Все аквамариново
Частина перша буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний.
Так одвіку було
й так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.
Леся Українка
…- А які в вас були стосунки з батьком? – запитала мене Сніжана, тримаючи напоготові ручку над розкритим записником.
- Я не знаю, хто мій батько. Тобто – я з ним знайома, але лише на ім’я.
Узагалі ненавиджу це слово – «батько», ненавиджу й чоловіка, який двадцять два роки тому мене зачав, і оце лишень позавчора зателефонував до нас додому й запитав: «Добридень, а ви – Тая?» Ні, дідько, паровоз я.
- Яким його описувала вам ваша мама?
- Описувала завжди однією фразою: «Борони тебе Боже від таких, як він».
- Можливо, ви обрали Всеволода через те, що він дбав про вас, як про дитину?
І як тут не обуритися:
- Дбав? Мій професор? Це оксиморон! Він, окрім власної персони, нікого не визнає! Та й… хто там обирав? Просто так трапилося. Збіг обставин. Не було куди подітися.
Мені лячно від того, що Сніжана вже знає правду. І правда ця звучить так:
- Я – природжена жертва. В мене немає сили навіть до оборони, не те – до нападу…
Коли небо наді мною втрачає звичну блакить, я зазираю в твої очі. Й одразу, наче холодною водою з перекинутого відра після сауни, мене заливає з голови до ніг аквамариновою фарбою.
Чому твої очі мовчать, чому таким нещадним холодом вітають мене? А я ж хотіла неба, неба, рідного, світлого, завжди відкритого.
Ти – моє небо. Але мені до тебе так далеко, й відстань між нами щодень росте…
Всеволодові Івановичу Непокірному – 54 роки. Я в нього писала дипломну роботу.
Він, звісно, дивився на мене як на кузьку, яку будь-якої миті можна розчавити двома пальцями.
- Ох, ну хто ж тебе, дитинко, так учив писати? Хто вчив? Що ж, ліпитимемо з тебе людину… Може, й вийде щось путнє… коли-небудь… – і мимохіть (мимохідь?) зачіпав олівцем пасмо мого волосся.
І я збирала манаття, а разом із ним – усі думки докупи, бо я ж відмінниця, відмінницям личить слухатися наукових керівників. Їхала додому, притискаючи портфелем до грудей відчуття повної безвиході. І десь на денці кишені мого пальта причаїлася надія на те, що я переживу оце все, захищу свою роботу та розпрощаюся з цим старим тролем.
Але, що ближче до захисту, то менше було віри в те, що старий троль назавжди піде з мого життя. Швидше за все, людини він з мене не виліпить, думала я, лише забере останні сили в тієї істоти, яку невідомо хто вчив так писати.
- Таю, ти б сходила кудись, провітрила голову.
- Ага, мам, і гаманець.
- Ця наука вже скоро всю кров із тебе вип’є.
І як мамі вдається читати мої думки, та ще коли вона в себе на роботі, а я – в метро, в іншому районі Києва?
- Та не наука, а деякі науковці.
Мама зітхнула. Вона знала, що сперечатися зі мною – що носити воду решетом: тільки осад лишається. От би я в неї вдалася – не здібна до навчання, але серце до любові відкрите. Е ні, мамцю, я не бажаю собі такої долі, як у тебе. Краще вже не знати тієї любові, та в житті влаштуватися, ніж отак, як ти, змалку й до останку по апельсинових ятках і животіти від зарплати до зарплати. Що то за щастя?!
Я б, мам, могла тобі сказати правду, але ж ти сміятимешся. Скажеш, ніби я… ой, не хочу й уявляти, що ти можеш мені нараяти. В усякому разі – нічого хорошого. А мені нецікаво те слухати. Це – мій світ, і я ніколи нікому ним не поступлюся.
- А, ось тут є одне запрошення, – мама сунула руку до кишені джинсів і витягла звідти якийсь глянцевий папірчик. – Тримай.
Отже, про що я? А. Про те, що я мрію зустріти чоловіка, який би згодився, аби я лишалася цнотливою, доки ми не повінчаємося в церкві… Ну, є ж такі, правда?
- Ой, а що це? Донорська акція «Подаруй горнятко AB+»? Мам, так це ж наша з тобою група крові – четверта позитивна!
- Зажди, доню, це не те запрошення. – І мама знову полізла до кишені. – Ось. – І подала мені інший флаєр.
- «Вечірка для розумних дівчат»? – Папірець вислизнув у мене з рук, коли я прочитала цю фразу. – Тьху, мам, що за стидобище?! Забери це. На! Я піду дарувати горнятко з четвертою групою крові.
- Як хочеш. – І мама, вкотре зітхнувши, рушила на кухню горювати з того, яку невлаштовану й нерозважливу дитину виростила. І все повторювати, щоб і я почула – мовляв, уся в батька. Ну, то хай вибачає. Треба було завчасно думати, від кого народжувати «для себе».
До кабінету зайшов молодик у масці й рукавичках. У зеленому кімоно. В руках мав гумову трубку. А очі були блакитні-блакитні. Як дно басейна, який щойно почистили й налили хлорованою водою.
- Алкоголь вживали?
- Ні.
- Смажене, копчене, молочне?
- Я – студентка, – пояснила йому. – Живемо без батька, на мамину зарплатню. – Чорт, а нащо я це все розповідаю? Хіба молодик у кімоно питав мене про мою родину? Але ж як йому пояснити, що він тупі питання ставить? Ну яке смажене й молочне з нашими статками?..
- Качайте кулак, – звелів тихо, без жодних емоцій.
