Місто забутих спогадів
Кудись поділася сірість і похмура недоступність одвічних дощів і початку весни. Обіцянки втілилися. Місто прийняло її, відкрилося тільки для неї. Тільки Марічка завжди бачила його саме таким. Хіба зміг би хтось розділити з нею цей досвід? Хіба міг хтось бути поруч зараз?
Порожнеча більше не лякала. Була єдино можливою. Тиша більше не була такою лункою і не била по вухах. Стала м’якою і затишною. Місто не відштовхувало. Кликало і запрошувало. Чи то згадати? Чи забути?
Чого хотіла більше? Досі лякали обидва варіанти. Тепер же захотілося забуття. Забутися в минулому?
Тепер здалося, що Місто наче кадр старого відео. Марічка стала спостерігачем. Ніби кіно. Десь на екрані з’явилися перехожі. І Роман із Сергієм на тій самій вулиці. Спробувала кинутися до них. Це тільки ілюзія. Зображення.
Як це все відбувається? «Тсс» - сказала сама собі. Зараз треба дивитися.
‑ Це Богдан, Він придумав одну класну штуку. – Сказав їй тоді Роман.
Марічка спочатку вирішила, що навряд чи таки «придумав», надто звичним все тоді видавалося. А назвати «класною» ту «штуку» було надто рано.
Але виявилося, що запропонована «штука» дійсно не така вже й звична. Принаймні не зовсім те, чим видавалося із скупої розповіді Богдана. А він взагалі не був багатослівним. А далі все переросло в такі радикальні і вже геть незвичні форми, що Марічка сама не завжди підтримувала.
Потім захопив вир подій. Звичайна громадська організація несподівано набула особливої ваги і значення. До них прислухалися, їх підтримувало все більше людей і стало мало діяльності, яку проводили досі. Настав час змінити все.
Чи могли вони? Чи справді час настав? Чи іншим належало здійснити їх задум? Здається сумніви мучили тільки її. Марічка тільки натякала, але хлопцям здавалося, що це просто страх і нерішучість.
