04.04.2018 14:34
для всіх
42
    
  - | -  
 © Василенко Андрій Антонович

На грані живого і мертвого

глава 7 том 4

підсумки досягнутого

В цьому році осінь ранувато стала виконувати свої обов’язки і почала красити жовтою фарбою сади та поля. Скоро заводчани зберуть свій урожай. Вже виросли в заводській парковій зоні три споруди: лікарня, дитячий садочок і школа.

Я вибачаюсь, що я вас в обідню перерву зібрав на оперативку.

Оперативку Сергій Никифорович почав не традиційними словами.

– Шановні, колеги, – звернувся Сергій Никифорович. – Сьогодні ми з вами зібралися, щоб обговорити два питання. Перше питання, яке залежить тільки від нашого колектива. А друге питання, яке незалежне від нас з вами – війна на сході України.

– У нас тихо, а на сході України лунає грім війни, – сказав Сергій Никифорович. – Не мені вам про це говорити, ви все бачите і чуєте в новинах дня. Дуже прикро. Але на превеликий жаль таке, як бачимо, відбувається. Не хотів я про це вам говорити, але мені наболіло так, що я не міг утриматись, – закінчив він своє вступне слово. – Почнемо з другого питання, по якому шановні, колеги, три дні тому я був запрошений в нашу міську раду і ви знаєте, що я був у відрядженні на міждержавному з’їзді керівників кожної галузі, який відбувався у місті Дніпропетровськ. При обговоренні виступало багато керівників з різними пропозиціями. Дуже обґрунтована пропозиція була мера міста Дніпропетровськ Бориса Альбертовича Філатова і всі підтримали його пропозицію – це волонтерська поміч бійцям України. Яку він назвав : «Геть війну» і встановив для кожного підприємства області тридцять тисяч гривен. Я думаю, що ми зможемо з вами відправити у волонтерський фонд нашого міста тридцять тисяч гривен, що нам скаже наш головний бухгалтер?. Як ви думаєте шановні, колеги, ? – запитав Сергій Никифорович. – Адже ми всі це розуміємо, але і на великий жаль нічим не можемо допомогти, окрім волонтерської помочі нашим воїнам, які хоробро гинуть в Донецьку, Луганську та в Маріуполі. І гинуть не тільки воїни, а гине населення не причетне до цієї нікому не зрозумілої війни. Війни, за якою свідомо спостерігає президент Росії Путін і робить вид, що він до цього не причетний. Але йому така війна вигідна тому, що він олігарх, якому одного Крима мало і він веде духовну війну озброєну сепаратистами за власні гроші. Він зараз веде і духовну війну з відомим олігархом Ринатом Ахметовим. Але в них різні духовні потреби. У Путіна духовність хтива – схильна до надмірної чутливої насолоди, яка виражає плотський та егоїстичний потяги. Він думає і дбає тільки про себе і тільки для себе. Саме цим і відрізняється його олігархічна діяльність від діяльності Рината Ахметова. Бо Ринат Ахметов не тільки олігарх, а він є і волонтер. І він думає про людей і теж дбає для людей. Ганьба такому президенту держави, – закінчив сою думку Сергій Никифорович. – Хто ще хоче сказати про таку ганебну людину, як Путін, – додав він.

– Досить марно гаяти час на таку підлу людину. Нічого ми вже йому не докажемо, перейдемо до обговорення наших проблем, Підніміть руку хто за, – запропонувала Поліна Петрівна.

– Я бачу. Всі згодні, – одобрив думку своїх колег Сергій Никифорович. – А тепер про наш з вами посильний віз, який нам щоденно приходиться котити по нашій з вами Долі. Ми з вами вже досягли певного апогею нашого заводського розвитку, але далі ми повинні рухатися рівною ходою, не відхиляючись в сторону, щоб не зійти з нашої економічної орбіти. Ви всі бачите свої досягнення, але мені дуже приємно вам про них нагадати. Механічний цех налагодив поточні технологічні лінії по виробництву комбайнів. На кожній лінії монтажники зібрали регістратори виробництва продукції. Хочеться нагадати і про важливі справи наукового цеха такі як виготовлення Машини часу та установлення електронно обчислювальної машини для автоматизованої системи управління виробництвом. Втілена нова економічна модель – автоматизована система управління виробництвом продукції.