- Це ви на лікаря вчитеся? – уточнила я. – Нова генерація ескулапів під медичну реформу?
- А ви хіба не медик? – Очі примружилися – певно, молодик усміхнувся.
- Ні, я – філологиня.
- Хто?
- Філо-ло-гиня.
- Як богиня, – прокоментував хлопець і ввів голку мені до вени. Кров поволі пливла до шприца.
- Це для когось конкретно набирають чи просто четверта плюс у дефіциті?
- І перше, і друге. – Лікар а чи інтерн витяг із вени голку разом з уже наповненим шприцом.
- А чому так мало, просили ж горнятко!
- Спершу потрібно перевірити.
- І тут не довіряють.
Від тебе пахне смаленим. Мабуть ти, коли куриш, мимохіть припалюєш собі волосинку а чи дві. Чомусь цей запах я пов’язую зі смертю, від якої ти, взагалі-то, рятуєш... І я знову шукаю Життя – шукаю в тих двох аквамаринах, які не бачать мене й не бажають бачити.
…Сьорбала солодку, аж до нудоти, коричневу рідину, уявляючи собі, що невдовзі горнятко моєї четвертої плюс урятує комусь життя. Отже, розсіяна мама, яка на вулиці машинально хапає будь-які рекламки – це не завжди погано.
Вийшла з лікарні. Аж тут – не знаю, чому та як! – щось змусило мене обернутися…. Невисокий русявий молодик стояв на східцях, м’яв у руці пачку з цигарками і всміхався до мене.
О. Та це ж той самий, що набирав кров. Принаймні, очі такі, як у того. Так. Я часто зазираю у вічі незнайомим людям, таку от паскудну звичку маю. Хочеться вгадати, про що людина думає, що відчуває, чим живе… І я бачила очі найрізноманітніших відтінків. А отакого кольору – вперше в житті. Контактні лінзи, може?
І я ні сіло ні впало запитала в русявого малознайомця:
- А даруйте… У вас райдужки в очах справжні, чи то ви в оптиці купили?
Хлопчина вибухнув сміхом. Довго реготав, аж пачка з цигарками остаточно зникла в його кулаку. І довкола аквамаринів зібралася морська вода… Нарешті витер долонею обличчя й зізнався:
- Я теж студент, живемо на татову зарплатню й на мої підробітки.
Якби хтось почув оцей діалог, то достеменно б вирішили – з глузду зсунулися люди, варнякають казна-що. А потім би позаздрив, що минуло лише кілька годин від нашої першої зустрічі, а в нас уже є малесенька таємничка. Сплетена з кодових фраз і контекстів.
Молодик розправив пачку, витяг цигарку і рушив за ріг. На цьому все… Я побігла на трамвайну зупинку, і навздогін мені все ще лунав його заразливий сміх, і ніби моїми – не знаю, чому, але моїми! – скронями почали бігти сльози з його аквамаринових очей.
- Мушу сказати, що в вас таки є прогрес, – зауважив Всеволод Іванович, витягаючи з портфеля роздруківку з моїм текстом, – я думав, що помру, не дочекавшись. От тільки… – і він, відлічивши з десяток сторінок, тицьнув пальцем у якийсь рядок. – Ось тут. Чиє це? Чому ви не вказуєте джерело?
- Як – чиє? Моє. Я – джерело.
- Студент не може до такого сам додуматися, – обрубав Непокірний. – Тим більше, хтось уже про це сказав. І люди, які розуміються на нашій темі, знають, хто це написав до вас. А ви видаєте за своє. Як думаєте, про що це свідчить? Що ви не знаєте класиків!
Усе це означало, що я маю бігти до бібліотеки, і то чимшвидше. І шукати класиків. І не факт, що знайду. Господи, як же я втомилася. Але що зробиш.
- До речі, я вас запрошую. Сьогодні в нас із дружиною двадцять п’ята річниця.
- Вітаю… – пробурмотіла розгублено я.
- Привітаєте потім. Вважайте, що це моя вимога наукового керівника – щоб ви прийшли.
Чудасія. То дивиться на мене, як на нікчему, а це на гостини запрошує. Дружині, певно, хоче похвалитися, які в нього розумні учні…
Але, якщо чесно, я мала інші плани… Хотіла знайти того хлопця з аквамариновими очима. Мені здається, ми маємо про що говорити й про що мовчати. Чи то так мені здається? Ага, як він там казав – «потрібно спочатку перевірити»… От би й перевірила. Але тепер…
О третій годині пообіді я витрусилася з маршрутки за десять кілометрів від Києва. Ювіляр вийшов на подвір’я, притримав за ланцюг дебелу вівчарку.
- Поздоровляю, – сказала я йому. – А… а де дружина?
- Заходьте, вона – у вітальні.
У хаті пахло якимись ліками. На канапі лежала жінка років шістдесяти. Вона розплющила на хвильку очі й знову заплющила.
- Добридень, – опустилася навпочіпки біля канапи. – З річницею вас.
Господиня кволо кивнула. Знову замружилася.
- Оля після інсульту, – тихо пояснив Непокірний. – Сподіваюся, що все це – не назавжди… Що ми відновимося, ходитимемо, розмовлятимемо і…
- Коли в людини є підтримка, вона зможе все, – белькотіла я якісь банальні слова. Але де ж вони в біса банальні, все залежить від того, як швидко довкола тебе згуртуються, щоб зарадити твоїй біді… А якщо не згуртуються, то…
Я заварювала чай на кухні. Непокірний зайшов і довго мовчав, спершись на одвірок.
- А діти в вас є? – запитала я.
