Яблуня
Розквітала весною яблуня рожевим світанком, укривала габою тонкою гілочки і листочки зелені, милувалась собою, весною стрімкою.
Лоскотав їй коси бешкетник вітер, дзвенів квітками –дзвіночками, щоб почули скрізь голос ніжний. І здавалося, що не скінчиться ця гра, бо тішилася їй яблуня.
Омивали її дощі, розчісували вітри і ставала вона все пишнішою і гарнішою. Знала, що не просто скинути її габу рожеву, коси заквітчані не розвіє легенький вітер – пустун.
Спадали з дощами перлини рожеві одна за одною. Відцвітали квіти, руйнувалась краса. Та не вся.
Та розгнівався вітер на горду красуню, що так раділа вбранню багатому і не звертала уваги ні на що навколо. Налетів дужче, смикнув сильніше, тріпонув – сипонув…
І обсипались пелюстки морем під ноги. Зірвав таки злющий прикрасу втішну. Залишилися гілочки порожні і обламані. І враз такою слабкою стала яблуня, похилила віти зламані.
Ніщо більше не могло розворушити знищену красуню. Замовкли дзвіночки. Скінчилась весна, ледь початися встигла.
