Пілігрими часу
частина Vз рубрики / циклу «ПРОЗА»
Митарство «прийдешнім» добряче всіх знесилило. Чумаки потай один від одного почали роздумувати про повернення, але пам’ятаючи про «остатнє бажання», озвучити ці наміри не наважувалися. Навіть ненажерливо-мстивий хіромант почав нудьгувати. Вловивши це, безмовність надовго паном розляглася на возі. Її ані скільки не турбували здивовані зойки клаксонів, нескінченне миготіння увімкненого електрообладнання авто та шурхотливі залишки обладунків ужитого швидкого напівфабрикатного їдла, безсоромно викинуті «уживальниками», котрі час від часу здувало з траси. Останні промені сонця, що виривалися з-під благоуханної степової ковдри, червонили пакувальну фольгу, перетворюючи її на іскорки від ватри затухаючого світила.
Раптове, яскраве неонове сяйво, що витворилося із сутінок, розтормошило
«часових екстрималів». Воли слухняно затягли мажару на майданчик перед черговим генделиком. Блакитний неон, потріскуючи пробоями між окислених контактів, сповіщав подорожнім назвисько законослухняного харчового закладу та короткий перелік (не зовсім узаконених) розваг. Наймення забігайлівки (на диво) відповідала змісту. Цей ідеал у сфері придорожнього обслуговування (у чому «свято» переконували його власники ображених клієнтів) був охрещений не інакше як «Риголєт».
Але стомлені чумаки не переймалися цим: мішками посповзавши із фури вони розминали затерплі кінцівки. Андрій, не помітивши купи припаркованих у довжелезний ряд брокерських мотоциклів-«чопперів», нахилився до «пораненого» та пожованого чобота щоб підтягти його. Благенька забідована голінь, не витримавши відірвалася і козак, різко похилившись назад, настромився на кермо крайнього байка славнозвісною дірою. Йому помарилося, що якийсь пройдисвіт вирішив над ним покепкувати. Не розуміючи страшної небезпеки, яка бородато-шкіряним яструбом нависла над його недолугою задньою частиною, він щосили копнув «образника» ногою. Нікельований витвір Харлея Девідсона скреготнув зламаною підпорою та, збільшивши на порядок площу бідокурної діри, завалився на сусіднього довговилкового красеня-чоппера. Скрегіт скаліченого металу заставив Андрія обернутися, і він ще битих сорок секунд спостерігав закон «Принципу доміно» у дії. Після того, як останній байк, що замикав «бойовий» стрій, з брязкотом засипав запльований асфальт «діамантами» ущент розтрощеного дзеркала, черево «Риголєта» як пекло розверзлося навстіж і з його перегарно-тютюнного нутра на майданчик виплеснулася чорношкіра маса. Розмахуючи нікельованими ціпами та бейсбольними бучками, роз’ятрена невиданою наругою над двоколісними «соратниками» ватага, загрозливо посунула у бік розгубленого козака. У світлі вуличних ліхтарів стали вимальовуватися жахливі постаті достойні реєстру Аїдового Олімпу. Кремезні, волохаті плоті міцно обтягувала розцяцькована залізяччям, фарбована у чорне шкіра безневинно убієнної жуйної худоби. Оголені м’язисті руки густо вкривали татуювання, що зображали кістки, черепа та ще бозна які немислимі «пейзажі» Аду. Одні були голомозі, інші одягнені у блискучі рогаті шоломи. Очолював «Вельзевульських посіпак» пузатий велетень у шкуратяній бандані.
- А це вже вони – чортяки, прийшли за тобою, козаче! - Узагальнив побачене Андрій. Він розправив плечі, вихопив уявну шаблю для того, щоб недешево віддати найдорожче – «чисту» душу, але чомусь в останню мить позадкував у тінь від возу. Та могутня рука ватажка миттю намацала там його похололі останки і, не виймаючи їх з тіняви, боляче схопила за шию та відокремила від землі.