І, як гриби в лісі, в нашій парковій зоні виросли три споруди – це дитячий садочок, школа та заводська лікарня. По нашим досягненням в області медицини на заводський Інтернет прийшло повідомлення. Петро Микитови, будь ласка, ти нам зачитай, – попросив Сергій Никифорович.

Петро Микитович підвівся і став читати:.«В Колумбійський інститут Нью-Йорка поступили службові записки від Рудольфа Феймана – лауреата Нобелівської премії в області фізики та від Едгарда Паунда – доктора філософських наук з проханням розглянути метод лікування захворювання на рак головного мозка – це нове відкриття вчених України: Василини Чабаненко – доктора філософських наук; Миколи Опанасенко – доктора математичних та медичних наук; Олександра Світозаренко – доктора математичних та медичних наук. Розглянути і подати його на вчений міжнародний консиліум для прийняття рішення про нагороду їх Нобелівською премією. Декан Колумбійського інститута Филип Хеневалт».

– Спасибі за таку новину, – подякував Сергій Никифорович.

– Але це не все. Є ще дві новина. Ці два повідомлення поступили нам в Інтернет коли я виходив на оперативку – повідомив Петро Микитович.

– Так читай, – сказав Сергій Никифорович.

Петро Микитович став читати перше повідомлення: «Консиліум вчених Колумбійського інституту Нью-Йорка розглянувши службові записки Рудольфа Феймана – лауреата Нобелівської премії в області фізики, та Едгарда Паунда – доктора філософських наук та вислухавши їхні розповіді про суть відкриття вчених України: Василини Чабаненко – доктора філософських наук; Миколи Опанасенко і Олександра Світозаренко – докторів математичних та медичних наук прийняв рішення створити робочу групу вчених. Ціль робочої групи вчених поїхати в Україну для детального збору всієї інформації цього відкриття і направити в Стокгольм на розгляд вченими Нобелівської Асамблеї для прийняття рішення про нагороду Нобелівською премією. Дату приїзду плануємо на кінець серпня 2015 року. Декан Колумбійського інститута Филип Хеневалт».

Зачитати перше повідомлення Петро Микитович став читати друге: «В Колумбійському інституті Нью-Йорка 15.01.2015 року відбудеться Міжнародний Симпозіум на тему: «Філософія та еволюція Вселеної». Взяти участь в обговоренні цієї теми запрошуються: доктор Філософських наук Василина Григорівна Чабаненко та доктор медичних і математичних наук Олександр Андрійович Світозаренко. Декан Колумбійського інститута Філіпп Хеневалт».

– Дуже приємна новина, – радісно сказав Сергій Никифорович. – Я вас,Микола Антонович, Олександр Андрійович і, Василина Григорівна, особисто і весь наш колектив тепло і щиро вітаю з вашими досягненнями – сказав і, потиснувши руку кожному сів за робочий стіл.

– Петро Микитович, ти коли робили операцію мозку все знімав відеокамерою, кадри не пошкоджені – треба до приїзду групи вчених із Колумбійського інститута Нью-Йорка приготувати доказовий відео репортаж про успішне завершення операції по захворюванню на рак головного мозка.

– Все знято на відеокамері по сценарію Олександр Андрійовича і зберігається в окремій касеті, – запевнив Петро Микитович.

– Добре. Ти, Петро Микитович, прокрутиш кожен кадр Олександру Андрійовичу хай він напише коментарій до кожного кадру цієї операції. А тепер можна іти та пообідати, – сказав Сергій Никифорович.

– Прийдемо в їдальню та приллємо наші відкриття мінеральними напоями, – усміхаючись сказала Сніжана Вікторівна.