- Та є. Тільки… Все одно що їх нема.
- За кордоном?
- Та краще б за кордоном, не так би прикро було. Син переїхав до Києва кілька днів тому. Авжеж, міняти памперси й перетирати суп у блендері – то не вельми приємна робота, якщо її робити щодня… та ще й не малюкові, який скоро виросте, а матері, яка… та що пояснювати…
У мене було мокре обличчя, Непокірний приніс із ванни рушничок і витирав мені під очима. Але я плакала не від того, що Ольгу спіткав інсульт, який перетворив її на овоч. І навіть не від того, що син відвернувся від матері. А від того, що ось тут, на цій кухні, я вперше в житті бачу свого грізного й набундюченого професора… людиною. Живою, справжньою й беззахисною людиною, геть не схожою на ту, якої боїться весь наш факультет. І всі ці намагання керувати мною, як ляльковод маріонеткою – від безпорадності, від того, що, крім моєї писанини, Всеволод Іванович виявився неспроможним контролювати анічогісінько в цьому світі…
Зі Сніжаною мене звела мама. Бо я маму вже дістала до печінок. Відколи почала писати дипломну – вся на нервах. Ні, не те слово. А втім, хто має вищу освіту, той зрозуміє… Мама її не мала, тож стала посилати мене… до психолога.
- Ти впевнена, що чужа людина повинна розгрібати за мене мої авгієві стайні?
- Ну, пломби ж ти собі сама не ставиш, до стоматолога йдеш.
- Бо задорого купувати бормашину. А так – ставила б. Психологам, думаєш, ми потрібні? Усе, що їх цікавить – то наші гроші. Викачати якнайбільше. Ти в торгівлі стільки літ, а не розумієш.
- Тайко, я бачу, що тебе щось мучить. А мене мучить те, що я нічим не можу допомогти. Бо й сама не знаю, як.
- Може, й не треба воно нікому – знати, як? Хай це буде моє, лише моє випробування. Без участі третіх осіб…
Але до Сніжани я таки пішла. Одразу після повернення від Непокірних. І моя психологиня вирішила, що я – це ж треба до такого додуматися! – маю потяг до свого викладача. Зовсім уже з глузду з’їхала пані…
Я могла б їй розказати про потяг – тобто до кого я цей потяг маю, – але то тоді почнеться... Чи, може, повідати їй, як одного разу я випадково вздріла його в метро? Але ж це – підліткові теревені. Хіба личать вони завтрашній випускниці вишу?
Я – людина горда.
І ця гордість не дозволить мені приїхати, наприклад, до тебе в лікарню й чекати, коли ж твоя особа зволить вийти покурити. Та й що я скажу тобі? Що заявилася просто поглянути на тебе? І далі що?
А може, все не так трагічно? І якби я прийшла, ти зрадів би? А якщо в тебе хтось є?.. Утім я навіть не знаю, як тебе звати. Несерйозно це все. Навіть гірше – це просто тупо.
Ні, про метро таки варто.
Це було рано-вранці. Мій невиспаний організм закинуло до вагона. Хотілося одного – впасти на сидіння й вирубитися. Бо вночі я знову переписувала свій бісів диплом…
Як на гріх, усі сидячі місця були зайняті. Причому – особами чоловічої статі.
- Молоді люди! – простогнала я з останніх сил. – Дайте місце, а? Мені недобре…
- А в нас хіба не ґендерна рівність? – озвався один із пасажирів.
- А в нас хіба чоловіки народжувати почали? – не лишилася в боргу одна з жінок, що теж, як і я, звісно, хотіли б, аби їм дали місце.
- Якби це було сто років назад, то сиділа б ти, доцю, вдома з купою дітей і не чавилася в таку рань у метро, – зауважив зі свого сидіння інший пасажир, ровесник, певно, моєї мами.
- О, а ви сто років жили? Гарно збереглися, – раптом надійшов якийсь молодик, що до того стояв собі та куняв біля виходу. – Тибетська медицина чи пластика? То що – може, хтось устане, чи підніматимемо пенсіонерок і вагітних?
- Пенсіонерки й вагітні хай не їздять у робочий час, – уїдливо відказав хлопчина років вісімнадцяти й лише зручніше вмостився.
- По тобі не скажеш, що ти працюєш. – Молодик, що питав про тибетську медицину, простяг йому руку. – Хапайся й сюди йди, не ганьби себе…
Тут зчинилася перепалка з матюками, врешті-решт тибетська медицина таки випхала хлопчину на середину вагона.
- Дякую! – мовила я, падаючи на сидіння. – Але то вже занадто.
Хлопчина, матюкаючись уже пошепки, покинув вагон.
- Хоч одного справжнього мужчину виховали радянські батьки, – всміхнулася я.
- Батьки не винні, що народилися й виросли в СРСР, – образилася тибетська медицина. – І вони для нас спорудили метро, між іншим.
Але я вже засинала, тому дискусії в нас не вийшло... Коли сидиш, і стукіт коліс тебе заколисує, ти починаєш вірити у світле майбутнє… Точніше, у таке майбутнє, коли тобі з цього сидіння не потрібно нікуди вставати…
- З вами все гаразд? – розбудив мене той самий пасажир, батьки якого збудували для нас метро.
- Спасибі, все чудово.
І молодик вискочив у відчинені двері.
Аж на наступній зупинці до мене дійшло, що я не впізнала його. Того самого студента-медика з аквамариновими очима. Просто мені було так паскудно, що й не придивилася.
А до речі – чого він саме молодого й зеленого підняв з місця? Бо бачив, що той слабший, в пику не дасть?..
