараз, ми блукали у його свідомості майже цілий день – результату не було.
– Це справа часу, поки вони довідаються, що саме ми викрали малого, – глухим голосом сказав мені Маркелл, не встиг я отямитися після перемовин з функціонером.
– Скільки в нас часу? – спитав я, звильняючись від полону дротів і датчиків.
– Два, у найкращому випадку три доби, – відповів командер.
Я збентежено подивився на нього:
– Ви хочете за три доби перекроїти мізки більшої частини населення планети?
– Я хочу розплавити мызки тих, хто вже декілька століть заганяє людей у електронну кабалу, – сухо мовив Маркелл.
– Ви гадаєте, що дитина з цим впорається?
– Дек – твій доступ до несвідомого, далі будемо працювати разом. Сподіваюся ти теж зможеш входити в несвідоме, і навчишь інших…
Виявляється, все тримається тільки на сподіваннях командера. Цікаво, що про все це думають наші керівники? Скоріше за все, нічого. Вони зайняті налагодженням ділових контаків з віртуалами, адже технології не стоять на місці. Їхнє придбання і, ти більше, розробка потребують грошей. Інша справа, якщо Маркелл дійсно має рацію, уся ця активніть має тенденцію до того, щоб втратити сенс…
Кожного разу, коли ми з хлопцем опинялися в одному з його світів, я знову і знову згадував цей діалог і мені ставало моторошно з того, що Маркелл наважився взвалити такий тягар відповідальності на дитину…і на мене. Дек відчував мій стан і жалівся, що йому важко зосередитися через мої емоції. Після десятої, а може й двадцятої подорожі я був у відчаї. Здавалося, що ми ходили по колу в лабиринті, з я кого не було виходу.
Коли під моїми ногами захрустів сніг і в ніздрі ударило морозне повітря, я вирішив, що з мене досить.
– Хлопче, я звичайно віддаю належне твоїй фантазії, але ми тут з тобою трохи не тим займаємось…
Ми стояли на вершині, що пливла у сизому океані мороку. Десь на заході у ту безодню повільно опускався великий червоний диск, обливаючи поверхню світового туману кривавим світлом.
З огляду на те, що одягнені ми з хлопцем були надто–легко як для гірської вершини, я вимагав повернення з цих безглуздих і небезпечних мандрів.
Але Дек, подивився на мене якось жалібно та мовив:
– Це усе не моє…
В мене впало серце. Я знав, коли таке буває. Ти блукаєш десь на здавірках свідомості досить довго і раптом опиняєшся у місці, відкіля важко повернутися. Дехто, кому бракувало досвіду взагалі неповертався. Саме такий ефект використовували полонені у віртуалів.
Я вдарив себе обома руками по стегнах і розгублено озирнувся. Погляду не було за що зачепитися. Навкруги лише хмарова пустеля та невеликий сніжний острівець под ногами. Мабудь, десь так давні люди уявляли собі місце, куди вони мріяли потрапити після смерті. Цікаво, чи розуміли вони, наскільки тут холодно.
– Тобто ми вже у колективному несвідомому? – спитав я, мабуть, у самого себе.
– Я не знаю, – мовив Дек, – хлопець осікся і показав поглядом кудись за мою спину.
Перебування всередені власної підсвідомості вимагає надвеликої уваги до себе: своїх відчутів, думок, певної концентрації уваги. Тому фантазери на кшалт мене мають надвелику чутливість. То ж, за мить до того, як Дек зробив цей жест я відчув, що на мене впала волна страху. Я завмер і декілька миттєвостей дивився в очі хлопцеві, наче намагаючись побачити там те, чого мені слід боятися.
– Ти відчував острах, коли зустрічався з Мартою, – чомусь пошепки спитав я.
“Так” – синіми від морозу губами відповів той.
– Зараз боїшся?
Дек помотав головою. Сосульки з його носу розлетілись у різні боки.
Архетипи з’являються з підсвідомого як засіб комунікації зі свідомістю. Часто–густо вони приймать якісь форми залежно від вірувань, потаємних страхів, або незадоволених у ранньому дитинстві бажань. Це я прочитав у тій книжці без політурки, долачи хащі давньої німецької граматики. Якщо у випадку з Деком підсвідомі сили діяли у його свідомості у вигляді загиблої сестри Марти, то з ким маю справу я?