- Ты чё, бичяра, афигел? Ты хоть знаешь, червь, на сколько ты попал? Да тебе триста лет придётся пахать на меня на этих коровах, чудило!
- Хр-р-р! – Прохарчав у відповідь «чудило», а потім, як роблять деякі тварини у випадку небезпеки, лицедійно притих і обм’як. Секундну тишу порушила жовтаво-аміачна цівка, що починалася з «мертвого» тіла, а закінчувала свій ганебний шлях у «шузі» байкера, плавно стікаючи туди з шкіряної штанини.
- Да ты чё, ссыкун, ещё и стебаешься? – заревів він, потрясаючи у повітрі «бездиханним» тілом. Не помітивши жодної реакції з боку «ссыкуна», він гидливо розтулив «обійми» і «останки» Андрія гучно плеснуло об асфальт.
Мольфар, котрий заздалегідь пірнув у мішки, радів, мов дитя, ганебному козацькому фіналу, що на дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих процента полегшив його путь до обітованої свободи.
Побачене Петром знов повергло його у холодну купель тваринного жаху, та ляскучий звук останків тіла (хоч і не завжди) товариша, знов остекленили його погляд. Палаючий від гніву мозок видав останній раціональний план дій не запозичений, а швидше навіяний перебуванням у спотвореному середовищі своїх потомків-рекетирів. Чумак, виставивши наперед руки «з розпальцовкою», на напівзігнутих ногах «представ» перед чорношкірим убійником.
- Слыш ты, тля! Ты чё здесь быкуешь? Да ты лошара хоть знаешь на какую контору наехал? Зырь сюда, - штрикнув він пальцем убік усе ще нерухомого козака, - этот терпила бригадный! И его бугру этот беспредел не в жилу! Ты просёк в чём фишка? Нет? Так я скажу, наши братки за это тебе лоб зелёнкой намажут, на пики подымут! Вкурил, ущербный? И ли при лучшем для тебя раскладе на счётчик поставят! Ты въехал в мой базар, обсос?
Спантеличений несподіваною відсіччю, кривдник Андрія на мить принишк, повільно перетравлюючи вариво із тюремно-рекетирської «фені», яке майстерно приготував шеф-кухар Петро. Увібравши суть сказаного, він ще кілька секунд розмірковував, як вийти сухим із такої пікантної ситуації. У голові, покритій банданою, розглядалося два варіанти: перший і самий мудрий – відступити, а значить неминуче покрити себе, як пастора байкерської отари, ганьбою; другий – перти на пролом і… можливо, беручи до уваги круті аргументи пузана, загинути. Ні перша, а ні друга перспектива йому не гріла, тому він продовжував тупо спопеляти поглядом наглого ворога.
Аж ось вона - рятівна розрада, сама знайшла рокера! З футболки, що красувалась на товстунові, велетню солодко посміхалася сильно спотворена розтягнутим черевом, фізіономія його тата.
- Это же, батя мой! – Радо заволав він, по братському обіймаючи Петра. І, обернувшись до збентеженої шкіряної «парафії», весело гукнув, - Братва, непонятка вышла! Это люди мого предка! Свои чуваки!
- Так, так! Ми - чумаки! – хвацько підвівшись та здивовано відриваючи прилиплі до шароварів жуйки, весело вигукнув «покійний терпила». – Ну ви, хлопці, того, вибачайте, якщо щось не то було.
- Шо за базар! Мы ж все свои! Семья! Мафия! – радів здоровань чудесному «воскресінню» Андрія, а ще тому, що уник надокучливих повчальних проповідей тата на тему «Вбивати людей – значить псувати таткові кар’єру! Ай-яй-яй!». Жестом, зрозумілим лише байкарському братству, він наказав своєму «профіту» підняти двоколісних коней та лаштуватися в дорогу.