І я поклала собі: знайду його через фейсбук. Треба провести роз’яснювальну роботу про насильство над меншими…
Шукала цілий місяць. Знайшла. Добре, що додумався вказати в анкеті місце навчання…
Запит у друзі прийняв. Звався Назаром, прізвище – Дивак. Про метро я заговорити не наважувалася… То вже краще при нагоді, за межами інтернету. До речі, про «за межами» я йому натякнула. І він, здається, зрозумів…
Але зустрітися поза фейсбуком не виходило, бо щоразу з’являлися якісь відмашки – то в мене, то в нього. Та й, мені здається, йому взагалі все фіолетово. Аквамариново. А я… я ж не можу його щоразу переконувати, що зі мною таки варто не в мережі листуватися, а…
Урешті-решт я таки добила його. Чи сам добровільно здався. Байдуже. Принаймні, згодився, і то вже дещо.
- Розумієте, Сніжано, я виборола собі нагороду. І завтра її матиму.
- Нагороду за що?
- За всі знущання професора. Уявляєте – в мене завтра зустріч! Зустріч, на яку я чекала цілу весну… І до того ж я нарешті закінчила писати свою дипломну. І здаю її… Юхуу!
- Тобто – в вас зустріч із вашим професором?
- Боже, як вам таке на думку спало?! Ні! З молодим чоловіком, так само, чорт забирай, самотнім, як і я.
- А чому ви розсердилися?
- Бо я рахую час до цієї події, а він повзе, як поранений дощовий черв’як…
- Вітаю нас із завершенням, – проголосив професор, коли я простягла йому свій опалітурений машинопис. – За кілька днів отримаєте відгуки від колег. Хух… аж самому не віриться. Хоча сподівався – ви все-таки швидше зрозумієте, що університет – це вам не танцпол, тут працювати треба. Ну, але добре, що все добре скінчилося.
Я видихнула. Нарешті. На-ре…
І – мерщій на перше в моєму житті побачення. Бо, якщо не сьогодні, то коли? За тиждень у мене має бути захист. А в нього якісь курси ось-ось почнуться, у Львові, здається, то пакуватиме валізу.
- Я верзтиму різні дурниці, – погрозила замість «привіт», – бо вже тиждень як уночі не сплю.
- Тиждень?! – засміялися його аквамарини. – Тиждень – це крапля в морі.
- Я сумувала, – бовкнула по довгій паузі. – А ти?
- А я? Я працював. – Кепкує чи теж не виспався? Чи, може, чемно вичікує, коли збіжить бодай година й можна казати «бувай»? Адже й до парку його витягла я, а не він мене. Мо, й не хотів нікуди йти, та вже згодився, щоб нарешті відчепилася.
- А коли не працюєш, то що ти робиш?
- Це вже якесь інтерв’ю в нас виходить. – Точно, кпить. – Все допитуєшся й допитуєшся…
- Питай мене й ти про щось.
І котилося за обрій зморене червневе сонце, і ми сиділи вдвох на лавці, обмінювалися безглуздими репліками. Ну, а як інакше? Він нібито писав – з матір’ю зовсім ніякого контакту, бо вона в своєму світі живе. А я виросла без батька. Що ми знаємо про протилежну стать? Я – те, що класики писали, а він – те, що в підручниках з анатомії намальовано. А класики писали про покриток, а в підручниках намальовані тіла покриток і їхніх звабників, ще й клітини крові в розрізі – отут лейкоцити, отам еритроцити, а оце тут ендорфіни плавають… Романтика…
- Подобаєшся ти мені, – нарешті зізналася я.
- А ти мені – більше, – відказав не без пихи, а може, навпаки, соромлячись, біс його зна, я ж не Сніжана, тобто – не психолог, як здогадатися, що ж він відчуває.
- Тільки я мушу тебе попередити, – почала (а чом би не почати, хай одразу вирішить, мати справу зі мною чи ні). – Я…
- Про що лінгвістка може попередити лікаря? – іронічно зіщулилися аквамарини. – Якщо я не там ставлю наголоси, то…
- Ні, не про це. Я… я маю сказати, що…
Але Назар, на прізвище Дивак, не почув, що саме маю сказати. Бо саме тієї миті, як я наважилася довести думку до кінця, прокинувся мій телефон…
- Так, – озвалася я до свого наукового керівника. Той одразу почав мене лаяти на всі літери:
- Що це ви тут понаписували?! Я ж казав вам ті сторінки прибрати!
Наступної п’ятниці – захист, тож не час пояснювати, що нічого ви мені, Всеволоде Івановичу, не казали.
- Приїдьте й заберіть роботу. І те, що я повикреслював, усуньте, бо це – ганьба.
- Але ж її вже все одно ніхто, крім вас, не читатиме. Колеги вже розглядають попередній варіант…
- Ви ще маєте совість зі мною сперечатися?! – роздратувався Непокірний. – Я роботу вашу забрав, а ви їм завтра принесете нормальний текст, а не отой сором.
- Може, щоб часу не витрачати, то ви б надіслали мені зауваження електронною поштою?
- У нас у селі немає інтернету, – ображено кинув слухавку професор.
- Даруй. Мушу їхати, – сказала я аквамаринам. Ті опиралися:
- Я проведу. Пізно вже.
- Ні-ні! – викрикнула, мов підрізана. Ще бракувало, аби він почув, як мене з порога цькує викладач. Це був би повний провал. – Моя мати ненавидить чоловіків і буде мені потім до наступного року мозок любити.
- Хочеш – не показуватимуся їй на очі?