Перед входом у їдальню їх, як і завжди, зустрічав Тузик, вітаючи кожного собачою мовою – довго виляючи хвостом, заглядав вірними і розумними очима в очі кожного, хто його чесав за вухами та гладив по теплій спині, а потім прогнувся і, присівши на задні лапи повернув голову на від-чинені двері. Це його мовою означало, що вже можна заходити в їдальню.

В їдальню прийшов Сергій Никифорович та Надія Петрівна і сіли за довгий стіл. Вставши з-за стола подружжя стали поздоровляти один одного з такою радісною звісткою.

Незабаром прийшли Петро Микитович з Маргаритою Віталіївною.

Сніжана Вікторівна поздоровила Маргариту Віталіївну з посадою завідуючого лікарнею. Обняла і поцілувала. До її поздоровлення приєдналися всі, хто сидів за столом. В них зав’язалася і пішла щира розмова про плани на майбутнє і йшла, доки офіціанти не поставили на стіл замовлені страви.

Хлопці відкрили газовану мінеральну воду, яка теж своїми бризками нагадувала шампанське вино і наповнили чарки.

– Слово має Сергій Никифорович, – сказав Микола Антонович.

Сергій Никифорович підвівся з-за столика, обвів залу їдальні зором і, побачивши монтажників із механічного цеха позвав їх до себе.

Хлопці підійшли. Це була бригада монтажників, бригадиром якої був Антон. Сергій Никифорович знав особисто його і кожного із членів його бригади і вони були з ним завжди на ти. Не раз по вихідним дням Сергій Никифорович в заводському Інтернеті обговорював з ними різні проблеми, як душевні так і духовні та матеріальні. Він згадав розповідь Миколи Антоновича як він з Олександром Андрійовичем під керівництвом Антона працювали в його бригаді, коли ішлася зборка і монтаж хірургічного обла-днання. Знаючи їх, як себе самого, він не міг їх не запросити до себе.

– Я вибачаюся перед вами хлопці, що ми так скромно відмічаємо подію пов’язану з відкриттям вчених нашого завода. Ви теж приймали участь у цій справі – вами було виготовлено хірургічне устаткування для нашої лікарні, тому я вас теж вітаю з таким відкриттям, про яке ви дізнаєтеся після обіда із нашої заводської газети «Фрезер». – А тепер, Микола Антонович, сходи за чарками та роздай їм налите вже у чарки, а потім поналиваєш нам і ми разом з ними піднімемо тост, – попросив Сергій Никифорович.

Микола Антонович приніс сто п’ятдесят грамові чарки, підніс кожному із хлопців вже налиті чарки і наповнив принесені.

– За вас мої юні друзі, за ваш труд і вашу доброту я підіймаю свій перший тост, – сказав Сергій Никифорович.

Мінеральний напій, своїми іскристими бризками нагадував шампанське вино. Хлопці випили. Подякували і пішли доїдати за свій стіл. Мінеральна вода нагнала апетит і конторські працівники поїли перше блюдо.

– Наливай, Микола, – пафосно промовила Надія Петрівна.

– Другий тост я підіймаю, колеги, за ваше здоров’я та творчу наснагу.

Доївши друге блюдо, Микола Антонович розлив останню мінеральну воду у чарки, щоб просто випити після їжі, що робить кожен із нас.

– Третій тост я підіймаю за припинення війни сепаратистами та бойовиками. За мирне небо над головою та за світле майбуття наших дітей, внуків та правнуків – за продовження славного козацького рода України, – сказав Сергій Никифорович. – Пом’янемо загиблих і підемо працювати.