- Нам пора. А может и вы с нами? – по дружньому звернувся він до чумаків і, перевівши погляд на волів та ущент завантаженого (мабуть татковим агітматеріалом) воза, він знайшовся: - А, давайте, мы вас прокатим на байках?
Петро лячно замотавши головою, мов кінь, що відбивається від велетенського ґедзя, сховався за волами. Натомість авантюрний Андрій вигукнув:
- Ану, прокотіть мене, бісенята чорнопузі, на цьому диві! В натурє!
І вже за мить його шаровари поломеніли у теплих потоках нічного повітря на задньому сидінні «мажорового» байку, попутно звільняючись від ганебної плями шляхом вивітрювання. Петро невдоволено став оглядати волів та крам, подумки ладнаючись у зворотну путь. За кілька хвилин біля мажари різко затормошив байк і на землю буквально зіскочив козак, з повнісіньким ротом нічних комах, але безмежно щасливий.
- Удачи тебе, браток! – попрощався з ним, вже знайомим виразом, байкер.
- Пересечёмся ещё! – потиснувши незмірну руку, відповів Андрій.
Рокерський ескорт, невпинно сигналячи та мигаючи усим мислимим і не мислимим освітленням, повільно проплив повз.
- Свої чєли! – проводжаючи поглядом «кінтів», сказав козак побратиму. – Може і собі байка придбати? А що Петре, нащо мені оці мляві волики? Буду на байку сіль возити!
Солодкі мрії Андрія миттєво розпорошив застережливий голос невидимого за мішками чаклуна.
- Я ж попереджав, не можна нічого переносити з цього часу у наш, бо може статись… - він довгенько «помукулився», намагаючись підібрати вірні слова, щоб якщо не розтлумачити, то хоч настрахати невігласів. – Може статись, армагедон!
Незнайоме слово, викрикнуте з потрібною кровозаморожувальною інтонацією попало точнісінько «у яблучко» Петрової малодушної відваги.
- Додому! – коротко випалив той.
Андрій похолов і прожогом кинувся шукати між лантухів мольфара. І вчасно!
- Беззапе… - уловили вуха Петра «на корені» придушену фразу.
- Хочу назад, у степ! – кричав пузань, бажаючи тут і ураз покласти край своїм пекельним скитанням грядущим.
- У який момент? – вигукнув чаклун, що укусивши за палець козака на мить звільнив мовного апарата. Він не йняв себе від щастя: безупинно реготав, не забуваючи при цьому по вовчому клацати зубами з явним наміром неодмінно відгризти Андрієві персти.
- У мить, коли… Коли…, коли відпало колесо! – не пригадавши ніяких інших яскравих моментів такого далекого «минулого» життя, заверещав Петро.
- Беззаперечно виконую! – полетіла у зоряно-ліхтареве небо, алогічна, необачлива фраза відьмака, що поруйнувала усі його надії та сподівання на швидке поверження «чумацького іга».
Натовп завжди принадних до нічних «пригод» роззяв, що вискочив із «Риголєту» на гучний лемент, оторопіло спостерігав як у сизім тумані, що густо заповнив майданчик, безслідно зник дивний віз-прапороносець запряжений двома дебелими, угодованими коровами. А за мілісекунду худа пазуриста рука, виринувши із мли, хвацько (мов чапля карасика)підхопила передертого чобота й затягла його всередину.
- Японский бог! Это же, еН Ел О! – вирвалося у одного.
- Мистика! – підсумував інший.
Колесо вскочило у вибоїну і невдоволено скреготнувши, поскакало в траву, розлякуючи коників та метеликів, що прилаштувалися там на ночівлю. Мажара струснулася і завалилася на один бік, скинувши, мов необ’їжджений жеребець, сонних чумаків у дорожню пиляку. Вайлуватий Петро, не розуміючи що коїться, спробував підвестися…
А по ковиловому морі до нього уже нісся променистий Андрій, радісно вимахуючи довгошиїм глечиком.
