Людина з життя
з рубрики / циклу «про життя»
Марк похмуро спостерігав за тим, як принтер з невдоволеним гудінням вичавлював з себе листи з друкованим текстом. Акуратні строчки лягали на біле паперове поле. Любо дивитися на друкований текст, трохи зменшуючи різкість зору. Це придає написаному загадковості і смислової ваги.
Але весь сенс кропіткої праці немов би випаровувався, коли тека з рукописом попадала в руки редактору. Той скептично і якось неуважно пробігався поглядом по аркушам, недбало перевертав гладенький та зовсім новий й ще теплий від недавнього друку папір, хмурив брови, щось помічав червоним олівцем, коригував, підкреслював, перекреслював. Коротше кажучи, робив замість Марка його роботу. Так він казав Маркові, повертаючи чергову нетленку.
У такі миті Марк був злий на самого себе та на редактора. На себе, тому що знову не зміг побачити в тексті усі недоліки, на редактора - за його скептичний погляд та неповажне ставлення до рукопису. Хоча останнє - дійсно дурниці. Не кожний писака в наш час може дозволити собі принести тільки народжену писанину та отримати порцію критики й порад. Це коштує сьогодні чималих грошей. Хочеш, щоб твою недбалість у письмовому вигляді уважно прочитали й оцінили, написали на неї рецензію, похвалили, гроші наперед. Адже в еру доступного інтернету, любителів писати більше ніж тих, хто охочий усе це читати.
Багатостраждальний рукопис, що вилазив зараз з принтера, перероблявся вже разів десять, а може й більше (Марк вже не рахував). Кожного разу ці сто тисяч знаків колись яскравого в уяві Марка твору, вже настільки остогидли своєму творцеві, що він вже був не радий, що одною безсонної ночі вирішив довірити нову ідею текстовому редакторові свого ноутбука.
-Це останній раз, коли я псую папір, - казав сам собі Марк, пакуючи стопку аркушів до пластикової теки, - вже цілу пачку перевів. Чому редактор, цей вбивця мого графоманського завзяття, не читає з монітору, або ж не задовольниться чернеткою? Якщо текст поганий, то піде до макулатури, або в крайньому випадку, поховаю його на якомусь самвидаві у всесвітньому електронному павутинні.
Цього разу Марк дійсно був налаштований рішуче. Це відчувалося, як він привітався з робітниками в офісі видавництва, як стукав в матове скло дверей до кабінету редактора, як поклав на стіл теку.
Редактор, поважного віку людина з майже повністю сивою головою та товстими окулярами, котрі вартували на його очах. Час від часу він дивився на співрозмовника, минаючи цю охорону, піднімаючи рідкі брови. Вигляд у нього виходив трохи здивований. Він немов би питав, невже ви, "голубчик" могли написати таку дурню? Звісно, редактор так не думав, таким чином Марк проектував на нього власне незадоволення. Але від цього легше не ставало, й писати краще він не починав. Хлопець сидів на незручному стільці навпроти редактора та намагався не помічати, як той знову недбало перевертав віддруковані аркуші, та здивовано піднімав очі на нього очі.
Хвилини тяглися немов застигла жуйка. Схвильованості цього разу не було. Хотілося скоріше схопити той текст і розкидати папір по усьому видавництву. Мимоволі Марк уявив, як білі прямокутники злітають до високої стелі, ширяють поміж гладких боків вентиляційних труб, роблять прощальний і тому сумний реверанс в його бік, немов вибачаючись за власне коротке, але таке непросте існування, і опускаються на схилені голови клерків, коректорів, менеджерів. Вони усі, нарешті, відриваються від текстів, пасьянсів, соціальних мереж та здивовано, так само як і редактор, піднімуть очі і дивляться на нього поверх своїх величезних моніторів...
-Що ви очікуєте від свого твору, юначе? - питання редактора повернуло Марка до реальності. В будь-який попередній візит, він би розгубився, почав би мимрити про пораду та рецензію, але не зараз. Хотілося усього відразу, або нічого.