- Ти не почув, що я сказала? – в мене почалася істерика. – Ми поїдемо кожен у свій бік, ясно тобі?! Все!
- Все – то й все, – знизав плечима Назар. І це, певно, справді все, в буквальному сенсі. Бо одразу запитав мене: – Я тільки не зрозумів – а кликала навіщо?
У мене на його питання відповіді немає. Та й кому відповідати? Людині, яка не уявляє, що в світі бувають такі наукові керівники?
Так, він стовідсотково б мене підняв на глузи. Бо, на думку Дивака, філологія – то не наука. Який з неї зиск? Краще б я вступила до них. Коли на Землі виникнуть такі умови, що доведеться переселятися на іншу планету, до летючого ковчега візьмуть лише потрібних людей. Лікарів – щонайперше. Інженерів. Військових. Із робітничих професій візьмуть когось на перший час, доки робототехніку на новому місці не налагодять. А філологи нащо? Їх лишать на землі здихати. Бо самі винні.
А тепер уявімо, що ми вдвох приїхали до Непокірного, і тоді Назар би ще довідався, що й філологія мені не по зубах… хоч це тисячу разів неправда… А втім, байдуже, фахівець ти чи не фахівець, коли ти не можеш спільної мови знайти з хлопцем, ти випросила в нього цілий вечір, а тепер репетуєш…
Але звідки мені бути розумною? З факультету, де самі дівчата й навіть нема на кому потренуватися? В родині матері-одиначки? За купою книжок із просодії, малого синтаксису й порівняльно-історичної граматики?
От якби я навчалася на медичному, то все було б інакше. Тоді б ми порозумілися. А так… що казати… Ні, це не те. Це я просто дуже, дуже, дуже нервуюся, бо в мене на носі захист, а тепер за ніч мушу переробити дипломну роботу й дати її на рецензування…
- Ти не винен, – запевнила на прощання. – Це все я.
- Буває, – вже зневагою провели мене аквамарини.
Як от люди насмілюються сказати «люблю»? Це неможливо. Це нереально. Мені здається, що після цих слів планета, на який стоїмо, мерщій має вибухнути. Тобі теж так здається?
Мій улюбленець Олесь Бердник колись писав, що мала любов створює сім’ю й народжує дітей, а велика – призводить до загибелі, бо всесвіт поки що не може витримати її моці… Але навіщо я тобі це все розповідаю? Ти ж не чуєш і тобі нецікаво… Кудись удалину послали твої очі своє м’яке аквамаринове світло…
Господи, я стільки разів могла написати заяву, щоб мені дали іншого викладача. Але ж не робила цього… Чому? Бо шосте чуття казало, мабуть: я йому потрібна. А потім виявилося, що так і є. Уся сума грошей, яку він отримує за те, що керує моєю роботою, йде на лікування його дружини Ольги…
Млявий промінець кишенькового ліхтарика облизував паркани... Ось і садиба Непокірних. Я постукала у хвіртку; озвався пес, вікно засвітилося, й професор видибав назустріч. Була одинадцята вечора.
- О, то ми – мажори, на таксі роз’їжджаємо. Шкода, що за гроші не можна купити почуття відповідальності, еге ж?
У вітальні світло не горіло. Ольга Петрівна, певно, давно вже спала, та що там – усе село вклалося в люлю, лише Непокірний ніяк не заспокоїться: треба, щоб дипломна в мене стала такою, за яку йому не буде соромно.
«По-моєму, доню, він ненормальний», – казала про нього моя мама.
«І не лише по-твоєму», – кивала я й випивала стонадцяту за цю ніч півлітрову філіжанку кави.
Босоніж, тишком-нишком ми пройшли до вузенької кімнатки, вщерть напханої книжками. Професор попорпався в шухлядах і нарешті видобув мій машинопис.
- Ось, – простяг його мені. – Зробив усе, що належить. Тепер ніхто з тебе не сміятиметься. А то ж була маячня написана.
Ну, так, маячня. Ним же й створена, бо після нескінченного редагування і саморедагування від моїх думок там лишилися сухі цвілі крихти…
Я почала гортати. Але позначок на сторінках не було.
- А де ж зауваження?
- Так я сам усе виправив, – махнув рукою Непокірний. – Я тобі вже не довіряю. Це остаточний варіант.
Мені почорніло в очах. Я знову вчиталася в текст – чи не жартує мій викладач? Але ні, не жартує: я не впізнаю написаного, отже, таки переробив і сам опалітурив…
- Як мені вам дякувати? Ви витратили стільки часу… – белькотала я. – Мені аж…
От навіщо я це сказала? Було б одразу хапати машинопис і давати драпака!
- Дякуй так, як мудра жінка хорошому чоловікові, – осміхнувся той.
Я похолола. Почулося?!
- Тобто?!
- Не вдавай дурненьку. – Професор раптом ухопив мене в обійми й поцілував у вухо.
Я сахнулася:
- Ви що це, Всеволоде Івановичу?!
Він захихотів, як мої однокурсники від непристойного анекдоту:
- Таю, ти ж доросла дівчинка й розумієш, що я врятував тебе від ганьби. А в тебе є шанс урятувати мене... Від самотності… – Непокірний потягся до моєї кофтини. – Йди до мене…
- Ні! – Я вирвалася з його рук. – Ми не домовлялися про таку… вдячність!