Петро Микитович зайшов у кабінет і зателефонував у заводську друкарню «Фрезер». Поздоровивши Катерину Вікторівну із призначенням на посаду завідуючого друкарнею, яку вона буде займати із завтрашнього дня, він запитав про свою останню статтю. Вона відповіла, що стаття віддрукована і кур’єр перед перервою на обід рознесла всі газети. Потім він дістав касету, вставив у відеокамеру і став продивлятися кадри, записуючи їх порядковий номер і коротко про зображення на кадрі щоб понести Олександру Андрійовичу. Петро Микитович взяв відеокамеру і пішов у лабораторію. Коли йшов до Олександра Андрійовича він думав, що треба подзвонити Василині Григорівні, щоб взяти інтерв’ю.

Петро Микитович зайшов у лабораторію.

– Олександр Андрійович, я тобі приніс завдання від Сергія Никифоровича. Він сказав, щоб ми щойно з тобою до дня приїзда групи вчених із Колумбійського інститута Нью-Йорка підготували відео репортаж по проведеній тобою операції головного мозка людини. Ось тут по порядку кадри, які я знімав по твоєму сценарію, а ти мені повинен дати письмовий коментарій по кожному кадру і я зроблю тоді відео репортаж, – додав він.

– Дякую. Буде зроблено, – сказав Олександр Андрійович.

– Тоді я пішов. Буде готовий рукопис подзвониш.

Петро Микитович пішов у школу, щоб у Василини Григорівни взяти інтерв’ю. Коли він зайшов до неї в кабінет, то Василина Григорівна вже встигла обійти і розглянути всі класи і вже зібралася повертатися в лабораторію. Петро Микитович налаштував відеокамеру і став брати інтерв’ю.

– Яку ви, Василина Григорівна, маєте освіту. Де і ким працювали?

– Закінчила історичний факультет київського Міжнародного науково-технічного університета. За фахом історик. Працюючи на заводі «Токарно-фрезерне устаткування» фрезерувальницею, закінчила заочну аспірантуру філософського факультета в київському Міжнародному науково-технічно-му університеті. Маю диплом доктора філософських наук. Була переведена на цьому ж заводі в наукову лабораторію на посаду філософа.

– Василина Григорівна, ви як доктор філософських наук і далі продовжите займатися творчою роботою. А як ви плануєте вести свою науково-філософську роботу із роботою на посаді директора школи?

– На протязі робочого дня буду виконувати свої професійні обов’язки згідно посадової інструкції для директора школи. А після роботи та по ви-хідним дням буду займатися творчою роботою.

– Василина Григорівна, які філософські твори ви вважаєте найкращи-ми та над яким філософським твором ви зараз працюєте?

– Я написала два, на мій погляд, вагомих філософських твори: «Штучна еволюція людини» і «Машина часу». По першому вже вчені нашого заводу розробили спеціалізоване комп’ютерне устаткування і вже новим методом лікування зроблена перша хірургічна операція по захворюванню на рак головного мозка людини. Ця робота признана науковою міжнародною елітою і буде розглядатися в Стокгольмі вченими Нобелівської Асамблеї для прийняття рішення про нагороду Нобелівською премією мене і моїх колег Олександра Світозаренко – доктора медичних та математичних наук та Миколу Опанасенко – доктора медичних та математичних наук. По другій філософській роботі «Машина часу» теж завдяки цим вченим вже скоро будемо розглядати і пізнавати Вселену. І в цих двох напрямках буду працювати і далі.

– Василина Григорівна, будь ласка, розкажіть ще про школу.

– Наша школа за рішенням колектива завода збудована в парковій зо-

ні завода близь річки Дніпро для дітей, родителі яких працюють на заводі і живуть в пригородній зоні Києва у Вишгородському районі. Школа збудована по сучасним дизайнам і має все постачання та необхідне обладнання. Залишається нам тільки набрати учнів та вчителів. Будь ласка, шановні мешканці нашого района запрошуємо до нас навчатися та працювати.

Петро Микитович, взявши інтерв’ю пішов на своє робоче місце.

Сніжана Вікторівна, розсортирувавши по видам почасовий випуск продукції завела його в машину. Почала роздруковуватися табуляграма із почасовими показниками за восьми часовий робочий день.

В лабораторії Олександр Андрійович перестав писати коментарій до відеорепортажа по операції головного мозка і став робити зарядку по системі Йогів.