-Хочу видати книжкою, - відповів він, готовий зустріти здивований погляд над окулярами. Але цього разу редактор так не зробив.
-Я б вам радив відкласти цей твір і написати новий, - Марк навіть не міг зрозуміти, ображатися, або полегшено видихнути. Він сам вже багато разів збирався здихатися свого не в міру нав`язливого творіння. Але кожного разу зупиняла думка про характер та наполегливість.
-Я можу змінити тексти, якщо це конче необхідно для публікації, - тихо мовив Марк.
-Справа не в тому, що потрібно щось змінити, - редактор поклав стос паперу перед собою на стіл і поклав на нього свою руку, немов надгробну плиту на могилу Маркової багатомісячної праці.
-А в чому тоді? - Марк майже нічого не відчував, хоча, напевне, мав би. Йому здавалося, що він знаходиться деінде, а ця розмова з видавцем - лише його кошмар.
-Ви добре попрацювали над текстом, - відповів, подумавши редактор, - він у вас з багатьох точок зору майже ідеальний. Такою гарною буває людина, коли її кладуть в труну. Часто вона виглядає навіть краще, ніж за життя. Ви розумієте про що я? - знову цей здивований погляд поверх окулярів.
Марк тільки мотнув головою, але, мабуть, не надто переконливо:
-Ви пишете про життя так наче спостерігаєте за ним, а не берете в ньому участь. Тому твір, так би мовити, "прилизаний", але, образно кажучи, мертвий.
-Що ж мені робити? - Марку несподівано закортіло схопити рукопис і вибігти з цього кабінету, не бачити редактора і взагалі нікого...
-Відкладіть на деякій час твір у шухляду, - в голосі редактора прослизали майже ласкаві нотки. Так розмовляють лікарі з малою дитиною, коли планують зробити їй боляче, - спробуйте відчути життя, а потім описати свої відчуття. Ви зі мною погодитись, якщо я скажу, що не можна добре описати смак вина, не скуштувавши його?
На галасливому проспекті останні свої дні доживав вересень. Великі легені осені видихали холодне повітря, натомість вбираючи в себе сотанні краплі тепла з великого міста.
Марк ніс під піхвою теку з рукописом і дивився на тротуар. Велике пожовкле листя каштанів кидалося йому під ноги, немов коханець-невдаха під колеса, намагаючись розбудити в Маркові те саме, чого не вистачало в його творі - життя.
Марк наштовхнувся на когось, машинально вибачився та підняв голову. Він опинився на закутій у граніт набережній. Поряд стояв невисокий чоловік середніх років, зодягнений досить бідно, але в чистому. Однією рукою він опирався на тростину, іншою тримався за гранітний парапет. Нічого в незнайомцеві не було особливого. Нічого, окрім обличчя. Він, заплющивши очі, підняв підборіддя так, ніби ловив якісь дуже приємні запахи. Зазвичай, так роблять, коли підставляють обличчя під сонячні промені. Але сонце ховалося за темні хмари, дихаючи холодом та самотністю. Та чоловік не бачив тих хмар, він виглядав щасливим.
Незнайомець повернув в голову до Марка, але подивився повз хлопця, наче не побачив його. Марк раптом зрозумів, що той був сліпий.
-Вітер, - мовив останній.
-Що, вітер? - не зрозумів Марк.
-Свіжий вітер, я його відчуваю, - якось нетерпляче пояснив незнайомець, - він здолав тисячі кілометрів перш, ніж потрапити в наше місце. Відчуваєте, скільки в ньому новин?
Марк приголомшимо мовчав, але сліпий не переймався. Може, він взагалі забув про Марка.
-Він бачив безліч людей, чув їхні розмови, сушив їх сльози, читав думки. Уявляєте, скільки він може розповісти. Звісно, якщо готовий слухати...