Професор знову пирхнув, потім посерйознішав і, звелівши мені сісти на стілець, заговорив повільно, як на лекції, розриваючи слова в реченнях довжелезними паузами:
- Ми домовлялися, що ти напишеш гарну роботу. Ти цього не зробила. Ти на підпис мені принесла чортбатьказна-що. Знаючи, що я ночами не спав, перечитував…
Тут мені урвався терпець. Перші три місяці він тисячу разів переробляв мій вступ – фактично переписував те, що минулого разу сам і виправив. Потім, коли декан натякнув, що, взагалі-то, академічний рік не гумовий, Непокірний згадав, що я ще маю три розділи й висновки…
- Хай це лишається вам. Я роздрукую й принесу на захист старий варіант. Ганьба – то й ганьба, я не проти.
- Без мого підпису? Хто в тебе його прийме?
- Вам самим це невигідно, – я спробувала застосувати тактику нападу – кажуть, допомагає! – визнавати, що ви не змогли підготувати фахівця.
- Мені? Невигідно? Я вже на пенсію збираюся. А от тобі провалити захист – ось що справді невигідно.
- Ольги Петрівни вам не соромно? Вона в вас хвора, а ви…
- То що мені – вмирати через її хворобу? Чи збожеволіти? І хто тоді її доглядатиме?.. А чоловік без жінки ума стеряти може, ти це маєш уже знати в такому віці.
- Я все зрозуміла, Всеволоде Івановичу. Побачимося на захисті. – І я кинулася до дверей, але Непокірний був прудкіший за мене – перегородив вихід і вхопив за лікті.
- Я закричу, – пообіцяла я.
- Верещи скільки схочеш. А я на захисті теж крикну, що ти мені пропонувала секс, щоб я замість тебе написав твою роботу. Як думаєш, кому повірять – професорові, який працює на цій кафедрі вже тридцять років, чи якійсь дівці, зважаючи на те, яка нині розбещена молодь пішла?
- Ви цього не зро… – Але я враз поточилася від його ляпаса. Наступної миті вже лежала долілиць на килимі, притиснута професоровими колінами. І оце вам пенсіонер?!
- Зі мною краще не сперечатися, – оголосив Непокірний і надавив мені на шию так, що я не могла вдихнути. Боже, за що?! За що?! У кутку розривався телефон – це могла бути мама, яка, певно, думала, що я ще досі на побаченні. Або ж телефонував Назар – хоча що я верзу, на біса я йому здалася. Професор почав підкидати мене на підлозі в такт мелодії, мені заболіло, з очей побігли сльози.
- Пожалійте… – Раптом його це зупинить? – У мене ще не було нікого.
- Пожаліти? – басом зареготав Непокірний, як демон із дешевого фільму жахів, і намагався вхопити мене то за груди, то ще за щось. – Із якого це дива? А ти хіба не знала, що призначення жінки – вдовольняти чоловіка й народжувати йому дітей? А все решта – якщо на це вистачає часу! Ви, дівки, всі кинулися у вищу освіту, хоча лише одиниці після випуску працюють за фахом, а інші одразу виходять заміж і біжать у декрет! І на біса тоді держава витрачає такі кошти вам на стипендію? Ну, гаразд, визнаю, ти розумна, ти перспективна, ти всі ці п’ять років недосипала й недоїдала, аби з усіх предметів було відмінно. Але чому хтось має тебе жаліти? Тебе ніхто до нас силою не пхав, сама документи подала.
- Якби я знала, що все цим скінчиться, то не подала б.
- «Якби знала», – передражнив мене Всеволод. – Ніби тобі мати не розповідала, що в кожної людини буває статеве життя! Тільки й різниці, що в когось раніше, а в когось пізніше. Заспокойся, ціпонько, я не зроблю тобі боляче. Якщо ти мені не заважатимеш. Як-не-як, двадцять п’ять років стажу… Подумай… Менше пручатимешся – менше болітиме. Такий закон природи.
- Послухайте, – прохрипіла я. – В мене місячні.
- Я не гидую. І взагалі – забагато ти балакаєш.
Ухопив мене за обидві руки й шпурнув на тапчан. На мене навалилася п’ятдесятирічна туша, вдвічі важча за мене… Ні-і-і! Допоможі-і-іть! Ангели, де ви?! Де вас носить?! А-а-а! Прилетіть хто-небудь, я рятувала своєю кров’ю чуже життя, невже ж не заслужила, щоб тепер урятували моє?!
Та на Таїсію Павлівну Олійник, студентку п’ятого курсу, лише глипали чиїсь портрети зі стіни навпроти тапчана. Вони кпили з моїх намагань видряпатися. Я кусалася, але пики осміхалися так, що мої щелепи переставали стулятися. Я совала ногами, але постаті в смокінгах на білому тлі хитали головами: «Ха-ха, не подужаєш!»
І, коли я вже гризнула Непокірного з такою силою, що він укляк і я змогла з-під нього вислизнути, з горішнього кутка на мене зиркнули…
…аквамарини.
- Назаре! – скрикнула я, і професор миттю прийшов до тями.
- Нема тут жодного Назара, – повеселішав він і знову придавив моє тіло до тапчана. – Нема й не буде. Та ми йому й не скажемо…
Отже, це – той самий, що втік від батьків і ще й жалівся мені у фейсбуці, що вони «живуть у своєму незрозумілому світі»? Той Дивак, до якого я, висолопивши язика, так мчала ниньки на побачення?..
- І він мені ще дякуватиме, щоб ти не сумнівалася, – додав Всеволод Іванович і впився мені в губи. У нього були гнилі зуби. В його сина, певно, такі самі – родичі ж…
«Авжеж, міняти памперси й перетирати суп у блендері – то не вельми приємна робота, якщо її робити щодня… та ще й не малюкові, який скоро виросте, а матері, яка… та що пояснювати…»
У сусідній кімнаті спала немічна після інсульту Ольга, не відаючи, що витворяє її чоловік…
Невже така наша жіноча доля – щоб об нас одного дня хтось витер ноги? І сьогодні настала моя черга?!