- Зайшов! Знайшов! – без упину горланив козак.
Його побратим, трохи поборсавшись у пилюці та врешті знайшовши потрібну позу для того, щоб підвестись, розгублено сидів під возом, підперши його широкою спиною.
- Петрусю, знайшов! Знайшов! – не міг ніяк угамувати приплив абсолютного щастя Андрій.
Велетень, що явно не поділяв козацького ентузіазму щодо старого замурзаного глечика, затуманеною інтонацією дурнувато запитав:
- А що це?
- Як що? Це наш з тобою скарб! – забувши у пориві планиди (щастя) про можливі неприємні наслідки, необачно випалив Андрій.
Тієї ж секунди Чумацький шлях над Петром різко крутнувся у право (бо цнотливий товстун і сам ніколи не ходив «на ліво»), і він закотивши очі, став сповзати під мажару.
Незбагненно як, але козак миттю найшов спосіб реанімації полохливої свідомості побратима. Вперіщивши Петрові смаковитого ляпаса, він домігся слабкої аудієнції у його ледь розтулених очей. Потім ставши у позу «рекетир на разборкє», та підсиливши її (для лікувального ефекту) «розпальцовкою», він нестямно заволав:
- Ой, я тебя умоляю – только не начинай опять! А! Хватит с меня этой лажи! Ану мухой подорвался, лошара! Слушать меня! Смотри сюда, ущербный! Ещё раз..! Просекаешь! Ещё раз ты вырубишься, и я тебя замочу! Ты понял, ссыкун! – закінчив свій монолог Андрій, увінчавши його образливою фразою, котру почув останньою, на своє «привітання», у прийдешньому.
Петро здуріло хапав ротом повітря, а очима простір. Сумбур, що степовим смерчем, зараз володарював у його голові, не давав змоги налаштувати думки на адекватне сприйняття дійсності та відокремити її від неприємних спогадів майбутньої прийдешності.
- Ссикун, ссикун, ссикун… – мов мантру, без кінця повторював він. Це слово здавалася йому тією соломинкою, яка урятує його потопаючий мозок та довезе урятованого до озера Прозріння.
І це таки сталося!
- Андрію! Ссикун? Ссикун в натурє?! – вигукнув він зворот, у відтінку якого було більше стверджувальних ноток, а ніж «питальних».
- С прибытием, чувак! – ніби паролем, схвалив козак повернення товариша із чорного провалля липкої амнезії.
- Так це правда? Це насправді все було? І байкери, і вибори, і кумедний Васько? І, і дівки? – на слові «дівки» він якось моторошно і разом з тим здивовано поглянув на Андрія.
При згадці про наругу над козацькою честю, нещасну «жертву» продажного кохання забив озноб і він, помотавши мов кінь головою, несвідомо заіржав:
- Му-у-ги-ги-ги!
- Точно - му-у-ги-ги-ги! Го-го-го! – зайшовся реготом Петро. Він був двічі задоволений: по-перше, він врешті-решт склав у ціле розбитий ураганом останніх подій горщик здорового глузду: а по-друге, не змарнував рідкісної можливості поглузувати з Андрія і, за рахунок цього, трішки полатати дірявого човна власної самооцінки.
Думка про «горщик глузду» навернула його на іншу – про «горщик бажань».
- А що, братіку, отой вирвительбух та жартівник і досі там? – штовхаючи чоботом глечика, запитав він шепотом козака.
- А де ж йому ще митарювати?! Тут він, жартівник! – у свою чергу, зневажливо пхнув жбан ногою Андрій.
З вузької горловини на адресу чумаків миттєво посипалися непристойності та прокльони. І як це не дивно, але звучали вони на чистісінькій «щирій мові», без прийдешніх домішок. На відміну від побратимів, відьмак знав і свято вірував у те, що не можна транспортувати темпораллью сміття будь-якого пошибу. Чумаки ТОГО не відали, а значить ВОНО і не бентежило їх «чисте» сумління.