Робочий день закінчився. Микола Антонович відклав розробку свого креслення по ультразвуковому електронно-магнітному датчику і вирішив подзвонити Сніжані Вікторівні.

– Сніжана, через п’ять хвилин кінець робочого дня. Ти пам’ятаєш нашу розмову? – запитав Микола Антонович.

– Та хіба ж забудеш!.Зараз зайду, – сказала Сніжана Вікторівна.

– Чекаю з нетерпінням на хороші вірші, – сказав Микола Антонович.

Зайшовши в лабораторії Сніжана Вікторівна, поздоровавшись і, не дивлячись ні на кого пішла до Олександра Андрійовича, який займався фізкультурою, і встрибнула в його обійми і стала смачно цілувати.

– Досить вам ніжитись, бо аж мене бере оскома – хоч біжи до своєї Надійки, – усміхаючись жартівливо сказав Микола Антонович.

– Який ти не терплячий та похітливий зараз прочитаю, – жартом за-спокоїла Сніжана Вікторівна. І, діставши записничку стала читати вірші:

ДАЙТЕ СИНАМ ПОГРАТИСЯ...

Мій син і надія, і радість, 

І в нього є гра "мозаїка", 

І він виклада: на параді

Ракету й живого заїньку!

І є у афганця синочок, 

Такий як і мій, як тисячі...

Він дуже "мозаїки" хоче –

Дитині б погратись мислячи!...

...Кінчайте наради проблемні, 

І доки ще можна радитись?

Вирішуйте швидше, натхненно

І дайте синам погратися!


ДИТИНА ВІЙНИ

В зеніті, над скошеним полем вівса

Із піснею жайвір на крилах звиса!

Близь шляху, на стернях хлопчина пасе

Своїх білокрилих домашніх гусей…

По них із машин застрочив кулемет –

І гуси стрибали неначе на злет.

…«Це німці стріляють» – нарешті збагнув, 

Про них він забув, бо не бачив війну!

Гуси ґелґочуть, з них пір’я летить –

Почути прийшлося, як куля свистить!

І він драпонув з переляку в село…

Людей в косовицю в селі не було.

Він бігав від хати до хати один…

…З тих пір протекло вже багато води.

Все так же із піснею жайвір звиса

В зеніті над скошеним полем вівса!

Його вже онук – гусеняток пасе, 

Де шлях був – лягло вже новеньке шосе!

Лиш він тих побитих домашніх гусей

У дні перемоги у згадках пасе!


ВИЩИЙ РОЗУМ І ПОЧУТТЯ

Є Вищий Вселеної Розум й мені теж дав атомний розум

І в тіло вселив почуття і душевне й духовне –

Воно про любов ним в душі і поезію творе і прозу, 

Воно лиш у долі моїй над усе є верховне!

Кохана! Коли ти мені поцілунки даруєш

Й з твоїх уст на мові любові тихенько звучать всі слова –

Фізичне моє почуття у серці любов’ю вирує, 

Душевне моє почуття підіймає мій настрій бадьорий!

Й коли ж не на мові любові слова, шо так рідко бува –

Пригнічує настрій і лух підіймає суворий…

Моє почуття у душевно-фізичному колі

Існує постійно душевним, буває й фізичним…

В любові, кохаючись, став я до нього привичним –

В душі, як струна, то любов’ю заграє, то голкою вколе!


– Дякую тобі Сніжана за такі патріотичні вірші. Вони спонукають на глибокі роздуми та душевний щем, – сказав Микола Антонович.

– Сніжана, ти справжній фахівець поетичної думки. Я вже не кажу про майстерність поетичного полотна, – оцінила Василина Григорівна.

– Дай моя, Снігова королева, я тебе смачно розцілую за такі вірші та підемо додому, – сказав Олександр Андрійович і став розціловувати.

В супроводі мелодії горлиць і під враженням війни всі пішли додому.

09.05 2015.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!