В мене була добра пам’ять – я тримав в голові надвелику кількість даних, оскільки постійно мав справу з програмуванням і взломом даних віртуальних серверів. Але зараз щось сталося. Час став повільним і важким. Немов тягнеш за собою стокілограмовий кам’яний блок по піску. Я добре бачив перед очима обличчя матері, того чоловіка за хвірткою, намагався згадати жорсткі риси Маркелла, м’яку посмішку куратора, або живі погляди інших фантазерів, але щоразу немов провалювався у прірву. Здавалося, що між дитинством і дорослим життям взагалі нічого не існувало. Немов то був тільки сон…
Я довго стояв у незручній позі, заглядаючи в очі Декові. Може від цього, а може тому, що тіло скували холод і містичний жах. Ці обидва монстри кожної миті ставали дужчими та загрожували мене звести в могилу.
Я повернувся і випрямився.
Так, я памятав це вивітрене обличчя і очі. Він дивився на мене точнісінько так само, як тоді, коли я впав на штучний газон та почав задихатися від ставшого колючим повітря.
Так, зараз його боявся так само, як тоді, багато років тому, коли побачив вперше і в останнє. Як тоді, едине, що хотілося – бігти, але ноги примерзли до твердого насту. Я тільки стояв і чекав, коли він наблизиться. Хто він, чорт забирай такий?!
Я не міг дивится на нього. В мене різали очі від сяячого снігу і хмар. Я на мить заплющив очі.
8.
Я відкрив очі і побачив матір. Ні це вже занадто. Мені зовсім не хотілося витаскувати з бозна яких прошарків памяті обличчя моєї матері. Це дуже боляче і схоже на тортури віртуалів. Я заплющив очі і спробував сконцентруватися, щоб вийти з трансу, але нічого не виходило. Раптом я почув голос Маркела та підняв вії.
Так це був його голос, його обличчя. Таке ж суворе, але більш молоде. Він разом з тим дядьком з того боку хвіртки розмовляли з мамою. Остання була дуже налякана, кожні декілька секунд кидала погляд заплаканих очей в мій бік, та намагалася уважно слухати співрозмовників. Це була вітальня нашого будинку. Та сама, в якій заарештували мою матір більше десяти років тому.
Я чув голоси, розумів, що вони говорять, але разом с тим почав зникати. Усі десять років прожитого життя таяли у моїй пам’яти немов нічний туман над ранковим ставом.
– Якщо мене заарештують, його неодмінно заберуть до дитячого будинку, – ледве стримучись говорила мати, і звук її голосу немов теплий вітер тільки пришвидшував втрату памяті. Я знову ставав тим переляканим десятирічним хлопчиком. А ще було нестерпно холодно…
– Вони напевне дізналися про звязки Елла, – звучав незнайомий голос, називаючи мого батька на імя, – запропонували йому співробітництво, але він відмовився.
– Він завжди був таким впертим… – схлипуччи мовила мати, – можна б було підкупити того дурня.
– У мого брата завжди були принципи, – якось різко відповів голос Маркелла.
Брата??? В голові почаласа буря. Емоції кликотіли, вивергаючись з самого нутра, не знаходили виходу, опускалися та жерли їство з середени. Тіло здригалося від холоду, а душу рвало пекельне полум’я. Потім мене не стало…
Виский чоловік в сріблястому комбінізоні стояв посеред просторого приміщення лабороторії, щось уважно роздивляючись на великому віртуальному екрані. Перед його очами текли ріки невідомих символів у декілька стовбців. Чим довше вчений вдивлявся в те різнокольорове мерехтіння, тим більше невдоволених зморшок народожувалось на його високому чолі.
Нарешті, чоловік пройшов скрізь екран та наблизився до невеликого саркофагу зі шкляною кришкою. З його боку нечутно виповзла панель з клавіатурою і екраном. Підтягнувши ногою металевий стілець, чоловік присів і подивився на застигле у стазисі обличчя десятирічного хлопчика. Потім пробігся тонкими й довгими пальцями по клавіатурі:
– Експеримент номер триста сорок сьомий. Стать чоловіча. Вік 10 років та шість місяців. Без досвіду перебування у мережі. Мета дослідження: спроектувати у свідомість сценарій, який би дозволив виявити слабкі сторони підсвідомості, та можливості його контролю.
Мозок об’єкта функціонував у мережі двісті сорок чотири дні, що з урахування налаштувань відповідаю періоду в сто двадцять місяців віртуального життя. При спробі контролю за підсвідомістю за допомогою інтегрованої в систему особистотості (так званий функціонер), стався збій системи, що у свою чергу спричинило вихід за межі симуляції. Причина: непередбачувані процеси у підсвідомості об’єкта, повязані з небажаними спогадами. Якщо точніше, спостерігалося аномальне втручання в роботу симуляції архетипів з підсвідомості об’єкта.
Зробивши паузу, дослідник добавив:
– Виходячі з отриманих в ході експерименту даних, вважати його невдалим. Обєкт вивести зі стану стазису та піддати процедурі ретельної чистки підсвідомості…
>Харків,