Цей «факт» дбайливо улаштував знесилені небаченими пригодами, поношені тіла у ковилову постіль і бережно накрив їх блакитною, запашною ковдрою лагідної літньої ночі. Побратими солодко засопіли. Зорі Чумацького Шляху вартовими запалали над «пілігримами часу».
Поетичне народження вранішньої зорі, чумаки зустріли байдуже-діловитим приготуванням воза у дорогу. Вони вже приладнали (дружно розгрузивши та завантаживши лантухи) бешкетне колесо на дбайливо змазану вісь і готувалися до одвічного чумацького ритуалу – повільно-флегматичного вальсування степовим безкраєм. Аж тут голодним ревом озвався «циклоп» Петра.
- Поснідати б перед дорогою. – в унісон шлунку озвався здоровань.
- Спитай щось легше! – гнівно огризнувся Андрій, якого також марудило безхліб`я. – Де я тобі харч візьму? Хочеш, он трави пожуй. Воли від неї, бач які гладкі, як ти!
- Так може відьмачка випустимо? – з острахом та примарною надією заблагав Петро.
Козак обурився дуроломству голодного побратима:
- Та ти що? Ти певне, братику, замість голови черевом думаєш?! Тобі ще мало пригод? Хочеш знову до Мойші, чи… - Його красномовство спотикнулося об невидиму перепону, він притьмом скочив на воза і оскаженіло став нишпорити під передніми мішками, котрі вони, злінувавшись розвантажувати, залишили уранці без уваги. За мить він блаженствував!
- Петрику, живемо! Ось же провізія! Презент Сарочки! Пам’ятаєш? – розмахував Андрій перед собою «гостинцем із майбуття».
- Братан – це круто! Просто, отпад! – двічі ударив себе кулаком у груди звеселілий «черевоугодник»…
Мажара куріла безкраїм простором. Сонце нещадно смалило спини волів та тіла погоничів, але ні перші, ні другі, здавалось, цим не переймались. Працьовиті тварини чесно відробляли хазяйський хліб, а їхні господарі були повністю захоплені споживанням чужого, як їстівного, так і сленгового.
- Петре, ці ласощі – просто чума! – благоговів Андрій, розправляючись вже з шостим батончикам «Снікерс». Навіть така дрібна прикрість, як відсутність майже всіх зубів (окрім одного – «годувальника»), не могла зіпсувати козакові насолоджуватися продуктом, одну половину котрого складали отрутохімікати, а іншу г…, ГМО.
- Чювак, я пруся як мопед з двома газами! – підтримав «світський раут», замащений «натуральним» майонезом Петро.
- Оце житуха, братан! Балдёж! Приїдемо, збагримо на опті товар, скосим бабла, накрутимо хвоста тому лохобою-відьмачку і знов лахнемо у грядуще!- забувши кривди майбутнього, уголос мріяв Андрій, єство якого вже піддалося часовій трансформації.
- Да без базара! – підтримав його собрат і міцно стиснув довгошию горлянку дорогоцінного глечика.
Віз ще довго мусолив обрій, аж доки зовсім не розчинився в ньому. У розжареній денним світилом пилюці, засихав волячій послід, уквітчаний яскравими вкрапленнями поліетилену. Бешкетник-вітерець, граючись, здіймав у небо пломенисто-срібні пакунки - залишки чумацької трапези, від вигляду яких, мов чорт від ладану, жахалися і кидалися урізнобіч гордовиті степові орли. А поряд з узбіччям, у прим’ятій траві, ховрахи з полохливою цікавістю розглядали дивний округлий, вишневого кольору предмет – агітаційний свисток. Необачно завезені мандрівними чумаками прийдешні «блага» назавжди засмітили нащадкам ландшафт, мову… А головне, душу.
Закони темпоральної спіралі мстили ослушникам!