Я ще раз спробувала відіпхнути професора, але він, розлютившись, угатив мені в щелепу…
Біль паралізував мене. Мені стало все… аквамариново.
- А ти брехуха, – процідив Непокірний, підводячись. – Казала – не було в тебе нікого. На жалощі взяти думала? Еге ж?
Я не відповідала. Вдягалася мовчки. Надірвані труси сповзали з мене. Що з тобою говорити, старий збоченцю. Як я хочу, щоб ти помер негайно. О, чого я не можу тебе вбити?..
Але як це сталося, що я – здалася?.. Як я могла здатися???
- Ти на Олю схожа… всередині, – заявив професор, і голос його здригнувся. – Мені навіть здалося, що ти – це вона…
Він сьорбнув носом і знов розвеселився, навіть спробував знов до мене загравати.
- Віддайте мені мою роботу, будь ласка. – Хотілося сказати це офіційним тоном, натомість розревілася.
- Першого разу всі плачуть, – кепкував із мене Всеволод Іванович, – тільки хтось – більше, ніж ти, якщо чоловік не вміє.
- А ви гадаєте, що… – тут я затнулася. За моє: «А ви гадаєте, що ви вмієте?» – професор може мені й помститися. Тобто – влаштує мені такий захист, що краще б я взагалі сюди не приїздила…
- То ти з моїм сином знайома? – запитав Непокірний, зауваживши, що я все ще вдивляюся, хлипаючи, в аквамарини на світлині.
- Так, – кивнула світлина замість мене.
- І що між вами?
- Вже нічого.
- Вже? – Професор поклав мені свою на ручищ плече. – А що – було щось?
- То наша приватна справа, – скинула я його руку. – Віддавайте роботу, на мене мати чекає, думає невідомо що.
- Ось. – Всеволод Іванович тицьнув мені до рук мою дипломну. – Маму бережіть. Вона в вас одна.
От і все. Мене більше немає.
Або немає світу довкола мене. Суцільна пустка, випалене безкрає поле, й холодний вітер лупцює мені по ребрах. А я так мріяла повінчатися… і щоб потім була справжня перша шлюбна ніч… О життя, за що ти зі мною так?..
А втім, яка шлюбна ніч? Із ким? Я нікого не любила… Так і не встигла полюбити…
Душа – на клоччя, й розлітаються ті квачики холодним випаленим полем. Огрядна постать професора насувається, налягає на мене, затуляє світ собою…
Дихати стає нестерпно важко. Ось-ось перестану… Ось…
- Таю! – це хтось будить мене, а я валяюся попідтинню, як валялися покритки в творах дев’ятнадцятого століття. Розплющую очі… Ти?!
- Таю, вставай, – наполягає твій голос, вимагають твої долоні, закликає розкрита пляшка нашатирю. – Чуєш, уставай!..
За мить розумію, що це ж я сама, сама до себе говорю, і нашатир цей мені вигадався, і…
…Таксі, яке я викликала, так і не приїхало – хіба ж я знала, де перебуваю?! А диспетчер звідки міг про те знати?! Ой, Таю, сховайся кудись, бо он юрба п’яних із піснями чеше, буде тобі продовження бенкету…
Ловила попутку, одночасно намагаючись телефоном заспокоїти найріднішу людину в світі… Мама, звісно, заспокоїтися ніяк не могла, але що тут дивного? Було пів на другу ночі…
О, знаю я – багато ще промчить
злих хуртовин над головою в мене.
Багато ще надій із серця облетить,
немов од вихру – листячко зелене.
Не раз мене огорне, мов туман,
страшного розпачу отрутнеє дихання,
тяжке безвір’я в себе, свій талан
і в те, що у людей на світі є призвання…
- Таю, – зовсім не суворо, швидше з жалем повчала мене мама на кухні. – Не можна кидатися в крайнощі. То тебе з квартири не витягнеш, то цілу ніч вештаєшся з хлопцем на першому побаченні. Ти ж йому одразу набриднеш. Треба, щоб стосунки поступово розвивалися, тоді почуття надовше вистачить.
- Не хочу я ніяких почуттів, мам.
- Посварилися?
- Так.
Я не могла їй сказати про професора. Можна лише зашкодити цією правдою… Ні, вона б, звісно, стала на мій бік, але… Це ж мама… Навіщо їй?
- Ось бачиш. А поїхала б ти раніше додому – він би зараз обривав телефон.
- Не обривав би. То птах не мого польоту.
- Птах… Ой, Тайко, якого милого ти їм крила примальовуєш? У них у всіх – роги й копита, такі самі, як у твого батька.
- Мам, а ти знаєш, хто його батько? Мій викладач… Отой, що… Клан Непокірних, мам. – Я вже не мала сил плакати: всі сльози лишилися там…
- І що ти хочеш цим сказати?
- Нічого. Я втомилася.
- Ясно.
Їй було геть нічого не ясно, і вже наступного дня вона знову відрядила мене до Сніжани. Бо захист мав відбутися. А я хотіла одного... Всі студентки, казав професор, після випуску виходять заміж. А я – не всі, мені краще просто здохнути. Однією випускницею більше, однією менше – світові все аквамариново.
Та ввечері я пішла до Сніжани. Заради мами.
Я гадала, що розчарувалася. Гадала, що зненавиділа тебе, дізнавшись, що той старий скот – твій батько. Бо яблуко від яблуні, хтозна, коли яблуня прокинеться в яблуці. Вважала, що віднині ти для мене помер. Але це – ілюзія.
Допоки твої бездонні очі дивляться на мене з аватарки, я оживу після будь-якої смерті. Хоч клінічної, хоч біологічної, ба навіть душевної, що найважче… Ці очі п’ють мене, вони витягують із моїх судин біль і огиду до цього світу…
Ти наснився мені. Я вві сні сказала: «Люблю тебе». Ти відповів: «А я тебе більше».
Я спитала: «Якщо більше, чому не сказав перший?» Ти мовив: «Про велику любов не можна говорити вголос. Бо вона перетворюється на смерть». – «А якщо говориш уголос і ніхто не помирає, то це – маленька любов?» І на цьому я прокинулася.
Першим у моїй стрічці з’явився допис, який сотворив ти... О, навіщо я це побачила?!
- Прочитала твій пост, – так привіталася я з Диваком у меседжері. – Але як на нього реагувати – не знаю. Мені здається, що ти помиляєшся. Ситуації бувають різні.
- Не буває різних. Це все самовиправдання. Якщо в дівчини є бодай якесь почуття моралі, вона не даватиме першому-ліпшому. І в моєму житті таких роздавалок не було й не буде.
- Що тобі це дасть?
- Спокій. Коли вона спала з кимось і пішла від нього, то що їй заважає й зі мною зробити те саме.
- Може, він її сам покинув.
- Якщо він її покинув, то вона, отже, не така вже й цяця.
- Або він – козел.
- Він – козел, а вона з ним спала. Це ж як низько треба опуститися. Що спільного я маю з жінкою, яка любить підбирати сміття?
- А коли він її зґвалтував?
- Я не вірю в зґвалтування. Хіба що якесь ненормальне розбило вікно і вдерлося до дівчини в хату. Та й то – можна по голові тріснути. Нема проблеми в тому, щоб себе оборонити. Моя мати завжди носила з собою ніж у сумочці. Та й без ножа могла хоч кому наваляти… Але ж дівчата просто граються, навмисне дратують, бо подобається, коли їх домагаються.
- А коли дівчина йде вулицею, й там її хапають і до лісу везуть?
- Що вона робить на вулиці в той час, коли там швендяють маніяки?
- Коротше кажучи, жертва сама винна, так?
- Повір мені, в ситуації, коли чоловік бере жінку силою, ще питання, хто з них жертва.
- А якби це сталося з тобою?
- Ну, це вже твої фантазії.
- Жінка за 50.
- Дуже дотепно.
- Або дебелий п’яний мужик.
- Придумай щось оригінальніше.
- Ваш головний лікар.
- А за таке можу й відфрендити.
- Тобто для тебе дівчина, яка вже не дівчина, автоматично не існує?
- Існує. Як друг. Як колега. Але як моя дівчина – ні.
Я покинула меседжер і довго плакала. Мама б покрутила пальцем біля скроні й сказала: «Непопулярні хлопці люблять удавати, ніби за ними дівчата бігають табунами, а йому, бідоласі, так важко вибрати…» А Сніжана б випитувала мене про моє дитинство, щоб з’ясувати, звідки в мене росте бажання закохати в себе того, кому я не до пари. І докопалася б до чотиримісячного віку, коли мама, щоб швидше вийти на роботу, відлучала мене від грудей…
Я голосила, рвала на шмаття свої конспекти, подерла б і дипломну, якби вчасно моє тіло не полишили останні сили, і я впала на підлогу й валялася на купі зошитів, доки сонце, як завжди, поповзло на захід… Ти плачеш, Таю, а потім ти радієш, а сонцеві байдуже… Воно сходить і заходить, так було до тебе й так буде після тебе… І мені знову стало все однаково…
Потім я зробила собі кави. Потім ще. Ще… Після третьої філіжанки мене раптом заповнило собою натхнення. Як поліетиленовий пакет, у який налили води – йому цю воду треба десь вихлюпнути, аби не луснути. І вже набита вщерть тисячею нових ідей, я повернулася до меседжера. Ой, влаштую тобі… Начувайся. Це буде такий чорнющий гумор, з яким ти не стикався, відколи акушерка вперше поклала тебе на важницю…
- Хочеш завтра побачити дівчину, яка може бути і другом, і колегою, і ангелом-охоронцем, але не може бути твоєю дівчиною, бо ходить пізніми вечорами по місту й провокує різних маніяків?
- Тебе?
Кмітливий, одначе. Видно, що лікар.
- Мене.
- Ти на себе наговорюєш.
- Не я, а ти на мене.
- А куди прийти?
О. Це вже ділова розмова. Молодець, Диваку, далеко підеш.
- На захист моєї дипломної роботи. Як тобі такий варіант побачення?
- Якось несподівано. Йти на чийсь захист і нічого не петрати в темі…
- Ти ж не заради теми прийдеш. Ти будеш сам захищати. Когось. Від мене. Тобто – від моїх провокацій.
Низка смайлів.
- Ну або роби ставки – на мене чи на маніяків. На кого ти поставиш?
Ще одна низка смайлів.
- А куди прийти?
- На кафедру до Непокірного Всеволода Івановича.
Десяток здивованих мордочок.
- Ти навчаєшся в мого батька?
- Ага.
- Тобто – мій батько маніяк?
- Зауваж – це ти сказав, а не я.
- Схоже, що в мене вибору нема. Прийду.
Ось так. Тепер ти в мене в кишені, Назарчику.
- І зброю якусь прихопи. А то розбушуюся – біда маніякам…
(далі буде)
